Твори (Франко, 1956–1962)/17/Украдене щастя/III
| ◀ Дія друга | Твори в 20 томах Том XVII Украдене щастя Дія третя |
Дія четверта ▶ |
|
Перша дівчина. Живенько, сестриці, живенько біжіть та скликайте парубків!
Друга дівчина. Або що? Що казав Шльома?
Перша дівчина. Буде музика. Біжіть!
Третя дівчина. Ба, а війт дозволив?
Перша дівчина. Та видно дозволив, коли Шльома каже.
Війт надходить вулицею й завертає до корчми, зачув їх слова. Ага, ви вже про музику! Не дозволив війт, не дозволив і не дозволить ніяким світом.
Третя дівчина. На, маєш! А чия не казала?
Друга дівчина. Як то, то й на пущення музики не буде?
Війт. А не буде, не буде.
Перша дівчина. Не слухайте, сестриці! Біжіть живенько! Коли Шльома казав, що буде, то вже певно буде! Беруться за руки і сміючись вибігають.Війт. Ах, ти сороко траскітлива! То в тебе Шльомине слово старше, ніж моє? Чекай но ти!
Настя. Та куди ви, кумо?
Перша жінка. Та хіба би додому.
Настя. Е, маєте час. Там у вас, Богу дякувати, діти не плачуть. Ось посідаймо тут на колоді. Адіть, як сонечко пригріває, аж любо посидіти. Ще тільки пущення, а тут уже немов би весна починалася.
Друга жінка. Тай справді сядьмо. Нікуди нам квапитися. Чую, що музика буде, то подивимося, як молодь гуляє. Сідають.
Перша жінка. То кажеш, кумо Насте, що з Миколою зле?
Настя. Дух Святий з нами, кумочко! Кажуть, що його таки вішати будуть.
Обі жінки. Господи! Христяться.
Перша жінка. І хто би був подумав, що він душогуб! Такий тихий та смирний…
Друга жінка. Ой, кумонько, чоловік усе чоловіком, а нечистий, бодай моці не мав, усякого підкусить.
Перша жінка. Ба, та чути, що там великі гроші в Абрамка забрали. Не знати, чи віднайдено їх?
Настя. Де там, ані сліду. Микола мовчить як заклятий, не хоче видати спільників.
Перша жінка. От дурний! Ніби то йому що поможе, як він буде гнити, а ті уживати.Друга жінка. Га, то в них уже такий злодійський закон, що один другого, несміє видати, аби й сам ось тут погибав.
Перша жінка. То кам'яні душі. Господи! І десь такі люди родяться й материне молоко ссуть і по землі ходять і пісень співають!
Друга жінка. Ні, кумо, пісень вони не співають. Ніколи не співають. Хіба ти чула коли, щоб Микола співав?
Перша жінка. Тай справді! Відколи його знаю, то пісні я від нього ніколи не чула! Ото диво!
Друга жінка. Ну, а що ж його жінка? От іще бідна! Така молода, така красна, і з такого роду славного!.. Адже про її вітця по всіх селах слава йшла. Перший багач був на весь повіт і ліпотент[1] громадський. А тепер ось на яке зійшла!
Настя. Ой, кумонько! Не знаєте ви, що то за жінка.
Перша жінка. Ну, або що?
Настя понижає голос, з притиском. Остання!
Обі жінки б'ють себе об поли руками. Що ви кажете?
Настя. Що чуєте. Адже ми близькі сусіди. То я ніби не вважаю, але все добре бачу, що в неї робиться.
Обі жінки. Ну, та що, що? Розказуй!
Настя. Та що вам розказувати? Гидко розказувати. Знаєте, з ким собі заходить? З шандарем. З тим самим, що її чоловіка до криміналу завдав.
Жінки. Господи!Настя. Вона здавна з ним любилася, ще дівкою бувши. Він з того села, що й вона. А її брати силою видали за Миколу.
Жінки. Ну, це ми знаємо. Але з шандарем!..
Настя. Він у неї два рази щотижня ніч ночує. Смерком приходить, удосвіта відходить. Він, бачите, ніби то за Миколиними спільниками пошукує. Мойому чоловікові сам так казав, а якже!
Жінки. Господи!
Анна входить одягнена по недільному, оглядається боязно й наближується до сидячих жінок. Слава Ісусу Христу.
Перша жінка холодно. Слава навіки!
Анна. А не було тут?.. Уриває й озирається.
Друга жінка. Ви за своїм чоловіком озираєтеся? Ні, не було його тут.
Анна обертається до неї залякана. За чоловіком? Ні, я не за чоловіком.
Настя з ущипливим докором. А ми тут власне про нього згадували, кумо Анно, чуєте? Кажуть, що він дуже слабий.
Анна мов непритомно. Слабий? Я не чула. А що йому таке?
Настя так само. Та вішати його мають.
Анна стрепенулася, а далі бачучи, що Настя кпить з неї, відповідає також ущипливо. Вішати? Га, це така слабість, що я йому на неї не пораджу. Як завинив, то нехай покутує.Настя відвертається від неї плечима до першої жінки. А знаєте, там один чоловік із Непитова сидів із ним в одній казні, а тепер вийшов. То розповідав моєму чоловікові. Переказував, каже, з вашого села Задорожній. „Просіть там мою жінку, аби мене хоч раз відвідала. Нехай мені який крейцар передасть, чисту сорочку принесе. Та й нехай мені адвоката найме“.
Анна відходить на вулицю й щезає.
Перша жінка. Огидниця!
Друга жінка. Погане зілля!
Настя. Без серця вона! І відразу це було видно. Адже як його брали, то аби вам слово сказала, аби одну сльозу проронила, як чесній жінці годиться! Де там!
Перша жінка. Цікава я, за ким вона тут шукала?
Настя. Та за ним, за ним! За своїм шандарем.
Перша жінка. Ба, а він хіба тут є?
Настя. Нині я виділа його в церкві. Видно, що є.
Друга жінка. Та й мені здається, що я його бачила, як ішов до війта.
Настя. Вона певно ждала на нього в хаті, а не можучи діждатися, пішла за ним по селі шукати.
Друга жінка. Ну, цього би вже було забагато. Хіба би весь стид загубила.
Настя. А ви думаєте, що не загубила? Ану, побачите! Вона тут іще з ним і танцювати буде.
Жінки. Тьфу! Пек осина!Гомін серед молоді. Музики йдуть! Музики! Ладьте місце для музик! Кілька парубків виносять підвищену лаву з корчемних сіней і ставлять знадвору під стіною. Ось так! Тут буде добре!
Музики, троє селян, один зі скрипкою, другий з басом, третій з решетом входять, кланяються на всі боки, відтак вилазять на лаву, де їм тим часом поставлено стільці. Вони сідають і потягають смиками по струментах, трібуючи їх. Гомін довкола, сміхи, жарти. Сцена наповнюється.
Війт виходить із корчми, грізно. А тут що? Побачивши музику. А ви що тут робите? Хто вам дозволив?
Музики встають, знімають шапки, скрипник говорить. Пане начальнику, нас закликали. Ми люди зарібні. Не наше діло питати дозволу. Нас закликали, казали, що можна.
Війт. Хто вас закликав?
Скрипник. Та парубки, а хто ж би? Он Андрух, та Олекса, та Степан. Товпа втихає. Три парубки виходять наперед і кланяються війтові.
Війт. А вам чого треба?
Перший парубок кланяється. Та ми би просили, пане начальнику, щобисьте дозволили трохи потанцювати. Нині пущення, то вже останній раз.
Війт строго. А чий ти?
Парубок. Та Василя Півперечного, Олекса.
Війт. А був ти нині в церкві?
Парубок. Та був, пане начальнику.
Війт. А чув ти, що єґомость наказували?
Парубок. Та чув, пане начальнику.Війт. А наказували вони вам на музику та на танці до корчми ходити?
Парубок. Та не казали.
Війт. Ну, а ви так слухаєте наказу?
Парубок чухається в потилицю і всміхається. Та хто би там того слухав, пане начальнику! Наші єґомость старенькі, хіба вони знають, чого молодим потрібно? То вже як ви дозволите… То від вас залежить, а не від єґомостя. Інші парубки. Так, так! Ми вже пана начальника просимо дозволити нам. Війт. Не дозволяю! Не можна.
Шльома вибігає з корчми з пляшкою й чаркою. Як то не можна? Чому не можна? До парубків. Ні, ні, не бійтеся, пан начальник жартують. Чому би не було можна? Наливає чарку. Ну, пане начальнику, дай вам Боже здоров'я!
Війт. Ні, Шльомо, раз тобі сказано, що не можна, то не можна. Я випити вип'ю, бо щось мене в трунку млоїть п'є і заплачу тобі, але танців ані музики мені не сміє бути.
Шльома. Але ж пане начальнику, ви не маєте права мені заказувати. Це мій заробок. У мене є патент.
Війт. Патент? Який патент?
Шльома. Як то який? Цісарський патент. З печаткою! Ось дивіть! Витягає з-за пазухи папір, зложений удесятеро, й подає його війтові.
Війт незручно розвиваючи папір, обзирає його на різні боки, очевидно не вміючи читати, а відтак віддає назад. Га, коли так, коли маєш патент то інша річ. То вже не моя власть.Шльома. А видите? Чи я не казав, що музика буде? Ну, хлопці, чого стоїте? Беріться до дівчат! Адіть, як вони нівроку настроїлися танцювати. А ви, музики, вип'єте?
Музики. Ба, та нам так і належиться.
Басіста. Сам Бог приказав.
Шльома частує їх. Ну, пийте ж, пийте, а грайте добре!
Музики. То вже наша річ.
Війт. А пам'ятайте мені, аби все порядно, без образи Божої.
Шльома. Чуєте, що пан начальник каже? Без образів Божих.
Війт. А скоро сонце зайде, зараз мені перестати й додому розходитися. Я тут присяжного пришлю, аби ніхто не смів…
Шльома. Пощо, пане начальнику? Пощо присяжного трудити? Хіба я сам не знаю, що належиться! Як прийде той час, то вже я сам їм скажу, що треба перестати. Ну, ну, бавтеся! А ви, пане начальнику, ходіть зо мною, я вам маю щось дуже ладне сказати. Тягне його до корчми.
Один парубок. Гей, погуляймо нині! Нехай лихо сміється! Ану, музики, коломийки! Та такої вріжте дрібної, аби аж жижки трусилися.
Скрипник показує смиком на вулицю.
Гомін. Шандар! Шандар! Той, що Миколу до криміналу завдав!
Усі стихають, на лицях видко неспокій, а навіть острах
Жандарм тягне Анну за руку. Але ходи ж бо, ходи! Чого тобі ониматися?
Анна. Бійся Бога, Михайле! Пусти мене! Ади, люди ззираються.
Жандарм. Ну, то що, що ззираються? Кому цікаво, нехай дивиться. А мене то що обходить? Я з людського диву не буду ні ситий, ні голоден.
Анна. Але стидно. Лице лупається. Шепчуть, пальцями показують.
Жандарм грізно дивиться на неї. Анно, я думав, що ти розумна жінка, а ти все ще дурниці плетеш. Після того, що сталося, ти ще можеш уважати на людські позирки й пошепти! Тьфу, чисто бабська натура!
Анна. Михайле!..
Жандарм. Ні, не кажи мені так! Не хочу тебе знати, ані бачити, коли ти така.
Анна. Михайле!
Жандарм. Ну, так ідеш?
Анна. Господи, що ж я маю робити!..
Жандарм. І танцювати будеш зо мною?
Анна з жахом. Тут? При всіх?
Жандарм. Ти знов своє? Ані слова більше! Будеш, чи не будеш?
Анна шепче. Господи, додай мені сили!
Селяни й селянки кланяються. Слава навіки!
Жандарм. Я чув тут перед хвилею музику, бачив танець.
Парубок. Ну, а хіба що? Не вільно нам?
Другий парубок. Нині пушення.
Третій парубок. Нам пан начальник дозволив.
Жандарм. Ну, ну, та я нічого не кажу. Потанцюйте собі. Ну, музики, грайте! Най почую, як ви тут у Незваничах умієте. Може й мене охота візьме з вами покрутитися. Дозволите, хлопці?
Парубки. О, просимо, просимо!
Перша жінка. Та й справді пішла з ним.
Друга жінка. Видно, що їй зразу ніяково було. Трохи противилась.
Настя. Ще не привикла, кумо. Але привикне швидко. Він її привчить.
Друга жінка. Та й страшний же! А найстрашніший, як усміхається. Так ті зубищі білі та великі виставить, що здається чоловікові — ось-ось укусить.
Жандарм побачивши це, зупиняється грізно. А це що? Обертається кругом. Чому не танцюєте?
Парубки кланяються лукаво. Нам досить.
Жандарм. Як то? Не хочете більше?
Один парубок. Ні, помучились.
Жандарм. Хлопці, це ви задля мене?
Парубок. Може й так.
Жандарм. Що? Ви смієте мені такий стид робити?
Парубок сміліше. А пан сміють нам такий стид робити?
Жандарм. Який?
Парубок. Танцювати з такою жінкою.
Жандарм. З якою?
Парубок. Самі те ліпше знаєте, з якою. Ми з нею не танцюємо.
Жандарм. Але я з нею танцюю. Ви мені не смієте стиду робити. Я цісарський слуга.
Парубок. Ми всі цісарські. А до танцю ви нас не присилуєте.
Жандарм м'якше. А може й присилую. Кричить. Жиде! Гей, Шльомо!
Жандарм. Відро горілки й півбочівки пива для всієї громади на мій рахунок, розумієш? А зараз!
Парубок. Ви, пане шандаре, дарма не експенсуйтеся[3]! Ми вашої горілки ані вашого пива пити не будемо і в танець з оцією кобітою[4] не підемо. Ми ані вам ані їй чести не уймаємо. Що собі маєте, те собі маєте, але танцювати з вами не можемо. Вільно пану начальникові заборонити нам дальше бавитися, то ми розійдемося. Гей, хлопці, дівчата, ходімо домів[5]!
Війт стає на середині. Гов, гов! А тут що таке сталося.
Парубок кланяється. Нічого, пане начальнику. Потанцювали та й додому йдемо.
Війт. Ба та так живо?
Парубок. Адже єґомость гостро заказували.
Війт. Ти блазню один! Мені того будеш пригадувати? Кади тому, що носа не має, а не мені. Ти думаєш, що я такий дурень і не бачу, що тут діється?
Парубок. Ну, то чого ж пан начальник питаються?
Війт. Мовчи, дурню! Хлопці, стид вам таке робити! Пан шандар нині ваш гість, самі ви його запросили, — не бійтеся, я бачив через вікно! Ну, а тепер такий бешкет йому робите? Фе, так негарно.
Парубок. А нам випадає з такою разом танцювати?Війт. Анна порядна господиня! Чого ви від неї хочете?
Парубок. Чоловіка вішати мають, а вона тут буде танцювати. То так порядна господиня робить?
Війт. Не слухайте, діти! Це брехня. Її чоловіка ще не судили, ще не знати, чи він що винен, а без суду нікого не вішають. А коли пан шандар не цураються вести її в танець, то ви не маєте права нею цуратися. Ну, ну, не фиркайтеся, а будьте раді, що вам дозволено бавитися. А ви, пане шандаре, не противтеся дітвакам. Самі бачите, вони то не зі злого серця. Ну, музики, ну, грайте!
Жандарм тупає ногою. До стосот кадуків! А це що знов? Чого ви урвали? Гей, музики! Ви хочете…
Музика мовчки показує смиком.
Жандарм обертається, побачив Миколу. Га, а це що?
Микола в кожусі, оброслий бородою, з вузликом на плечах, входить і кланяється народові. Слава Ісусу Христу.
Всі. Слава навіки!
Анна побачивши його, скрикує. Господи! Пропала я! Микола!Микола всміхається сумовито. А, що бачу, і моя жінка тут. Ото добре. І ви тут, пане шандаре? Та, бачу, я вам забаву перервав!
Жандарм. Ну, як ся маєш, Миколо? Що з тобою чувати? Пустили тебе?
Микола. Та, Богу дякувати, пустили.
Жандарм. Дуже мене те тішить. Підходить і подає йому руку. А знаєш, кому за це маєш подякувати?
Микола. Та відки мені знати? Хіба мені там скажуть? Прийшли, відчинили казню, казали забираться та й по всьому.
Жандарм. Мені маєш подякувати.
Микола. Тобі? А то як?
Жандарм. Бо я таки віднайшов правдивого вбивцю. Та й то не одного, а цілу кумпанію. Не нині то завтра їх арештую. Коштувало це мене труду, то певно. Був чоловік і в такім, що мало сам головою не наложив, ну але знаєш, як я тебе арештував, то так мене щось коло серця почало нудити. Все мені здавалося, що ти невинен і будеш думати, що я тебе доброхіть у біду ввалив. І я не міг спочити, поки не натрапив на слід убивників.
Микола кланяється йому. Хай тобі Бог заплатить за все добре, а за зло… Глядить з докором на Анну. Злого хай вам Бог не пам'ятає!
Жандарм сміється. Ну, злого! Так багато злого я нікому не зробив. Мені може дехто більше зробив злого, а я нікому не випоминаю.
Микола поспішно. Я також ні, також ні! Хорони Господи! Що там випоминати!
Жандарм. А я от нині твою господиню ледве витягнув силоміць із дому, аби трохи провітрилася та між людей показалася.Микола. Спасибі, спасибі тобі, що хоч ти за неї дбав. Чув я там у тім пеклі, чув, як ти її дозирав. Спасибі! Кланяється. Ну, Анно, а ти що так стала, мов осуджена? Чому не вітаєшся зі мною?
Анна. Будемо ще мати час вітатися. Що тут, перед усіми людьми?
Микола. Правда, правда. Це домашнє діло, ніщо його перед людьми показувати. Ну, так ходімо додому. В ласці Божій оставайтеся, добрі люди!Кланяється й пускається йти. Анна за ним.
Жандарм. Миколо, гов! А постій но!
Микола озирається. А чого тобі?
Жандарм. Ба, а мене не кличеш до себе? Адже ж нині празничний день, треба його якось обілляти. Го, го, не думай, що це тобі так увійдеться!
Микола заклопотаний. Що ж, коли твоя ласка… А я, правду кажучи, не думав…
Жандарм. Де ти в своїм життю коли що думав! Усе другі за тебе думали. Так чекай же, не знаєш ти чести, то я тебе погощу. Гей, жиде!
Шльома вибігає з порожніми шклянками. Чого вам потрібно?
Жандарм. Пляшку горілки, вишняку, що́ там ще маєш доброго, пакуй у кошик, а зараз! Плачу готовими.
Шльома. Ни, ни, чи я від пана постенфірера домагаюся? А куди того відіслати?
Жандарм. До Миколи. А живо!
Шльома. Добре, добре! Відходить до корчми.
Жандарм махає шапкою. Ну, люди, бувайте здорові! Відходить.
Настя воркоче за ним. На зломану голову!
——————