Твори (Франко, 1956–1962)/17/Украдене щастя/I
Твори в 20 томах Том XVII Украдене щастя Дія перша |
Дія друга ▶ |
|
Нутро сільської хати. Ніч. На дворі чути шум вітру, сніг б'є об вікна. В печі горить вогонь, при нім горшки. Анна й Настя пораються коло печі. На лаві, на ослоні, на припічку й на печі дівчата і парубки, одні прядуть, другі мотають пряжу на мотовилах; насеред хати при стільці один парубок плете рукавиці, другий на коловороті крутить шнур
Парубки й дівчата співають:
Ой там за горою, та за кремінною
Не по правді жиє чоловік з жоною.
Вона йому стелить білу постеленьку,
А він їй готує дротяну нагайку.
Біла постеленька порохом припала,
Дротяна нагайка біле тіло рвала.
Біла постеленька порохом присіла,
Дротяна нагайка кров'ю обкипіла.
Настя перериває, махаючи стиркою. Та тьфу на вас! Що це ви вигадали такої плаксивої! Мов по покійнику голосять.
1 парубок сміється. Ага, а у вас мурашки по шкірі забігали.
Настя. Тю на тебе та на твою голову! Ти гадаєш, що я твого тата жінка, що небіжка ніколи з синців не виходила.
1 парубок. Го-го, мій тато небіжчик усе говорив: як чоловік жінки не б'є, то в ній утроба гніє.2 парубок. О, твій тато добрий цирулик був. Він і хлопам умів кров пускати.
1 парубок. І задармо! То також щось варто!
Настя. Та повинні-сте стидатися хоч тут, у тій хаті таке говорити та співати. Пек, осина! То так, якби, не при хаті кажучи, злого духа при малій дитині згадав. Тут ангели Божі літають, одна хата в цілім селі, де святий супокій, та згода, та лад, та любов — а ви якесь таке завели, що гидко і в губу брати.
1 дівчина. Та не бійтеся, тітко, ми своєю співанкою святих ангелів із хати не виполошимо.
Настя. А ти відки це знаєш? А може якраз виполошите? Знаєш, як старі люди кажуть: не викликай вовка з лісу. А то буває таке, що як у злу годину скажеш кому лихе слово, то воно зараз сповниться. Мої небіжка мамуня розповідали, що раз один такий…
1 парубок. Та пипоть вам на язик! Ідіть до печі та глядіть, чи швидко ті вареники будуть, бо далі Микола з міста приїде та нас понаганяє додому.
Настя. Ади, який швидкий! Не бійся, вареники будуть. Гляди тільки, щоб ти свою рукавицю доплів. Іде до печі.
1 дівчина. Ну кінчім, сестрички, тоту співанку. Вона дуже красна. А така жалісна, аж плакати хочеться.
Анна від печі. Почекайте но ви, як заміж повиходите, та на своїх плечах того добра зазнаєте, то вам ще й не так плакати захочеться.
Дівчата. От тобі й на! А ви це відки знаєте? Хіба ви цього зазнали?
Анна. Ну, я не про себе говорю. А в тім, що зазнала, те досить мені знати та Богові.Дівчата хвилю мовчать, потім починають співати:
Ой мужу ж мій, мужу, не бий мене дуже,
В мене тіло біле, болить мене дуже.
Пусти ж мене, мужу, в вишневий садочок,
Хай я собі урву рожевий квіточок,
Урву рожу-квітку та й пущу на воду:
Пливи, пливи, роже-квітко, аж до мого роду.
Пливи, пливи, квітко, пливи по Дунаю,
Як побачиш мою неньку, припливи до краю.
Настя тим часом повиймала вареники, відцідила їх, полила їх олією, посолила і ставить на столі. Ну, годі вам співати! Кидайте роботу! Вареники на столі! Парубки й дівчата покидають роботу і з веселим гамором сідають за стіл і їдять. Настя з Анною коло печі: вона відсипала собі також вареників і сідає на припічку, обернена до столу плечима. Ну, кумо, помагай і ти!
Анна дивиться до вікна. Господи, яка там шаруга! Коли б тільки наші де з дороги не збилися!
Настя. Не бійся, їм не першина.
Анна. Не знаю, але мені так чогось лячно так чогось сумно, як коли б якесь велике нещастя надо мною зависло.
Настя. Та я то, небого, виджу. Цілий день як сама не своя ходиш. Та й уже сама собі міркую, чого би тобі журитися? Живеш, як у Бога за дверми.
Анна. Я?
Настя. Чоловіка маєш доброго, тихого, роботящого, що трохи не молиться до тебе.
Анна зідхає. Та що то з того!
Настя тихіше. Ага, ти про те, що дітей не маєш? Не бійся, Бог ласкав, будуть іще.
Анна махає рукою. Ей, я не про те!
Настя. А про що ж? Чого тобі ще треба? Що брати тебе на посагу скривдили? Тьфу! Наплюй ти на їх посаг! Їм твоя кривда боком вилізе.
Анна кидається, мов ужалена. Йой, кумо! Та хіба я про посаг! І пощо ви мені згадуєте моїх братів? Адже знаєте, що вони, мої найтяжчі вороги.
Настя. Знаю, небого, знаю! Наслухалась я про твоє керваве дівування.
Анна живо. Що? Про моє дівування? Що ви про нього знаєте?
Настя добродушно. Все знаю, небого моя, все знаю. Як тебе брати побивали, за наймичку мали, між людей не пускали і вкінці за наймита заміж випхали, ще й на посагу покривдили. Ой, та чи тільки те!..
Анна. Як то? Ще й більше щось знаєте?
Настя сміється. Та ти, кумо, мене не бійся! Кажу тобі, що знаю все, хоч то від нас не близька сторона, аж у другім повіті, а братів твоїх я й на очі не бачила.
Анна. А відки ж ви все те знаєте?
Настя сміється. Через сороки-ворони, любонько! Були вже такі люди, що мені доповіли. Навіть бись ніколи не вгадала, хто.
Анна. Певне-сте десь якусь мою посестру на ярмарку бачили?
Настя. Ой, кумонько! Чи то я так на тих ярмарках часто буваю! Ні, таки до моєї хати сама звістка прийшла, та й то не коли, а вчора.
Анна. Ну, то я вже ніяк не вгадаю, хто то міг бути.
Парубки й дівчата встають від їди. Спасибі вам, тітко Анно, і вам, тітко Насте, за вечерю!
1 парубок. Господи, Тобі слава, що ця душа напхала!Настя б'є його стиркою. Іди, йди, ти негосподарська дитино!
Дівчата. Ну, пора нам додому, а то позамітає дорогу, то не докопаємося вулицею.
2 парубок. Не бійтеся, мої ластівочки! Нас тут хлопців досить, кожний по дві вас на плечі візьме, та й до дому занесе.
1 дівчина. Овва, які мені силачі. Ще подвигаєтеся та болячки постручуєте! Збираються, забирають куделі та пряжу й виходять. Ну, добраніч вам! Цілуються з Анною, вона світить їм скіпкою до сіней.
Анна. Добраніч, дівчата, добраніч! Та приходіть і завтра, будьте ласкаві! Зачиняє за ними двері.
Настя. Та було хіба й мені йти.
Анна спрятує зі столу. Ой, посидьте ще трохи. У вас хата не сама, а як ваш чоловік буде їхати, то й так попри нашу хату, то почуєте. А мені веселіше буде ждати.
Настя помагає прятати. Та воно то так. А все таки хата рук потребує. Ну та вже для тебе це зроблю… Зупиняється серед хати перед Анною з мискою в руках. Ну, а ти не цікава, від кого я дізналася про твоє дівування?
Анна. Та що мені! Я не вдатна загадки розгадувати.
Настя лукаво. А твоє серце нічого тобі не говорить?
Анна. Серце? А вам що таке? Що воно мені має говорити?
Настя. Ага, а на лиці мінишся! Бліднеш, то знов червонієш! Ну, ну, не лякайся! Я знаю все від нього самого.Анна. Схаменіться! Що ви говорите? Від якого нього?
Настя. Від Михайла, а від кого ж би?
Анна. Від якого Михайла?
Настя. Ей, кумо, та не прикидайся, що нічого не розумієш. Адже ми обидві не діти! Михайла Гурмана знаєш, а?
Анна відступає крок назад і христиться. Свят, свят, свят! Ви що це, кумо, говорите? Михайло Гурман — так, я зналася з ним, але його давно на світі нема. Він у Боснії згиб.
Настя. Хто це тобі сказав?
Анна. Я це знаю, брати говорили.
Настя Еге, то-то й є, що брати!
Анна. Його мати сама лист мені показувала, плакала.
Настя. Ну, то мусів бути лист фальшивий, бо Михайло живісінький.
Анна. Кумо, бійтеся Бога, не говоріть цього! Може вам приснився? Може дух його вам об'явився?
Настя. Ні, кумо Анно, я тобі кажу: він живісінький. У шандарах служить уже три роки. Десь був ув іншій стороні, а тепер його до нас перенесли. Вчора до нас у хату заходив, про тебе розпитувався.
Анна. Господи, що це таке? Що зо мною діється? Кумо, голубонько! Кажіть, що це вам привиділося, приснилося! Аджеж це… це таке, що здуріти можна! Аджеж я тому Михайлові клялася, присягала, що радше в могилу піду, ніж з ким іншим до шлюбу стану. А тепер!.. Він по мою душу прийшов. Та ні, ні, ви жартуєте, ви тільки так говорите!
Настя. Христися, кумо! Чого ти так перелякалась? Тут видима річ, що брати ошукали тебе. Значить, на тобі нема ніякої вини. Він і сам це казав. Він зовсім не винуватив тебе. О, якби ти знала, як він гарно та щиро говорив про тебе!
Анна. Ні, ні, ні! Не говоріть мені нічого! Не хочу чути про нього, не хочу бачити його. Ходить по хаті, ламаючи руки. Ой, Господи! Ой, Боже мій, та невже цьому правда? Невже й тут мене одурили, ошукали, мов кота в мішку продали?
Настя. Та вспокійся, кумо! Що вже про те говорити, що пропало! Хай їм за це Бог заплатить.
Анна все ще в нетямі ходить по хаті. І за що? Пощо? А, знаю, знаю! Вони Михайла боялися, щоб не відібрав від них моєї батьківщини. О, так, так! А цей покірливий, наймит, ще й рад, що щонебудь дістав. Господи, рятуй мене! Не дай одуріти!
Настя бере її за плече. Та отямся бо, кумо! Що ти торочиш? Чи не гріх тобі? Ти тепер заміжня жінка, треба про це все забути.
Анна вдивлюється в неї; по хвилі. А так, правда ваша! Правда ваша! Забути треба. Хоч би мало серце розірватися, а забути треба. Ой, Господи! І як воно досі не трісло? Кільки я намучилася за ті роки! А тепер гадала, що от-от давні рани перестануть боліти. А тут на тобі! Маєш! Той, що досі був для мене померлим, являється наново. Кумонько, матінко моя! Порадь мені, що маю робити? Дай мені якого зілля, щоби тут, отут перестало боліти!
Настя. Де вже мені, небого, до зілля? Не пораджу я тобі нічого, хіба одно: молися Богу, хай Він відверне від тебе це лихо.
Анна. Молилась, кумо, молилась! Товкла чолом об кам'яні сходи при церкві, слізми плити вмивала — нічого не помагає.
Настя надслухує. Га, чуєш? Мабуть дзвінок теленькає. Певно наші їдуть.
Анна при вікні. Теленькає! Ледве чути за свистом вітру, а теленькає. Господи, Тобі слава, що їдуть! Ходімо зустрічати! Сквапно одягаються й виходять.
Бабич. Дай Боже вечір добрий!
Анна. Дай Боже здоров'я! Так кажете, мій з вами не їхав?
Бабич. Ні, кумо. Я його ще на соляній жупі лишив. Ще докладав своєї купи дров і щось там почав з війтом перемовлятися, та я не дочікував до кінця та й поїхав за іншими.
Анна. Бійтеся Бога! Якже ж ви могли його самого лишити в таку страшну негоду?
Бабич. Е, не бійтеся, сам він не буде. Певно поїхав на Купіння з Передільчанами. А наші всі на Радловичі гостинцем їхали. Але він швидко приїде, не бійтеся. Конята в нього добрі.
Анна. Ой, я чогось боюся. Кажуть, у лісі вовки появилися. Ще не дай Боже якого нещастя!
Бабич. Та вспокійтеся, кумо! Ще Бог ласкав, відверне від нас лиху пригоду. А Микола не дитина. Він за худобу дбає. Ну, стара, ходімо їхати додому, там десь конята перемерзли.
Настя. Ну, добраніч тобі, кумо. Молися, небого, Богу, все добре буде!Бабич. Добраніч!
Анна. Оставайтеся з Богом! Бабич і Настя виходять.
Анна сама, одягнена в кожусі й хустині, сідає коло вікна і надслухує. Не чути! Тільки вітер свище й виє. Заламує руки. А він живе, живе, живе! Одурили мене, отуманили, загукали, обдерли з усього, з усього! Ні, не хочу про це думати. В мене є чоловік шлюбний. Я йому присягала і йому додержу віри. Надслухує. Ах! Ось він іде! Ну прецінь! Господи, Тобі слава! Виходить.
Микола. Ось тобі й заробок! Ось тобі живи та будь! Ой, Господи, і як це я душі не згубив по дорозі, то й сам уже не знаю! Ох, та й утепенився ж я! Та й промерз до самої кости! Відсуває вікно й кричить. Анно, а коням треба пити дати! Думав напоїти на Купінню, та не мож було!
Анна за сценою. Добре, добре! Я вже й воду зладила.
Микола засуває вікно, знімає гуню, потім кожух і вішає їх на жердці. Ну, заробок, нема що казати! За вісім шісток головою наложи — оплатиться. Цілісінький день роби, двигай, волочися, худобу збавляй, мерзни й мокни, як остання собака, — і за все те вісім шісток! А прийдеться платити, то й того їм, людоїдам, жаль. І тото би зажерли. Як дають чоловікові той кривавий крейцар, то так і видиш, що їх і за тим колька коле. А бодай вас уже раз людська праця розсадила та розперла, щоби-сте лиш очі повивалювали, нелюди погані! Сідає кінець стола й починає стягати чоботи. От іще бідонька моя! Кричить. Жінко, гей, жінко! Анно! Де ти там?
Анна входить. Ти мене кликав?
Микола. Та ж кликав. Ну, що, коні пили?
Анна. Ще й як. Так біднята перемерзли, мов риби тряслися. Бідна худібка! Я їм трохи сировиці до води полила, випили по дві коновці…
Микола. А їсти мають там що?
Анна. Ну, та вже я не спустилась на тебе, поки ти їм даси. Мають по гарцеві вівса, та й січки я нарізала у заступника на машині, ну, та й сіна поза драбину понапихала. Ба, та чого ти так запізнився?
Микола. Ет, волиш не питати. От ходи та поможи мені чоботи стягнути. Ади, позамерзали як костомахи та боюсь, щоб ноги не повідморожувати.
Анна. Пек-запек! Що ти говориш? Ще би нам лиш того бракувало! Бере за чобіт, тягне, та заглянувши Миколі в лице, опускає ногу, відступає на крок узад і христиться. Свят, свят, свят! Миколо! А тобі що такого? Ти весь у крові!
Микола. Я?
Анна. Бійся Бога! А це що таке? Чи бійка де була? Чи може ти скалічився де?
Микола. Та ні, ні, не бійся!Анна кидається до нього й розпинає лейбик. Та почекай лишень! Господи, сорочку покровавив! Ну, що це таке з тобою сталося, Миколо?
Микола. Та то наш війтонько гідний та поважний.
Анна. Що? Бив тебе?
Микола. Та певно, що не гладив. Гримає кулаком о стіл. Але я йому не подарую! Я на нім своєї кривди пошукаю!
Анна. Ба, та що таке межи вами зайшло? За що?
Микола. Питай ти мене, а я тебе буду. За ніщо! З доброго дива мене вчепився, бодай його той учепився, що в болоті сидить.
Анна все ще оглядає його. Та не клени, Миколо, не гніви Бога! Ой Господи, та з тебе тут кварта крови зійшла! От іще недоля моя! Давай, я обмию. Десь тут іще тепла вода лишилася. Йде до печі.
Микола кричить. Ні, не треба! Я його до суду завдам! Я завтра, ось так як є, до самого пана судді піду. Хай пани побачуть! Не мий!
Анна наливає у миску води й наближається. Іди, йди, бідна ти голово! Не роби з себе сміховище людське! Війтові нічого не зробиш, тільки з себе сміх зробиш.
Микола. Як то нічого не зроблю? То цісарське право дозволяє отак над людьми збиткуватися? Як він війт і підприємець від довозу дров на жупу, то йому вільно з чоловіка й душу вигнати?
Анна. Ти певно знов поліна продавав?
Микола. Ну та певно, що мусів продати. Бійся Бога, чоловік намучився в лісі, намерзся як собака, крейцарика при душі немає, а треба прецінь чимось душу підкріпити.Анна. Ей, Миколо, Миколо! Скільки разів я тобі говорила: радше притерпи, а не роби цього! А тепер ще до суду хочеш іти! Адже війт тебе за таке до арешту борше запакує, ніж ти його!
Микола глядить на неї а острахом. Агій, жінко! Та це ти правду кажеш! А мені це і в голову не прийшло. Ну, на, мий!
Анна миє його. Я би не знати що за це дала, що ти не тільки поліна продав, а ще й сам війтові якесь згірдне слово сказав.
Микола. Я? Та скари ж то мене Господи, що ні! Вчепився мене, що латер[1] не повний. Я, як звичайно, останній накладав, а він до мене. Вже там хтось мусів мене прискаржити, що я пару тих дурних полін продав.
Анна. А може він і сам видів?
Микола. А дідько його знає, може й видів. Досить, що він до мене. Я тобі, каже, не заплачу, поки латер не буде цілий. А я кажу: який був у лісі, такий тут є. А він мені каже: брешеш, ти п'ять полін продав. А я йому кажу: як продав, то не сам продав. І інші продають. А він до мене пристав: хто продає та й хто, та й хто? Що я мав йому казати? По правді, чоловік нічого не бачив, а так на першого-ліпшого говорити стидно. От я візьми та й скажи йому: та й ви самі, поки-сте не були підприємцем, то-сте продавали. — Не встиг я йому це сказати, а він як не кинеться на мене, як не почне гаратати мене палицею! Та через голову, та куди попало. То вже я й не стямився, коли і хто і як мене відборонив та на сани посадив.Анна хитає головою. Я так і думала, що ти щось таке мусів ляпнути. Війт не такий чоловік, аби когось задармо вчепився.
Микола гірко. О, та певно. У тебе кожний чесний, кожний розумний, коби тільки не твій чоловік.
Анна. Я тобі чести не уймаю, але полін не треба було продавати.
Микола. А мерзнути та о голоді бути треба?
Анна. Було собі з дому взяти пару крейцарів на горілку, коли вже без неї не можеш обійтися. Аджеж ми вже не такі останні.
Микола. От таке! На заробок їхати і ще гроші з дому брати!
Анна. Ну, коли так, то маєш заробок, якогось хотів. Застелює стіл і заходиться давати вечерю. Ну, але де ж ти так довго барився?
Микола гнівно. А тобі що до того? Не твоє діло! Коли я тобі такий нелюбий, то не питайся мене ні про що!
Анна ставить миски на стіл. Ну, коли так будеш зо мною говорити, то певно любіший не будеш.
Анна. Свят, свят, свят! А це що таке?
Микола. Хтось до вікна стукає! В таку пізню годину, в таку негоду — ой, може яке нещастя!
Голос за вікном. Гей, люди, відчиніть, не дайте душі загинути!
Анна. Хтось певно з дороги збився. Біжу відчинити.
Микола. Анно, стій! Може яка зла душа?Анна. Ба та що? Дати чоловікові загибати? Та й що нам зла душа? Взяти у нас нема що, нікому ми нічого не винні, то чого нам боятися?
Жандарм. Дай Боже добрий вечір!
Микола. Дай Боже здоров'я!
Жандарм. Перепрошаю, що я в таку пізню пору непрошений до вашої хати набиваюся. Але там така страшна буря, куревільниця, що не дай Господи! Я з дороги збився, думав уже, що або змерзну де в заметі, або вовкам на зуби попадуся.
Анна христиться. Господи!
Жандарм озирається на неї, витріщує очі, потім перемагає себе. А так! Недалеко вже було до того. Там під лісом чути, як вони виють. Кожної хвилі могли бестії зо мною привітатися!
Микола. Та роздягніться, пане, сідайте! Аджеж тепер під ніч далі не підете.
Жандарм. Та куди вже! Ніг своїх не чую, так промерз та змучився! Ой, Господи, Тобі слава, що з душею з того снігового пекла вихопився! Обтріпується зо снігу й починає розглядатися. Микола придивляється йому ближче.
Микола. А відки, пане шандаре?
Жандарм. Та ходом з міста.
Микола. Ну, так, ходом. Але родом? Даруйте, але мені здається, що я вас десь колись бачив.
Жандарм сміється. Ну! Чи не ще! Миколо, старий побратиме! Хіба ж ти не пізнав мене? Клепле його по плечі.Микола. Михайло Гурман! Так це ти. А ми гадали… Анно, ба, а ти хіба не пізнала Михайла?
Анна, зовсім забувшися, стоїть кінець стола й не дивлячись на них, шепче молитву. І остави, й ослаби, й відпусти, Господи…
Жандарм сміється. Анно! Господине! Що це вам на побожність зібралося? Що ж то, не привітаєтеся зо старим знайомим?
Анна подає йому руку. Як ся маєте, пане шандар?
Жандарм хвилю пильно глядів на неї, потім пустив її руку, сціпив зуби й відвернувся, говорить тільки до Миколи. Ну, нинішньої ночі не забуду, доки життя мого. Знаєте, як я почув крізь вітер ті вовчі голоси, та й то так недалеко — ну, гадаю собі, вже по мені! І так мені нараз мов би хто приском поза плечима посипав. І в тій самій хвилі я побачив збоку світло. Зразу подумав, що то вовк очима блимає, але далі бачу, що стоїть на місці… І вже я нічого більше не думав, не міркував, тільки як не пущуся бігти півперек снігів, через якісь рівчаки, замети та плоти. І Бог його знає, відки в мене стільки сили набралося. Гримнув чоловік собою з десять разів, то правда, але Богу дякую, що хоть кості цілі!
Микола. Ну що ж, Богу дякувати! Але скажи ти мені, будь ласкав, що це з тобою? Відки ти взявся? Аджеж казали, що ти…
Жандарм сміється. Ха-ха-ха! Що я що такого?
Микола. Ну, та що ти погиб, умер…
Жандарм сміється ще дужче й підходить до нього. Микола цофається. Ха-ха-ха! Та це й правда! Аджеж я небіжчик. Не віриш, Миколо? Я вмерлий! Я з гробу приходжу.Микола переляканий христиться. Свят, свят, свят!.. Слабо всміхається. Ну, що ти дурниці говориш, Михайле? То не годиться з такими речами жартувати.
Жандарм грізно. Ти думаєш, що я жартую? А ну на, доторкнися мене! Простягає руку, Микола відскакує. А видиш! Та проте дарма! Знаєш, Миколо, по що я прийшов?
Микола. Ти? До мене?
Жандарм. Еге! По твою душу. Сміється. Ха-ха-ха! Отто налякав! Ну, не бійся, бідолахо! Твоя душа не така то дуже цінна річ, щоб аж мерці з гробу по неї приходили. Не бійся, ади, я живий чоловік, такий як ти! Плеще його по плечі. А відки я тут узявся, це я тобі зараз скажу. Вернувши з війська, я продав ґрунт і хату і вступив до жандармів, ось уже три роки служу. Зразу на границі був, пачкарів ловив, а оце пару тижнів тому перенесли мене в цей повіт.
Микола. І чи не можна було відразу це сказати? А то на тобі! Взявся страшити мене небіжчиком. Ей, Михайле, Михайле! Ти, як бачу, все ще такий збиточник, як був колись. Хитає головою. Ну сідай, та от вечеряй разом з нами.
Жандарм. Оце справді розумне слово. Бере за ложку й сідає біля стола. Ба, а ви чому так пізно вечеряєте? Адже певне вже північ буде!
Микола. Адже я в такім самім був, як ти. Тільки недавно з дороги приїхав.
Жандарм їдячи. З якої дороги?
Микола. Та з міста. Латри возив на жупу та й так припізнився. Насилу додому допхався. Їсть. А ще мені лиха доля казала їхати на Купіння. Думав, що ближче буде, півперек лісу, а тим часом там замело так, що я трохи худоби навіки не збавив.
Жандарм кладе ложку і глядить на нього здивований. Що? Ти цієї ночі на Купіння їхав?
Микола. Таж їхав.
Жандарм. Попри Купінську корчму?
Микола. Ну, та ж не куди. Ще зупинився, хотів коні напоїти, та якась мара відро урвала. Почав було стукати до жидів, але якось ніхто не виходив, а я подумав собі: ей, уже й так додому близько! Та й не достукавшися нікого, взявся та й поїхав.
Жандарм. А давно це було?
Микола. О, певно, що вже зо три години тому. Хоч то від нас до Купінської корчми ледве півмилі, але як я почав їхати, як почав стрягнути та з дороги збиватися, то здавалося, що принаймні півроку їду. А тут чоловік сам самісінький у лісі.
Жандарм. То ти сам їхав? І не тямиш, їхав ще хто за тобою?
Микола. Де там! Усі наші геть поперед мене виїхали, та й усі їхали на Радловичі, гостинцем.
Жандарм. Ну, а в корчмі світилося?
Микола. Та було світло, але вікна були заслонені та й двері замкнені, мабуть жиди вже спали, бо на мій стук ніхто не обізвався.
Жандарм воркоче. Ну, певно! Їдять; мовчанка. Анна сидить на припічку, силується їсти та не може. Ну спасибі вам, пане господарю, за вечерю! Кладе ложку і встає.
Микола. Замало. Видихай здоров! Встає також, обидва сідають на лаві.
Анна мовчки спрятує зі столу.
Жандарм придивляється Миколі збоку. Ба, що це у тебе, Миколо, таке лице обдряпане? Я щось не тямлю, аби ти був охочий до бійки?
Микола змішаний. Я? Ха-ха-ха! Та куди мені до бійки? Я чоловік спокійний. А це ті нещасні латри сьогодні так мені доїхали. Тільки що я почав брати з купи поліна, а вся верхня верства гур-гур на мене. Ще щастя, що мене на місці не забило.
Жандарм. Ов, то погана пригода!
Микола. Ой, хай Бог боронить від такого зарібку!
Жандарм. А багато заробляєш на день?
Микола. Е, тільки того зарібку, як кіт наплакав. Вісім шісток на день. А кільки чоловік надвигається, намерзнеться, намучить себе й худобу й нагризеться, то відрікся б і того зарібку.
Жандарм знов придивляється його лицю. Але тебе, брате, таки порядно ті поліна мусіли заїхати. Ціле праве лице мов граблями подряпане.
Микола. Та кажу тобі, що як на мене з правого боку поліна гуркнули, то я думав, що вже мені голову на гамуз розбили.
Жандарм встає, проходиться по хаті й сідає ліворуч від Миколи, а потім глядить на нього. Ов, та бо в тебе і з лівого боку ще гірше каліцтво.
Микола змішаний. А то я тим боком на землю впав, на ріщя, та й так направився. Ще щастя, що око на сук не висадив.
Жандарм заглядає йому в очі. Е, та бо і спереду шрам на чолі, зовсім, якби хто подряпав. Ще й синці по під очима. Ей, Миколо, признайся, це не від полін!
Микола ще гірше змішаний. Що ти знов! До чого маю признатися? Бігме Боже, що я з ніким не бився! Та й пощо би я тебе дурив?Жандарм сміється і клепле його по плечі. Ну, ну, Миколо, не бійсяі Я нині твій гість, то не потребуєш мені ні до чого признаватися. Але це одно тобі скажу, небоже: ти на крутаря не вродився. Видно відразу, коли хочеш щось збрехати, а воно тобі ані руш не вдається!
Микола заляканий. Але ж скари ж то мене Господи!..
Анна. Миколо, та покинь же божитися! Ось подумай радше, де ми пану шандареві постелимо. Пізня година, а ви оба помучені, пора спати.
Микола. Ай, ай, ай, твоя правда, небого! А я, дурень, забалакався, та й забув про це! Я зараз, зараз! Хапається сюди й туди по хаті, та не може потрапити на лад. Надіває шапку та й кожух.
Анна. Ба ти куди?
Микола. Я зараз! Знаєш, я так думаю: околот соломи принесу, постелимо Михайлові отут на землі. Ти тільки верет яких приладь, подушку, а кожухом покриється.
Жандарм. О, спасибі вам. У мене є свій плащ.
Анна. Та я би була сама за соломою пішла.
Микола. Ну! Куди тобі! Я сам заразісько принесу. Бере шапку й виходить.
Жандарм. Анно!
Анна ледве чутно. Чого тобі?
Жандарм. Що, ти навіть поглянути на мене не хочеш?Анна обертається до нього лицем, але зараз спускає очі вниз і мовчить.
Жандарм довго дивиться на неї. Нелюди! Поганці! Таки додержали слова, закопали тебе живцем у могилу! Бог би їм цього не простив!
Анна. Про кого це ти?
Жандарм. А про кого ж би, як не про твоїх коханих братчиків? Знаєш, як мене взяли до війська, то один із них у корчмі виразно сказав мені: „Ти, Михайле, йди в Божий час, але про Анну й не думай. Не буде вона твоя, хоч би ми мали її живцем у могилу закопати.“ Я тоді розсміявся йому в очі, але бачу, що вони таки поставили на своїм.
Анна несміло. Так ти… не гніваєшся на мене? Не проклинаєш мене?
Жандарм. Не тебе, бідна сирото? Хіба ж я не знаю, що ти тут нічого не винна, що в тебе не було власної волі, що тебе загукали, одурили, замучили? Анна плаче. Та ні, признаюся тобі, в першій хвилі дізнавшися, що ти вийшла заміж за оцього тумана[2], я був лютий на тебе. Я був би вбив тебе, коли б ти була близько. Я цілими днями бігав, мов одурілий, по полю і кляв тебе, просив на тебе у Бога найтяжчої кари, найстрашнішого лиха.
Анна перелякана. Михайле!
Жандарм. Не бійся, Бог не дитина, щоби слухати прокльонів одурілого чоловіка.
Анна крізь сльози. Ой, боюсь, що він таки вислухав тебе!
Жандарм радісно. Що? Значить, ти не забула мене? Любиш мене ще, Анно?
Анна з переляком відпихає його від себе. Мовчи, мовчи! Що ти говориш? Не смій до мене так говорити. Я шлюбна жінка, я чоловіка маю.
Жандарм. Е, що такий чоловік! Нині є, а завтра може не бути.
Анна. Як то? Що це значить? Що ти говориш?
Жандарм. Нічого. Так собі. Але якби його не було, то ти…
Анна. Мовчи! Мовчи! Не говори! І про чоловіка мого не смій думати нічого злого!
Жандарм. Ет, говори собі! Це ми вже побачимо. Що я про нього думаю, то моя річ.
Анна бере його за рам'я. Михайле, що ти думаєш, скажи мені?
Жандарм. Дай мені спокій! Завтра побачиш.
Анна. Завтра? Значить, є щось? Ти щось задумав? Щось страшне? О, так! Бачу це по твоїх очах! Чула це з твого голосу, коли ти розпитував його про ті шрами. О, я знаю тебе, в тебе кам'яне серце! Я не буду просити тебе, щоб ти змилувався над нами, не загубляв нас. Одно тільки тобі скажу, що двоє невинних людей візьмеш на душу!
Жандарм. Я маю в Бозі надію, ані одного не візьму. Але те одно тобі скажу, що твій чоловік був би дуже добре зробив, коли би був нині дома сидів і не їздив на заробок.
Анна. Звір ти, звір лютий! Нагострився пожерти нас і тепер думаєш, що найшов притоку. Але Бог тебе покарає, тяжко покарає.
Жандарм сміється. Ха-ха-ха! Ось гарно: двоє мерців зійшлося, що за життя любилися й по смерті одно за друге не забули, а зійшовшися, не мають що ліпшого робити, як сваритися. Анно, серце моє! Невже ж я такий ненависний тобі?Анна. Чого ти хочеш від мене? Чого прийшов у ці сторони?
Жандарм! Богом тобі кленуся, що я не хотів. Два місяці я вже тут, а знаєш сама, що я досі оминав вашу хату. Аж сьогодня — не знаю, чи Бог, чи зла доля завели мене до вас.
Анна. Годі. Чоловік іде! Стелить постіль, жандарм сідає кінець стола й ніби дрімає.
Микола кидає околіт насеред хати. Ну та й шаруга ж там, Господи! Завтра мабуть нашу хату рівно зі стріхою замете. Адже я ледве докопався з хати до стодоли. Роздягається. А ти що, Михайле, дрімаєш? А я думав, що ти з давньою знайомою моргає на Анну схочеш побалакати. Адже ви колись любилися?
Жандарм. Е, чи одні то дурниці чоловікові по голові стріляли, поки молодий був. А тепер як чоловіка в війську промуштрували, та по босняцьких горах прогонили, та на шандарській службі підгартували, то куди вже йому давні любощі згадувати. Та й твоя жінка, вибачай за слово, якась мов прикисла трохи. Мабуть міцно її в руках держиш, га?
Микола. Я? Її? Господи, та вона мене… Та я би її… Але що таке говорити! Смішно мені, старому. А от що сумує та тоскуе вона коло мене, це правда.
Жандарм. Ну, це вже ваша обоїх річ. Що мені в те мішатися!
Микола. Так, брате, твоя правда. Муж і жона — одна сатана; чужому нема що туди пальці втиркати.Анна стелить жандармові на землі. Ти, Миколо двері позамикав?
Микола. Ба, а якже! Позіхає. О, пора в стебло. Христиться й шопотом молиться до образів.
Жандарм. Та хіба й собі роздягатися. Роздягається, христиться й лягає на землю. А якби я завтра рано не збудився, то будьте ласкаві збудити мене, скоро встанете.
Анна. Добре, добре.
Микола. Ти спиш уже, Михайле?
Жандарм. Та дрімаю. Або що таке?
Микола. Та нічого. Добраніч тобі!
Жандарм. Добраніч!
Анна христиться, відтак стає за припічок і гасить лямпу.
——————