Твори (Франко, 1956–1962)/13/Основи суспільности/IV
| ◀ III | Твори в 20 томах Том XIII Основи суспільности IV |
V ▶ |
|
О. Нестор правив утреню дуже помалу. В речах обряду й богослуження він був педант. Кожну молитву читав чи співав звільна, виразно, не кваплячись і не ковтаючи слів, і того самого вимагав від дяків. Парох місцевий, наслідник о. Нестора, о. Крайник, молодий іще й дуже живої вдачі чоловік, прийшовши до церкви в півутрені, дуже нетерпеливився в захристії. Він був натще, і його ждала довга служба Божа з проповіддю й акафистом, а о. Нестор по утрені буде вільний. О. Крайник не дуже прихильно відносився до о. Нестора, хоча в очі йому чинився дуже покірним та послушним через те, що о. Нестор жив у дворі й, як мовиться, „мав плечі“ у коляторки[1]. Правда, о. Крайник досі не потребував протекції о. Нестора й духом чув, що на випадок потреби о. Нестор не дуже квапився б йому допомогти, та все таки він волів заховувати хоч про око людське приязні відносини до свого попередника, знаючи, що той, бодай коли-не-коли, виручить його в церкві, а хто зна, може коли допоможе й де в чім іншім.
Уже була майже восьма година, коли о. Нестор ледве-не-ледве дочитав утреню. О. Крайник, не чекаючи, поки він усе скінчить, убрався в фелон і став у царських вратах до мировання; ця функція несла певний, хоч і невеличкий дохід, і тут парох не давав другому виручуватися. Крім того, в о. Нестора дуже вже тряслися руки, щоб він міг братися за це утяжливе діло. Він і так, утомлений цілогодинною стоянкою при вівтарі, вийшовши в захристію, як був у фелоні й єпитрахилі, так і сів на м'якому, шкурою оббитому кріслі й довгу хвилю кашляв та важко віддихав, поки Деменюк, повертаючи та нахиляючи його, як автомата, знімав з нього богослужні ризи.
— Га, га, старість не радість! — воркотів о. Нестор, важко хитаючи головою. — Не служать ноги… ані груди… ні! А про те слово Боже… святе officium[2]… Ні, ніколи не згоджуся на те, щоб отак питлювати, як ті наші молоді.
Цей докір, хоч загально сказаний, відносився без сумніву й до о. Крайника, котрий, по скінченім мированню ставши на службу Божу, ще заки о. Нестор добре видихався, добіг до Євангелія. О. Нестор, сидячи у кріслі, раз-у-раз хитав головою, немов дрімав, від часу до часу своїм старечим голосом підтягав ураз із дяками святі співи, та все уривав, коли дяки починали занадто швидко дріботіти, і знову критично хитав головою.
Проповідь о. Крайник звичайно говорив не по євангелію, а аж по закінченню служби перед акафистом, і для того о. Нестор не дуже довго і ждати мусив на кінець властивого набоженства. Коли дяки відспівали „Буде ім'я Господнє“, він при помочі Деменюка встав, поправив на собі реверенду, перехристився тричі і, взявши старий солом'яний бриль, прямо з захристії боковими дверми вийшов із церкви.
На цвинтарі було чимало народу, чоловіків і жінок із дітьми. Відповідно до старого, хоч і не дуже набожного, звичаю більша частина вірних на час казання й акафисту виходила з церкви провітритись, дихнути свіжим повітрям, погрітися на сонечку та погуторити. Одні стояли громадками коло дзвіниці, другі ходили поміж могилки, відчитуючи написи на дерев'яних хрестах та споминаючи небіжчиків, а найбільша частина сиділа здовж церковної стіни на відсонню, балакаючи про косовицю, про погоду або судячи сусід та сусідок.
Коли о. Нестор був іще парохом у Торках, він не раз гостро виступав проти цього звичаю й казав перед казанням замикати двері церкви, щоб люди мусили слухати його наук. Тоді його поява на цвинтарі серед цих груп, святочно поприбираних та зайнятих сумирними, хоч зовсім не побожними розмовами, справила б була велику тривогу та замішанину. Але тепер вони вже не боялися о. Нестора. Новий парох, провадячи своє officium більше по-ремісницькому, байдужими очима дививсь на цей народній звичай, а о. Нестор не вважав потрібним мішатися в його педагогічну методу й наганяти людей до церкви. Отим то його поява на цвинтарі не справила ніякої тривоги. Навпаки, старі й малі почали підходити до нього, кланяючись чемно, й цілувати його по руках.
О. Нестор, очевидно, рад був тим ознакам пошани, які показували йому селяни. Його пам'ять послабла вже: він тямив і знав по імени тільки старших своїх парохіян; молодших не міг пізнавати. Та проте він ласкаво всміхався до них, гладив їх по головах, запитував, чиї вони й як живеться їх батькам, а зі старшими радо вдавався в довші розмови. Треба додати, що й Деменюк, котрий не відступав його за ввесь той час, багато допомагав його пам'яті, нагадуючи йому імена й важніші події з життя кожного з тих людей, що підходили до нього.
От так проводжений, о. Нестор вийшов за хвіртку церковної огорожі. Випадково, чи ні, досить, що він попав не в ту хвіртку, що вела до двору, а в ту, що виходила на гостинець[3], при котрім по обох боках, потопаючи в густій зелені верб, лип та овочевих садків, розкинулось чимале село Торки. Зараз по другім боці гостинця, насупроти церкви стояла „плєбанія“[4] — новий, просторий будинок під ґонтами, з двома коминами на дасі, з ґанком до гостинця і з квітником перед ґанком. Ця плебанія збудована була вже за о. Крайника, розуміється, коштом громади, котра дуже бідкалася, поносячи тягар конкуренції[5], та з жалем згадувала о. Нестора, що більш як 30 літ прожив у старій плебанії, критій соломою та попідпираній з усіх боків дрюками. Але о. Крайник був молодий чоловік, з новою освітою й більшими вимогами, мав жінку й дітей, приймав гостей і ждав женихів для дочок, значить, не міг жити у старій, майже хлопській хаті. О. Нестор, хоча сам задля старости й немочі зрікся парафії, все таки зі слабости людської рад був тому невдоволенню громади з нового пароха; часті нарікання громадян та тягарі конкуренції приймав з єзуїтською покорою, перекривляючи голову набік та говорячи водно:
— Га, то трудна рада! За те маєте молодого священика з їмостею[6], паничами й панночками! Ви думали, що все вам ваш старий піп буде? Ні, любі мої, треба й до молодих навикати!
Громада думала, що о. Нестор, бачучи неспроможність людей і великі кошти на будову нової плебанії, причиниться й від себе чимбудь до покриття тих коштів. Всі тямили, що коли ще за його урядування будовано нову церкву, він із власної кишені дав 3000 ґульденів на будову, а потім ще 2000 на малюнки та закуплення різних церковних сосудів. Та цим разом громада перечислилася, бо о. Нестор не дав нічого. „Дім Божий, то зовсім інша річ“, — мовив він до депутації, котра від громади прийшла була до нього, — „але плебанія!.. Я жив у старій халабуді, а й тепер, як бачите, живу не краще… А хочете новому парохові палату будувати, га, воля ваша. Але я до цього не буду належати. Ще може скажете мені для його їмості фортеп'яни справляти…“
Дивна натура людська! Хоча о. Нестор чув добре, що целібат звихнув ціле його життя, випхнув його зі звичайної людської колії, зробив відлюдком, приглушив його духові спосібности, та все таки він не любив, не поважав жонатих попів, не радо бував у них, а в новій плебанії, в домі о. Крайника, таки зовсім ніколи не був. Навіть у час візитації митрополита він не дав схилитися, щоб переступити поріг нової плебанії. Щось немов відпихало його від неї, немов якимось противним, чужим для нього духом віяло від того ґанку, обвитого густим диким виноградом, від тих широких та ясних вікон із білими гачкованими фіранками та з вазониками квітів на варцабах[7], від того квітника з пахучими бальзамінами, левкоями та цілими грядками резеди та високих мальв і георгіній. Відтам доносилися часто молоді, свіжі голоси дітей о. Крайника: сріблистий сміх панночок, здоровий, металічний регіт паничів студентів, гармонійні акорди фортеп'яна — бризки і хвилі того спокійного та багатого змінами, шумом родинного попівського життя, котре повинно б було випасти й йому на долю, та котре видібрала йому якась лиха, чи добра доля. Не можна сказати, щоб о. Нестор, старий, згорблений та близький могили, завидував свойому молодшому наслідникові того родинного життя, щоб жалував своїх самотніх літ. Його серце давно вже зів'яло, його чуття були притуплені, щоб почувати зависть із-за таких речей.
Як одинокий відгук того неприхильного чуття являлася в нього якась їдка насмішка, коли проходив повз нову плебанію, якесь критичне хитання головою і вперта нехіть переступити поріг цього заказаного обістя.
— Таке то! — проворкотів він і цим разом, проходячи гостинцем, не то сам до себе, не то до Деменюка. — Татуньо там у церкві слово Боже править, а донечка он якої веселої на фортоплясах витинає. Еманципантка! Не бійся, до церкви не піде. Там саме хлопство!..
Деменюк нічого не відповів на ці слова. Вирісши змалку при церкві і при священиках, він привик шанувати кожного з них і не любив, коли якій духовній особі чимнебудь докоряли. А до духовних осіб він зачислював не тільки самих попів, але й їх рідню.
Аж коли минули плебанію, й о. Нестор зовсім успокоївся, Деменюк порівнявся з ним зовсім і, цілуючи його в руку, сказав несміло:
— Я б отця духовного щось просив.
— Ви, Гнате? — здивувався о. Нестор. — А що таке?
— Та я не знаю… Може то єґомостеві не в лад буде…
— А, Боже мій! Гнате! Говоріть бо попросту!
— Та знають єґомость… Моя Маланка… ота, що в коваля служить…
— То ніби ваша дочка?
— Та так, так, дочка! Одиначка моя. Господи, тільки й усієї моєї рідні.
— Ну, і що ж із нею?— Та недобре, прошу єґомостя. Дуже недобре.
— Захорувала?
— Е, ні, борони Боже! Хоч, правду кажучи, якби захорувала, то може мені не було б тільки гризоти.
— Ну, а що ж? Пустилася на злу дорогу?
— Свят, свят, свят! А що то єґомость говорять! — аж зупинився з переляку Деменюк. — Хіба я на те свою дитину годував, і кохав, і в страсі Божім виховував, щоб вона на злу дорогу пішла? Аджеж єґомость знають її!
— А, знаю, знаю! Чесна дівчина, щира, роботяща…
— Е, що тото. Я її батько! Не хочу хвалитися, бо то не моя заслуга, а Божа ласка. Але скажу по правді: то золото, не дівчина. Послушна, працьовита, порядок любить, мене старого шанує, для господаря як рідна дитина… Ні, на свою Маланку я ніколи не пожалуюся.
— Ну, так яка ж вам із нею гризота, Гнате?
— Така, прошу єґомостя, гризота, що цур їй та пек! Але почекайте, ще одно маю вам про неї сказати, ніби то про мою Маланку… Знаєте, єґомость, що крім доброго серця і здорових, роботящих рук дав їй Господь і красоту. Не знаю, чи на щастя, чи на горе. Бо в бідному стані красота для дівчини рідко коли добро. Та чень то Господь милосерний якось оберне. Бачите, сподобав собі її ковалів син, того таки коваля, що в нього вона на службі.
— Максим, Максим ковалів… ага, ага, пригадую собі його.
— Той самий, прошу єґомостя. Гарний парубок, добрий, щирий і маючого батька син. Сподобав дівчину й батькові своєму та й мені оповівся. Що ж, я хіба Господу Богу подякувати можу за таке добро, кращого зятя й придумати не міг би. Та й коваль не від того. Чесний чоловік, знаємося від молодих літ, за маєтком він не гонить, дитину мою пізнав добре й полюбив. Бачите, пан-отче, все так і складається, щоб до доброго кінця дійти.
— Та дай вам Боже, Гнате! Дай Боже вам і вашій дитині всього доброго. Хоч то з тим ковалем…
— Лиш одно лихо, прошу єґомостя, — перебив його Деменюк.
— А то яке?
— Та не знаю, як і сказати. Бачите, наш панич, пан Адась… Не знаю, що йому сталося, досить, що від якогось часу не дає Маланці спокою. Чи в полі, чи в саду, чи в лісі, чи на пасовиці, де тільки вона покажеться, так щоб не при людях, зараз він коло неї і вродиться. І баламутить мені дитину, прошу єґомостя, от біда! Наговорює їй, щоб не йшла за Максима, щоб ішла до нього на службу, що він її зробить панею, візьме з собою до Львова, ожениться з нею, і всякі такі дурниці. Дівчина вже і просилася в нього, і втікала, і всяко відповідала йому, а він усе своє товче. Якби то простий парубок або який чужий, то вона б собі дала з ним раду. А то ж нашої дідички син, я в його матері служу, то бідна дитина боїться надто гостро з ним обійтися, щоб, буває, й мені і їй чимнебудь не пошкодив. Бо що йому? Хіба тяжко нам бідним досолити?
О. Нестор похнюпився й посумнів, слухаючи тієї мови. Видно було, що вона дуже немило вразила його.— Так чого ж ви хочете від мене? — спитав він нарешті.
— Або я знаю, чого й хотіти! — безрадно сказав Деменюк. — Я до єґомостя, як до рідного батька…
— Е, що там, батька! — якось сукристо[8] буркнув о. Нестор, котрого ця історія, очевидно, скребла по серці. — Нехай дівчина пильнується, що ж тут більше можна порадити?
— То то й клопіт мій, — журливо говорив Деменюк. — Досі я хоч знав про підходи панича, та не боявся нічого. А тепер боюсь. Від кількох день щось сталося дівчині. Ходить, як сама не своя. Раз весела, аж немов іскри від неї скачуть, то знов потім сумна, що й слова від неї не видобудеш. І годі зміркувати, що вона думає, чого хоче і що з нею діється.
— То злий знак! То дуже злий знак, — сказав о. Нестор.
— Власне, власне! І я так думаю, — підхопив Деменюк. — І для того я хотів просити, тільки най єґомость не гніваються за мою смілість, чи не схотіли б єґомость сами з нею переговорити?
— Сам?
— Ну, ні! Разом зо мною. Але може єґомость ліпше промовили б їй до серця, може вона сказала б, що з нею сталося.
— Гм… Це можна… Поговоримо.
— О, велике спасибі єґомостеві! — сказав Деменюк, цілуючи кістляву руку о. Нестора. — Я знаю, вона єґомостя поважає й любить, як рідна дитина, і нічого перед єґомостем не втаїть. Оце вже зараз будемо проти ковалевої хати, то я викличу її в садок та й поговоримо.
Лице Деменюка прояснилося, згорблена стать випростувалася при тих словах. Він мимоволі прискорював хід і випереджував о. Нестора, та по хвилині, похопившися, зупинявся серед дороги й дожидав старенького священика, щоб опісля ще раз і ще раз повторити те саме. О. Нестор ішов мовчки, тільки раз-у-раз рухав губами, немов нечутно розмовляв із кимось незримим.
Отак ідучи, вони по недовгім часі дійшли на кінець села. Остання хата була ковалева. Вона стояла наліво від гостинця, обведена високим дощаним парканом зі широкою брамою й містком до гостинця, мов якась фортеця, що сторожко глядить у безмежні поля, котрі зі сходу й півдня притикали тут до села. Тільки к півночі понад невеличкою болотянистою річкою Торівкою тяглися довгою крутою змією головаті верби серед лугових сіножатів, а далі, за сіножатями, піднімалось узгір'я, на котрім у вінку тополь стояв фільварок, де господарював панич Адась, а за фільварком, обмежуючи зовсім видокруг із того боку, дрімав могучий панський ліс.
Зараз насупроти хати-фортеці, направо від гостинця, без огорожі, тільки обкопана невеличким ровом, стояла зброївня села — кузня. Невеличка, ґонтою побита, з навислим передом, спертим на чотирьох стовпах, вона в робучий день усе була відчинена, вічно лунала веселим гомоном людей, іржанням коней, стуком молотів та різьким, металічним цвенькотом ковання. Тут раз-у-раз, від ранку до пізньої ночі, сопів важкий міх, прискав огонь у горнилі, скакали искри з-під могучих ударів молотами, скрипіло залізо, гризене пильниками, оберталося точило під дашком, кружляла чарка горілки між веселою, робучою компанією і шли розмови, жарти, оповідання, чергуючись із палкою, енергійною працею. Це справді була зброївня села. Тут виковувались усі оті леміші, зубці до борін, серпи, коси та заступи, що опісля, як піонери людської культури, мали йти в широкі простори піль, риючи, дроблячи, валячи лавою та підгризаючи буйну рослинність людям на пожиток. Тут кувались вози, тачки та теліжки, підковувались коні та людське взуття, щоб тим легше могли поборювати труднощі, які сама земля, самі оті простори кладуть чоловікові при переході з місця на місце. Та й дерева, ліси, каміння, річка й вітер, ніщо не було безпечне перед отим гніздом голосної, шумної, загарливої праці. Тут виковувано сокири й топори, що, вигострені на точилі, блискали смертельною погрозою до того лісу, що ген там далеко на узгір'ю, мов темна хмара, тужливо шумлячи, немов сумуючи заздалегідь над своєю загибіллю, котрої насіння виковувала оця невеличка сільська кузня. Відси йшли у світ пили, сверла та долота, зладжені й вигострені на те, щоб різати, лупати, вертіти та довбати зрубані трупи лісових велетнів, немов розжовувати їх залізними зубами людям на пожиток. Відси вийшли ті знаряди, що он там геть-геть унизу, за фільварком, де річка Торівка широким півокругом опоясує узгір'я, поклали поперек неї могучу греблю, зробили чималий став, побудували млин та запрягли оту саму річку, як другого сліпого Самсона, щоб задармо обертала його колеса. І вітрові грозила ця кузня, бо з неї, а не відки, виходили знаряди, що на дальших сугорбах узгір'я, схованих за краєм видокруга, поставили цілий ряд здорових вітряків. Одним словом — оцей невеличкий будинок, спертий на чотирьох стовпах, як баба Яга на милицях, був великою й могучою силою, котрої впливи йшли широко й далеко навкруги, ширше й дальше, ніж західний вітер міг донести відгомін стуку молотів та дзвенькіт кова́ла, що в ній розлягалися.
А душею тієї зброївні, тої могучої плодотворної сили, осередком веселої та працьовитої компанії, що тут день-у-день збиралася, був сам коваль торський, Іван Гердер. Чудна мішанина, що вдаряла кожного в його назві, в тім сполученню українського ім'я з прізвищем знаменитого німецького письменника, проявлялася в цілій вдачі, походженню й поглядах торського коваля. Його прадід був чистокровний німець, коваль, спроваджений зі Саксонії ще дідом покійного графа Торського зараз у перших роках австрійського панування. Вже син того старого Гердера оженився з русинкою, дочкою одного заможнього торського господаря, а наш Іван, хоч тямив про своє німецьке походження, вважав себе русином. Ще дід його покинув двір і осів у селі між господарями, хоч і не робив панщини; от тим то й Іван Гердер почував себе зовсім мужиком, солідарним із рештою мужиків і разом із ними стояв не то осторінь, не то в тихім ворогуванню супроти двору. Була це приземкувата, коріниста та міцна постать. Густе, довге волосся на голові, колись вогнисто-руде, почало вже сивіти, а великі довгі вуса, що закручувались аж до вуха, були білі, як сметана. Та проте Іван Гердер не мав іще й шістдесят літ, а його голос, колір лиця, бистрота рухів виявляли в нім чоловіка незломної енергії, смілого та повного життєвої сили. Зі своєю великою, круглою головою, здоровими зубами та міцними вилицями, з широкими плечима й мохнатими, звичайно при роботі аж по лікті позасукуваними та окоптілими руками — він подобав трохи на тих залізних баранів, котрими у старину штурмовано мури. Тій зверхній подобі типово німецькій та з деякими не менше типовими рисами українця, відповідала і вдача Івана Гердера. Здавалось, що вагання, нерішучість, слабість волі та розчаровання були зовсім недоступні для його вдачі. Невтомний робітник, він був при тім і солідний, незвичайно совісний робітник. Усякі противності не то що не знеохочували його, а ще й підбивали до боротьби та до праці. Натура наскрізь войовнича, він проте був добрим сусідом, веселим товаришем, любив жартувати та сміятися, його кузня завдячувала власне тому його талантові своє оживлення і многолюдність. Люди йшли до Гердерової кузні мов по свячену воду: щоб відітхнути якоюсь свіжішою духовою атмосферою, покріпитись, розвести душу. Коваль бував замолоду далеко по світі, був чоловік письменний, знав незлічену силу вигадок та оповідань і вмів оповідати їх із таким виразом, з такою особистою закраскою, вмів до кожної нагоди підібрати відповідну повість, з кожно повісти розвести такі думки та виводи, що люди слухали його без голосу, тільки цілим лицем ясніючи, цілою душею всміхаючись та радіючи, хоч і самі не знали, чого. Їх душі, вбогі та прибиті щоденним горем, темнотою та деморалізацією, чули в тім чоловіці живу течію власної думки, сильного характеру й живої, своєрідної поезії, котрим усяка жива душа мусить спочувати та радуватися, як молода рослина ясному та теплому сонцю весняному.
О. Нестор добре знав коваля Гердера ще з часів його молодости, та не любив його. Зачерствілій хорій душі старого пан-отця було не до поезії здорових, хлопських натур. Він бачив у Гердері тільки одно — вільнодумця та єретика, та й то ще впертого, непоправного й войовничо настроєного, а тим подвійно небезпечного. І, справді, найлюбішим полем думок, міркувань та мрій коваля Гердера, а при тім полем, на котрім із усею силою проявлялася його войовнича натура, було поле релігії, церковщини, відносини попівства до народу. Хоча шкільна його освіта була дуже маленька, то все таки він власною працею, читанням книжок і розмовами з різними людьми дійшов до таких думок, що геть-геть вибігали поза ті тісні рямці, в яких у нас немов би приписано, немов би Богом самим установлено обертатися мужицькому розумові. Він виробив собі певний критицизм — спокійний, не визиваючий, та при тім і нетрусливий та неуступчивий. Зі своїми єретичними поглядами він не ховався ані перед мужиками в кузні, чи на ярмарку, ані перед самими попами. Правда, він так само критично відносився й до інших верствів та установ суспільних, загалом до всіх тих, котрих називав „дармоїдами“. І коли отак не раз у кузні, гримаючи могучим молотом об розпалене залізо, подразнений оповіданнями людей про різнородні кривди та утиски, коваль Гердер почне було зразу злегка, лагідно, напівіронічно, а дедалі зі щораз більшим жаром та запалом перебирати різні болячки мужицького життя, різні недомагання мужицької думки, то голос його при тім ставав міцний та дзвінкий, як нагострена сталь, роздавався чутко почерез стук молотів, стогнання міха, прискання іскор і скрип пильників, і такими ж яркими, прискаючими іскрами западав у людські душі. Слухаєш було його інколи в отій напівтемній кузні, що мала тільки одні двері, а ні одного вікна, і в уяві твоїй мимохіть устає картина широчезної, дикої цілини, покритої буйною хоптою, лопушшям та кропивою. А по тій цілині якась таємна, незрима рука веде плуг — нехитрий, звичайний хлопський плуг, з добре насталеним, блискучим лемішем і з таким же переднім залізом, що немов півмісяць одним гострим рогом впивається в землю. І йде той плуг звільна, важко та рівно й невпинно, скрипить інколи у твердому ґрунті, хрустить лемішем об камінці та недогнилі пеньки, але йде все далі й далі, підриває коріння хопти, ломить цілину, вивертає за собою товсту, рівну скибу. З Гердерової кузні йшли такі плуги, клалися такі скиби не тільки по оцих справжніх непереглядних чорноземних полях довкола, але також по запущеній, занедбаній цілині народньої думки, народнього духа.
— Знаєте що, Гнате? — обізвався о. Нестор, зупинившися перед ворітьми ковалевої фортеці, і, знявши капелюх із голови, краткованою хусткою почав обтирати піт, що густими краплями повиступав на його лиці, карку й величезній лисині, котрою світилося все його тім'я. — Ніяково мені йти на обістя цього єретика. Недавно я ганьбив його й заказав йому, що доки не поправиться, то я й слова до нього промовити не хочу, а ввійшовши на його подвір'я, я міг би його здибати, а тоді вже звісно, прийшлось би говорити. Та чи не ліпше б ось що зробити. Я ось тут зажду на вулиці, а ви підіть та й викличте свою Маланку.
— Та ні, прошу єґомостя, — відмовив Деменюк. — Коваль іще в церкві, я його бачив. А по церкві він певно піде до ради громадської. Прошу, най уже єґомость ідуть! Зайдемо в садок, там є лавка, то можуть єґомость сісти. А я Маланку зараз покличу.
— Дуже б мені не хотілося… Ну, та вже нехай… Бо ти знаєш, який це чоловік отой коваль. І як таких людей земля свята носить… — воркотів о. Нестор, дуже нерадо вступаючи в ковалеве обістя.
— Та що ж, прошу єґомостя! Видкося, на щось і їх Пан Біг потребує, коли їх держить на світі та й ще дає їм силу, веселість, здоров'я, маєток та й ще отаких дітей, як Максим.
— А… Максим… Максим ковалів… Це справді добра дитина, славний хлопець. Але не ковалева це заслуга, ні! І не думай, щоб усе оце Бог йому давав за його заслугу. Ні, це тільки на пробу йому… чи отямиться, чи скрушіє перед Богом. До часу це все, Гнате, до часу! А мине час… не хочу пророкувати, але чую це… хто доживе, той побачить. Не може то бути, щоб Бог не покарав такого грішника.
— Правду сказавши, прошу єґомостя, коваль дуже добрий і чесний чоловік, — несміло промовив Деменюк.
— Добрий і чесний! — скрикнув о. Нестор. — І ти це мовиш, Гнате? Як може бути добрий і чесний, хто в Бога не вірує?— І в Бога він вірить і молиться, це я добре знаю, — знов трібував сперечатися Деменюк, провадячи попід руку о. Нестора вузькою стежкою в садку, протоптаною серед високої трави, до лавки, що стояла під величезною розлогою грушею.
— Ні, ні! Не вірить він у Бога! — змагався о. Нестор. — Бо якби вірив, то би слухав того, що Бог приказує. А молиться тільки з гордощів, як той фарисей у євангелії, щоб люди бачили.
Деменюк не змагався далі, але, посадивши о. Нестора на лавці в холодку, пішов до хати, щоб викликати Маланку. О. Нестор сидів, похиливши голову, руками опертий на паличці й без голосу рухаючи устами, немов у дусі торочив і далі своє нарікання на ковалеву безбожність. Погляд його непорушно спочивав на одній луком зігнутій стебелинці, по котрій звільна та невпинно повзла товста, зеленкувата гусільниця, бажаючи добратися до сочних листочків її цвітової корони, щоб її обгризти лакомими зубами.
„Отак і по нас повзе та надвигається, що кому суджено!“ — мигнуло в голові о. Нестора, і якась дрож пройшла по його тілі. Може це було від холоду, що стояв у саду, від тої вогкости, насиченої запахом трав і квітів, що клубилися в тіні вікових дерев; але о. Несторові зробилося моторошно. Душу його, зворушену розмовою про коваля, оця невинна гусільниця збентежила ще дужче. Він витріщив широко очі і вдивлявся. Гусільниця, мов під лупою, росла в його очах, робилася здоровенною та могучою, заслонювала й садок, і хату, і все своїм товстючим зеленкуватим тілом, грозила зажерти не пару листочків марного цвітка, але всі думи, всі помисли, всі бажання о. Нестора.
„Отак повзе та надвигається, що кому суджено!“ — шептав він, тремтячи всім тілом обнятий якоюсь спертою атмосферою мрій та привидів, з котрої силувався отрястися та прокинутись, але не міг.
Нараз стрепенувся. Тут же над його вухом роздався дзвінкий, різкий дівочий голос, пронеслися слова:
— Чого еґомость від мене хочуть?
Це була Маланка. Швидко підійшовши до затопленого в мріях о. Нестора, вона стала прямо перед ним, висока, струнка, в верхній половині облита ясним сонцем, а ногами потопаючи в тіні. Лице її, червоне як калина, горіло здоровим рум'янцем, чорні очі палали якимось палким вогнем, а рожеві губи, розняті при виголошуванню тих слів, просвічували до сонця, мов рубіни, коли о. Нестор, підвівши голову, поглянув на неї знизу вгору. Гарна була в отій білій сорочці, вишиваній на рукавах та на комірі, з отим червоним дешевеньким намистом на шиї, з отими важкими темно-каштановими косами, покладеними вінком довкола тім'я. Якоюсь свіжістю, здоровою та молодою силою пашіла вся її постать. О. Нестор мовчки дивився на неї, якусь хвилю не можучи отямитись, що йому з нею говорити й від чого починати.
— А… а… то ти, Маланко? Ото, яка ти виросла… висока та гарна. Давненько я бачив тебе…
Маланка підійшла ближче й поцілувала о. Нестора в руку.— Тато казали мені, що еґомость мають мені щось сказати? — промовила вона так само дзвінко і швидко й немов крихіточку сердито, як і попереду.
— Еге, так! Маю, маю… Але де ж твій тато? Де він подівся?
— Я дала їм трохи пообідати, — мовила Маланка. — Бо там у вас між великими панами про нього бідного ніхто не дбає, чи їв він, чи ні.
— Ну, Маланко, цього не можна казати. Твій тато ніколи мені не жалувався на те, щоб йому замало їсти давали.
— Чого ще еґомость захотіли! Щоб мій тато та жалувався! Аджеж він швидше з голоду згине, ніж би мав словом пожалуватися. Але його треба знати! Я знаю, що він голоден, по нім бачу, а проте ледве присилувала його, щоб дещо перекусив. Але говоріть, еґомость, чого вам треба від мене! Швидко мої господарі з церкви поприходять, то я не буду мати коли з вами балакати.
— Та то… я не від себе… то властиво, — почав о. Нестор, видимо неприготований на таке пряме й різке питання.
— Щось вам, певне, тато говорили на мене! — перервала йому Маланка.
— Твій тато! На тебе! Маланко, бійся Бога! Що ти говориш? Хіба ти не знаєш, що твій тато мало не молиться до тебе, так тебе любить?
— Е, любить, любить, — з нехіттю промовила дівчина, — а про те мучить мене своїми підозріннями та науками. Спокою мені не дає з тим вашим паничем. Раз щось я отак припадково сказала йому, що панич лазить за мною та навприкрюється мені, це ще на весні було, і відтоді тато, коли тільки здибляться зо мною, все тільки про панича мене розпитують, так немов би силоміць хотіли мене попхнути йому на шию.
— Бійся Бога, Маланко! Як можеш ти таке говорити? — з переляком скрикнув о. Нестор.
— Я вже колись то сказала їм: „Таточку, як забагато соли в борщ кидати, то пересолиться. Не мучте ви мене з тим паничем, бо, бігме, більше вам ані словечка нічого не скажу“.
— Ото ж то бачиш, дитино моя, — сказав лагідно о. Нестор. — Це власне стривожило твого тата. Він так тебе любить, так тобі бажає добра, так турбується та вбивається, щоб ти була щаслива. А коли ти йому таке сказала, то що він мусив подумати собі про тебе? Мусив подумати: ов, тут щось погано, коли моя Маланка не хоче мені нічого сказати!
— Але що ж я маю йому сказати, коли панич давно про ме́не й гадки не має й не дивиться в той бік, де я є?
— Що? Гадки не має? Не дивиться? — аж скрикнув о. Нестор, а в його зачудуванню чути було і примішку нетаєної радости. — А не брешеш ти, Маланко?
— Ні, єґомость, не брешу! Чого маю брехати? — щиро відповіла Маланка, дивлячись о. Несторові прямо в очі.
— Як так, то… Ну, але чому ж ти це не сказала татові, щоб він так не гризся?
— Як не сказала? Сто раз, не раз казала: „Таточку, та буде вже вам з тим паничем! Зачіпав мене, а тепер, коли я йому раз-другий відповіла, дав мені спокій“. Коли бо мої тато такі, прости Господи гріха, як той кліщ. Як уп'ється в одне місце, то вже там довбає й шемрає, доки його силою не візьмеш. Усе собі мусять щось таке найти, щоб мали чим гризтися. І що ж я тому винна? Що на те пораджу? Така вже їх натура.
— Ну, та коли ти правду мовиш, коли панич справді тепер тобі не докучає…
— Але божуся вам, єґомость, що не докучає! — скрикнула Маланка, вся спалахнувши, мов найчервоніша рожа.
— Ну, то слава Тобі Господи! То й добре. Я вже заспокою твого тата.
— Зробіть це, єґомостику, зробіть! Нехай він не турбується мною. Я вже не дитина, одурити себе не дам, а куди мене моє серце тягне, туди піду, хоч би там не знати що! — додала рішуче і, ще раз поцілувавши його в руку, бігцем скочила до хати. — Ось уже мої господарі йдуть! — додала, біжучи. — Бувайте здорові, єґомость!
Ще тільки мигнула на перелазі її червона спідниця та вишитий рукав — і вона щезла, а тільки дзвінкий, сріблистий сміх залунав на ввесь садок, сміх такий голосний, аж наче спазматичний, що о. Нестор аж стрепенувся та озирнувся довкола. Той Маланчин сміх дуже щось йому не подобався.
— Чи це вона з мене сміється? Глузує, що одурила старого? — проворкотів він. — Ей, небого? Щоб тільки ти сама себе не одурила!
І він, невдоволений кінцем своєї розмови, піднявся з місця, щоб іти геть з цього садка, не дожидаючись повороту Деменюка, та вже побачив його коваль Гердер, що разом із жінкою й сином власне вертали з церкви. Коваль зуздрів його ще від брами тим всевидющим господарським оком, котре відразу пізнає, де котрий камінчик, де котре полінце не так лежить, як уперед лежало. Хвилю він не то що не міг пізнати о. Нестора, а не хотів вірити, щоб це був він. Перша жінка промовила до нього напошепки:
— Йой, чоловіче! А це що таке? Чогось старий єґомость у нас у саду сидить!
— Ну, так що ж! Сидить, то нехай сидить! Злого чень нічого не робить.
— А це що його до нас привело?
— Зараз будемо знати.
І вони всі троє звернули до хвіртки, ввійшли до садка і стежкою попрямували на о. Нестора, котрий, змішаний трохи цею стрічею й бачучи себе безпомічним без Деменюка, постоявши трохи, знов сів на лавці.
— Слава Ісусу Христу! — повітав Гердер о. Нестора, здалека знімаючи шапку.
— Слава на віки, — відповів о. Нестор.
Жінка ковалева й Максим підійшли ближче й поцілували пан-отця в руку. Коваль не чинив цього, тільки, всміхаючися, говорив звільна:
— Бачимо й очам своїм не віримо. Що за рідкі гості по нашім обістю!
— Перепрошую, що так самовільно… Та, властиво, я не сам, а з Деменюком… Тут мене просив із його дочкою поговорити…
— З Маланкою?
— А так. Знаєте, старий Деменюк дуже її любить, трясеться над нею. Ну, а там щось панич…
— Е, що там панич! — з виразом легковаження промовив коваль і махнув рукою. — Доки Маланка в мене й доки сама чесна, то не має чого боятися, хоч би й сто паничів до неї підходило.
— Ну, таточку, хіба ж так можна говорити? — вмішався Максим у розмову. — Доки Маланка чесна! Ви ж самі дуже добре знаєте, що вона чесна й на ніяку підмову не піде.
— Що було, те ми знаємо, наскільки знаємо, — строгим тоном сказав Гердер. — А що може бути, цього при жіноцькім роді, синочку, ніхто знати ані зміркувати не може.
— Ти все своє, Іване! — з несмілим докором вмішалася жінка. — Ніби то вже жіноцький рід якийсь не людський, а пташиний, що порхає в різні боки так, що й не зміркуєш.
— Та певно, що порхає! І Бог зна куди залетить, коли його в клітці не тримати. Та про Маланку, пан-отче, можете бути певні. У нас нічого злого не станеться.
— Та я вже говорив із нею, — сказав о. Нестор. — Вона також упевнювала мене, що її тато дармо турбується, що панич їй зовсім не докучає.
— Я з ним колись то переговорив пару слів по-приятельськи, — сказав Максим. — Адже ми оба разом до школи ходили, знаємося. То він мені дав слово чести, що нічого злого проти Маланки не задумує.
— Я також колись то говорив із ним розумне слово, — сказав коваль. — Вже що я там йому сказав, то нехай поміж нами й лишиться, але я думаю, що він Маланці дасть спокій.
— Ну, коли так, то можу бути безпечний, — сказав о. Нестор. — А то, признатись вам, я по розмові з Маланкою не дуже був спокійний. Щось у ній самій змінилося. Якась така зробилася різка, недоступна, все так виглядає, мов би з чимось таїлася.
— Ні, ні, пан-отче, можете бути спокійні! — сказав коваль.
— То добре. То дуже добре! Спасибі вам! — промовив о. Нестор, простягаючи йому руку і встаючи з місця. Коваль не взяв простягнутої руки пан-отця, але, всміхаючись, сказав до нього:
— Та сидіть іще, пан-отче! Куди вам спішитися?
— Треба йти! Засидівся. Де тільки той Деменюк так бариться!
— А де ж він?
— Та там у вас, у хаті. Певно, з дочкою балакає.
— Ідіть до хати, жінко та й ти Максиме! — сказав Гердер. — Як Деменюк переговорить, що має сказати Маланці, то нехай виходить сюди!
Жінка й Максим пішли до хати, а коваль став перед о. Нестором, котрий знов сів на лавці.
— Не гнівайтеся, пан-отче, — сказав коваль, — що я не взяв вашої руки, котру ви подавали. Я чоловік одвертий і не хочу ні з чим критися. Я не розумію вас добре. Недавно ви ганьбили мене як єретика невірного й проклятого, а тепер подаєте мені руку. То я не хотів дотиком своєї руки споганити вашу святість.
В останніх словах Гердера хіба глухий не дочувся б гіркого насміху. О. Нестор жалібно похитав головою.
— Ой, грішите ви, ковалю, тяжко грішите!— Га, може бути, — сказав коваль. — Ви від того знавець, вам це ліпше видно, ніж мені, бо моє сумління спокійне.
— Спокійне? Не вірю цьому, ковалю! Як може бути спокійне сумління в чоловіка, що в Бога не вірить, з усього святого сміється?
— Ей, єґомость, єґомость, — якимось немов благальним, а немов докірливим голосом промовив коваль, — як ви це можете отак спокійно говорити: не вірить у Бога? Хто це вам сказав? Відки це знаєте? По чім так міркуєте?
— По ваших ділах суджу, ковалю!
— То дуже кепська міра для такої речі, — спокійно відповів коваль. — Я видів колись, як у Львові вішали душогуба, що четверо людей забив. О, як він набожно христився і сповідався! Як плакав, цілуючи хрест! Той певно вірив у Бога.
— Хто знає, може він і швидше найде в Бога відпуст своїх гріхів, ніж такі, що вперто обстають при своїй невірі, в котрих Бог за кару заглушив навіть голос сумління! — грізно простуючись, промовив о. Нестор.
— Ну, єґомость, даруйте, але я мушу вам сказати, що й тут ви помилилися. Голос сумління в мене не заглушений. Коли часом трапиться, знаєте, чоловік усе чоловіком, чи то сказати щось не по правді, чи посваритися з ким, чи скривдити кого, то сумління мучить мене, спати мені не дає, поки того чоловіка не перепрошу, злого не направлю. Чи то значить, що сумління в мене заглушене? Але коли хтось устає й каже: „Мене слухайте! Я орудую словом Божим, я маю власть в'язати й розв'язувати“, — а я бачу, що він такий же чоловік, як і я, що він звичайно навіть не знає, що в'яже і що розв'язує, то як я можу йому вірити, свою душу, своє сумління в його руки віддавати?
— Алеж він не від себе, а з Божої волі це робить, а Бог знає, що має в'язати, а що розв'язувати.
— Та певне, що знає! — підхопив коваль. — І без попа знає. Так само я й без попа до Бога траплю.
— От і бачите! От і бачите! Які ви єретицькі слова говорите! Якби Бог був хотів, щоб так було, як ви кажете, то був би не встановлював апостолів і учеників…
— Еге ж, еге! І попів, і деканів, і каноніків, і суфраґанів, і мітратів, і єпископів, і кардиналів, і пап[9], що хрест святий на пантофлях носять, усе це сам Бог власною особою повстановляв! Усе це своєю властю наділив! І виразно сказав: „Відтепер можете мене не знати і не слухати, а тільки оцих свячених та миром мазаних знайте та слухайте! Вони для вас нехай будуть і церквою, і релігією, й Богом!“
— Хулиш, ковалю, Бога ображуєш, отаке говорячи! — ледве промовив о. Нестор. — Ну, де ж це видано так говорити? Гріх тобі! Гріх смертельний!
— А вже чи гріх, чи два, але треба правду сказати! Ну, скажіть мені, чи не так у світі діється? Скільки то з вас, посвячених осіб, має справді Бога в серці? Почисліть їх на пальцях! А скільки є таких, що під довгою рясою носять захланність та гордощі?
— Не суди других! Не суди, ковалю, щоб сам під суд не попав!
— Про це я спокійний, — відповів коваль. — Що Бог зо мною схоче зробити, те й зробить, щоб тільки я своє діло добре робив. А ви, не бійсь, мене судите і кленете, не пізнавши мого серця ані моєї віри, а самі ховаєтеся за євангельські слова: „не судіте, да не судимі будете“. Добре, не судіть і ви! Та яка тоді буде ваша наука? Та й яка вона була досі? Скільки літ ви навчали й катехізували, і ганьбили, і наклонювали людей на все добро, а нині що в селі? Пройдіться, загляньте під оті стріхи, що там найдете? Що біда, розпука, це ще нічого. Наш чоловік до біди привик. Але яке п'янство, яке злодійство, які свари та лайки у громаді, яка неправда та кривда, чи ви маєте про те поняття? Чи ви те чуєте, — здається, у вас сумління не заглушене? — що відповідь за оту погань, що так і кишить довкола вашого двору, спадає на вас?
— На мене? — з правдивим перестрахом зойкнув о. Нестор, мов важким обухом прибитий словами Гердера.
— Так, на вас, отче, і на подібних вам! Як же ви вчите людей?
— Адже і Христос говорив, що деяке сім'я мусить падати на камінь.
— Але Христос казав, що варт робітник своєї плати. А якої ж плати варт буде робітник, що все зерно розсіяв по камінню?
— Робимо, що можемо…
— Скажіть виразно, що нічого не можете зробити. А я вам скажу, чому не можете.— Цікаво знати.
— Не дуже вам цікаво буде, — з досадою промовив коваль. — Нема в вас того, що чуда творить, що дає життя, нема любови! Ваша мова як кимвал, що бренькає, а ваша наука як мідь, що гуркотить. Шуму багато, а добра нема.
О. Нестор чимраз більше подавався вниз при тих словах, немов ослабав, в'янув і горбився. Вони були мов гострий ніж, що шпигонув його в серце. Перший раз цей єретик отак розговорився з ним і перший раз він почув, що хтось безпощадно різко загнув палець під його серце, заворушив у нім такі фібри, що, бачилось, зовсім уже були завмерли й заглухли. І справді, чим же було його звиш 30-літнє святе officium? Хоч він і не міг спіймати себе на невірстві та на єресях, то що ж з того? Хто зна, чи це не для того тільки, що ніколи про справи віри не думав глибше? Хоч він совісно читав служби Божі, утрені й акафісти, не пропускаючи в них ані слова, хоч совісно говорив проповіді, держав катехизації і поучав людей при всякій нагоді, то все таки — він із безмірною гіркістю чув це в тій хвилині, — робив це з обов'язку, як урядник[10] із обов'язку укладає позови та декрети у справах, що його зовсім не обходять. Ані в діла віри, ані в діла моралі, ані в справу освіти народу він не вносив того вогню, того всепожираючого запалу, котрий дає правдива любов до ідеалу, до тих бідних, темних, „труждающихся й обремененних“, що не раз, ідучи до церкви, чекають почути справді щире слово потіхи та відради, а потім, заки дійде до пів служби, винаходять собі народній звичай і на час проповіді виходять із церкви, щоб провітритись, погрітися на сонечку та побалакати з сусідами про ту ж саму свою нужду та гризоту, котру надармо раді б були розсіяти в церкві.
— Та й що то говорити? — мовив далі Гердер, хвилину помовчавши й нахиляючися до о. Нестора. — От і ви, єґомость… Бог мене покарай, коли я вас хочу осудити, але правда правдою лишиться! Ну, скажіть по правді, про що ви на парохії більше дбали: чи про душі своїх парафіян, чи про те, щоб якнайбільше грошей придбати, щоб у пані графині ласки не стратити?
— Ковалю! Досить тієї розмови! — боляче мов з-під ножа, скрикнув о. Нестор.
— Хіба ж то я вам новину кажу? Хіба ваше сумління тисячу разів на добу не говорить вам того самого? Правда, громада шанує вас за те, що ви менше дерли від свого попередника й від свого наслідника, але чи ж це заслуга? Громада шанує вас, що ви влекшили їй тягару, давши 5.000 ринських на церкву, але чи ж ви думаєте тим Бога підкупити? Відплатити свій гріх, тяжкий гріх, що ви стільки літ занедбали робити те, до чого були зобов'язані, занедбали любити своє духове стадо. Без любови ніяка робота, ніяка жертва нічого не варта. А коли є любов, то всяка робота, всяка жертва зовсім інакше виглядає, ніж коли вона є пустою формою.
Гердер був нині ще натще. В таку пору голос його робився різкий, слова летіли швидко й попадали в ціль, мов дрібний шріт. Тоді він не знав ніяких зглядів, говорив, що думав і що чув, не дивлячись, як це кому сподобається. І тепер він виливав із душі те, що в ній давно вже було накипіло, зовсім не зважаючи, яке це вражіння робить на о. Нестора.
— Ей, ковалю! Іване! Чи ти не боїшся Бога? — роздався нараз за його плечима лагідний, докірливий голос. — І як ти можеш таке говорити? Ади[11]!
Це був Деменюк, котрий, почувши в саду розмову о. Нестора з ковалем, наблизився помалу й мимоволі підслухав останню промову Гердера. Зимний жах пройняв старого церковника, і він ледве осмілився поглянути на о. Нестора. Той сидів на лавці зовсім згорблений, похнюплений, немов прибитий. Капелюх і палиця давно випали йому з рук, у котрих тепер він судорожно мняв кратковану перкалеву хустку від носа. Уста його раз-у-раз порушувалися, зморшки на лиці й під очима зробилися якісь глибші, попідбігали синцями, а зі старечих очей котилися гіркі, грубі сльози й, побігши по крутих заломах зморшків, падали на коліна. З грудей його від часу до часу роздавалося важке, мов дитяче, хлипання, перериване сухим кашлем.
— Єґомость? Господи Боже мій! — скрикнув Деменюк, кидаючися до о. Нестора. — Що вам таке? Ви щось недужі? А я, дурний, там забалакався!..
— Нічого, нічого, Гнате, — ледве чутно прошептав о. Нестор, хусткою поспішно обтираючи сльози з лиця. — Слухайте, ковалю! Подайте мені руку! — додав він, силуючись устати з лавки.Гердер був трохи збентежений тим несподіваним вибухом чуття у старого пан-отця. Він ніколи ще не бачив його таким і навіть здумати собі не міг, щоб це було можливе. Та про те, бачучи тривогу Деменюка, він і сам було трохи перепудився й почав уже докоряти собі, що надто гостро обійшовся зі старим, що не змовчав дечого. Отим то він урадувався, почувши, що пан-отець на нього не сердиться. Він живо подав йому руку і промовив лагідно:
— Нехай єґомость не сердяться на мої слова! Може я й недобре міркую, але що міркую, того не люблю приховувати.
— Добре, добре, ковалю! — ледве дишучи, промовляв о. Нестор. — Бог тобі за це заплатить. Я не серджусь… я вдячний тобі… хоч серце… серце в мене болить, коли чую… яка вдяка… за мої…
Голос його трясся й уривався щохвилини. Деменюк узяв його під руку й випровадив із саду.
— Бувайте здорові, ковалю! — сказав Деменюк. — Та вибачайте…
— Нема за що! — відмовив коваль, дивлячись за ними, як відходили. — То я повинен би…
— Ні, ні, ні! Я тобі вдячний! Я тобі! — силувався голосніше скрикнути о. Нестор, та не докінчив, закашлявся.
Коваль важко зітхнув у слід за ним, запер браму своєї фортеці й повільним кроком пішов до хати, де вже жінка й син давно ждали його з обідом.
——————
- ↑ Колятор — пан, що затверджує попа на парохію.
- ↑ Обов'язок.
- ↑ Гостинець — битий шлях.
- ↑ Плєбанія — попівщина.
- ↑ Конкуренція — примусове збирання грошей на будування церковних чи попівських будинків.
- ↑ Їмость — попадя (польське: jej miłość).
- ↑ Варцаб — підвіконник.
- ↑ Сукристо — прикро, гостро.
- ↑ Усе це католицька гієрархія: декан — начальник деканату (благочинний), канонік — радник консисторії, суфраґан — єпископ, підчинений митрополитові, мітрат — найвищий радник консисторії, що мав право носити мітру, кардинал — найстарший після папи церковний достойник.
- ↑ Урядник — урядовець, чиновник.
- ↑ Ади — скорочене: а диви!