Твори (Франко, 1956–1962)/13/Основи суспільности/III
| ◀ II | Твори в 20 томах Том XIII Основи суспільности III |
IV ▶ |
|
Вийшовши з кухні, пані Олімпія звільна й обережно, з тацею в руках, пішла до нової офіцини, того невеличкого прибудівку, що врізувався в сад своїми білими стінами. А йдучи, вона пильно озирала все довкола, так пильно, немов би хотіла й найменшу дрібницю заховати в пам'яті.
Нова офіцина — це був невеличкий партеровий будиночок, мурований і критий ґонтами, притулений безпосередньо до тієї частини офіцини, в котрій містилася кухня. В тім будиночку були дві половині, розділені невеличкими сіньми; в кожній половині був один обширніший покій із двома вікнами в сад і одна кухня, з одним вікном на подвір'я. Одна половина тепер стояла порожня; тільки раз або два рази до року в ній пробував хтонебудь. У другій половині жив о. Нестор, і на цю власне половину, висунену геть у сад, обернена була вся увага пані Олімпії. Ось поблискує до сонця вікно, що освітлює кухню. Воно заслонене зеленою патичковою шторою й заперте. Та ряма недобре пристає, видно, долішня защіпка відірвана. Паркан, що відділює подвір'я від саду, не доходить до офіцини так, що перед вікном о. Нестора міститься ще малесенький огородець, обведений не дуже високими штахетами. В огородці колись саджено квітки, та від кількох літ ніхто до нього не доторкається. Грядки поросли буйною травою, попід штахетами розсілися широколисті лопухи й махають своїми гачковатими, сріблясто-рожевими головками повище штахетів. Попід стіну поросла буйна хопта[1]: полин, ластів'яче зілля та чорнобиль пнуться одно поверх другого, зазирають у вікно кухні та пишаються до сонця своїми рясними листочками. Тільки в самім куті городця одинокий могучий соняшник вистрілив високо понад усю оту квітчасту та запахущу юрбу і, треплючи своїми широкими листочками в ранішнім вітрі, спровола силується накручувати свою тверду шию з величезним на ній цвітом туди, куди пливе сонце по безхмарім небі.
Двері до сіней нової офіцини були відчинені. Пані Олімпія знала добре, що о. Нестор щовечора, ідучи спати, сам зачиняє двері за собою на замок. Замок цей, новий, французький, сам о. Нестор купив пару літ тому назад у Львові і ключ від нього носив усе при собі. Коли двері відчинені, значить, певно Деменюк уже збудив о. Нестора, або хтонебудь другий прийшов до нього. Пані Олімпія на хвилину зупинилася в сінях, щоб послухати, чи хто розмовляє з о. Нестором, а тим часом очі її окинули так само пильно і старанно нутро сіней, як пильно і старанно вона перед тим оглянула зверхній вид цеї офіцини. В сінях було пусто, тільки в однім куті стояла лавочка, котру часом увечір о. Нестор казав виносити в сад, коли хотів посидіти та подихати запахущим вечірнім холодком. Двері від другої порожньої половини були замкнені; в них і досі стирчав ключ після того, як перед тижнем провітрювали покій. Пані Олімпія без довшої застанови, машинально витягла ключ із дверей і сховала його до кишені. В покою о. Нестора було тихо; тільки по хвилині пані почула плюскотання води — знак, що о. Нестор при помочі Деменюка вмивався. Не стукаючи до дверей, пані ввійшла до середини.
— Добрий день вам, отче! — сказала голосно, знаючи, що о. Нестор трохи не дочуває. О. Нестор власне вмився і стояв із лицем, закритим рушником. Тремтячими руками він силувавсь утертися, та не міг цього зробити, поки Деменюк, поставивши набік коновку, не підійшов до нього й не обтер йому лице, голову й руки.
Всякому, хто б перший раз побачив невеличку, згорблену, поморщену та тремтячу фігуру о. Нестора, мимоволі насунулось би порівняння зі старим, зверха прив'ялим, а в середині хробачливим грибом. Так і здавалося, що ота жовта, поморщена шкура тільки й держить кості без крихітки м'яса та крови, що оця велика сива голова з обголеним лицем і з густим іще, сивим волоссям наверху ось-ось злетить із тулуба — так неміцно держалась вона на довгій, худій шиї. Худі, аж страшні руки з довгими кістлявими пальцями, широкі колись, а тепер запалі груди, вихудлі ноги, обуті без панчіх у якісь старі та протоптані пантофлі, доповнювали образ о. Нестора. Він мав на собі тільки чорну камізельку поверх сорочки й такі ж штани; старенька реверенда[2], старанно вичищена Деменюком, висіла на кілочку коло дверей, що вели до покою.
— О, о, о! — промамкав о. Нестор своїм беззубим ротом. — Ве… ве… вельможна пані самі!.. Та де ж таки… А я старий… не прогнівайтесь… адже бачите!..
І він, увесь тремтячи, почав кидатися то в цей, то в той бік, неясно почуваючи, що щось треба було зробити, та не знаючи, що власне.
— Алеж нічого, пан-отче, нічого! — вспокоювала його пані Олімпія. Та він не вспокоївся, метнувся к вікну й мало не перевернув мідницю[3] з мильною водою, котрою тількищо вмивався, опісля рушив у противний бік, де стояла велика шафа від убрання та й там нічого не здобувши, почав без цілі лапати руками, мурмочучи щось таке незрозуміле не то сам до себе, не то до пані, що все ще стояла насеред кухні з тацою в руках.
Аж старий Деменюк вибавив[4] о. Нестора з клопоту. Спокійно, не кваплячись, він ізняв із кілочка реверенду й, придержуючи неспокійного о. Нестора, надів її на нього. Аж тоді й о. Нестор заспокоївся, немов би оця реверенда була для нього сталевим панциром, за котрим він чувся зовсім безпечним, а без котрого грозила йому нехибна загибіль.
— Дуже… дуже перепрошую, що пані добродійка так мене застають…
— Алеж нічого не шкодить! — з усміхом повторила пані Олімпія.
— А… а… а… пані добродійка тут стоять та й стоять! Ото з мене роззява! Прошу ближче!
І о. Нестор трохи певнішим ходом поступив до дверей, що вели до його покою, відчинив їх і попросив паню Олімпію, щоб увійшла до середини.
— Я зараз! Я за… зараз буду на послуги пані добродійки! — промовив він, лишаючись іще на хвилину в кухні, щоб переговорити з Деменюком, що тим часом, підтягнувши штору й відчинивши вікно, вилляв прямо в огородець з мидниці воду й витирав мидницю якимось старим полотенцем.
— Так як кажете, Гнате? — гомонів о. Нестор. — Єґомость[5] ваш, теперішній парох, не їхав учора нікуди?
— Ні, прошу єґомостя.
— Значить, сьогодні сам буде правити[6]?
— А вже ж, що сам.
— Ну, то й добре! А то він учора, знаєте… присилав до мене. „Я, — каже, — поїду до свояків“, — не знаю, де там у нього які свояки, — „то ви, отче Нестор, відправте за мене службу“. Ну, я обіцяв не для нього, а для Божого слова. Але сьогодні чуюся таким якимось ослабленим… не знаю, якби я відправив ту святу службу.
— То може єґомость до утрені стануть?
— А так, так… до утрені піду. Зараз, тільки поснідаю. І так вона в вас не зараз іще зачнеться.
— Та вже б пора починати.
— Ну, то йдіть, скажіть паламареві, нехай дзвонить, а я зараз… я не забавлю вийти.
Деменюк, уклонившися, пішов геть, а о. Нестор подався до свого покою. Пані Олімпія вже накрила столик, поставила на нім каву й булку, покраяну на тонкі, рівні скибки, а сама стояла при вікні й тонула поглядом у темній зелені саду.
— Ах, пані добродійка… самі трудилися!.. — лепотів о. Нестор, мечучись то сюди, то туди по покою, немов силувався прибрати, усунути той нелад, який панував у кожнім куточку. Та ніщо йому не вдавалось, і вкінці махнувши рукою, він сів при столику.
Пані Олімпія ввесь той час стояла обернена до нього плечима, дивлючись у сад. Вона хотіла показатись йому спокійною й байдужною, щоб тим і його успокоїти. Аж коли він сів, вона звільна обернулася і промовила тоном, повним якоїсь материнської ласки:
— Алеж, пан-отченьку! Не робіть собі ніяких церемоній! Знаєте, що в нас усе попросту, по-домашньому. Ви мені не подивуєтесь, що сама вам несу снідання, так якось випало… Ну, і я вам також не подивуюся. Що вже нам старим церемонитися! — додала з усміхом і махнула рукою.— Але де ж таки!.. Щоб вельможна пані самі!.. — не переставав бентежитися о. Нестор. — Чи не було слуги ніякої?
— Ну, отче, покиньте вже це! Прошу, беріться до кави, а то зовсім застигне!
І поки о. Нестор тремтячими руками мішав каву, ламав булку та мочив її в каві, щоб опісля могти, не кусаючи, проковтнути її, пані присунула собі крісло, сіла насупроти нього й балакала тим самим супокійним, добродушним тоном.
— Аджеж нині неділя, доброго апетиту, пан-отче! Надворі чудесно. Радість якась розлита скрізь у природі. От я й подумала, що треба б і вам, старому пустинникові, справити хоч невеличку радість. А тим часом здається, що мій прихід наробив вам більше клопоту.
— Алеж ясна пані!— скрикнув о. Нестор. — Як же ж можете так думати? Ій-богу, я з радости… з утіхи… що ви…
З тої радости він упустив намочену булку на обрус[7] і, лапаючи її, мало не перевернув чашку з кавою. Пані Олімпія допомогла йому дійти до ладу й, запросивши його, щоб снідав зовсім без женади[8], говорила далі:
— Це властиво я повинна б робити завсігди. Адже ви в нас не якийсь постоялець, а гість у домі. Навіть трохи більше, не правда пан-отче?
І вона окинула о. Нестора лукаво всміхнутим поглядом, та коли він знов зачав метушитися, вона жестом руки вспокоїла його.
— Я не хотіла вам сказати нічого прикрого! Мій Боже, чи я ж маю право робити вам якісь докори та неприємности? Ви сто раз більше мали б право робити їх мені.
— І нащо? — поквапно перебив її о. Нестор. — Аджеж я хилюсь… хилюсь уже… — Він урвав, щоб не згадати про гріб, смерть і тим подібні речі, котрих на ділі боявся якимось диким, забобонним страхом, і тільки по хвилині, зітхнувши, додав: — Я молюсь… молюсь за себе й вас і за всіх… за всіх…
— Свята душа ви, пан-отче! — говорила далі пані Олімпія з таким виразом, котрий аж надто ясно говорив, що її думки далекі були від усяких святих тем. — Ох, як гаряче й я іноді молюсь! — додала, завертаючи набожно очі й зітхаючи зо глибини грудей. — Одна тільки молитва і скріпляє мене. Якби не вона, здається, іноді б руку на себе саму наложила.
— Ах, хай Бог боронить! — скрикнув о. Нестор. — Що це вельможна пані говорять! Хіба можна про таке думати?
— Видно, що можна, коли думається. І навіть мимоволі на ум іде. Аджеж знаю, що це гріх! Та що ж, коли горе моє! Горе, мов повінь, оточує мене з усіх боків, грозить залити мене з головою.
— Але яке ж це горе? — запитав, трохи нахмурившись, о. Нестор, докінчуючи пити каву. Він потрохи вже й догадувався, куди гне ясна пані зі своєю розмовою і, видимо, не рад був такому поворотові. Та пані Олімпія не вважала на той вираз неохоти, що пробіг по лиці о. Нестора.
— Хіба вам не знане моє горе? Все воно одно, та все більшає. Аджеж знаєте! — додала, понижуючи голос. — Адась знову програв півтори тисячі в карти.— Півтори тисячі! — скрикнув о. Нестор із таким виразом, мов би силувався своєю фантазією зміряти й оцінити велич тої суми.
— Сцени мені робить… замість, що я мала б йому… — крізь сльози говорила пані Олімпія. — „Як не заплачу, — каже, — до тижня, то в касині мене визнають за інфаміса[9], виключать…“
— Це й давно б слід! І добре було б для нього, — воркотів о. Нестор. — І чого доброго він учиться в тім касині? Господи! Я б усе те касино розігнав! Адже це гніздо розпусти, содома якась! А вони, засліплені, вважають його основою свого шляхетського гонору.
— Так то, пан-отче, так! — спокійніше мовила пані Олімпія. — Та все таки нам старим не слід свої міркування накидати молоді. Молодь мусить вишумітися. Молодь потребує вражінь, емоцій…
— Добре, добре! Тільки ті вражіння й емоції не мусять бути такі дорогі та коштовні. Аджеж півтори тисячі за один вечір! А скільки то часу й сили і праці треба, щоб їх зібрати!
— Ой, правда, правда! — говорила пані. — Хіба ж я йому цього не говорю? Та що то поможе? Він не забув іще своїх віденських часів. А в додатку компанію собі підібрав…
— То-то й є! То-то й є! — підхопив о. Нестор. — Як то німці кажуть: Bö… böse Gesellschaften verderben gute Sitten[10]. А тут, на біду, Адасеві обичаї ніколи не були надто добрі. Не було що так дуже і псувати.— Ні, пан-отче! Цього не говоріть! Це несправедливо. В Адася золоте серце, благородна душа. Я це знаю ліпше, ніж хтонебудь другий. З нього може вийти, і дасть Біг вийде, ще дуже гарний чоловік.
— Дай Боже! Дай Боже! — півголосом промовив о. Нестор.
— І компанія його непогана. Навпаки, по доборі тої компанії власне найліпше можна пізнати його характер, його вироблений смак і дистинкцію[11]. Обивательські діти[12], з дуже добрих домів, освічені, добре виховані. Правдива приємність із ними говорити.
— Тільки неприємність платити! — сердито буркнув о. Нестор.
Пані Олімпія довгим поглядом окинула його, поглядом, у котрім виразно малювалася погорда аристократичної натури до плебея й його плебейської логіки, котра всякі духові й товариські приємності й користі міряє й цінує на ціну грошей. Та вона перемогла себе, щоб не підпустити шпильки о. Несторові, й лагідним, трохи жалібним тоном говорила далі:
— Платити б іще нічого. Товариство, в котрім Адась обертається, вимагає того, щоб не дуже дорожити грішми. Зрештою, для Адасевої кар'єри це може бути дуже корисне… дуже корисне. Є навіть надія… Коли б тільки якийсь час іще нам продержатися.
О. Нестор сидів як на шпильках. Розмова на цю тему йому дуже не подобалась, ворушила в його душі щось недобре, неприязне. Під впливом того нутрішнього зворушення він оживився, випрямився. Голос його став певніший, рухи живі й різькі, в запалих старечих очах заблисли дві искорки. Він знав уже з досвіду, чим скінчиться вся ота прелюдія. За час його десятилітнього побуту у дворі не раз уже йому доводилось її слухати. То Адась, то пані Олімпія вигравали її перед ним і завсігди кінчили покликом до його каси. Тільки той, хто знав усю безодню його скупости й також правдивий характер його відносин до обоїх панства Торських, міг би зміркувати, яку тяжку й безвихідну нутрішню боротьбу мусив переходити цей нещасний старець, на яку тортуру розпинали його оті просьби. Та досі жадання панства Торських були скромні, хоч і йшли звільна та постійно все вгору. Сто ґульденів[13], двіста, п'ятсот, ну, тисячу (на висилку Адася до Відня до шляхетського інституту Theresianum) — це все були жертви або дрібні, або усправедливлені такою потребою, котру й тісноумний о. Нестор при деякім напруженню міг зрозуміти. Але тепер, очевидно, діло закроєне було на ширший розмір. Вже сама вступна вістка про програні Адасем півтори тисячі казала цього догадуватись, а кінцеві слова пані Олімпії про те, що треба б їм (при такій Адасевій господарці) ще якийсь час продержатися, відслонювали перед його уявою широкий і дуже непринадний горизонт.
„Не дам нічого! Не дам ані цента[14]“, — шибнуло в його голові, і він міцно зціпив свої беззубі вилиці, щоб тим закріпити свою постанову.
— Кажете, пані, — процідив нарешті, коли пані Олімпія зробила артистичну павзу і дивилась на нього меланхолійно-солодкими очима, — що є якась надія? А що ж то за надія, коли вільно спитати?
— Ах, то делікатне діло! — гаряче промовила пані Олімпія. — Секретне діло, котрого я не повинна б розголошувати. Ну, та вам, як старому приятелеві… — і вона, добре обчислюючи ефект свого слова, через стіл протягла свою руку, не зовсім іще позбавлену красоти й еластичности, і м'яко стиснула нею костомахи, обтягнені поморщеним жовтим пергаміном, що становили руку о. Нестора. — Ви знаєте, який у мене Адась красавець, який приємний у товаристві, як уміє подобатись жінкам. Ох, я то давно говорила, що не наука, не знання, не служба, а красота й товариські таланти будуть основою його щастя. І подумайте собі, одна молода княжна, — прізвища не можу вам сказати, — смертельно влюбилася в нього. Вродлива, як ангел, а маюча[15]… Ну, про те нема що й говорити. Досить сказати, перша партія на ввесь край!
— Ну, то дуже гарно! Дай Боже щасливо!
— Певно, певно, що гарно; я з усього серця бажаю Адасеві поводження в тім ділі. Та все таки власне це діло робить мені величезний клопіт.
— А то чому?
— Бачите, в нашім стані такі діла не уладжуються так шасть-прасть. Тут із обох боків ідуть довгі пертрактації, переговори, иноді навіть формальні шпіоновання. Тут усе обдумується, обчислюється. І характери, і схильности та вподобання обох молодих, і їх життя, ступінь освіти та вся минувшина аналізуються з обох боків на фамілійних радах скрупулятно[16], і життя батьків, близьких свояків, і вся, так сказати, генеалогія підпадає під гостру критику. Ну, та з тим усім я спокійна. Наш рід хоч не княжий, та все таки ні стародавністю, ні традицією, ні блиском заслуг тамтому не уступить, а минувшина і прикмети Адася також не бояться критики.
Злобні іскорки живіше замиготіли в очах о. Нестора. Пані Олімпія, чуючи їх погляд на своїм лиці, схилила очі й сильніше стисла руку о. Нестора.
— Ну, ні, — додала вона, відповідаючи немов на якийсь невисказаний ним закид, — про це не думайте! Так глибоко критика не буде входити. Та інша річ мене тривожить, — фінансовий бік справи. Правда, тут критика другої сторони не мусить бути така гостра, та все таки… Прийдеться приймати й віддавати візити, все це одно, знаєте, що значить при теперішньому стані нашого маєтку. Скільки тут треба вложити, щоб привести до відповідного порядку помешкання, будинки, туалету, стіл і все, чого треба. Та бо на тім не досить. Треба показати, що Адась господарює, що вміє дбати про маєток, уміє адмініструвати своїм і чужим добром. Він власне почав на фільварку будувати гуральню…
— Чув я, чув про цю його фантазію! — буркнув о. Нестор.
— Чому ж це фантазія? Адже гуральня одинокий промисел, котрий приносить честь шляхтичеві й дає певний дохід.— Нехай і так! Але як же це він розпочинає будувати гуральню, не маючи в кишені грошей, а тут іще програє в додатку півтори тисячі? Хіба фантасти або безумні так роблять.
— Зовсім ні, пан-отче! Зрозумійте його ситуацію! Між товариством, у котрім він тепер обертається, є також брат його будущої богданки. Той брат грає в карти, закликає Адася, ну, годі ж хлопцеві відмовити, і Адась програє. Той самий брат буває іноді в Адася на фільварку в гостині, і нині, мабуть, буде, і, знаючи, що Адась має думку про його сестру, пильно придивляється господарству і прислухується до господарських плянів Адася. Що ж природнішого, як висунути на перший плян збудування гуральні? Бачите тепер, що одно і друге стоїть у зв'язку, входить у плян нашої, скажу так, кампанії. Коли б тільки продержатись із честю якийсь час, довести плян до діла!
— Ну, так затягніть позичку!
— Не можна, пан-отче! Що вже там кажіть, маєтність наша невеличка, а вся вартість її, вся слава нашої економії перед посторонніми власне в тім лежить: гіпотека чиста! Це так, якби хто панночці сказав найкращий комплімент. Я вже що інше думала, продати ліс, хоча він також немала примана й окраса нашої маєтности. Та тепер продавати його, то значить кинути його зовсім у болото, позбутися його за півдармо. Тепер у дров'яній торговлі застій, ціни доброї нема, значить, продаючи його тепер, ми зараз би скомпромітували себе ще гірше, ніж затягаючи позичку. Всякий би казав: ого, мусило їх дуже притиснути, коли аж до такого нерозумного інтересу взялися. Може в зимі шанси поправляться, тоді, очевидно, я ліс продам і зможу очиститися від усіх зобов'язань…
Пані не договорила і знов меланхолійно-благальним поглядом зависла на лиці о. Нестора. Та той мов не розумів, про що річ ішла. Він звільна шевелив губами, мов шепчучи щось без голосу. Голова його похилилася наперед, перегнулася трохи набік, немов він силкувався ловити вухом якусь далеку, таємну вістку. В ту мить у повітрі загудів голос великого церковного дзвона, а зараз за ним заплакали й два менші дзвони:
— Бам-билю, бам-билю, бам-билю! бам! бам!
— А! Дзвонять на утреню! — сказав радісно о. Нестор і встав із крісла. — Даруйте, ясна пані, я мушу йти.
— Ну, а наше діло? — з виразом розчаровання процідила пані Олімпія.
— Наше? То є, властиво, ваше діло! — сказав поспішно о. Нестор. — Що ж, щастибі, щастибі на все добре! Я не хочу несправедливо судити про Адася й бажаю йому всього доброго.
— О, я знаю це, знаю! — з уданим жаром промовила пані Олімпія. — Я знаю, що ви бажаєте йому добра й не відмовите своєї помочі, коли ходить про те, щоб те добро осягнути.
— Помочі? — з переляком видивився на неї о. Нестор. — Чим-же я можу йому допомогти? Я старий чоловік. Коло панночок ізроду-віку не вмів заскакувати…
— Ах, жартуєте, пан-отче! — весело скрикнула пані Олімпія, вставши також із місця і збираючи зі столу посуд й накриття. — Ну, та це діло важне. Ми ще про нього поговоримо, правда? Аджеж я думаю, що наша довголітня знайомість, наша приязнь дає мені право говорити з вами по щирості! Ну, ну, так до побачення! Ах, а ще одно, трохи не забула! Сьогодні оті молоді люди, що я про них згадувала, Адасеві товариші, будуть у мене в гостині. Хочете, щоб я й вас запросила, щоб ви побачили, послухали їх?
— Мене? — знов із переляком скрикнув о. Нестор. — А мене чого між молодих паничів? Що я для них за кумпанія? Ні, ні, дякую красненько!
— Ну, як думаєте. А були б побачили брата тієї панночки, про котру я згадувала.
— Брата! А що мене той брат обходить? Ні вже! Я волю посидіти в себе спокійно або пройтися по саду!
— Воля ваша! До побачення, пан-отче!
І пані, забравши посуд й накриття, вийшла від о. Нестора. А той мовчки, та ненастанно порушуючи губами, почав збиратися до церкви.
——————
- ↑ Хопта — бур'ян.
- ↑ Реверенда — ряса, так звуть скрізь рясу уніятські попи.
- ↑ Мидниця — умивальник.
- ↑ Вибавив — спас, вирятував (польске).
- ↑ Єґомость — з польського, його милість, назва для попів у Галичині.
- ↑ Значить — буде правити службу Божу, богослуження.
- ↑ Обрус — скатертина
- ↑ Без женади — по-просту, не соромлячись.
- ↑ Інфаміс — нечесний.
- ↑ Погані товариства псують добрі обичаї (поведінку)
- ↑ Дистинкція — нахил.
- ↑ Діти дідичів; по польськи обиватель — дідич.
- ↑ Ґульден = дві корони, біля 80 коп.
- ↑ Цент — крейцар, гріш.
- ↑ Маюча — багата.
- ↑ Скрупулятно — точно, дрібничково.