Твори (Франко, 1956–1962)/11/Лель і Полель/IV
| ◀ III | Твори в 20 томах Том XI Лель і Полель IV |
V ▶ |
|
Тиждень минув від хвилини, коли брати переступили пороги криміналу, а ще не кликано їх до суду. Їх життя плило одноманітно, мов у годиннику. Вранці о восьмій давано їм хліб, в полудні о дванадцятій обід, пополудні вони ходили на годину на прохід, ведучи під руки діда Семка, — це була вся їхня діяльність. Незважаючи на це, вони не нудились: дід грав на лірі, учив їх пісень, оповідав байки й пригоди свого життя, але завсіди вибираючи такі, в яких грав роль свідка і з яких про його власне життя й діла якнайменше можна було довідатись.
Ключник Трапішевський, що дав хлопців до тієї казні лише в тій надії, що дід не могтиме зжитися з ними й трактуватиме їх так, як попередніх товаришів у казні, був дуже розчарований і маркітний з того, що помилився в своїм рахунку, і старався сам якмога докучати мешканцям номера 44. Наперекір давнішнім звичаям, вривався декілька разів із лускотом до казні і забороняв дідові співати та грати, викрикуючи:
— Тут є дім плачу! Тут співати не вільно! Ти, спорохнявілий діду, краще зробив би, коли б плакав за свої гріхи й молився Богу, ніж маєш тут витинати свої сабадашки!
На такі напасті дід не відповідав нічого, тільки схиляв голову, мов віл у ярмі, а часом пригризав безкровні губи. Але хлопці, знаючи з вечірніх спостережень його зручність і догадуючись з його росту, яка в нього сила, тремтіли зо страху, щоб він не спалахнув і не наробив якого нещастя. Та дід зберігав непорушний спокій, а коли ключник, роззброєний цим супокоєм, а притім відчуваючи, що чіпляється діда безправно (бо грати на лірі дозволив йому сам президент суду), відходив сердитий, дід говорив до хлопців:
— Що ж робити! Така Божа воля. Треба гнутись і коритись порядкові ката. Ба, якби то так перед десятьма літами, коли я був вільний і мав ясні очі, такий кат не був би відважився сказати мені щось подібне, бо був би знав, що то значить причепитись до Семка Тумана! Та сьогодні! сьогодні моє в'яне, а його цвіте!
Нарешті одного дня прийшов ординанс із листочком у руці й закликав Семка Тумана до суду. Затремтів старий, зблід іще більше, ніж звичайно, — майже від року не кликали його до судді! — і, перехрестившись, пішов, а ординанс вів його попід руку. Перший раз від часу свого арештування брати лишилися самі з собою. Мовчали хвилину, немов збираючи думки та поглядаючи один на одного.
— Цікаво було б знати, — почав нарешті Начко, — що за протокол складатиме там наш старий!
— А ти як думаєш? — спитав Владко.
— Думаю, що там мусить бути щось страшне, коли хрестився при виході.
Їх дальшу розмову перервав вхід керкермайстра. Не бачили його хлопці ще від того дня, коли грілися в його канцелярії, і здивувались немало його приходом, а навіть трохи перелякались. Але пан керкермайстер усміхався так добродушно, був, очевидно, такий добрий і ласкавий, що від самого його виду минула їх боязнь. Кивнувши ключникові, що з покірною міною стояв при відчинених дверях, щоб віддалився, керкермайстер примкнув двері, а потім, звертаючись до хлопців, промовив:
— Ну, що ж, хлопчики, як вам живеться?
— Добре, прошу пана керкермайстра, — відповів Владко.
— Кликали вас до суду?
— Ще ні.
— А як годитеся з дідом? Не робите йому пустощів?
— Ні, — відповіли хлопці.
— І він вас не б'є?
— Ні, борони Боже!
— Це гарно. А втім, я сподівався по вас цього. Ну, а що ж робите цілий день?
— А що ж маємо робити? Сидимо. Часом дід співає або оповідає щось, то слухаємо або вчимось його пісень.
— А гарні пісні знає дід?
— О, дуже гарні! — з захопленням крикнув Начко. — Не знати, що дав би я, якби я вмів усі напам'ять!
І по тих словах Начко сховав обличчя за плече брата, немовби соромився свого запалу.— Ну, а шо таке гарне оповідає вам дід? — спитав дальше пан керкермайстер.
— Розмаїті речі, — відповів Владко.
— Дід знає також прегарні казки, особливо про розбійників! — вирвався знову Начко. — Не раз як почне оповідати увечері, то ми аж тремтимо зо страху, то плачемо з жалю, то зриваємось на ліжку, доки нарешті не заснемо.
— А що ж таке він оповідає вам про тих розбійників? — питав дільше керкермайстер із щораз більшою цікавістю.
— Та так, — мовив Владко, — як розбійники зустріли в лісі панночку, яку мачуха веліла викинути, щоб вовки її з'їли, або знов, як гарний королевич на ловах дістався поміж розбійників, або як розбійники рахували гроші під дубом, а дурень сидів на дубі з ступою, — то таке смішне!
— Ага, — промовив керкермайстер з деяким розчаруванням у голосі, — то про такі речі оповідає вам дід. І про ніщо більше не говорить?
— Чому, — сказав добродушно Начко, заохочений тим, що керкермайстер узяв його за руку, притягнув до себе і погладив його кучеряве темнобіляве волосся, — говорить і про інші речі, що сам бачив або що зо свого життя оповідали йому інші. Також дуже цікаві речі.
— Так? А що ж таке цікаве оповідав вам дід про себе?
— А оповідав, яким то він був заможним і шановним господарем, яку мав гарну жінку, якого синка, — плакав, згадуючи про них. А потім говорив нам багато про панщину та який там був у їх селі жорстокий пан, як він знущався над людьми, як узяв його сина до двора за льокайчука, як мати плакала та як пан зараз по кількох днях звелів дати тому хлопцеві за якусь провину сто канчуків, так що бідний хлопець тієї самої ночі помер.
— Дійсно, це цікаве! — сказав керкермайстер. — Ну, а що ж дальше?
— Дальше оповідав, як він утікав із своєю жінкою від того пана, як гнали за ними гайдуки, як вони кинулися поночі в ріку, щоб її переплисти, — він переплив, а його жінка втопилася.
— А не говорив, чому вони втікали від пана?
— Ні, цього не говорив, — мовив Владко. — Але це чей же розуміється, що як пан був такий лихий, то від нього втікали.
— Ага, він так вам говорив?
— Це розуміється.
— Ну, а що ж дальше?
— Дальше… дальше нічого такого не оповідав.
— Е, ні, Владку, — знов вирвався Начко, — хіба ти забув, як він оповідав про те, що зробився калікою і пристав до дідів, почав грати на лірі.
— А так, про жебраків оповідав багато, які то в них звичаї, які школи, яка велика компанія, як усі знаються, як разом збираються й ради радять.
— Цікаві речі! Цікаві речі! Дійсно, варто послухати. Мушу колись запросити старого, щоб і мені що оповів. Ну, а що ж вам іще він говорив про своє життя?
— Більш нічого.
— Нічого? Ану, пригадайте собі добре. До свого давнього пана, яко дід, він не вертався?
— Ні, нічого про це не говорив.
— А Хаїма Рібенгольца не згадував?
— Ні, не згадував.
— А про закопані скарби нічого вам не оповідав?
— О, оповідав не раз! — крикнули обидва хлопці.
— Так? А що ж вам таке про них оповідав?
— Що кожний скарб раз на рік горить блакитним полум'ям, а хто це побачить, то повинен перехрестити це місце і кинути щось: стебельце, капелюх або що має під рукою, то й викопає скарб. Оповідав і про такі скарби, які стережуть змії в печерах або що закляті так, що їх доткнутись не можна.
— А більше нічого не говорив?
— Говорив, що в горах є скарби якогось розбійника Довбуша, зложені в одній підземній печері. Завезено їх туди на двадцятьох чотирьох возах, а вхід закритий каменем, на якому для знаку розбійники видовбали хрест. Але Довбуш зайшов уночі і той камінь, що лежав хрестом догори, обернув хрестом униз, так що від того часу ніхто не може знайти цього каменя ані тієї печери.
— А що, може, й дід також шукав його? — спитав з усміхом керкермайстер.Діти з дивуванням подивилися йому в очі, нарешті Начко відповів:
— Не знаємо. Дід нічого про це не говорив. Але як ми доростемо, то, може, й підемо шукати. Щоб лише довідатись, на котрій то горі. А дід саме казав, що навіть про це трудно дізнатись, бо в кожній околиці вказують на іншу гору.
— Ну, а про свій власний скарб він нічого вам не говорив? — запитав керкермайстер із ще солодшою усмішкою, гладячи хлопців по головах.
— Про свій власний скарб? — повторили в один голос хлопці, знову вдивляючись в обличчя керкермайстра, немовби бажали вислідити, чи він жартує, чи говорить правду. — Хіба ж дід Семко також закопав скарб?
— Я не знаю, діти, — сказав, сміючися щиро, керкермайстер, — але якщо він наговорив вам стільки казок про інших, то міг вам сказати якусь казку і про себе.
— Ні, — відповів поважно Владко, — про себе говорить дід лише правду. Це видко по ньому.
— Ну, ну, я нічого про це не говорю, — промовив керкермайстер і, завдавши хлопцям іще декілька байдужих питань, вийшов із казні. По його виході брати довгий час дивились мовчки один на одного.
— Як думаєш, Начку, — сказав нарешті Владко, — керкермайстер добра людина?
— Видко, що добра, — мовив Начко.
— Мовиш, що добра? А чого ж він від нас хотів?
— Від нас? Чого ж він міг від нас бажати? Нічого.
— Ти так думаєш? А я думаю, що він недаремне приходив до нас; так пильно довідувався, про що дід розмовляє з нами.
— Недаремне? — крикнув Начко, немовби тепер щойно відкрились йому очі. — То ніби він хотів довідатись від нас щось про старого Семка, чи так думаєш?
— Авжеж що так! Хто знає, може, з дурного розуму ми й наговорили щось непотрібне?
— Бійся Бога, Владку, не кажи так! Щоб ми мали чим зашкодити дідові? Це було б свинство! Ні, скоро дід прийде, мусимо все оповісти йому, то відразу побачимо, чи ми наговорили що злого. А втім, я думаю, що якби він хотів нам щось таке сказати, що для нього може бути шкідливим, то був би велів нам нічого нікому про це не говорити.
— Може бути, — сказав Владко, — але ми таки зробили дурницю, що стільки наговорили тому чортові.
— На другий раз будемо обережніші. Чорта з'їсть, доки що довідається від мене! — крикнув Начко, стискаючи свій дитячий кулак і грозячи ним у сторону дверей, куди вийшов керкермайстер.
— Ну, але хто ж був би сподівався по ньому, що така добра й ласкава людина схоче робити з нас капусів?[1]
— Ні, Начку, — сказав поважно Владко, — не так зробімо. Як питатиме нас іще раз про діда, то плетімо йому різні баналюки, що слина принесе на язик. Нехай собі потім дошукує правди, якщо йому ходить про неї.
— Добре, — погодився Начко. — Вже я закручу йому харамана, аж вуха розвісить. Щоб ми тільки сьогодні нічого такого не наговорили!
— А відмовляти відповіді керкермайстрові не можна, — поучував дальше Владко, — бо чей же знаєш, він тут пан, він міг би нам такого наробити, що нам відхотілося б і молочного киселю.
— Щоб ми лише сьогодні не нашкодили дідові! — повторював раз у раз засмучений Начко. — Скоро він прийде, зараз усе йому оповімо.
— Але якби керкермайстер питав нас, чи ми говорили дідові про його візит, то скажемо, що нічого не говорили, розумієш?
— Ану, це розуміється, — сказав поважно Начко.
Через якийсь час дід вернувся із суду, блідий, тремтячий, немовби зламаний. Руки тряслись йому, сліпі очі неспокійно бігали в різні боки, ніби шукали пункту, на якім могли б спочити. Уста порушались постійно, шепчучи якісь нечутні вислови. Усе його обличчя виражало глибоке пригноблення і зрушення. Він сів на своїм тапчані і довго-довго сидів непорушний, німий і понурий, не можучи прийти до себе. Коли був у такім стані, діти не відважились відзиватися до нього і тривожно тулились на своїм тапчані, не відвертаючи очей від цієї дивної постаті, не важучись ані говорити, ані навіть шептати між собою. Нарешті майже по годинній томлячій мовчанці дід успокоївся трохи, випогодив чоло і запанував над рухом своїх рук, — очевидно, його думка бодай на око побідила ту темну, грізну мару, що з великою силою стала була перед ним у суді.
— Ви тут, діти? — запитав він зміненим, м'якшим, ніж звичайно, голосом.
— Тут, — відповіли хлопці.
— Був хто у вас, коли мене не було?
— Був керкермайстер.
— Про що він вас випитував?
— Випитував, про що ви з нами розмовляєте.
— Стара історія, — мрукнув дід. — Десять літ уже повторюють зо мною те саме, і ще їм не сприкрилося. Ну, і що ви відповіли йому?
— Ми оповіли йому все, — сказав простодушно Владко. — Ви не мовили нам, що можемо говорити, а що ні. Ми оповіли йому, які казки оповідаєте нам про розбійників, про панщину, про те, як пан убив вашого сина, як ви втікали з жінкою і жінка втопилася, як ви ходили з жебраками.
— Ну, й що ж він?
— Нічого. Та він випитував нас, чи не оповідаєте нам чого про скарби. А коли я йому сказав, що оповідаєте нам про Довбушеві скарби, усміхнувся й запитав, чи не оповідали ви нам також про свій власний скарб.
— Чи так? Про мій власний скарб? А звідки він знає про мій скарб?
— Ми питались його, але він відповів, що нічого не знає, але думав, що ви наговорили нам таку казку.
— Ага, а не питав він вас ще про що?
— Питав іще про одно, — сказав Начко. — Чи ви не згадували перед нами про якогось Хаїма Рібенгольца? Але ми сказали, що ні.
— Дурень! — мрукнув гнівно дід, але хлопці запримітили, що на згадку цього назвища його обличчя поблідло, а уста задрижали конвульсійно. — Дурень! — повторив він іще раз і звісив голову на груди, впавши в глибоку задуму.
— А може, ми нашкодили вам що тим, що ми говорили керкермайстрові? — сказав несміливо Владко, наближаючись до діда. — Потім ми й самі дорозумілись, що нічого не треба було йому говорити, але ви повинні були нас остерегти. Як нам що говорите, а хочете, щоб ніхто про це не знав, то нам скажіть. Ми нікому нічого не скажемо, хоча б нас різав.
— Добрі хлоп'ята! — сказав сумно дід, гладячи обома руками їх голови. — Не бійтесь, те, що ви говорили, нічого мені не зашкодить, бо що ж ви знаєте такого про мене?
А по хвилині він додав з легкою усмішкою:
— Ну, але я не знав, що ви такі зухи і що вмієте мовчати.
— Щоб брали нас на муки, а якщо чого не можна сказати, то ми не скажемо, — гукнув патетично Владко.
— Гарно, гарно! Цього держіться! Це вам може дуже придатись в усім житті. Ніколи, небожата, не носіть серця на язиці. Це вже така Божа воля, що серце має бути сховане, а те, що в серці, також мусить бути сховане. Якщо Пан Біг був би хотів інакше, то міг би був дати нам серце на чолі, щоб кожний відразу бачив, що діється в ньому. А я не маю ніяких секретів вам говорити. Що чуєте від мене, то можете кожному сказати. Тільки ще вам скажу: не вірте керкермайстрові, хоч він видається таким добрим і ласкавим. Тепер я знаю, чому він такий і чому дав вас до мене. Слухайте ж, що вам скажу. Був на Поділлі, над самою російською границею, дуже багатий жид, Хаїм Рібенгольц. Він жив у мурованій корчмі в самій середині села, але так, що ця корчма стояла немов на толоці, а хати були досить віддалені від неї, відділені від неї плотами, садами й городами. Треба було добре крикнути, щоб із корчми чути було до хат. Отже, одного ранку, коли люди прийшли до корчми, знайшли жида з усією сім'єю — вісім душ — убитих, скрині й куфри порозбивані, гроші забрані. Отже, на мене впало підозріння за це вбивство, мене арештували і держать уже десять літ у слідстві, але нічого не можуть доказати мені. На моє нещастя, я покликався на дурних свідків, що замість очистити мене, заплутали мене ще в дві інші паскудні справи, і так я, небожата, вліз, що я вже й осліп у криміналі і здається мені, що тут також доконаю життя.
— А які ж це дві інші справи? — запитали хлопці.
— Бачите, одна справа з тим паном, що вбив мені хлопця й утопив жінку. Цей пан називався Голейовський, і його в рік по моїй утечі вбито страшним робом у його кімнаті. Яким способом приплели мене до цього вбивства, сам не знаю. А друга справа з якимсь російським генералом, якого теж убито в корчмі в Сатанові. Нехай там з Паном Богом спочиває небіжчик генерал, але через нього держали мене в російських арештах цілі два роки, доки не переконались, що я нічого не винен, і не віддали мене знову тутешнім судам. Отже, бачите, хлопці, що то значить ці керкермайстрові випитування. Всі панове тут у суді переконані, що я дійсно вчинив ті убивства і вже давно були б повісили мене, коли б не право, що не дозволяє вішати за підозріння, але вимагає доказу. А доказу, дасть Біг, не знайдуть, щоб і сто літ шукали. Ну, а керкермайстер хитрий лис. Думає собі: «А що, може, старий звірився перед дітьми, а діти виспівають». Дурний, не знає, що хоча б ви навіть щось виспівали, то ваше свідоцтво не мало б вартості. Та йому не так ходить про те, щоб повісили мене, — він добра людина! — як щоб відкрити ті гроші, що позабирано в Рібенгольца, Голейовського й російського генерала. Гроші кортять його. Певно, не на те, щоб віддати їх пошкодованим, але на те, щоб сам удавився ними й забезпечив свою сім'ю. Знаєте тепер, чому він такий добрий з вами?
— Знаємо! — скликнули хлопці. — Але він чорта з'їсть, доки чого від нас довідається.
Проте не всю правду говорив дід перед хлопцями і не був зовсім таким спокійним щодо їх звірень перед керкермайстром, як удавав перед ними. Тієї самої ночі він довго телеграфував у різні сторони, поручаючи своїм знайомим арештантам уважно стежити й підслухувати, чи керкермайстер не знає про нього з оповідань хлопців чогось такого, чого він не повинен би знати. Він поручив також пильно стежити за хлопцями, коли їх поведуть на протокол, чи керкермайстер кликатиме їх по дорозі до себе, та в міру можливості підслухати, про що розмовлятиме з ними. А що канцелярія керкермайстра лежала на першім поверсі, де була також тюрма засуджених на менші кари (до року), верстати, прачкарні й т. ін., бо засуджені арештанти, зайняті при різних роботах або й незайняті, мали в середині частин будинку першого поверху далеко більшу вільність рухів, ніж арештанти, що лишалися в слідстві і весь день були позамикані в казнях, тому не дивно, що яко грубники, годинами не раз пересиджуючи при печах, яко замітачі, водоноси й т. ін. мали повну можливість шпіонувати й доносити своїм товаришам усе, що діється в канцелярії керкермайстра.
І дійсно, в саму пору зателеграфував дід до партеру.
На другий день уранці закликано до протоколу насамперед Владка. Він пішов із б'ючим серцем, хоча знав, що протокол буде короткий. Справа була, яких багато, а крім того, зладжений в поліції протокол не полишав майже нічого собі бажати. Владко також не думав відпиратись від вини. Та інший протокол чекав його по повороті з суду. Керкермайстер зустрів у сінях ординанса, що вертався й вів Владка до казні, а потім мав відпровадити Начка до суду. Відіславши ординанса по Начка, керкермайстер велів Владкові іти за собою до своєї канцелярії.
Керкермайстер був сьогодні в незвичайно добрім гуморі. Його округле, пухнате обличчя було подібне до розцвілої в усій повноті півонії. На устах грав добродушний усміх. Замкнувши двері за собою, він розсівся вигідно в кріслі з поруччям і закликав Владка перед себе.
— Ну, що ж, мій хлопчику, — сказав, мірячи його ясними, усміхненими очима, — що ж нового скажеш мені?
— Не знаю, що таке міг би я сказати панові керкермайстрові, — відповів Владко.
— Бачиш, небоже, є така справа. Я вмістив вас в одній казні з тим дідом, бо знаю, що він любить дітей і що перед дітьми людина може не одно виговорити, чого не скаже перед дорослим. А треба тобі знати, що це дід проклято хитрий. Всі знаємо, що багато людей повбивав, награбив грошей, але бестія так уміла все заплутати, що нічого не можна доказати йому. Отже, може, ти ще раз оповів би мені докладно, що він вам говорить, може, суд довідався б із цього щось нового, може, знайшов би яку вказівку.
— А чи пан керкермайстер також належить до суду? — запитав раптом Владко, немовби вирвався з криївки.
Керкермайстер почервонів ще більше, нарешті сказав:
— Ну, бачиш, я не є суддею, але це мій обов'язок доносити судові, як я щось такого довідаюся.
— Та бо пан керкермайстер просто беруть мене на протокол, мов суддя. А я не знаю нічого. Коли я знав би що, то я зголосився б до пана судді та сказав би йому.— Бачиш його, який мудрий! — скрикнув керкермайстер напівжартом, напівгнівно. — Коли б ти знав щось! А хто ж знає, може, те, що тобі видається нічим, було б для судді дуже важним? Ну, от, наприклад, учора по повороті з суду який був дід: сумний, веселий чи який?
— Який же він мав бути? Був такий, як звичайно. Він ніколи не буває веселим.
— Ну, а розмовляв з вами?
— Розмовляв.
— Про що?
— Про різні речі. Нарікав, що так довго тримають його в слідстві, а він не винен нічого, що возили його до Росії і також надаремне мучили.
— Ну, і ще що?
— Більше нічого такого не говорив.
— А питався, чи був хто у вас в казні?
— Ні.
— Ні? Скажи правду?
— Що маю брехати, — сказав червоніючи Владко, — коли не питався.
— Брешеш! — крикнув нараз керкермайстер і, зірвавшись з крісла, вимірив Владкові сильний ляпас. — Це маєш за брехню! А тепер говори правду! Питався, чи був хто у вас у казні?
— Ні, — відповів Владко.
— Хочеш іще одного з'їсти? — крикнув керкермайстер. — Коли я знаю, що він питався.
— Якщо пан керкермайстер знають, що він питався, то пощо питають мене? Я не знаю.
— А, ти, драбе! А, ти, лайдаку! — крикнув керкермайстер, хапаючи зо стіни могутній канчук, плетений із шкіри. — То ти так відповідаєш мені? Зараз говори мені правду, бо як зріжу тебе, то зараз привидиться тобі рідна мати!
Владко мовчав.
— Говори! — кричав керкермайстер, стоячи над ним із канчуком. — Питався вас дід, чи був хто в його неприсутності в казні? Я знаю, що він мусив питатись, і хочу тільки переконатися, чи говориш правду.
Владко мовчав.
— Чого мовчиш? — питав керкермайстер, підносячи канчук.— Нехай б'ють пан керкермайстер, — сказав спокійно Владко, — бо я нічого не знаю, а хоча б я що знав, то панові керкермайстрові нічого не скажу.
— Чому?
— Бо так.
— Ну, скажи, чому?
— Прошу бити.
— Ні, скажи, чому не хочеш нічого сказати мені?
— Бо пан керкермайстер хочуть ошукати мене: спочатку хотіли ошукати мене добротою, а тепер хочуть ошукати мене гнівом. Прошу бити.
Керкермайстер аж затремтів і посинів на ці слова, але піднесена рука з канчуком опала.
— То цей проклятий дід навчив тебе так говорити! — буркнув він.
— Ніхто не навчив мене цього, — відповів спокійно Владко. — Сам бачу.
Керкермайстер мовчав. У цій хвилині почулися в сінях кроки. Це ординанс вів Начка з суду. Кинувши канчук на стіл, керкермайстер ухопив Владка за плече і штурхнув його до дверей, відчинив їх і закликав ординанса:
— Пане Прокш! Візьміть цього до казні, а того лишіть мені!
— Нічого не говори, Начку! — сказав Владко до брата, відходячи з ординансом, і сказав так голосно, що не лише брат, але й керкермайстер почув ці слова.
— Це лотр! — промимрив крізь зуби керкермайстер, замикаючися з Начком у канцелярії. Хвилину він ходив у задумі, не знаючи, яким робом з Начком поступити, але кинувши оком на скромну й ніби боязливу фігуру цього останнього, зміркував, що грізьбою може тут більше здобути, ніж від зухвалого й більше загартованого Владка. Отже, підійшов до стола, сів на кріслі, тримаючи канчук у руці, і кивнув Начкові, щоб наблизився.
— Бачиш це? — мовив суворо, показуючи канчук Начкові.
— Бачу, — сказав стиха Начко.
— А знаєш, до чого це служить?
— Знаю, — відповів Начко.
— Ну, то пам'ятай же собі! А тепер скажи мені чисту правду, про що буду питатися тебе. Хочу переконатися про твою щирість. Знаю все, лише хочу знати, чи однако говорите обидва з братом. Коли дід вернувся вчора з суду, в якім був настрою?
— Він був, як звичайно. Довго мовчав, сидячи на тапчані, а ми й так ніколи не питаємось його, що є йому.
— Ну, а потім? Говорив що до вас?
— Говорив різне, жалувався, що так довго тримають його, а він невинний…
— Досить, досить! — перервав керкермайстер. — Стара злодійська пісенька. А питався вас, чи був хто в казні, як його не було?
— Питавсь.
— А що ви сказали йому?
— Ми сказали йому, що нікого не було, крім ключника.
— Що? Ви так направду сказали йому? — закричав керкермайстер грізно.
— Направду так, — сказав Начко, роблячи хитру міну.
— А це чому?
— Бо ми, прошу пана керкермайстра, дуже боїмось діда, — брехав Начко, схиляючи голову. — Пан ключник мовив нам, що він убив п'ятеро людей, то що це значило б йому ще й нас у додатку повбивати? А коли б ми були йому сказали, що був пан керкермайстер і випитувався про нього, то він міг би Бог знає в чому підозрівати нас, міг би думати, що ми Бог знає що наговорили на нього, а тоді малися б ми від нього!
— Бачиш його! Який він хитрий! — закричав керкермайстер, роз'яснюючи. — Ну, й що ж він, повірив вам?
— Чому не мав би повірити? Перестерігав нас навіть перед паном керкермайстром.
— Чи так?
— Авжеж. Мовив, що пан керкермайстер стараються вивідатись якісь його секрети і щоб панові керкермайстрові нічого не говорити.
— Отже, це очевидно, що він має якісь секрети, що чогось боїться!
— Або я знаю, — сказав Начко. — Нам він не звірювався ні з яких секретів.
— Ну, а якщо він звірився б, то ти сказав би мені? — добродушно запитав керкермайстер.— З найбільшою охотою! — відповів Начко.
— Ну, це гарно, мій хлопчику. То ви зробили розумно, що не говорили йому вчора нічого про мене. Він іще не підозріває вас і, може, колись скаже вам щось такого, що може придатися судові. І ти старайся від часу до часу випитувати його: про того пана, що він утік від нього, про жидів, про Росію, а коли тільки щось довідаєшся, то шепни вранці ключникові, що хочеш до пана керкермайстра, а він зараз заведе тебе до мене.
— Добре, прошу пана керкермайстра, — сказав Начко.
— Ну, а скажи мені ще одно: чому твій брат нічого з цього всього не хотів сказати мені?
Керкермайстер устав при цих словах, усміхаючись іронічно, немовби бажав розтрощити Начка цим відкриттям. Та Начко стояв скулений і спокійний і навіть не затремтів на це питання.
— Ми так умовилися з Владком, — сказав Начко, — що в разі, якби пан керкермайстер питали нас про що, то лише я говоритиму, а він має затинатися, що про ніщо не знає.
— А це чому так? — спитав здивований керкермайстер.
— Він мав навіть ставитися до пана керкермайстра так, шоб пана керкермайстра допровадити до гніву, щоб пан керкермайстер вибили його.
— Що? Що? Що? То ви вмовилися щодо цього між собою?
— Так.
— Коли?
— Вчора вночі, як дід заснув.
— Та нащо?
— То, прошу пана керкермайстра, така справа, — почав знову хитрий Начко, і очі його заграли живим огнем, як звичайно в хвилинах, коли якась щаслива думка приходила йому до голови. — Дід чомусь не довіряє Владкові. То ми думали собі, що коли б він добре набрав від пана керкермайстра і прийшов до казні заплаканий, то дід міг би тоді бути певний, що він нічого не сказав панові керкермайстрові, і, може, був би щирішим із нами.
Керкермайстер дивився з подивом на геніального хлопця і мало що не обіймав його з радощів.
— Нехай громи б'ють тебе, хлопче! — скрикнув, кидаючи канчуком об стіл. — Ніколи по такім курдуплі, як ти, я не сподівався стільки хитрощів. Фу, брате! Тебе, певно, жде або шибениця, або міністеріальне крісло! Та ти вже тепер виведеш у поле першого адвоката! А може, ти набрехав і передо мною, га?
— Пан керкермайстер самі те найкраще знають, що я не набрехав, — відповів покірно Начко. — Чей же пан керкермайстер згори сказали мені, що знають про все, а лише хочуть довідатися, чи я говорю щиро й по правді.
Цей удар трапив у саму точку. Керкермайстер замовк і вислав Начка з ключником до казні, ще раз доручивши йому старатися добре вишпіонувати діда.
Гей, тож-то втіхи, тож-то жартів і сміху було в казні під номером 44, коли Начко до слова оповів свою аудієнцію у керкермайстра! Дід Семко, хоч сліпий, і старий, і більше насуплений, ніж коли, аж губи роззявив, аж на місці спокійно всидіти не міг, слухаючи цього спліту хитрих брехень, що так свобідно плинули з Начкових уст.
— Чи чорти мають тебе, хлопче? — закричав. — Говориш так, немовби перейшов усю злодійську академію. І звідки ти навчився таких штук?
— О, щоб ви, діду, пожили були хоч місяць у нашої Войцехової, то також були б так навчилися, — сказав Начко. — Там не було вибору: або хльоста, або бреши, що влізеться. Владко завсіди волів мовчати або передражнювати прокляту бабу і брав хльосту, а я завсіди волів вибріхуватися, ну й за рік дійшов я до доброї вправи.
Розуміється само собою, що вночі було довге телеграфування по всіх поверхах криміналу, аж до діда дійшли одержані від арештантів звістки, які цілком ствердили те, що оповідали Владко й Начко. Однак, незважаючи на це, дід Семко з кожним днем ставав сумніший, блідіший і більше мовчазний. Він не грав уже на лірі й не оповідав хлопцям казок, їв мало і майже цілі ночі пересиджував без сну на своїм тапчані, тяжко зітхаючи й прислухаючися до спокійного віддиху дітей, що спали обік нього. Хлопці часто питали його, що йому є, чи не сказати про нього лікареві, але він відмовляв уперто, що це нічого і що волів би бачити біля себе лисого чорта ніж тюремного лікаря.
Хлопці бачили, що дід слабне з кожним днем і спадає на силах, що навіть на півгодинний прохід виходить з найбільшим зусиллям, але дід заборонив їм повідомляти ключника про це, нез'їдені страви виливав до кибля, а хліб віддавав під час проходу арештантам з сусідньої казні. Нарешті одного дня, прийшовши з проходу, дід зараз вклався на тапчані і, очевидно, вживав усяких можливих зусиль, щоб не стогнати й не зойкати. Щойно, коли ключник відійшов і позамикав казні на ніч, дід відчув себе трохи свобіднішим, роздігся і вклався на ліжко, яке простелили хлопці. Він довго мовчав, і хлопці, думаючи, що йому краще й що він заснув, роздяглися також і заснули. Та коло півночі дід розбудив їх.
— Слухайте, мої хлопчики, — сказав він незвичайно зміненим, тремтячим і м'яким голосом. — Чую, що моя смерть наближається. Довго я думав, як маю вмирати, і я постановив виявити вам один секрет. Чи чуєте мене, не дрімаєте?
Уже від кількох днів хлопці привикли були до того, що дід будив їх уночі, коли почував себе більше, ніж звичайно, ослабленим. Тому незабаром вони зовсім вибилися зо сну і почали водою натирати йому ноги й груди.
— Спасибі вам, мої добрі хлопчики, — сказав дід, — але тепер уже не треба мені вашої помочі. Дайте спокій! Слухайте, що вам скажу.
Хлопці слухали, одначе не покидали натирання, що старому, очевидно, приносило полегшу в болях.
— Як я жив, що я зробив, — сказав дід, перериваючи свої слова тяжким зойком, — того я не буду вам оповідати. Це вже між мною і Богом рахунок. Він знає, що я завинив. Він також знав, що я витерпів перед тим і потім, він також судитиме мене. Не хочу брудити ваших молодих душ навіть оповіданням цих страшних речей… А втім, і сил нестало б мені…
Очевидно, болі більшали, бо дід майже до крові пригризав уста, щоб не зойкати на весь кримінал і не прикликати цим діжурного ключника.
— Слухайте лиш уважно, що вам скажу! — мовив дід, ухопивши обох хлопців за руки і конвульсійно притискаючи їх до вихуділих грудей. — Цей лис недаремне на вас натискав. Я закопав скарб, великі гроші. Бог не дозволив мені скористати з них, може, за те, що я здобув їх неправдою… Ох!.. Хоч не знаю, за ким було більше неправди: чи за мною, чи за тими, що ці гроші згромадили! Ну, та нехай діється Божа воля!
Він замовк на хвилину, а потім вів річ дальше:
— Є, може, ви чули, містечко Товсте за Тернополем, на Поділлі. Яких тисячу кроків за цим містечком є велика могила в полі. Легко знайдете її, виходячи з містечка на схід. Від тієї могили недалеко до ліска, що тягнеться туди від Медоборських гір. Ідіть рівно п'ятсот кроків на північ від могили, увійдете в ліс, а в цім лісі дійдете до старого дуба. Легко пізнати його, бо має великий хрест, вирізаний на корі, а два могутні корені вилами звернені до сходу. Отже, копайте між цими вилами, відступивши два кроки від пня. Викопавши яму на лікоть, знайдете кам'яну плиту таку велику, що лише двоє зможуть піднести її руками, але якщо яма досить широка, то можна підважити її дрюком. Під нею є гроші, золоті й срібні. Пам'ятайте ці знаки, що я вам їх переказав!
Хлопці слухали, широко витріщивши очі в темноті. По хвилинній мовчанці дід так говорив дальше:
— Та не думайте, що для вас, на вашу власність, цей скарб полишаю! Я говорив вам, що він здобутий неправдою. Якою? Це не ваша справа. Але неправда не загріє нікого, також і вам не вийшла б вона на добре. Тому дайте мені святе слово, що зробите те, що вам тепер скажу. Обіцяєте?
— Обіцяємо! — в один голос сказали хлопці, пройняті якимсь дивним страхом.
— І нехай Бог тяжко скарає вас, якщо ви це слово зламаєте!
— Нехай нас скарає!
— Амінь! Отже, слухайте! Цей скарб можете видобути з землі щойно тоді, як матимете скінчених двадцять і чотири років. Розумієте?
— Розуміємо!
— На той час ви маєте закінчити школу. Розумієте?
— Розуміємо.
— Бог дав вам здібності, — це видно по вас. Гріх мали б ви, якби змарнували їх. Ідіть до шкіл, учіться, пильнуйтесь, а коли покінчите школи, то виберіть собі кожний із вас такий стан, в якім найбільше могтимете допомагати бідним людям. Розумієте?
— Розуміємо.— Я темний і неписьменний дід, то й не можу вказати вам шляху, ані способів. Самі в свій час краще побачите. Але одного стережіться! Не йдіть на такі становища, де мали б ви мучити людей або визискувати! А якщо зла доля зіпхне вас на такі становища, то в такім разі геть від мого скарбу! В такім разі нехай він буде проклятий на вічні часи і нехай кожний, що доторкнеться його, буде також проклятий! Обіцяєте це мені?
— Обіцяємо.
— Лиш одно скажу вам і думаю, що це буде найважніше, — сказав дід по досить довгій болізній мовчанці. — Ви чули від мене, як панщина вигнала мене з родинного гнізда і з порядного господаря зробила жебраком, арештантом. Правда, панщина скасована, але таких, як я, викинених нею зо своєї колії, лишились тисячі. Бував я по різних околицях краю, бачив їх. А ще більше лишилось таких людей і цілих громад, що їм уже після скасування панщини пани повідбирали ліси й пасовища. За десять літ мого пробування в криміналі бачив я сотки людей, арештованих і суджених за бунти з цієї причини. Бунтуються люди в кожнім селі, тратять гроші, посилають депутації до намісника й до цісаря, але що це їм поможе? Пани думають собі: пропала сокира, то добре задержати бодай топорище, а пани завсігди швидше доступляться до намісника й до цісаря, ніж бідний селянин. Немає кому впімнутися за бідним селянином, і тратять наші громади свої права, свої грунти, свої ліси і тратитимуть до останку, якщо ніхто не подасть їм помічної руки. Отже, я подумав собі: а що, якби так ви вивчились на добрих адвокатів, то при помочі тих грошей, що я їх здобув, могли б ви стати сильними, могли б ви всюди знайти доступ і вагу, а тоді ви могли б успішно й сильно боронити таких кривджених. Хочете це зробити? Коли б я мав певність, що ці мої криваві гроші підуть на поміч бідним, на оборону тих, з яких їх награблено, то я вмер би спокійно в переконанні, що Пан Біг відпустить мені велику частину моїх гріхів. Обіцяєте мені, що зробите, що буде у вашій силі, для цієї цілі?
— Обіцяємо! — гукнули хлопці в один голос і залилися сльозами, приставляючи обличчя до могутніх, але вихуділих, мов скіпи, рук старого розбійника.
— Нехай же милосердний Бог допоможе вам у цьому! — сказав Семко. — Не плачте, мої хлопчики! Краще станьте навколішки й помоліться, щоб Бог дав мені швидко сконати.
Хлопці з сльозами стали навколішки на підлозі й почали молитися. Через якусь чверть години сказав дід:
— Досить, діти, досить! Чую, що Бог вислухав вашої молитви. Легше мені, значно легше. Чую, що засну. Встаньте й ви та лягайте спати.
Хлопці послухали його і, вклавшися на свій тапчан, майже в тій самій хвилині заснули. Вже був цілком день, коли збудив їх гуркіт відмиканих замків та колодок і відсуваних засувів у дверях казні, — знак, що приходить ключник з арештантами, які мають виносити киблі. Хлопці зірвалися з постелі і, напівсонні, взяли кибель за залізні вуха й винесли його на коридор. Ключник стояв здалека і не заглядав до казні. Вернувшись до казні, брати знову вклалися і знову заснули твердо. Але спали цим разом не довше ніж годину. Збудило їх нове скреготання замків у дверях: це принесено випорожнені киблі і заразом інші арештанти з мішками, перевішеними через плечі, під наглядом ключника розносили в'язням хліб, по буханцеві на день для кожного.
Відібравши хліб і внісши до казні кибель та коновку з водою, брати почали, як щодня, митися і стелити ліжко. Щойно тепер вони пригадали собі нічну сцену, що в першій хвилині видалась їм якимось фантастичним сном. Серед заняття обидва раптом задержались і глянули один на одного мовчки, а потім, немов на даний знак, наблизились до діда. Здивувало їх те, що дід спав так твердо і спокійно, не зойкав, не кашляв і навіть не рухався. Один дотик до його холодного й задубілого тіла переконав їх, що дід Семко Туман, не дочекавшись кінця слідства, пішов додому.
Хлопці не відчули особливого страху, бачачи труп. Дід лежав накритий двома коцами, обернений до них плечима, так, що його обличчя вони цілком не могли бачити. Отже, вмилися, зробили лад у казні, поснідали хлібом і водою і щойно тоді застукали у візитирку, кличучи ключника. Одначе не швидко з'явився ключник, і з'явився з ординансом.
— Чого стукаєте? — крикнув грізно ключник, відмикаючи двері.
— Дід помер, — була коротка відповідь.
— Що? — протягнув ключник, входячи до казні. І, незважаючи на хлопців, він поступив до діда, взяв його за ногу, але зараз смикнув руку назад і сплюнув.
— Там до чорта! — промовив. — Він помер направду! Коли помер?
— Мабуть, уночі помер, — відповіли хлопці. — Вчора пополудні дуже був заслаб, стогнав і зойкав.
— А чому ви не закликали мене, урвителі?
— Він нічого не казав, а ми не думали, що з ним так зле, — сказав Владко.
— А не знаєте докладно, коли він помер?
— Ні, ми спали, щойно тепер хотіли збудити його, а він неживий.
— Владислав Калинович і Гнат Калинович до суду! — сказав раптом ординанс, що стояв у дверях.
І знову затремтіли брати від цього кликання, схопили шапки, взяли на ноги великі й безформні арештантські черевики і пішли з ординансом.
Вони здивувались трохи, коли в канцелярії слідчого судді застали господаря з Вільки, якому вони наробили шкоди. Суддя встав з крісла і, наблизившись до братів, сказав:
— Ну, що ж, урвителі, ваша справа скінчена. Маєте подякувати судові, що ухвалив не держати вас довше, зважаючи на ваш дитячий вік. Подякуйте також цьому добродієві, що з уваги на те, що ви визнали себе винними, просив зласкавитись над вами! Вклоніться йому до ніг і поцілуйте його в руки!
Хлопці розплакались і зробили, що їм велів суддя.
— Суд уважав також на пам'ять вашого батька, якого тут усі знали, і тому ухвалив випустити вас на волю, давши вам тільки маленьке напімнення на пам'ятку, щоб ви не приставали до гуляк і вели порядне життя.
— Нехай світлий суд лише відбере нас з-під опіки Войцехової, то ми поправимось, — сказав сміливо Владко, кланяючися судді.
— А якщо будемо у Войцехової, то мусимо зійти ще на гірший шлях, — додав Начко.
— А то чому? — запитав суддя.
— Вона їсти нам не дає, б'є, з хати наганяє, нашу пенсію бере, а до школи нас посилати не хоче, ані ніякої іншої роботи не вчить, то що маємо робити? — сказав сміливо Владко. — Мусимо йти на чужі картоплі.
відсутня сторінка
Начка, — і дайте йому десять!
І доки бідний Начко велів прийти до себе, вже лежав на лавці, витягнений, мов струна, один із драбів держав його за голову, другий за ноги, а третій уже й розпочав операцію. Закричав з болю бідний Начко, але це не помогло йому нічого.
— Не кричи! — сказав до нього Владко. — Не знаєш, що це канцелярія?
Це зауваження розсмішило всіх, але не звільнило ні Начка, ні самого Владка від болючої операції, тільки що Владко видержав судом приписану хльосту, мов поліно, ні не писнувши з болю.
— Це мені зух хлопець, — сказав їх новий опікун, коли Владко, відібравши кару, встав із лавки. — З цього буде дужа людина.
Уклонившися судді, хлопці вийшли. Ординанс завів їх іще раз до казні, щоб віддали скарбові речі. Діда вже не було в казні, — в часі їх неприсутності перенесено його до труп'ярні. Керкермайстер, лихий і понурий, велів поздіймати з них арештантське вбрання і видати їм їх власні лахмани, але що це їм значило тепер, коли їх будучина бодай яко-тако була запевнена! В зовсім відміннім настрою, ніж увійшли сюди перед кількома тижнями, покинули брати цей «дім плачу» і вийшли через вузьку хвіртку на Галицьку вулицю, де їх новий опікун уже їх очікував. Бачачи сумний стан їх костюмів і їх босі ноги, — бо керкермайстер, злий, що не міг бодай день іще задержати їх у себе й випитатися про останні хвилини діда, випустив їх цілком у тому самому, в чому ввійшли були, — чесний чоловік пішов із ними просто на торг і покупував їм дешеві чоботи й убрання, а написавши ще в опікунськім суді потрібну заяву, подався із своїми новими вихованцями на Вільку.
——————
- ↑ Донощиків.