Твори (Франко, 1956–1962)/11/Лель і Полель/III
| ◀ II | Твори в 20 томах Том XI Лель і Полель III |
IV ▶ |
|
Владислав Калинович! Гнат Калинович! Ану, збирайтеся сакомпак[1]. Підете до суду!
Так командував наступного дня після арешту наших героїв ключник поліційного арешту. Два брати, що в бруднім, повнім різного народу поліційнім арешті цілу ніч не могли майже очей зажмурити, попихані, поштовхувані й потручувані п'яними арештантами, перемерзлі на голім тапчані з дощок, голодні й залякані, зірвалися на цей голос, мов на гасло визволення. Сьогодні рано дали їм по мисочці теплої води з кількома зернятами круп, званої тут юшкою дубовою (ячною), і по буханцеві чорного й незвичайно квасного хліба. Після такої страшної ночі вони їли з апетитом, а тепер узяли останки хліба з собою і, не оглядаючися, вийшли з проклятої казні. На подвір'ї стояла вже досить велика купа арештантів, також призначених до суду, під проводом двох дозорців з-поміж вислужених військових, узброєних карабінами з багнетами нагостро. Обох братів, як також пошкодованого ними господаря, переслухав іще вчора комісар поліції, а сьогодні прислав повідомлення до поліційного арешту, що їх папери будуть передані карному судові і що їх самих треба негайно туди відіслати.
— Ану, панове злодії! Ставайте парами! Руш! — закомандував старший «дід», себто дозорець конвою.
Арештанти мовчки виконали його наказ, і похід рушив через хвіртку «фурдигарні» на вулицю; один «дід» ішов спереду, а другий ззаду. Хоч на вулиці після сильного нічного дощу було болото, вони не йшли тротуаром, але, по припису, краєм вулиці, де їздять вози, бродячи по кістки в холоднім болоті. Що наші герої були без чобіт, про це, здається, й згадувати не треба.
Перед будинком поліції похід зупинився на хвилину. Один із «дідів» пішов до інспекції, щоб забрати папери арештантів, а вони дзвонили зубами на вулиці. Мрячив дрібний, але густий і холодний дощик; ані сліду не було від учорашнього гарного, теплого дня. Прохожі під парасолями йшли спішно кожний у свій бік, заледве кидаючи раз недбало оком на купку обдертих і занедбаних фізіономій, що з німою заздрістю дивилися за кожним перехожим, не то благаючи у нього якоїсь помочі, а бодай потіхи, не то проклинаючи його в міру того, як він байдуже віддалювався.
— Владку, ти не змерз? — запитав Начко з сльозами в очах брата, що так само, як він, посинів і трясся з холоду, але з фанфаронадою справжнього вуличника пробував свистати.
— Ні, — відповів Владко. — Або що, тобі, може, холодно?
— Авжеж холодно, — сказав Начко і закашляв.
— А, то креши з коліна огонь і загрійся! — промовив Владко, очевидно, бажаючи спонукати до сміху понуру й перемерзлу компанію. Та бачачи, що це його зусилля дотепу було даремне, нахилився до Начка і шепнув йому потиху:
— Дурню, не реви при людях! Думаєш, що я в хутрі й кендях тут стою? А як тобі дуже холодно, то все ж маєш хліб під пахвою, бери й гризи, то буде тобі тепліше.
І дійсно. Начко з резигнацією розпуки послухав ради брата і почав великими шматками гризти хліб, який мав під пахвою. Нарешті, по півгодиннім жданні з'явився «дід» із паперами, і компанія, кленучи голосно «прокляті дідівські порядки», рушила далі до карного суду, чи то, як висловлюється злодійський жаргон, «під крука». Там упаковано їх насамперед «до клітки», цебто до темної й тісної закутини під сходами зараз проти входу з сіней, розташованої так, що люди, сидячи в ній, були саме в пункті, де перехрещувалися два продуви холодного повітря. Брати були перемоклі до нитки і, замість того, щоб хоч трохи загрітися під дахом, тут почали ще сильніше трястися й дзвонити зубами. Владко давно вже перестав свистати і зігнувсь удвоє, а Начко, обгризши всю верхню шкуринку з свого хліба, сидів у кутку та плакав, хухаючи в пальці. З клітки викликувано одного по однім, проваджено зараз побіч до подавчого протоколу, де вже був стражник з паперами; там записувано їх імена та прізвища з додатком особистого опису до книги і потім виписувано «Auftrag» для керкермайстра, щоб дані особи помістив у слідчім арешті. Начка й Владка закликано разом. Сивий, лисий протоколянт з великими вусами й величезними окулярами на носі змірив їх суворим поглядом і сплюнув.
— Такі малюки, недавно від маминих грудей, а вже пускаються на крадіж і на розбій. Тьфу, що за світ!І потім він почав звільна писати гусячим, скрипливим пером, бурмочучи собі під носом те, що писав.
— В-ла-ди-слав і Гнат Ка-ли-но-ви-чі, брати-близ-ню-ки, літ 10. В-ла-ди-слав брю-нет, Гнат блон-дин, об-лич-чя круг-ля-во-го, ніс зви-чай-ний, о-чі в пер-шо-го чор-ні, у дру-гого си-ні, зріст не-ве-ли-кий, о-со-бли-вих о-знак ні-я-ких. Ну, рушайте до чорта!
Стражник узяв обох братів рівночасно за плечі і висунув їх за двері.
— Ординансе! — крикнув він і, віддаючи папір ординансові, що стояв при дверях, сказав: — Відпровадити цих хлоп'ят, нехай трохи погріються, бо незабаром зовсім духу в них не стане.
Стражник був старий, суворий службист, але мав також дрібні діти і не раз думав, що з ними буде, як його не стане. Вид тих бідних хлопчиків із буханцями арештантського хліба під пахвами, перемерзлих, посинілих, мокрих і напівголих, розбудив жаль в його серці, а швидше страшну думку: «Хто знає, може, й для моїх хробачків така сама доля вгорі писана?»
Тимчасом брати пішли в товаристві стражника довгим напівтемним коридором, з якого був вихід на якийсь вузький ганок, затиснений з одного боку муром судового будинку, а з другого дерев'яним парканом, висотою більше двох сажнів. Так само вузька, чисто злодійська хвіртка вела з цього ганку на тюремне подвір'я, гладке й порожнє, висипане шутром, а тут і там вибрукуване кам'яними плитами, з усіх боків оточене то мурами домів, то високими дерев'яними парканами. Проти входу був довгий, двоповерховий тюремний будинок з брудножовтими стінами, тісними гратованими вікнами, закритими в сутеренах дерев'яними кошами, що зовсім заслонювали вид, а впускали тільки згори трохи денного світла досередини. Перед вікнами по вузькій, брукованій стежці ходив мовчки вартовий з карабіном на плечі, в промоклім плащі, ходив туди й назад, німо, мірним кроком, мов машина. А втім, на подвір'ї було цілком пусто, лише в дверях тюремного будинку стояли ще два вояки, один ключник та від часу до часу перебігали один або другий арештант у сивій сукняній куртці, в таких самих штанах і шапці, поспішаючи то до верстату, то до канцелярії. Вояки, стоячи в дверях, розмовляли з ключником, що чогось сміявся, голосно побрязкуючи ключами від тюремних казень. Побачивши братів, що надходили до нього, він засміявся ще голосніше:
— Ге, ну, цувакси![2] цувакси! А, гості до нас, вітайте! Та до сто чортів, звідки ви витрусили таких рекрутів?
— Ну, ну, — сказав стражник, що проводив арештантів і, йдучи за ними, встиг по складах вичитати з паперу їхню вину, — не дуже турбуйтеся ними. Малі вони, малі, але не абиякі пташки! Бачите: за крадіж і скалічення! Це не жарт!
І показав веселому ключникові папір.
— Ф'ю, ф'ю! — скрикнув той, роблячи раптом поважну міну. — Коли так, то вибачайте. Таких панів треба з честю прийняти. Заждіть, мої панство, зараз візьму вам міру, якої шибениці для вас буде треба!
При тих словах видобув із кишені дерев'яний складаний лікоть, розпустив його і наблизився до Начка, ніби дійсно з наміром зняти з нього міру. Переляканий хлопець здригнувся і притулився до брата. Хотів крикнути, але голос завмер йому в грудях.
— Ходи сюди! — заверещав ключник, від якого чути було сильний запах горілки. — Вмів ти один з другим заробити на шибеницю, то дай же собі спокійно зняти мірку.
Присутні вояки і стражник, що привів арештантів, стояли мовчки, задихаючись від сміху над оригінальним жартом ключника. Та хлопцям було зовсім не до жарту. Холод, ослаблення, понуре оточення — все те пригнобило їх; в огиднім жарті бачили вони страшну дійсність і подавалися назад перед натиском ключника. Щойно Владко, поглянувши довкола, побачив розсмішені обличчя і зрозумів, що діється. Але замість того, щоб розвеселитися, він обурився цим жартом, що їх обох пройняв на мить такою тривогою. Його чорні очі загорілися, мов два вуглики, кулаки стиснулися, а коли ключник, все ще з грізною міною, приступив зовсім близько до нього і нахилився, щоб приложити лікоть, Владко з стисненими кулаками кинувся на нього, б'ючи його в лице, в бороду й груди щосили та кричучи уриваним, приглушеним голосом:
— Собако! П'янице! Ось тобі! Ось тобі! щоб ти знав, як жартувати!Ключник відскочив, немов укушений гадиною.
— Браво, малий, браво! Будеш добрим рекрутом! — гукнули вояки, яких іще три вийшло з вартівні дивитися на втішну сцену.
Цей оклик долив оливи до огню. Обличчя ключника набігло кров'ю, зуби заскреготали. Він стиснув кулак і розвернув руку, приступаючи до Владка.
— А, ти, смаркачу! — заверещав. — То ти так до мене? Не досить, що ти накоїв на світі, ще й тут будеш? На ось тобі, щоб знав, як тут поводитися!
І він підніс кулак, щоб з усієї сили вдарити Владка в голову, але піднесену руку задержав у повітрі капрал.
— Ні, пане, — промовив капрал суворо. — Ви самі завинили, не маєте права бити його!
— Що? — заверещав ключник, пробуючи вирвати руку. — А ви яке маєте право мішатися до нашого домашнього порядку?[3]
— Вибачте, — сказав спокійно капрал, — тут є наша вартівня і тут я маю право держати свій порядок. А там робіть собі, що вам подобається, я не буду до вас мішатися.
— Ну, я вам це щеня уб'ю! — скрикнув ключник.
— Добре, — промовив злосливо капрал, — я буду за свідка.
Під час цієї несподіваної сварки брати стояли в куті під стіною, притулившись один до одного, зблідлі, дрижучі й перелякані. Їх дитячі серця стискалися з тривоги, вступаючи в той новий, такий відмінний і такий страшний світ, що проковтнув їх, як думали, без вороття, немов якась страшна ненаситна потвора проковтує свою жертву.
— Пане Трапішевський, — почувся раптом голос з глибини сіней. — А вам що такого? Чого так кричите на весь кримінал?
Одночасно з сутінку в дальшій частині тюремного коридору виринула маленька, кругла, мов гарбуз, постать пана керкермайстра з великою, товстою головою на короткій шиї, з гладко виголеним обличчям і з добродушним усміхом на великих, червоних і налитих устах. Згідно з тодішніми приписами ця постать зодягнена була в напіввійськовий мундир із офіцерськими еполетами та шпагою при боці, що надавало їй незвичайно комічного вигляду. Але саме той комічний вигляд, якого сам керкермайстер був свідомий, той добродушний усміх, дзвінкий і ласкавий голос, швидка хода підтюпцем — все те було в разючій дисгармонії із загальною фізіономією тюремного закладу, а в очах арештантів робило керкермайстра якоюсь постаттю з іншого світу, свіжою й симпатичною. Та, незважаючи на позірну добродушність, була це людина незвичайно сувора до всяких провин своїх підвладних — арештантів чи стражників — і незвичайно пунктуальна й сумлінна у виконанні обов'язків своєї важкої служби. Особливо стражники мусили берегтись його. Тому й не дивно, що, почувши його голос, войовничий ключник раптом похнюпив ніс і змалів так, що годі було його пізнати. Виструнчуючись по-військовому, з обличчям, зверненим до керкермайстра, замість прямої відповіді на його питання сказав урядовим тоном:
— Ще два цувакси, прошу пана керкермайстра.
При тих словах він подав керкермайстрові доручення подавчого протоколу.
— Що то ви, хлопці, — мовив керкермайстер, подивившись на папір і звертаючись потім до хлопців, — за крадіж і скалічення? Бійтеся Бога, діти, що ви наробили?
Брати, все ще трясучись усім тілом, у німім здивуванні дивилися на нього великими очима, не кажучи ні слова.
— Мій Боже! — скрикнув керкермайстер, наближаючись до них і придивляючись до них ближче. — Таж це бідняцтво босе й напівголе, промокле, перемерзле. Ну, й мають же ті люди серце тягати їх у такий холод із поліції і ще держати в клітці! Швидко, пане Трапішевський, швидко! Руштесь! Принесіть їм сорочки, штани, полотнянки й шапки. Все, що треба! Ходіть до моєї канцелярії, хлопці, зігрійтесь трохи, зараз вас переберемо! Мій Боже, мій Боже, навіть над худобою було б гріхом так знущатись, а це чей же люди, діти! Що воно знає про крадіж! Певно, десь до саду залізли, пару яблук урвали або щось подібного, і зараз то по криміналах тягати!
Так розмовляючи сам з собою, чесний керкермайстер відчинив канцелярію і ввів хлопців до неї. Хоч у канцелярії не було дуже ясно, але зато тепло. Промерзлі хлопці стали коло печі, щоб зігрітися. Гикавка стискала їх горла. На розмаїті питання, які задавав їм керкермайстер, вони не відповідали нічого, тільки спідлоба, мов зловлені в лісі молоді вовки, поглядали на свого нового пана.
— Дике воно, перелякане, занедбане, прибите нуждою — і це має суддя судити? — мовив далі сам до себе керкермайстер, ходячи по канцелярії і від часу до часу поглядаючи на хлопців. — Не їх я судив би, але їх батьків, що на такий шлях їх пустили.
— Ми не маємо батьків! — відізвався раптом Владко напівзухвалим, напівжалібним тоном.
— А, так, то ясна річ! — гукнув керкермайстер, немов урадуваний, що прояснилась йому одна загадка. — Сироти, без батька, без матері, хто про них має дбати! Ну, але досить вам уже стояти коло печі, ще катару наберетесь! Ходіть сюди, скидайте ті свої мокрі шмати, тут маєте сухі, переодягніться.
Коли хлопці переодягалися в однім куті канцелярії, керкермайстер сів на своїм урядовім кріслі і, вписавши, що було треба, до своєї книги, звернувся до ключника.
— А що, пане Трапішевський, скільки ж то цуваксів прибуло нам сьогодня?
— П'ятнадцять, прошу пана керкермайстра.
— О, то багато, то багато! А маєте яке місце, щоб куди цих хлопчиків помістити?
— Або я знаю, прошу пана керкермайстра? Може, одного на 45?
— Але ж там уже є п'ятнадцять!
— А один міг би піти на 15.
— Але ж там також уже 10, хоч це казни тільки на 8, так що двох мусить спати на підлозі.
— Ну, то дам одного…
В тій хвилині Владко, лише в сорочці та штанах, що, шиті на дорослого, волоклися за ним по землі, приступив і перервав мову ключника.
— Прошу пана керкермайстра, — сказав він благальним голосом, — я просив би дати нас обох разом.
— Обох разом? — сказав здивований цією зухвалістю ключник. Бачиш його! Чого він хоче! Обидва належать до однієї справи, і давай обох їх разом. Щоб ви змовлялись, як викручуватися при протоколі!
— Цього не можна, мій хлопче, — сказав керкермайстер.
— Але ж ми не будем викручуватися, — промовив, оживляючись, Владко. — Ми до всього призналися вже в поліції і не маємо чого викручуватись, а ми один без одного не можемо бути.
— Чому не можете? — спитав зацікавлений керкермайстер.
— Бо не можемо, — відповів поважно Владко. — Відколи живемо, ніколи ще ми не розставалися. Прошу пана нас не розлучувати! Ми будемо чемні!
— Як розлучать нас, то я умру, голову об мур розіб'ю, — сказав із свого кута Начко спокійним, але до комічності рішучим голосом.
— Не будеш ти там тихо, смаркачу! — скрикнув ключник. — Не слухайте їх, пане керкермайстер. Це лотри.
— Дайте спокій, пане Трапішевський, — відповів керкермайстер. — То вже моя річ, що зробити з ними. Дасте їх обох разом, але куди?
— Якщо обох разом, то, може, найкраще було б на 44?
— Куди на 44, до Семка Тумана?
— Так, прошу пана керкермайстра.
— Але ж це божевільний. Він може котрого з них скалічити або вбити.
— Де там, прошу пана керкермайстра! Він навчить їх тільки послуху й покори. Той, що вчора дістав від нього киблем у лоб, не хотів послухати його і надто ще глузував собі з нього. А для хлопчиків це буде найкраще, бо старий їх не зіпсує.
Керкермайстер подумав хвилину, нарешті промовив:
— Нехай і так буде! Провадьте їх на 44. Правда, це казня тільки на два ліжка, ну, але хлопчики можуть обидва спати на однім. А що будуть разом із Семком Туманом, то це, може, ще на щось придасться.
— Ну, гультяї! — сказав ключник до братів, коли вийшли з канцелярії і, плутаючися в широких арештантських убраннях, ішли сходами на другий поверх, — пождіть ви, тепер я вам покажу, як до мене ставитись! Тут вам не пан керкермайстер, тут я пан! Ти, злодюжко! — гаркнув він до Владка, стукаючи його ключами в чоло. — Ти мені до очей кидаєшся? Ах, ти не Боже створіння! Але буде вам там, не бійтесь! Пізнаєте ви, що це Семко Туман! А я, певно, не буду такий дурний брати вас до іншої казні. Ого! Нехай вас і повбиває! Ще як почую ваш вереск, то втечу на другий коридор, щоб нічого не чути. Я вам не пан керкермайстер, що милосердиться над кожним волоцюгою, немов над рідним братом! Ану, беріть собі солом'яник, подушку, коц і простиню тут, із цієї купи!
На коридорі другого поверху лежали великі купи реквізитів: соломою напханих арештантських солом'яників, таких самих подушок, ніби чистих простинь і сивих вовняних коців. Хлопці взяли подушку, коц і простиню, але солом'яника, незважаючи на всякі зусилля, не були в силі піднести.
— То мені злодії! Навіть солом'яника не можуть собі занести! — гнівно крикнув ключник і досить сильно вдарив одного й другого зв'язкою ключів по плечах. — Ну, руш до казні!
І він пішов наперед коридором, щез у темній фрамузі грубого муру, в якій були цілком чорні, дубові двері, оковані довкола й навхрест грубими залізними штабами, з малим віконцем посередині, забитим бляхою, рідко подіравленою, мов друшляк, а крім того, замиканими з коридору залізними дверцятами, забряжчав масивною залізною колодкою, потім відімкнув замок у дверях і, відчиняючи їх, впустив братів по одному досередини з криком:
— Цувакс! І ще цувакс!
І при тих словах не занедбав дати одному й другому знову зв'язкою ключів по плечах, і то так сильно, що хлопцям аж сльози в очах стали. За арештантами й ключник увійшов до казні, полишаючи двері за собою відхилені.
Казня під номером 44 була однією з кращих у всім закладі. Вже те одно, що знаходилась на третім поверсі, було корисне: була нижчою, вікно мала більше й доступніше, отже мала більше світла й виду, ніж казні на другім поверсі, а тим більше на першім. А втім, була це казня зовсім малих розмірів, мала заледве шість кроків здовж і чотири вширшки. Попід стінами по обох боках вікна стояли два тапчани, один застелений, а другий з голих дощок. У протилежних кутах по обох боках дверей стояли — в однім куті залізна піч, скута в зв'язаннях залізними обручами, немов який незвичайно тяжкий злочинець, а власне на те, щоб арештанти не могли зняти верхньої частини печі, чи то щоб не добути огню для цигарок, чи то щоб у данім разі не втекти, — а в другім куті стояло дерев'яне начиння, зване в арештантськім жаргоні «зоською». Оце було все умеблювання казні.
На застеленім тапчані, звернений обличчям до вікна, сидів чоловік величезного росту, з довгим, мов молоко, білим волоссям, що спадало йому на могутні плечі, та в звичайнім арештантськім одязі. На колінах мав ліру, на якій, очевидно, грав недавно, бо права рука тримала ще ручку корби, а ліва спочивала на дерев'яних клавішах. Але в хвилині, коли хлопці відчиненими дверми казні ввійшли до середини, в казні панувала німа тиша, а далі до них звільна обернулось жовте, мов мертве, обличчя, оточене білим волоссям і такою самою бородою, що спадала аж на груди. Зморщене чоло, бліді, без крові, уста, а особливо білі, кров'ю підбіглі сліпі очі надавали цьому обличчю щось страшного, так, що хлопці на перший вид цієї постаті стали мов закам'янілі.
— Маєте тут двох цуваксів, Семку, — промовив до нього ключник. — Будьте над ними добрим господарем! Якщо не схочуть вас слухати, то бийте, скільки влізе. Я вам дозволяю.
І обертаючись до братів, він мовив на відхідному:
— Ну, майтесь добре! А не забувайте, що дід Семко вбив п'ятьох людей одної ночі і що він сліпий, а як б'є, то не бачить, куди б'є. Сподіваюся, що й вам догодить.
По тих словах вийшов і замкнув за собою двері наперед на замок, а потім іще на колодку, що висіла при дверях на масивнім скоблі.
Остання рекомендація ключника до краю перелякала хлопців і замкнула їм уста. Отже, ще перед карою запхано їх у товариство такого страшного чоловіка, п'ятикратного убійника, піддано їх навіть почасти під його владу! Стояли, бідняги, цілком приголомшені, не важучись рушитися, не важучись поглянути одно на одного і, немов закляті, не спускали ока з широкого, мертвого, до них зверненого обличчя страшного діда, що моргало на них сліпими очима.
— Ходіть сюди, діти! — промовив дід глибоким, немов могильним голосом.
Хлопці не важились навіть подумати опиратися і підійшли до нього. Раптом дід простягнув довгу, костисту руку, вхопив нею Владка за голову і притягнув до себе. Зо страху аж губи закусив Владко, щоб не крикнути, гадаючи, що дід зараз на вступі Бог знає що задумує з ним зробити. Одначе дід, притягнувши його близько, лівою рукою відложив набік ліру, а потім почав обома руками обмацувати Владкове волосся, чоло, обличчя, плечі, незвичайно старанно й систематично, як вправний купець обмацує худобину, яку має намір купити. Потім він нахилився і обнюхав голову хлопця, втягуючи носом запах його волосся, немов собака, що нюхом висліджує слід звірини.
— Як називаєшся? — запитав дід.
— Владко Калинович.
— Владко… Владко… Владко Калинович, — звільна повторював дід, немовби вчився напам'ять цих слів.
— А скільки маєш літ?
— Десять.
— А яке маєш волосся?
— Чорне.
— Чорне! А, я так і думав. І я мав колись чорне волосся. Це гарно. Ну, а другий де?
І знов простягнулася довга рука в порожній простір, поки не намацала Начка.
— Це мій брат Начко, — сказав випущений і осмілений трохи Владко, а тимчасом дід робив з Начком ті самі маніпуляції, що й з ним попереду.
— Начко… Начко… Начко Калинович, чи так?
— Так, — промовив стиха, несміливо Начко.
— А ти скільки маєш літ?
— Також десять. Ми близнюки.
— А яке маєш волосся?
— Біляве.
— Ага, бачиш його! Біляве! І це гарно. Моя жінка мала біляве волосся — гарна була. А за що вас сюди привели?
— Ми ходили красти картоплі, — мовив відважний Владко, — аж тут господар зайшов нас іззаду та схопив обох у руки.
— Обох! — живо вигукнув дід. — А це як?
— Ми не мали куди тікати, — отже, ми обидва кинулися на нього. Ми думали, що як разом ударимо на нього, то, може, повалимо його на землю.
— А бачиш його! Що за хитрі хлопчаки! І хто сподівався б! — мовив очевидно вдоволений дід, і його сліпе обличчя оживилось, заясніло виразом внутрішнього життя. Хлопці почували себе уже далеко свобіднішими і менш пригнобленими його присутністю, хоч все ще стояли непорушно проти нього, сперті об свій голий тапчан.
— Ага, — сказав Владко, — господар, собача кров, мабуть, цього сподівався, бо підкрався, розставив руки і схопив нас обох за ковнір, доки ми могли вдарити об нього.
— Ов-ва! — вигукнув дід із живим спочуванням.
— Зловив нас, — оповідав дальше Владко, — і як потряс нами обома, то я думав, що мені голова злетить з шиї, як яблуко з гілки. «О, — гадаю собі, — щоб ти здох!» І кричу до Начка: «Вали його лобом у бік!» Скоро лише Начко гримнув його лобом у бік, він ухопився лівою рукою за ребро, а Начко в ноги. А я тимчасом ніж із кишені, як фалатну його в праву руку, і мене мусив пустити. І так ми втекли, ще й накраденої кукурудзи набрали, бо він уже не мав охоти гнатися за нами. Щойно увечері на вулиці забрав нас поліціянт.
— Зухи хлопчаки! — промовив дід. — Відважні хлопчаки! І я колись був таким і досі люблю таких. Не бійтесь, буде вам тут добре. Я лише рюмсів і плаксіїв не люблю. Їх б'ю, чим випаде. А ви не бійтесь. А що вам той п'янюга ключник говорив про мене, то ви плюньте йому в очі. Він бреше, мов пес. Я нікого не вбив. Правда, пани мають на мене підозріння, що я вирізав цілу жидівську сім'ю, і за це вже десять літ мучать мене. Десять літ ведуть наді мною слідство, а нічого не можуть вислідити. По всіх судах волочать мене, сотні свідків стягають і нічого не можуть доказати мені. Я осліп у слідстві, посивів у слідстві і чую, шо в слідстві помру, а вини не докажуть мені.
Все те він сказав спокійним голосом, без ніякого зворушення або обурення, вперши свої білками й кров'ю заплилі очі в пустий простір, немовби з якоїсь невидної книги читав суху записку про якусь давню й зовсім байдужу подію. Але на хлопців це коротке оповідання зробило тим сильніше враження. Вони стояли, запираючи дух у собі та вдивляючись у діда з зовсім уже іншим почуванням, з нетаєним спочуттям і милосердям.
— Маєте, злодії, солом'яник, — сказав ключник, відчиняючи двері, — хоч варто б так вам зробити, щоб ви спали на голих дошках.Арештант положив солом'яник на тапчані і мимохідь шепнув щось до діда, на що той лише кивнув головою. Арештант відійшов, двері замкнулись, а хлопці взялися стелити ліжко. Солом'яник був такий великий, що на ньому було досить місця для обох. Так само й коц один для обох так вистачав, що Владко, пошептавши з Начком, звернувся до діда:
— Може, вам треба ще одного коца? Для нас вистачить один.
— А як змерзнете? Тут іще не палять, аж від Усіх Святих починають, а вночі холодно.
— Маємо дві простині. А може, ви мерзнете вночі, то вам коц придасться.
— Авжеж, що мерзну, — промовив дід, приймаючи коц. — Спасибі вам, діти!
Сумерк западав щораз густіший. У казні залягла тишина.
Дід далі сидів на своїм місці, не думаючи навіть кластися. На його колінах знов лежала ліра.
— Ідіть спати, діти, — сказав. — Не дивіться на мене, я старий, не можу спати! А ви, певно, втомлені!
Хлопці дійсно були незвичайно втомлені й ослаблені наслідком попередньої безсонної ночі й перестуди. Отже розібрались і поклались разом на своїм тапчані. Та не могли вони заснути. Їх обличчя все були звернені на діда, голова якого блищала в потемках, мов білий туман неозначених форм. По хвилині мовчанки дід зітхнув пару разів, схилив голову і звільна покрутив корбою ліри. Струни інструмента видали протяглий, жалісний голос, немов тихий зойк. Клапнули під пальцями діда клавіші, струни видали ще жалібніший акорд. Той акорд потягнувся в нескінченну далечину, впадаючи часом у відміну, то знову повертаючись до первісних тонів. До цієї музики заспівав дід тихим, але чистим і виразним голосом сумну арештантську пісеньку:
Кому світить місяць, я й сонця не знаю,
Моєму нещастю не буде вже краю.
Я сиджу в в'язниці і терплю неволю,
Плачу й нарікаю на нещасну долю.
Хлопці мимоволі щільніше притиснулись один до одного під враженням тієї музики й тієї пісні, співаної звільна на незвичайно просту ноту, що все таки зворушувала до глибини, особливо кожного, хто є в такім становищі, про яке говорить пісня. Начко, притуливши обличчя до шиї брата, почав потиху плакати; його теплі сльози капали на Владкову шию. Владко хотів зразу вилаяти його, але не міг; лише відвернувся, поцілував Начка в мокре око і сказав шепотом:
— Ну, ну, дай спокій, якось то буде!
А дід співав дальше про долю арештантів:
Кликали до суду зізнання складати,
Мій адвокат гнівно взявся докоряти,
Лаяв, вимагав він правду говорити:
«А як скажеш правду, не будеш тут гнити».
— Слухай, Владку, слухай! — шепнув Начко, підносячи голову й прислухуючись.
Об стіну під їх боком стукано, очевидно, куснем дерева.
Насамперед стукнено раз. Дід зараз перестав грати і співати, відіклав ліру, встав і, не мацаючи, наблизився до стіни, де кінчивсь їх тапчан, і дерев'яним клавішем своєї ліри так само стукнув об стіну. Зараз відозвалися з того боку численні стуки в деяких відступах, то частіші, то рідші. По кожнім відступі дід стукав по разу, ніби даючи знак, що він зрозумів. Потім телеграфіст із сусідньої казні скінчив, а дід почав таким самим робом передавати йому новини. Хлопці чули про цей спосіб порозуміння, один із старших вуличників учив їх навіть злодійської абетки, але вони не запам'ятали собі її, тому не могли нічого зрозуміти з тієї розмови, що велася через стіну. Нарешті скінчив дід, і знову почав сусід, але цим разом коротко. Замість відповіді дід стукнув тричі й відійшов від стіни, а ставши під вікном між тапчанами, тричі стукнув обцасом об підлогу. По хвилині відізвався знизу так само трикратний стукіт. Дід виліз на фрамугу вікна і приложив голову щільно до грат, а руку вихилив надвір і зараз втягнув її назад, відв'язавши з довгої, тоненької, з прутів зв'язаної жердки лист, поданий йому через вікно з сусідньої казні. Він ізліз з вікна, підсунувся під тапчан, на якім лежали хлопці, і намацав десь у захованій шпарці шнурок. На його кінці прив'язав лист і спустив через вікно вниз до казні, що лежала прямо під ним, де й відібрано його. Коли дід звивав шнурок, знову відізвалися три стуки знизу — знак, що лист відібрано. Дід відповів так само трикратним стуком обцаса об підлогу і потім своїм клавішем стукнув тричі об стіну і, щойно відібравши таку саму відповідь, сів назад на своє місце й узявся до ліри. Вечірня пошта була полагоджена. Хлопці з подивом дивилися з-під свого коца на ту всю роботу. Їм здавалося, що дід з настанням ночі відмінився, що пітьма, напливаючи, влила в ту величезну постать нове життя. Його «рухи були певні й швидкі, голос чистий, дзвінкий і зовсім не такий могильний, яким говорив до них, а та жива комунікація його з арештантами в усіх кутах надала йому в їх очах чару якоїсь таємничої сили. В уяві снувались їм сцени з маминих оповідань про старих чарівників, що сиділи в глибокім лісі в кам'яній печері, і ті чарівники прибирали тепер зовсім виразні риси й форми Семка Тумана.
А дід сидів знову спокійно й непорушно на своїм тапчані. Спати він ані думав. Настроївши ліру, заграв ті самі, що й перед тим, сумовиті акорди і кінчив перервану арештантську пісню:
Оповів я правду, засуд ось читають;
Надійшли батьки вже, сумно мя вітають:
«Будь здоров, наш сину, скований в кайдани!
Не хотів нас слухать, маєш вже сандали».
Голос замовк на хвилину, тільки ліра брязкає. Чи це дід зітхнув? Чи струна посковзлася по дерев'янім кілку? Та ось знову дід заспівав, тихіше, жалібніше:
Маєш вже сандали й зстрижене волосся;
Ти в тюрмі, а в полі падає колосся.
Маєш вже сандали й сірую сукману;
Я тебе соромлюсь, як при тобі стану!»
Пісня скінчена. Ліра забриніла сильніше, живіше, немовби вбогі, сумні тони затремтіли на її струнах у передсмертних конвульсіях. І поплив у півсонній уяві хлопців далекий, широкий потік темряви. Дощ ллє і хлюпотить у калюжах. Осінній вітер жене по пустім полі і десь далеко-далеко свище між крутими берегами. А серед цієї темряви, сльоти й вітру йде бідний арештант, промоклий, перемерзлий, і плаче. Його сльози, грубі, гарячі, падають гучно, мов на скляну підлогу, і розбиваються в тисячні бризки — кап! кап! кап! Цить! Чи це скляна підлога розбринілась так від сліз, що капають на неї? Чи, може, зачепило її те жовтаве світло, що падає косим стовпом з лона темряви? Ні, це не підлога бринить! Це в тім світлі грає рій золотих мушок і видає тихий, ледве чутний, але безмежно любий звук із невидних діамантових крилець — ньньнь, ньньнь! Цей звук наближається, стає сильнішим, виразнішим! Ньньнь! Віддаляється вгору, вгору, ще вище, тихіше, нарешті розплився зовсім у просторі.
Хлопці заснули.
——————
- ↑ Перекручений німецький вислів: «mit Sack und Pack».
- ↑ В тюремному жаргоні означає особи, що свіжо прибувають до тюрми.
- ↑ Австрійські закони про карне слідство мають незвичайно ліберальні приписи щодо положення в'язнів у слідчій тюрмі, але з тим додатком: «наскілько вони не противляться тюремному домашньому порядкові». Та, на жаль, у кожній тюрмі існує домашній порядок, що походить з часів темного абсолютизму і просто суперечить виданим законам, які наслідком цього є тільки на папері, але в практиці зовсім не застосовуються.