Твори (Франко, 1956–1962)/11/Лель і Полель/II
| ◀ I | Твори в 20 томах Том XI Лель і Полель II |
III ▶ |
|
Гриць Калинович був канцеляристом при львівській скарбовій бухгалтерії ще за панщини. Двадцять літ рахував він скарбові доходи, двадцять найкращих літ життя провів в одній темній канцелярії, на однім дерев'янім кріслі, над рахунковими книгами, живучи з дня на день правильно і пунктуально, мов добре накручений годинник, не мріючи ні про які зміни й інше життя. Треба було аж подій 1848 року, щоб до дна сколихнути і його тихе, самотнє життя. Щоправда, в політику Калинович не мішався, до газет не дописував, у вуличних збіговищах, агітаціях та котячих концертах участі не брав; під час усіх бурхливих сцен від березня до листопада справно сидів на своїм місці в темній і брудній канцелярії в ратуші і рахував, рахував, рахував, немовби патримоніальний лад стояв незахитаний, а не розпадався на шкамаття. Аж нараз дня першого листопада бідний канцелярист, крізь усі зусилля й напружену увагу, якої вимагала його праця, спостеріг незвичайний рух довкола себе. Правда, до окликів, бігання, масових збіговищ, грімких многолітств і верескливих парадів він уже зовсім привик був за цей рік, але цим разом, очевидно, діялося щось незвичайне. Великого крику не було, зате чути було короткі, сильним голосом видавані накази; не бігали товпами й без цілі, але щохвилини пробігали то члени міської ради, то поліціянти, гвардійці, члени Ради народної до зали засідань міської управи і верталися назад. Нараз наступила повна, мертва тиша, немов перед бурею. Тиша ця пригнобила його; був один в бухгалтерії, бо жоден з його колег не з'явився сьогодні на роботу. Калинович випустив перо з руки і підвів голову. Йому видалося, що знаходиться в кам'янім, замурованім гробі, і він почув нараз, як мороз переходить йому поза плечима.
«Що ж це може бути?» — подумав Калинович і, вставши звільна з свого крісла, пішов до дверей, щоб від гвардійців, що перебігали сіньми, довідатися, що там чувати на світі. Нараз забренчали вікна, задрижали грубі стіни будинку, і могутній гук гарматного вистрілу потряс повітря. Кулі застукотіли об брук і стіни ратуші.
— Боже, а це що? — скрикнув бідний канцелярист і, не оглядаючись, без шапки, калош і пальта вибіг з канцелярії, якої вже ніколи в житті не мав побачити. В коридорі було пусто, гамір людських голосів і стукіт кроків долітав до нього здалека, здається, десь із першого поверху. Він стояв хвилину коло дверей і слухав, нараз підскочив, немов укушений: другий вистріл залунав над містом. Як сполошений кінь, закусивши вудила, так Калинович, наляканий, з прудко б'ючим серцем, біг здовж коридору до брами. З розривів гарматних куль тут поблизу, по брязкоту розбиваних шибок чув, що гарматні кулі скеровані на ратушу, і його пройняла смертельна тривога. Біг без пам'яті, наосліп, доки не наткнувся на збиту купою масу міщан, жидів і гвардійців, що залягали браму ратуші.
— Не вільно виходити! — крикнув до нього один з гвардійців.
— О пробі, а що ж там таке? — зітхнув ще більше переляканий Калинович.
— Хіба не чуєте? Місто бомбардують!
— Місто бомбардують? Як то, за що бомбардують? — питав здивований канцелярист. — Коли місто бомбардують, це значить, що й мене бомбардують. Адже стріляють кулями, правда? І наосліп, правда? Ну, і така куля мене першого може влучити.
Гомеричний сміх був відповіддю на ці жалібні висновки канцелярійного моля.
— Смійтесь, — сказав він, — але це все таки очевидний факт. Вийду на ринок, а тут бух, і вже по мені! І за що? Що я злого кому зробив?
Знову вибух сміху, цим разом в супроводі третього сильного гарматного залпу і нового граду вистрілів.
Калинович не був героєм. Не був навіть звичайним смільчаком. Він не бачив великої честі в тому, щоб бути в будинку, на який були звернені гарматні вистріли, а надто бути в ньому серед людей, в значній частині узброєних і, очевидно, більш схильних до бунтівничої боротьби, ніж до покірної урядницької лояльності. Не чув також у собі схильності до мучеництва за справу, якої не розумів і яка не обходила його. Думав, що було б найкраще, коли б був тепер вдома, в своїм тихім, відокремленім дімку на Голуб'ячій вулиці, під охороною цитаделі. Там, певно, нема бунту, отже й гарматні кулі не летять. Тому видобутися з ратуші було тепер його найбільшим бажанням, тим більшим, що вдодатку до тривоги перед бомбардуванням мучило його ще інше побоювання: ану ж довідаються, що він у такій важній хвилі знаходиться серед бунтівників, і позбавлять його посади! Про те, що там надворі літають кулі, що кожна з них може зробити кінець його життю й надіям, він тепер не думав. Щоб тільки на вільний, білий світ!
Але як видобутися звідсіль, коли всі виходи обсадила ця проклята гвардія народова? Мов Марко по пеклі, товкся бідний канцелярист по нескінченних, темних ратушевих коридорах, від брами до брами, виглядаючи, чи не можна де видобутися на волю.
— Прошу пустити мене, адже не бомбардують уже! — благав Калинович біля одних дверей.
— Не можна! Ще депутація не вернулась. В кожній хвилині можуть знов почати! — була відповідь.
Кленучи в душі всі революції на світі, Калинович майже машинально пішов до іншої брами. О радість! Брама була вільна! Мов камінь із пращі, вирвався Калинович з ратуші, щоб бігти додому. Та це було не так легко, як йому здавалося. Ринок залягли многотисячні галасливі й бурхливі товпи. По рогах чути було вигуки, оклики, тріск ламаних меблів, розпучливий брязкіт фортеп'яно, викиненого через вікно з першого поверху, плач і галас власників забираних речей, — словом, там кипіло ціле пекло голосів, звуків і швидких, майже гарячкових рухів, — там будовано барикади. Гвардійці в своїх мальовничих мундирах, реміснича челядь у полотняних куртках і фартухах, з засуканими рукавами стояли в рядах, із зброєю в руці. Між рядами і коло будованих барикад крутилися цілі рої вуличників, верещучи, кленучи, співаючи пісні, збираючи відламки гранат або й гуртом по кілька вириваючи теребовельські плити з тротуару.
Калинович остовпів від цього виду. Отже, дійсно така сама революція, про яку стільки писали в тім році газети в повідомленнях із Парижа, Берліна, Відня!..
Барикади у Львові! І він, найвірніший підданий, що ніколи не думав ні про яку конституцію, замкнений тепер у цім гнізді шершенів, зданий на ласку й неласку цієї революційної зграї! Чув, що ноги під ним хитаються, немов підкошені, що йому в голові починає плутатися. Але ні, цього не може бути! Треба спішити, доки спокій. Барикади ще не викінчені. Може, замішатися між тих, що їх будують, видряпатися нагору і зіскочити на той бік! Ця думка видалась йому незвичайно щасливою, — отже, побіг щодуху до Краківської брами. Від Краківського барикада сягала вже вікон другого поверху, — скакати з неї значило наражуватися на каліцтво або смерть. Але вуличка до єзуїтів була вільна, туди він і спрямував свої кроки. Та ледве звернув з ринку в цю вуличку, з бідою протискуючись через товпу, зайняту будуванням і укріплюванням барикади, як нараз залунав крик із ратуші — голосний, розпучливий, і рівночасно посипався цілий залп карабінових вистрілів з боку губернаторського будинку. Розставлені там вояки, не дбаючи ні про які умови й переговори, взяли собі за ціль гвардійців, що стояли для спостережень на галерії ратушевої вежі, і почали змітати одного по одному влучними вистрілами. Увесь ринок заревів страшним криком обурення:
— На барикади! На барикади! Боронитися до останку! — верещали товпи. — До зброї! До зброї!
Калинович скам'янів на місці, не знаючи, що робити, осипалися карабінові залпи з Галицької площі, з Мар'яцької площі, від головного одваху, з Краківської площі: весь ринок із сумежними вулицями оточило залізним перснем цісарське військо. Не було й мови, щоб видобутися з цього персня, тим більше, що саме біля костьола єзуїтів, на поставленій там, але ще не викінченій барикаді, закипіла найгарячіша боротьба. Тут, за заслоною цілої купи постель, лавок і одного фортеп'яно, стояло кільканадцять гвардійців та декілька старших людей у пошарпанім одязі, з огнем запалу чи божевілля в очах і з карабінами в руках.
— Бери його на ціль! Того, що скрадається попід мур!
— Вали каменем, вали!
— Пильнуйся, бо стріляють!
— Jeszcze Polska nie zginęła![1] — вистрілює з-поміж цього пекельного гармидеру чистий, дитячий голос хлопчака, вбраного цілком порядно, що з усміхом щастя на обличчі підбігає до борців на барикаді і подає їм свою шапку, повну карабінових куль, назбираних на вулиці.
— Спасибі, товаришу! — мовить до нього вусатий пан, висипаючи частину куль до своєї торби, а решту роздаючи по жмені товаришам. А хлопчик знову біжить з порожньою шапкою і з тим самим усміхом щастя збирає кулі, немов збирав би суниці в лісі.
Калинович стояв серед того хаосу, мов неживий, заплесканий хвилями людей, що припливали й відпливали, бачив і чув, та не розумів нічого, що діялося біля нього. Кілька разів падали кулі тут же обік нього, але він не звертав на це уваги. З Високого замку знову загриміли гармати, ратушу і театр обсипано бомбами, що незабаром викликали великий пожар, — а він стояв на своїм недогіднім місці, немов мильовий стовп. Від ринку наперла на нього товпа, виполошена картеччю, якою Гаммерштейн намагавсь «очистити» Галицьку вулицю. Він став під муром, коло дверей якоїсь щільно замкненої крамниці. Його очі мимовільно спинилися на барикаді єзуїтського костьолу, і нараз щось немов електрична іскра спалахнула в цих сивих, трохи вже притуплених канцелярійною працею очах. З усієї маси живих картин і окремих постатей, що роїлися перед ним, одна група звернула його увагу на себе.
На верху барикади, під самим костьолом, стояв високий мужчина в сорочці і камізельці, без шапки і сурдута. Грудьми й обличчям він приліг до костьольного муру, ноги розставив широко, щоб мати тривку опору на неміцній барикаді, лівою рукою держався карнизу, а в правій мав міцний штуц з відведеним курком. Вихилить півголови з-за вугла муру, в одній секунді націлить і випалить і знов ховає голову за мур. Не опускаючи становища, простягає праву руку з штуцом униз і віддає його скуленій постаті, що сидить біля його ніг. Що це за постать? Не видко її, видно тільки темну сукняну хустку, що накриває її голову. Та ось вихилилася з-під хустки біла, делікатна, дрібна ручка, їй-богу, жіноча ручка! Узяла вистрілений штуц, а подала стрільцеві другий, набитий і приготований до вистрілу; знов мужчина вихиляє голову, ціляє та стріляє, а скулена постать під сукняною хусткою щось там живо маніпулює в своїй криївці, за заслоною балок, лавок, подушок і всіляких старих речей, з яких збудовано барикаду.
Але ось по п'ятім чи шостім вистрілі постать під хусткою вихилилася трохи вгору і крикнула так голосно, що аж Калинович міг почути:
— Татуню, кулі ще є, але пороху вже нема!
— Шкода! Добра позиція! — відповів їй мужчина так само голосно і залишив своє місце.
Що це? Його голос видався Калиновичу дуже й дуже знайомим! Мужчина обернувся обличчям до вулиці.
Боже! Таж це Закшицький, його найближчий бюровий товариш! Що він стрілець з покликання, про це Калинович знав віддавна, бо ж обидва вже п'ятнадцять літ сиділи поруч себе в одній канцелярії. Та не знав Калинович двох речей: що цей стрілець з покликання може з однаковою пристрастю стріляти в людей, а надто в австрійських вояків, як і в качок, а по-друге, що цей старий, понурий дідусь, з величезними, сивими вусами й червоними шрамами на обличчі, може мати молоду доньку. Що ця донька молода, те пізнав Калинович з її стрункої постаті, а головно з чистого, срібного голосу, що викликав якісь дивні відгомони в його серці, — немовби старий канцелярійний міль (45 літ, чи ж це не поважний вік?) нараз скинув із себе двадцять літ і опинився серед зелених піль, повних цвітів і запаху та співу пташок, повний здоров'я, сили в тілі і надії в душі. Він стояв, немов зачарований цим голосом. Могли свистати собі кулі попри його вуха, могли зойкати ранені, видавати несамовиті окрики хвильові переможці, тріщати обсипувані картеччю барикади, гриміти у віддалі бубни й бойові сигнали та гучати гармати над городом, заглушуючи гук подвійного пожару поблизько, — для Калиновича все те не існувало. Його очі, вуха і вся душа вперлися в один пункт, в обвіяну димом вистрілів групу батька й доньки на барикаді.
— Капітане, нам треба пороху! — закричав Закшицький до якогось ветерана з обвислим вусом і в високій рогатій шапці, що стояв при підніжжі барикади з пачками амуніції.
— Бери, брате, і пали! — сказав капітан. — Тримаймося до вечора, то наша буде виграна. Повстануть предмістя, витиснемо військо з міста, а тим часом і на провінції, дасть Бог, рушаться народи.
— То вже ваша річ рахувати, що там буде, а моя річ палити, — сказав Закшицький, — уже маю п'ятьох, а дасть Бог, що… о Ісусе!
В цій хвилині Закшицький, обернений боком до одваху, а обличчям до капітана, від якого одержав порох, захитався і, вхопившись обома руками за бік, з голосним зойком, як довгий, упав з барикади вниз, головою просто під ноги капітана. Куля пройшла йому правий бік і застряла в лівім, перейшовши через саме серце. Порох, який приніс капітан, лишився без ужитку.
— Мій батьку! Мій батьку! — почувся розпучливий крик дівчини, що в одній хвилині зірвалася з криївки, зіскочила з барикади і присіла навпочіпки біля трупа.
Та в тій самій хвилині загримів страшний залп, барикада затріщала і впала, розсипаючись у звалища й покриваючи своїми руїнами батька і доньку. Розбіглися її оборонці в шаленім переляку, загриміли бубни, на площі перед єзуїтами мигнули високі вояцькі бермиці, понад якими їжилися вістря багнетів, та Калинович не чув, не бачив нічого.
«Але ж вона там загине під звалищами! — оце була його єдина думка. — Її роздавлять, а може, навіть, відгребуть і розстріляють!»
При тій думці кров заледеніла в його жилах. А це можливе, коли знайдуть при ній кулі й штуц. І, не надумуючися, не знаючи, що робить, Калинович кинувся до барикади. З надлюдською силою він почав відкидати набік уламки дощок, скринь, шаф і інших старих речей, доки не відгріб дівчини. Лежала скривавлена, нерухома, може, навіть мертва, на трупі батька. Калинович хотів підняти її, але задубілі руки конвульсійно стиснули шию батька. Шарпнув щосили і, вхопивши дорогий тягар на плечі, почав утікати з ним щодуху, як злодій з краденим скарбом. Вояки саме влазили на барикаду, були заледве пару кроків від нього віддалені, але, не сподіваючись уже опору, не були приготовані до стріляння. Пара секунд, доки перші встигли піднести карабіни й націлити на нього, — врятували Калиновича. Мов гонений дикий кіт, скочив він за ріг дому, де бодай трохи був заслонений перед вистрілами, і побіг вуличкою на ринок. Упав у натовп, інстинктивно почуваючи себе тут безпечнішим.
— Славно, старий, славно! — почулися голоси кількох свідків його мимовільного геройства. — Ти вирвав її з самого вогню, ти врятував від неминучої смерті!
Ці оклики похвали отверезили його трохи. Боже, що він наробив! Таж ця дівчина, яку він держав у руках, для якої ризикував своїм життям, була злочинницею, боролась на барикаді, заслужила на смерть. Що скажуть, коли довідаються, що він, найлояльніший з лояльних, найпокірніший з покірних, вирвав її з рук справедливості? Очевидно, що строга кара і його не мине. І вся його хвильова відвага, що походила швидше з притуплення свідомості, ніж з почуття сили, щезла без сліду. Коліна задрижали під ним, в очах темніло на саму думку про те, що він зробив і що його чекає, і він дрижачим, майже плачливим голосом почав благати:
— Мій Боже! змилосердіться, панство! Поможіть мені сховати цю бідну сироту. Батька втратила вона перед хвилиною! Як знайдуть її, то й її і мене чекає смерть. Пробі, змилосердіться!
Та його крик пролунав без відгомону. Хто мав змилосердитися над ним, коли кожний дрижав за власну шкіру. Барикади впали, вояки штурмом вдиралися на ринок. Довкола ратуші, що горіла, мов величезна свіча, відогравалися сцени пекельного замішання й переляку. Все летіло, кричало, кляло, ховалося і тиснулося не знати куди. Двері були позамикані, вікна позаслонювані, тут і там переполохані натовпи з напруженням останніх сил добивалися до замкнених брам, верещучи та благаючи милосердя — не знати від кого. В тім хаосі нещасливий Калинович із скривавленою, все ще непритомною дівчиною на плечах являв картину безсильної тривоги й повної безпорадності.
— Ну, чого тут стоїш, старий дурню? — відізвався нараз до нього грубий голос. — Чекаєш, доки не прийдуть бермиці і не заколють вас обох, як зайців. Ходи, та швидко!
І якась тверда, міцна рука вхопила його за плечі, обернула впівоборот і попхала сильно до найближчої брами. Він хотів стати, опам'ятатися, але рука держала його за ковнір і пхала до дверей. Ударився об них — і… о диво! — двері відчинились, і Калинович із своїм тягарем опинився в темних, тісних крамничних сінях. Тут за ним запали залізні засуви, заскреготів замок, і майже в тій самій секунді на розі ринку пролунав останній карабіновий залп, знак, що вояки зламали всякий опір і вступають на ринок. Хвилина спізнення, і Калинович з дівчиною були б без вороття погибли.
— Далі, далі! Немає тут чого стояти! — відізвався за ним той самий грубий голос, але вже далеко лагідніше. — Можуть сюди прийти, можуть зажадати відчинити браму, можуть вас знайти. І так іще Божа ласка, що ми вирвалися.
І обидва побігли щодуху вздовж сіней до подвір'я.
— Стійте тут, у цій темній фрамузі, щоб вас із нею ніхто не бачив у подвір'ї, — сказав грубий голос, — а я піду по ключі від льоху. Я сховаю вас, не бійтесь, будете безпечні.
І звільна, немов від якоїсь праці, власник грубого голосу пішов на подвір'я, вимахуючи мітлою, яку взяв звідкись із кута. Був це каменичний сторож, що в тій страшній хвилині змилосердився над Калиновичем і, виглядівши відповідний момент, вибіг і втягнув його до камениці. По хвилині він вернувся з ключем від льоху за поясом.
— Ходіть за мною! — сказав стиха сторож. — А що ж ваша дівчина, жива?
— Жива, я чую, як б'ється її серце, але зомліла і все ще не може прийти до себе.
— Ну, Богу дякувати, що жива, ми вже якось очутимо її. Дайте мені її, я сильніший, то я понесу. Тут сходи стрімкі, уважайте, щоб ви не впали.
Узявши все ще безучасну і нерухому дівчину на одну руку, мов дитину, сторож пішов наперед, другою рукою опираючись об стіну. Вхід до льоху був стрімкий і зовсім темний.— Держіться мене, щоб ви не згубилися, бо тут між бочками без світла можна заблудити, — сказав сторож.
Калинович ухопив його за плече, і так ішли досить довго цим темним підземеллям, в якім тільки тут і там, мов сірі плямки, мигали малі, загратовані віконця.
— Ми дійшли до мети! — сказав сторож, задержуючись в найдальшім і, як здавалось, найтемнішім куті. — Тут будете безпечні. Прошу тільки добре схилитись і за мною!
І, схилившись удвоє, сторож уліз в якусь ніби нору, ніби фрамугу, вибиту в стіні. Від льоху замикала ту нору стіна величезної дубової бочки, що лежала на двох грубих балках. Це бочка сама займала цілий відділ льоху, але тепер була порожня, заслонюючи собою одно віконце. Одначе саме з боку віконця в її величезнім дні вибита була одна дошка знизу, а одна згори, так, що з цієї сторони, доступної лише через вищезгадану фрамугу, можна було дістатися до середини бочки, мало що менше широкої, ніж маленька темна кімнатка. До цієї саме криївки впровадив сторож Калиновича й дівчину, яку він врятував.
— Тут можете, панство, бути безпечні хоча б і тиждень, доки все не втихомириться, — сказав сторож, укладаючи дівчину в кут бочки. — Я зараз принесу вам сюди пару подушок, води і ще там чого, що буде під рукою, то ми очутимо її, а й з'їсти, може, щось найдеться.
— Пане, — відітхнувши трохи після стількох сильних і незвичайних зворушень, промовив дрижачим голосом Калинович і стиснув щиро обома руками руку милосердного сторожа, — пане, Пан Біг зослав нам вас у хвилині найстрашнішої небезпеки, в хвилині розпуки. Чим я віддячуся вам за стільки доброти?
— Е, що там говорити! — сказав сторож. — Тепер така пора, що людина мусить людині помагати. Адже я через віконце над брамою бачив і чув, як вас хвалили за те, що ви вирвали цю дівчину з найстрашнішого огню. І думаю собі: а що ж я маю бути гірший від вас?
І після тих слів чесний чоловік чим швидше відійшов, лишаючи Калиновича сам на сам з дівчиною, яку він врятував. Через вибиту з дна бочки вгорі дошку падали з льохового віконця до середини бочки слабі відблиски сонячного світла. При цім блідавім блиску міг Калинович перший раз трохи уважніше придивитися до дівчини, що все ще лежала нерухома, бліда, з обличчям, оббризканим кров'ю батька і, як здавалося Калиновичу, з невеличкою ранкою на чолі, з якої кров слезилася каплями. Була це дівчина літ, може, 18, але утлої будови і неособливої краси, з подовгуватим обличчям, високим, опуклим чолом, великими устами й трохи загостреним підборіддям. Конвульсійно стиснені кулаки були зложені на грудях, велика, чорна коса в два спліти обвинена була довкола голови, накритої грубою, чорною сукняною хусткою, що попід пахви зав'язана була вузлом на спині. Станик і спідничка з грубого перкалю, добре вже зношені, не мали нічого спільного з пануючою модою і, очевидно, були власного крою; на ногах, трохи завеликих для її дрібної постаті, мала шнуровані черевики, літні, так само добре вже зношені. Все на цій постаті свідчило про незвичайно скромний її спосіб життя, про незвичайно нужденні засоби, про щоденну безупинну працю, про не дуже добре живлення та ще гірші гігієнічні умови.
Якби Калинович у звичайнім часі зустрів таку постать на вулиці, не звернув би ніякої уваги на неї, як на тисячі подібних постатей, зустрічаних щоденно. Якби хтось сказав, що ця постать здатна в своїм житті до чогось іншого, крім шиття, прання й варіння, що в її душі можуть роїтись якісь вищі, ідеальні, ба навіть патріотичні мрії, — висміяв би таку людину, як хорого романтика, він, що, незважаючи на скінчену німецьку школу і на 45 літ життя, не знав ніякого іншого патріотизму, крім бюрової пунктуальності. А все ж це був незбитий, безсумнівний факт, що та сама мізерна, маленька особа без сліду боязні сиділа на барикаді під градом куль і що ті самі негарні, спрацьовані руки так само звично набивали штуци, як, може, сьогодні вранці ще звично замітали підлогу й варили снідання. Її голос, її слова, сказані на барикаді до батька, досі живо відзивалися в душі Калиновича, викликуючи якісь таємничі, солодкі відгомони в найтаємніших закутках цієї самітно в'янучої душі.
Якась дивна задума опанувала його. Він відвернувся від лежачої дівчини і почав вдивлятися в ясну шпару віконця, немовби бажав за допомогою цієї невеличкої ясної шпари дійти до повної свідомості свого становища, вияснити собі докладно всі пригоди нинішнього дня. Довкола панувала глибока тиша: ринок, що недавно ще кипів життям і тисячними голосами, тепер, здавалося, завмер цілком, тільки десь у віддалі дудніли мірні важкі кроки кінного патруля, що переїжджав по вулицях. Та, незважаючи на цю тишу, думки Калиновича плуталися, немовби якась невидна рука замотувала їх навмисне. Нараз він почув шелест за собою, обернувся і мало що не крикнув з подиву, радості і перестраху. Дівчина сиділа і напівнепритомно вдивлювалася в нього своїми великими, чорними очима.
Що це були за очі! Калиновичу видалося, що в цій хвилині дивиться на нього зовсім інше обличчя, ніж те, яке бачив перед хвилиною. Ці очі надавали йому стільки виразу, стільки огню й життя, що Калинович аж змішався і засоромився, сам не знаючи чого. По довгій хвилині томлячої мовчанки дівчина нарешті промовила дзвінким, енергійним голосом:
— Де мій батько?
Калинович змішався ще більше. Він уже укладав собі в думці весь план, як то він делікатно й дипломатично приготовить цю бідну сироту до страшної звістки про те, що сталося з нею та з її батьком, але це просте питання відразу попсувало весь його план…
— Про… про… шу… пан… пан… ночки… — пробелькотав він і урвав.
— Де мій батько? — повторила дівчина спокійно, не спускаючи з Калиновича своїх гарячих очей. — Скажіть мені відразу й щиро. Адже я знаю, що батька вцілила куля в бік на барикаді. Чи він помер?
— Помер на місці.
— Це добре, — промовила дівчина спокійно. — Це краще, бо не дістанеться в їх руки, не мучитимуть його. А де ж його труп?
— Лишився під барикадою. Не можна було врятувати його.
— Чому? Хіба здобуто барикаду?
— Очевидно. Скоро ви, панночко, зіскочили з неї до батька, то й барикада впала і привалила вас обоє.
— А ви врятували мене, га? Дякую вам, хоч, може, краще було б для мене, якби я була разом з батьком загинула.
— Та що ви мовите, панночко! — крикнув з правдивим переляком Калинович. — Нехай Бог боронить! Пан Біг, очевидно, бажав мати вас, панночко, живою, бо хоронив вас у найбільших небезпеках. Раз, коли я видобув з-під звалищ барикади і видер вже майже з-перед носа штурмуючих вояків, а другий раз, коли я стояв з вами на ринку, серед переполоху, тривоги й замішання, і тільки милосердне серце сторожа цієї камениці врятувало нас обоє від неминучого розстрілу надходячим військом.
— Ви хоробро поводилися, — промовила дівчина, мірячи очима худу, трохи згорблену постать Калиновича. — Але хто ж ви властиво і що склонило вас наражувати своє життя, щоб врятувати незнайому дівчину?
— Може й не зовсім таку незнайому, — сказав Калинович трохи змішаний. — Правда, вас самої, пані, я не мав приємності знати і навіть дивуюсь, як це сталося. Бо все ж ми з вашим батьком, пані, працювали п'ятнадцять літ в однім бюро!
— Чи так? А як ви називаєтесь?
— Калинович.
— Ага, знаю, знаю! Батько не раз оповідав мені про вас, хвалив вашу чесність, але проклинав вашу підвладність. «Добра з нього людина, тільки такий чорножовтий, що аж обридження бере». Не гнівайтесь, але я говорю, як було. І тому батько ні з чим не звірювався перед вами. Батько був великим польським патріотом. О пане, коли б ви були знали, як він любив Польщу, народ, вільність! І мене так учив! Щасливий батько! Умер за те, що так гаряче любив! Боже, а я! Що буде зо мною!
І, вхопившися руками за голову, дівчина залилася сльозами, ревно плачучи. Цей раптовний вибух дитячого й патріотичного почування ще більше змішав Калиновича, ніж попередні слова. Він став навколішки перед нею, заплаканою, і старався потішити її, повторюючи розмаїті фрази про вільність і любов до батьківщини, які не раз чув протягом цього року, але які досі завсіди відбивались від його душі, як горох від стіни.
— Мовчіть! — крикнула нараз дівчина. — Що виговорите про речі, яких не розумієте й не відчуваєте! Дайте мені виплакатися!
До краю змішаний і засоромлений, Калинович сів у темнім куті бочки і тільки збоку дивився на цю дивну дівчину, кожне слово, кожний рух, кожний погляд якої порушували до живого всю його душу.
Прийшов сторож і втішився щиро, що панночка прийшла до себе. Приніс коновку води, на дні якої знаходилася пляшка з вином. Дівчині обмито рану, що показалася зовсім легкою; вино покріпило її, як також і Калиновича. По хвилині сторож приніс у бляшаній мисці бульйон і два шматки м'яса. Доки незвичайні гості їли, сторож, сівши обік них, оповідав, що діється на світі.
— Нехай Бог боронить, що там за страхіття! Заборонено всім показуватись на вулиці. Військові вози возять трупи з барикад і з ринку до труп'ярні. Може, Гаммерштейн схоче робити трус по всіх домах, шукати зброї та схованих повстанців. В усякім разі ви, панство, можете в цій бочці бути безпечні, знайти вас тут ніякий трус не зможе, але й виходити звідси на світ зовсім не можна, доки все не втихомириться. Ратуша, театр і університет горять без перерви; вояки стоять коло пожару і не дозволяють нікому рятувати.
— Ну, то вже й до нашого помешкання нема чого вертатися, — промовила з сумом дівчина. — Коли ми сьогодня вранці виходили з батьком із нашої кімнатки на піддашші в театральнім будинку, то батько мовив мені: «Ганю, здається мені, що останній раз бачу ці стіни!» І мав слушність. Бідний батько!
І вона знову залилася рясними сльозами.
Короткий був роман старого канцеляриста й бідної, бездомної сироти. Коли все втихомирилося, обоє залишили свою криївку, сердечно подякувавши милосердному сторожеві. Калинович предложив Гані замешкати в нього, а властиво в тієї господині, у якої він винаймав одну чисту кімнатку в малім партеровім дімку на Голуб'ячій вулиці. Ганя пристала на цю пропозицію, бо, оставшися без батька, без свояків і знайомих, не знала куди звернутися в тих бурхливих часах. Калинович став її другим батьком, а по кількох місяцях і чоловіком.
Тихі щасливі дні попливли тепер у дімку на Голуб'ячій. Побоювання Калиновича, що втратить посаду після спалення старої бухгалтерії в ратуші, не здійснились; навпаки, наслідком якоїсь невідомої протекції він одержав посаду при податковім уряді з значно підвищеною пенсією. При молодій жінці віджив старий канцелярійний міль, відмолодів і почав ясніше на світ дивитися. Щоденні розмови з Ганею розбуджували в його душі нові, незнані досі почування, розвивали навіть його розум, бо ж, незважаючи на своїх 45 літ і скінчені німецькі школи, бідний чоловік не прочитав у своїм житті майже ні однієї книжки і не цікавився ніякою політикою яко небезпечною і забороненою річчю. Тепер щойно відкривались йому очі, починав бачити і розуміти багато такого, що подибував у своїм житті, а чого зовсім не бачив і не розумів.
Його щастя дійшло до зеніту, коли Ганя в рік по шлюбі вродила йому близнюків, названих при хрещенні іменам св. Владислава й Ігнатія. Батьківське почування по таких довгих роках самотнього й у тісних рамцях замкненого життя було для нього тим, чим є джерело свіжої води для паломника у вигорілій пустині. Він пестив і голубив своїх пуцьвірінків, упивався їх видом, їх голосом, ловив їх перші дитячі усміхи, а кожний найменший прояв їх росту, свідомості й сили, що пробуджувалися в них, наповнював його неописанною гордістю.
Але щастя тим саме таке гарне, миле, дороге, що його вмиг треба ловити, що триває звичайно коротко. Одного осіннього дня послано Калиновича на якусь податкову комісію до недалекого села Сороків. Віз застряг у болоті, дощ промочив бідака до нитки, загрітися не було де; пізно по півночі вернувся він ледве живий до свого тихого закутка на Голуб'ячій, — поклався до ліжка, а за два тижні з того самого ліжка перенесено його на катафалк, поставлений на середині кімнати.
Молода вдова лишилась сама з двома дрібними дітьми, без засобів до життя, без свояків і приятелів. Та не опустила рук вона. Від уряду призначено їй півпенсії небіжчика до смерті, а цього, з уваги на дорожнечу, невистачало навіть на прожиток. Але все таки й це щось значило; решту мусила доповнити безупинна різнородна праця. Вона шила, прала білизну, почала вчитись акушерства від знайомої старої акушерки, і, обмеживши свої потреби до можливих границь, мала ту радість, що могла не тільки чесно прожити й годувати хлопців, але й відкладати бодай дещо на їх виховання. І дійсно, коли скінчили четвертий рік життя, віддала їх до школи. Сама вживала щодня бодай годинку часу, щоб допильнувати їх науки, отже не диво, що хлопці вчилися добре і зараз по першім році стали між першими в класі учнями. Що то була за радість для матері, коли після закінчення шкільного року з річного екзамену обидва принесли по гарній книжці, одержаній в нагороду за пильність, і почали оповідати матері, як учителі вагались, котрому з них дати місце перед другим, бо ж обидва однаково добре вчилися.
Йшов рік за роком. Хлопці кінчили вже третій клас народної, так званої німецької, школи, коли одного дня їх мати повернулася звідкись перед часом додому, незвичайно бліда й мовчазна, хвилину посиділа коло них, прислухуючись до їх науки, стиха заплакала, зітхнула глибоко і поклалася до ліжка. Хлопці спочатку не звернули ніякої уваги на це, кінчили завдані лекції. Щойно, коли мати в сні почала кидатися і стогнати болюче, вони перелякались незвичайно і побігли до сусідньої грайзлерки Войцехової, доброї знайомої їх матері, — а вона в цім закутку уважалася знаменитою лікаркою. Войцехова прийшла, оглянула хору, пошептала щось біля неї, а далі вислала хлопців до свого помешкання на ніч, кажучи їм, щоб не боялись нічого, бо мамі нічого не буде. Але минув і день, і другий, і третій, а мати не тільки не вставала з постелі, як запевнювала Войцехова, але, навпаки, її стан погіршувався щораз більше. Чесній Войцеховій трапилося в цім випадку те, що в інших випадках не раз трапляється й далеко більше від неї знаменитим лікарям: вона лікувала Калиновичеву на «вроки», а тимчасом виявилось, що Калиновичева захоріла на плямистий тиф. В цих кількох днях, під впливом нещасливих лікарств Войцехової, хороба зробила такі поступи, що прикликаний четвертого дня лікар міг тільки ствердити, що його наука не придасться тут ні на що і що для хорої немає ніякої надії.
Хора лежала непритомна і здавалося, що не чула лікарської гадки. Незважаючи на це, незабаром по відході лікаря вона очуняла і попросила Войцехову прикликати хлопців.
— Не дозволяйте їм наближатися до мене, — мовила вона. — Це заразлива хвороба. Нехай стануть тут, відділені від мене столом. Хочу ще раз на них подивитися.
І дві грубі сльози сплинули по її обличчю, що палало гарячковим рум'янцем.
Прийшли хлопці і перелякалися виду матері, почали голосно плакати. Але Калиновичева довгий час тихо, спокійно дивилася на них, нарешті промовила колишнім енергійним голосом:
— Ну, чого плачете? Адже ви, дякувати Богу, хлопці! Знайдете собі спосіб до життя. Тільки вчіться, школи не опускайте! І пам'ятайте мені, всюди й завсіди держіться разом! Бог покликав вас разом на світ, Бог вам також щаститиме, доки разом будете держатися. Чи розумієте мене? Доки ви вкупі, ніхто вам нічого злого не зробить, а роздвоєння — це ваша загибіль. Пам'ятайте це собі і будьте здорові! Ну, можете йти.
Хлопці відійшли до школи. По повороті з школи сказано їм, що їх мати вже не живе.
Щойно тепер почались тяжкі часи для братів. Войцехова, що в часі похорону їх матері грала роль надзвичайно милосердної особи, взяла хлопців до себе, але незабаром пожалувала того кроку. Якийсь час брати, пам'ятаючи материне напімнення, ходили до школи. Та незабаром Войцехова почала загадувати їм домашні роботи, а це приневолювало їх щораз більше занедбувати й залишати школу. Нарешті Войцехова відібрала їх із школи зовсім, усправедливлюючи цей крок перед сусідами тим, що а чей же не виховуватиме їх на попів, а найкраще буде від нового року віддати їх до ремесла. Але минув новий рік, а милосердна особа цілком забула про свою обіцянку, хоч не забувала як опікунка сиріт щомісяця зголошуватися до каси по пенсію, що на них припадала. Як опікунка забрала вона також усю спадщину Калиновичів, зносила сукні їх матері, переробила на свого мужа одяги їх батька, а хлопців під приводом, що гартує їх, почала систематично привчати до голоду й холоду. Це силою неминучості вигнало їх на вулицю, приучувало до того ремесла, в якім незабаром уславились як митці і яке запровадило їх в такім молодім віці перед судові грати.
Отже, не дивно, що Войцехова такими голосними прокльонами прощалася з ними, як вони відходили в ту страшну дорогу, що так уперто нарікала на «злодійську звізду», під якою вродилися хлопчики. Цим криком і цим наріканням бажала вона, мабуть, заглушити голос власного сумління, що в цій хвилині ставило їй перед очі картину вмираючої матері тих хлопчиків і шептало їй виразно, що не хто інший, але саме вона, милосердна особа Войцехова, була тією фатальною звіздою, яка попхнула тих нещасливих дітей на шлях злочину.
——————
- ↑ Ще Польща не загинула!