Твори (Франко, 1956–1962)/10/Boa Constrictor/III
| ◀ II | Твори в 20 томах Том X Boa Constrictor III |
IV ▶ |
|
Мимовільне, важке зідхання злетіло з Германових грудей, коли оцей страшний та остаточно щасливо перебутий епізод раптово з незвичайною пластикою просунувся через його душу, мов процесія давно забутих тіней. Він зідхнув і разом з тим схопився з місця. Немов якась пружина в його душі, досі натискана важкою рукою, нараз, звільнена, скочила на своє давнє місце, — так само еластично, бадьоро він схопився з крісла й зирнув на годинник.
— Дев'ята година, а я сиджу та й марами бавлюся, мов закоханий! — скрикнув він і задзвонив.
— Покликати мені пана бухгальтера й шихтарів! Обрахунок! Книги принести! — звелів він коротко слузі, що появився на голос дзвінка. А потім пройшовся кілька разів по покою. Раптом спинена процесія образів з його життєвої драми пускала ще по собі пасма рефлексій, мов метеор, падучи, кидає снопи іскор по небі.— Ось що мені доводилося переживати! — думав він не без гордощів. — Ось понад які безодні вела моя дорога! Ті, що тепер кланяються мені й подивляють мою енергію та вмілість у веденню ґешефтів, не знають моїх початків, початків галицького капіталіста. А може, й галицького капіталізму взагалі. Адже той капіталізм справді починав від жебрацької торби та дрібної крадіжки. Та й тепер іще…
Герман згірдно махнув рукою, згадуючи про ті тисячні перешкоди, які йому, та й не йому одному, приходиться поборювати при ступневім розвою от хоч би того одного нафтового промислу. Капіталіст, промисловець, жид чи не жид, ще й досі не перестав у Галичині бути диким звірем, на якого полювати вільно всякому, а особливо урядникові; вдерти з нього, докучити йому, перебити йому інтерес, завалити його податками та драчками — це одинокий рід промислової політики, яку вміють вести галицькі власті. Хто рветься до якого інтересу, починає якесь підприємство, той для них рівний ворогові, розбійникові, що каламутить їх спокій і завдає їм зайвої праці. Це суспільність якихось лежибоків. Це польська, шляхетська школа індоленції[1] та погорди до праці.
Герман аж спльовував, вовтузячися з такими думками. Та ось поприходили його підвладні, позношено рахункові книги, пішли рапорти; тиха перед хвилею кімната заповнилася голосним та оживленим шваркотом. А знадвору вторували йому окрики ямарів, дзвінки в кошарах, скрип возів, що тяглися болотною дорогою з тяжким набором, та глухий клекіт великого промислового гнізда, з його кількатисячною робочою людністю. Під цей клекіт живо й якось весело йшов Германові тижневий обрахунок.
Діла йшли добре. В п'ятнадцятьох ямах черпано „кип'ячку“, — яка яма давала дві, а яка й по п'ять бочок денно. Шихтарі жалувалися, що в кількох ямах замість нафти добувається земний віск, із яким тоді ще не знали, що робити. Цей непотрібний продукт причинює немало марної праці, бо треба ж вибирати його з ям і відкидати набік; якусь частину беруть робітники з поблизьких сіл додому з собою й уживають до каганців замість лою, але й вони не хочуть брати його багато навіть задармо, бо коптить, світячися, та й від того копоту болить голова. Герман уже давніше звернув увагу на цей новий продукт і вислав проби його різним віденським хемікам, але відповіді від них іще не мав. Та все таки, чуючи, що селяни вже знайшли спосіб його вжиткування, він зараз доміркувався, що з тим воском може вийти щось подібне, як із нафтою, що й йому можна буде надати форму товару, поплатного на широкім ринку, велів своїм підвладним не викидати його більше, а складати на всякий випадок у магазинах.
— Але ж у нас нема місця в магазинах! — мовив касієр.
— То побудувати нові, — мовив коротко Герман, і на тім діло й стало. Він ризикував, але це таке ризико, що в ньому щонайменше вісім шансів проти двох промовляють за будучою користю. А от клопіт, що продукція кип'ячки не зростає. Герман належав до спілки, що в околиці Борислава й біля Дрогобича побудувала декілька дестилярень. Попит на чисту нафту збільшувався раз-у-раз; вона здобувала собі не лише хати найбідніших, ремесницькі варстати та робітні, але в міру того, як її дестильовано краще, як вона горіла ясніше й не димила та не коптіла, вона знаходила доступ і до сальонів. По містах почали нею освічувати вулиці, а віденська фірма Дітмара почала на велику скалю розвивати продукцію нафтових лямп різних конструкцій. Тепер треба було лише якнайбільше налягти на продукцію кип'ячки, і Герман ще минулого місяця наказав розпочати кільканадцять нових закопів на свіжих теренах. Робота при тих закопах ішла невпинно й пожирала щотижня тисячі, але здобутків із них не було ще ніяких. Оце найбільше турбувало Германа.
Він вірив у своє щастя. Він давно вже переступив ту межу, де чоловік тремтить над кожною дрібницею, де при кожнім підприємстві ставить на карту своє бути або не бути. Його шанси були вже забезпечені! Він розкинув свої сіті так широко, що щастя коли не тут, то там мусіло попастися в них. Воно вже не може зрадити його, хіба би сталося Бог знає що надзвичайного. Але воно може гаятись, а йому ходило о поспіх. Йому треба було, щоб діла йшли не лише раз-у-раз ширше, але також раз-у-раз швидше, як та снігова лявина, що котиться з гори.
Праця над обрахунком протяглася до другої години. Потім Герман пішов на обід. Обідав у касині[2], яке головно його заходом оснувалося два роки тому в Бориславі. До касина належали самі лише більші промисловці, капіталісти та урядники. „Плебсу“, а особливо т. зв. халатових жидів сюди не допускали. Місячна плата члена виносила 10 гульденів, то розуміється, що бідолахам був доступ до цеї компанії неможливий. Касино спровадило собі реставратора[3], який, чуючи себе серед упривілейованих, дер їх немилосердно й швидко й собі ж накупив селянських парцель та розпочав копати за кип'ячкою.
Касино — це був невеличкий дерев'яний домик, побудований на високім горбі над болотяною бориславською вулицею. До касина йшлося дерев'яним тротуаром, що в формі широкої в три дошки кладки без поруччя був покладений півліктя понад густим, смердючим болотом вулиці. З тротуара йшла вбік також дерев'яна кладка, але вже з поручнями по обох боках, а з неї йшлося на такі ж дерев'яні сходи, що вели просто на ґанок касина. Внутрі, одначе, касино було уряджене хоч і не з комфортом, то все таки досить чисто й вигідно: була тут і досить простора реставраційна залька зі столами й жирандолем насеред стелі та з дзеркалами на стінах, і заля більярдова з двома прикомірками для гри в карти. Розуміється, що ані покою для газет, ані бібліотеки, ані читальні, ані взагалі газет та книжок тут не було: це діялося в половині 60-тих років, і такий люксус, як потреба читати, в ту пору не дійшов ще до бориславських промисловців і капіталістів.У касині раз-у-раз було повно: одні виходили, другі приходили; у всіх покоях стояв шум та гамір; було майже темно від тютюнового диму, душив важкий запах спіртуозів, людського поту та нафтових випарів, що долітали від недалеких копалень та магазинів. Їли тут мало, зате пили багато, особливо вечорами та ночами. Тепер, коли Герман увійшов сюди, в їдальні було ледве кілька гостей, зате при більярді та при картах було глітно й шумно.
— А, пан Ґольдкремер! Вітаємо! — почулися з різних сторін голоси. — Що чувати в Дрогобичі? Як ідуть діла? Ще не докопалися матки? Будете сьогодні вечір у касині?
Сипалися гучні питання, простягалися руки до вітання. Герман, сопучи та фукаючи, пішов просто до їдальні, щоб замовити собі обід, тим часом кельнер уже застелював для нього стіл, розкладав тарілки та прибори, а сам реставратор з низьким поклоном запитував його:
— Якого вина позволить пан добродій? Токай чи фесляв?
Герман любив обідати сам, так щоб ніхто інший не сидів при його столі і, як він любив висловлятися, не заглядав йому в ложку. Касинові гості знали цю його привичку й шанували її, так як шанували всяку забаганку бориславського короля. Як правдивий ґешефтсман, Герман обідав швидко, аби наситити живіт, не смакуючи та не розкошуючися. Він звичайно під час їди обмірковував свої інтереси, та сьогодні ті міркування якось не клеїлися. Пообідавши, він велів подати собі чорну каву, закурив цигаро і, розвалившися на софі, що стояла в куті їдальні, сидів німо, пускаючи клуби диму та прислухаючися гаморові, що йшов із сусідніх покоїв, стукові більярдових київ о кулі та клекотові бориславського життя. Тепер, після ситого обіду та півпляшки доброго вина, і думки його були спокійні, якісь ситі та гладкі, плили рівною хвилею, мов ріка, що збігши з шумом і шелестом із гір, вийшла на рівнину й тече тихо, широко в гладкім, глинкуватім кориті.
Так ось воно те, чого він добився, за що боровся, задля чого терпів і мучився довгі літа своєї молодости, що й потім, в мужеських літах, так довго ще веліло на себе ждати. Ось воно — щастя! Багатство! Від пам'ятного ярмарку в Лютовисках минуло вже двадцять літ. Як багато за ті літа пережив тодішній бідний баришівник Гершко! І яке все те, пережите в тих літах, було відмінне від бурливих, іноді веселих, а іноді страшних пригод його молодости! Лиш одне не змінилося до останніх днів — невтомна погоня за капіталом, за багатством, ґешефтом. І дивна річ, від часу того пам'ятного ярмарку, а властиво від часу, коли завдяки Вольфовій смерті він зробився паном усеї його спадщини, тобто капіталу в сумі звиш 6000 гульденів, фортуна не переставала всміхатися йому, але все якось зизом, одним оком. Вона чимраз щедріше сипала йому зі свойого чарівного рогу достатки, зиски та матеріяльні добра, а другою рукою, бачилось, відбирала йому задоволення, можність розкошування надбаним добром, затроювала його промислові та спекуляційні тріюмфи зовсім, сказати би, байдужними, посторонніми й для реального ґешефтсмана навіть соромними дурницями.Так було між іншим і з його женячкою. Зробившися власником шістьох тисяч ринських, що на тодішні дрогобицькі відносини значило вже гарний маєток, Герман зразу не знав, що йому починати далі. Його голова горіла від різних проектів і планів, з якими, одначе, він не звірювався нікому. То він думав про гуртову торгівлю сіллю, особливо в гірських повітах, де сіль, найпаче зимою, робиться страшенно дорога задля трудности довозу, і при добрім веденню діла можна мати добрий зиск; то думав про торгівлю худобою, хоча свіжі згадки про ярмарок у Лютовисках наповняли його страхом. А з-поза всіх плянів усе незмінно виринав Борислав і його дивна мазь, та власне з цього боку не було можности уложити якийбудь реальний плян. Тим часом він, зложивши свої гроші в кагальній касі, ніби то практикував у торгівлі крамщиною, поки несподівана пригода не вирвала його з тої колії.
Одного вечора, біжучи за якоюсь орудкою Стебницьким трактом, він наскочив на велику купу селян, що чогось голосно кричали. Надійшовши ближче, він почув з-посеред тої купи грубих, сердитих голосів пискливі окрики й лайки якогось жида. Гармидер робився все дужчий, жидівський голос підносився все вище, і нараз із середини збитої купи почувся глухий лускіт, жидівське „ґевалт“, далі зовсім уже нетямний вереск і рев розлюченої юрби.
— Що таке? Що таке? — питав Герман крайнього селянина, що хоч і не брав участи в бійці, але кричав так само сердито, як інші.
— Тікай, бо й тобі таке буде, як отому! — відгукнув селянин і, обертаючися до центру юрби, крикнув: — А бий злодія, ошуканця! Не пустіть живого! Досить нассався нашої крови!
Вереск жида в середині швидко затих, чути було тільки глухі удари, мов молочення важких ціпів, та безтямні викрики тих, що били. Та ось з усіх боків позбігалися жиди, розіпхнули юрбу й вирвали безтямного, закривавленого свойого одновірця з-під ніг розлючених селян.
— Що таке? За що б'єте? — допитували жиди. Та від селян годі було довідатися докладно. „П'явка“, „ошуканець“, „кров нашу ссе“,— та й годі. А надто ще, побачивши жида, зомлілого й зовсім мов неживого, селяни зміркували, що це пахне недобрим, і швидко розбіглися до своїх возів, щоб у сумерку без лиха якнайшвидше вибратися з Дрогобича. Лиш ті, що стояли оподалік і були свідками всеї історії, розповіли нарешті, що сварка зайшла із-за якихось виплат, що побитий змагався з селянами, твердячи, що виплатив їм усе, а вони твердили, що не дістали нічого, і нарешті, розлючені, кинулися до бійки.
Такі вияви селянського самосуду проривалися тоді досить часто, і влада, чуючи себе безсильною запобігти кривдженню селян (це було 1849 року), не багато звертала уваги й на те, коли селяни потурбували свойого кривдника, особливо коли це був жид. От тим то не дивно, що й оця бійка пройшла селянам безкарно, тим більше, що вони таки лишилися при страті, бо грошей, які їм відпер жид, так таки не дістали, а після побиття вже навіть не сміли домагатися. Та найважніші наслідки мала ця бійка для її припадкового свідка — Германа Ґольдкремера. Він належав до тих смілих, що перші кинулися розпихати юрбу розлючених селян, він на своїх дужих руках виніс безтямного, закривавленого жида з побоєвища, він перший кинувся тверезити його.
— Ах, Мендель Гарткопф! Це Мендель Гарткопф! — крикнули деякі присутні, пізнаючи побитого.
— Несіть його додому! До його дому! Ось тут недалеко, — кричали інші, бачачи, що побитий, хоч облитий водою, не ворушиться.
— По лікаря! По лікаря! — кричали інші. — Він готов умерти! Він неживий!
— Ні, дихає, дихає!
Герман, весь поплямлений кров'ю, разом з кількома іншими молодими людьми взяли Менделя на плечі й понесли. Дорогою він очуняв настільки, що застогнав пару разів. Дорогою довідався Герман із розмови жидів, що купою йшли довкола побитого, що Мендель Гарткопф — підприємець і законтрактувався довозити будівельне дерево до військового депа, яке уряд розпочав власне того року будувати за містом. От із-за того довозу й вийшла, мабуть, у нього сварка з селянами.
Менделя занесли до його дому. Перелякані кривавою появою, жінка й дочка кинулися плакати, не знали, що їм робити. Прийшов лікар і сконстатував тяжке покалічення: у Менделя поламано кілька ребер, пороблено кілька дір у голові та зламано одну ногу. Розпука жінки й дочки була безмежна. Сам Мендель, прийшовши трохи до себе, йойкав найдужче, не лише з болю, а головне того, що тепер пропаде його ґешефт, пропаде заробіток, що він зруйнований, бо контрактові умови тяжкі, а їх недотримання грозить йому цілковитою руїною.Почали жиди радити, як би їм запомогти Менделя в його лихій пригоді, та всі, знаючи Менделеву круту та скупу вдачу, не квапилися кидати своїх ґешефтів, щоб бігати за його ділами. Тут вихопився Герман. Його заробіток у склепі був мізерний, він готов був узятися до ведення Менделевих діл, поки цей поздоровіє, маючи надію при ближчім розгляді сяк чи так знайти тут заробіток і для себе. Мендель згодився, вияснив йому, що й як робити, і для Германа почалася нова робота. Тепер він пробував найбільше в лісах, мав змови та справи зі злісними й лісничими за добір і число дерева, з рубачами та трачами, з фірманами та селянами за двигання, виношування з лісових ярів, шихтування, воження. І тут він показав свою енергію та тямучість, свій бистрий розум та вірний спосіб числення, що задля сподіваної більшої користи радо посвячує меншу. Мендель вів діла по-старосвітськи: підплачував лісничих і лісних, щоб гляділи крізь пальці на те, яке і в якій кількості дерево він вивозить із лісу, хапав найбільші, найгрубіші й найтяжчі штуки, а зате старався щадити на платі робітникам та фірманам. Через те осягнув ті недогоди, що трачі помалу та кепсько різали, теслі недбало оправляли, а фірмани нерадо возили дерево, опізнювалися, перевертали в дорозі, а нарешті майстрі на місці мусіли занадто грубе та неотесане дерево обробляти наново, — на його кошти. Таким робом, він заплутався і брів чимраз далі, поки нарешті фірмани, доведені його шахрайствами до розпуки, не побили його. Герман, узявши ведення діл у свої руки, пішов іншою дорогою, рахунки з робітниками та фірманами повирівнював, з лісними й злісними держав добрі зносини, але все держачися докладно контракту, на грубе дерево не лакомився та пильнував, щоб воно було добре оброблене й звезене на час. По кількох місяцях біганини, торгів і гризот він таки довів до того, що Менделеві діла стали начисто, і з місячних обрахунків замість недоборів почали плисти гарні зиски. Мендель, що все ще лежав хорий дома, а зразу нелюбим оком дивився на Германову роботу й не раз сердився та кляв його, тепер аж яснів, аж неначе набирав здоров'я, слухаючи його рапортів.
— Герсти[4], Герш, — говорив він при таких нагодах, — відки ти набрався такої практики?
— Ech klär immer[5], — відповідав Герман.
Це була перша похвала з уст дійсного ґешефтсмана, і вона тим більше врадувала Германа.
Мендлева хороба тяглася якось без кінця. Хоча рани погоїлися, і зламана нога зрослася, проте він не вставав із ліжка. Він жалувався на біль у боці, в грудях, кашляв і сох, „хитванів“, як говорили селяни, що бачили в тім наслідки тяжкого побиття та копання тяжкими мужицькими чобітьми. Мендель чимраз частіше думав про те, що йому не встати вже більше, думав про забезпечення своєї родини. У нього були два сини, вже давно забезпечені й відділені на бік: один обняв корчму, в якій давніше шинкував Мендель, а другий мав склеп у Самборі. При ньому лишилися жінка й незаміжня дочка Ривка. Покладного капіталу в Менделя не було; все, що мав, він вложив у свій останній ґешефт — доставу дерева до будови військових касарень; із цього ґешефту він надіявся значного зиску, та тепер, коли не було надії довести йому самому цей ґешефт до кінця, можна було боятися, що все його добро піде на марне. От тим то Герман явився йому, як остання дошка рятунку. Він помалу позбирав про нього відомості, дізнався, що в нього є в кагальній касі значний, як на парубка, капітал, і постановив собі не пускати доброї нагоди з рук.
В один шабаш обговоривши тижневі рахунки, Мендель нараз заговорив з Германом з іншої бочки.
— Герш, чому ти не женишся?
— Не знаю, — відповів коротко Герман. — Не думав про це; не маю пощо.
— Як то не маєш пощо? Маєш шість тисяч готових грошей, можеш розпочати який хочеш ґешефт.
— Та от не можу такого ґешефту знайти, щоб мені був до вподоби.
— Ти з кожного зробиш золоте дно. У тебе голова добра, — підхлібляв йому Мендель.
— І на кожнім можу стратити, — скромно відповів Герман, хоча Мендлева похвала хопила його за серце.
— Ну, а мій ґешефт з доставою тобі не подобається?
— Та чому ж би ні? Ґешефт непоганий, можна заробити. А головна річ, не треба сидіти на місці й ждати, як тут, у місті, в склепах. Я, реб Мендель, не привик, щоб ґешефт ішов до мене. У мене лиш те ґешефт, за чим я ходжу, чого шукаю й добиваюся.— Це дуже гарно. Ну, то, може би, ти пристав до спілки зо мною?
— Як до спілки?
— А так. Бачиш, я немічний, кашляю, вже навіть іноді кров'ю кашляю, тільки старій про це не говори нічого, щоб не гризлася. Значить, не мені вже вганятися по лісах та торгуватися з гоями. А ти молодий, здоров, до такого діла привик, значить…
Мендель закашлявся, сидячи в кріслі. Герман думав і ждав, що він скаже далі.
— Що це значить, реб Мендель? — запитав він, бачучи, що Мендель, відкашлявши, не кінчить свого речення.
— Значить, обіймай ти це діло.
— Ну, але яка ж тут спілка? Що ви будете робити?
— Я піду в землю гнити, — зі зворушенням мовив Мендель. Але мій контракт… я вложив у це діло свій капітал, хоч і невеличкий. У мене стара жінка, молода дочка, що буде з ними по моїй смерті? Розумієш тепер, яка моя спілка? Бери мою Рифку й веди ґешефт для себе й для неї.
Герман не відповів на це нічого. Він досі якось не мав нагоди придивитися Рифці. Він попросив Менделя дати йому пару день до намислу, а сам зайнявся далі ділом. Його тішив тепер зріст того діла, і, бачучи день-у-день, як поступала будова широкого комплексу касарень, стаєнь та магазинів за містом, мов окремий квартал, він радів, немов би це було його власне діло.
Та при тім не переставав роззиратися й за власним ґешефтом. Їздячи та ходячи по селах, він пронюхував за можливими джерелами зиску. Та це в ту пору було нелегко. Край був без ніякого промислу; селянство, свіжо увільнене з-під панщини, упоєне свіжою „волею“, кинулося пити, навіть із занедбанням управи свого власного ґрунту. По селах день і ніч корчми гули криком, співами та бійками охочих селян, зате на полі було пусто, хіба жінки поралися в городах. А в корчмах ішов формальний карнавал, гуляла молодь, старші роздебендювали про колишні буки та про нову свободу, кпили з панів та, не маючи на кому виявити свого свобідного духу, за щобудь заходили в сварку, ділилися на партії, при чім головачі щедро поїли кожний своїх сторонників і цькували їх битися одні з другими. Підіймався крик і вереск, миготіли в повітрі кріпкі палиці, літали поліна, кидані наосліп у юрбу, дреньчали розбивані вікна і йшов лускіт по п'яних головах та хребтах, мов на здоровім тоці. А серед тої сутолоки, затулений десь у куті стояв орендар та, дрижачи зі страху, все таки лише цмокав та записував, що йому попсовано, що збито, що випито й вилито, і все числив та числив по подвійних цінах. І Герш часто бував свідком таких сцен, залюбки переносився в душу таких орендарів і звичайно кінчив рефлексією:
— Ні, нема краще в теперішніх часах, як бути орендарем!
Та, придивляючись ближче до орендарського життя, він тратив смак до нього. Що то за ґешефт? Нині хлопи п'ють, а за рік мусять перестати, бо ні за що буде. І що за ґешефт мати все діло з п'яними хлопами, яким нічого не значить, замість на себе самих кинутися на жида? Випадків вимордування орендарів із усіма їх родинами було багато, і про них тихо шептано по орендарських родинах. І мужики знали про них з усної газети, і з бутним усміхом пуджали[6] ними своїх жидів. Ні, Гершові це не було до смаку. Це небезпечний ґешефт, не такий, як носився перед його душею. Його тягло до землі, невичерпаної скарбниці багатства, але земля була немов глуха, не відкривала свойого нутра, і він не знав, де й як доступити до нього.
Пробуваючи в Дрогобичі, він ночував у Менделя, — ночував, бо ввесь день був зайнятий при будові та при фірманках. Мендель помалу видужував, але не було надії, щоб міг прийти до давнього здоров'я. Кашляв сильно, плював кров'ю, та й зламана нога почала знов пухнути, немов гнила в середині.
— Нічого з мене не буде! — говорив він не раз Гершові й уривав. Герш потішав його, що ще воно не так зле, але Мендель хитав головою й мовчав. Менделева жінка Хана була дуже балакуча й добродушна жидівка й старалася прогнати журу з душі свойого чоловіка, та це їй не вдавалося.
— Е, що ти мені говориш! — бурчав він не раз, махаючи рукою. — Я вмру й лишу вас без нічого. Адже все, що я мав, вложене в ту доставу. То певно, що Герш занявся нею щиро, і тепер не грозить нам ніщо, але нехай він знайде який інший інтерес і подякує мені за службу, то що буде? Та й без того я його довго не можу держати. Адже йому треба заплатити, а чим я заплачу?Хана всміхалася.
— Ну, ну, не такий він простак, щоб, маючи в руках такий ґешефт, як доставу, чекав на твою плату. Про це вже ти не бійся.
А під вікном тої хатини, вбогої та устроєної мов би лиш тимчасово, з брудними стінами та давно немитими дверима, з убогим спрятком та без ознаки якогось естетичного смаку, день-у-день за шитвом сиділа невеличка, чорнява дівчина, з великими чорними, якось тужно блискучими очима, сиділа похилена над шиттям і мовчала. Була мов чужа в хаті. Не то, щоб її не любили батько й мати, — навпаки, вони просто тряслися над нею, — але її так якось ніщо не в'язало до їх життя, вона не цікавилася їх інтересами, не вміла тішитися їх радощами, і взагалі, бачилось, не знала, що таке щира втіха. Ота охочість до життя, що лежить в основі жидівського родинного побуту й не ламається ні в яких пригодах, була невідома їй. Сиділа в хаті на своїм місці біля вікна, говорила мало, іноді тихесенько співала сумні-сумні жидівські пісеньки, і лише десь-колись підносила зір, похилений над шитвом, і водила ним по хаті, мов пташина, всаджена в клітку, немов дивуючися, де це вона й чому вона посаджена тут. Герш зразу навіть не завважав її. Коли принесли Менделя покривавленого й немов неживого, і вона разом із мамою припадала коло нього та заходилася плачем, видалася Гершові малою дитиною, на яку не варто було звертати уваги. Потім, пробуваючи частіше в їх домі, він рідко бачив її, бо вона зараз вечором ішла спати, а вранці виходила до склепу[7], для якого постачала своє шиття. Аж раз, здибавши її на вулиці, Герш зупинився здивовано, мов перший раз побачив її. Була невеличкого росту, тонка й повільна в рухах, та той вираз тужливої задуми, який усе лежав на її лиці, поволі зачудував Герша.
— Ти Рифка? — промовив він до неї. — А я й не пізнав зразу. Бачачи тебе дома, я вважав тебе за малу дитину.
— Не займаю багато місця, — промовила вона, немов із жалем.
Герш усміхнувся.
— Куди ж ти ходила?
— Я тут шию для склепу. А ти що? Їздиш по селах? Ах, як я люблю село! Я в селі родилася, батько був орендарем. Поля, ліси, садки, — ах, як там гарно в селі! Я й досі згадую.
— А місто не тягне тебе?
— Що ж, тут тато й мама, то й я з ними. Я не жаліюся, заробляю тут і помагаю родичам. Лише тужно трохи.
— За чим? Може, там був який меламед, що впав тобі в око?
— Ні, ні. Бажалось би подихати сільським повітрям. Тут якось душно.
— Поїдемо колись обоє.
— Як мама пустить, то й овшім[8].
І на тім розійшлися. Гершко зрештою швидко й забув свою обіцянку взяти її з собою в село, та й не до того йому було, а вона також не згадувала про це мамі, боячись, що ця не дозволить. Мама так привикла бачити її при собі, дивитися на неї й почувати її присутність, що, певно, не пустила б її з чужим парубком кудись у непевну дорогу.
Отак минуло літо, минула осінь. Під зиму Менделева слабість погіршилася. Він стогнав, невилічена нога гнила й наповняла хату неприємним сопухом, кашель докучав йому щораз гірше. Герш перестав ночувати в них, і в Менделевій хаті зробилося зовсім сумно й понуро. Одного шабашу, по молитві в божниці, до Герша підійшов знаний у Дрогобичі „реб Мойше“, якому, зрештою, цей титул давали лише задля його великої, сивої бороди, а який попри своє крамарство грав серед дрогобицьких жидів почесну ролю шадхена, тобто громадського сватача.
— Ти, Герш! — сказав він з якоюсь гумористичною погрозою.
— Чого? — відкликнувся Герш.
— Що ти собі думаєш?
Герш видивився на нього і, нарешті здецидований[9], сказав:
— Нічого не думаю.
— То-то я й бачу, що нічого не думаєш. А це зле. Ніколи не вадить подумати.
— Про що ж мені думати?
— Як то про що? Скільки тобі літ?
— Двадцять п'ятий іде.
— З кляс[10] вийшов?
— Та вийшов.
— Від війська вільний?
— Не взяли, як бачите.
— Ще би не бачити! Нездара з тебе.— Якби взяли, я б не плакав.
— А з Менделем що чувати?
— Та що ж, він лежить хорий, а його діла я веду.
— Платить тобі?
— Я й не впоминаюся, а зрештою маю свій маленький дохід збоку.
— Ну, ну, я вже знаю. А проте ти дурень!
— Всі ми в Пана Бога дурні.
— Не мішай сюди Пана Бога. Ти зле робиш, що лишаєш Мендлеву жінку й дочку без потіхи.
— Чим же я їх потішу? По кожній виплаті віддаю їм гроші з рахунку, та й що можу, те говорю їм.
— А чому перестав ночувати в них?
— Тісно там. Задуха. Хорий стогне й кашляє.
— А тобі те прикро?
— Ну, та все ж неприємно.
— А їм, думаєш, приємно, Хані та Рифці?
Герш знов видивився на старого.
— Це ж їх муж і батько, — мовив він, — а я їм чужий.
— Хто ночує під моїм дахом, той мені не чужий. А знаєш, чому вони так посумніли в останні часи?
— Як мали не посумніти, коли старому щораз гірше?
— Ні, не тому. Вони вже знають, що йому ліпше не буде. Ти причина їх смутку.
— Я? А то яким способом?
— А ти! Бо вони, обоє старі, уложили собі, що ти візьмеш їх дочку, а тепер ти, очевидно, покидаєш її.— Я візьму?.. Я покидаю?.. Реб Мойше, але я ж і не думав про женячку ані про Рифку.
— Я ж кажу, що ти дурень, стовп, туман! Двадцять четвертий рік переступив, і не думав! І щодень бачив перед собою таку красуню, як Рифка, і не думав!
— Хіба вона красуня?
— А хіба ти сліпий, та й не бачиш? Та то золото, не дівчина! Ти не варт її ноги цілувати.
— То, може, вона не прийме мене?
— Кажу тобі, що її батько й мати на тебе всю думку мали. А вже як старі скажуть, то так і буде. Хіба ти не схочеш?
— Та я… я не думав про це ніколи.
— Зараз подумай і скажи мені, чи маю йти в свати. Та й що тут думати? Ти ж багач, гроші маєш, на яке хочеш діло підеш і заробиш. А вона також дістане щось по батькові. Бери, не думаючи! А старому легше буде вмирати, як побачить її з тобою в парі.
Отак було уплескане Гершове весілля з Рифкою. Він якось не мав відваги придивлятись їй ближче, жартувати з нею, ані позволяти собі якісь вольності, як наречений з нареченою. Її батьки тішилися при кожнім його приході. Старий Мендель велів переписати на нього свій контракт з військовою дирекцією. Хана вітала й пестила його, як сина, а проте все таки він не почував особливої радости та розкошів, пробуваючи в тім домі. Рифка була, як звичайно, ласкава до нього, усміхалася, мов місяць крізь хмару, але говорила мало і все сиділа, схилена лицем над своїм шитвом, як чиста меланхолійна поезія цеї хати.Вони побралися, і кілька день по їх шлюбі вмер старий Мендель, благословляючи своїх дітей. Герш зараз перенісся з жінкою й тещею на інше помешкання, найняв два покої з кухнею, справив нове, хоч і скромне, умебльовання. Теща втішалася, але Рифка, як звичайно, була мовчазлива, нерухлива, і тільки її великі чорні очі дивилися кудись у далечінь, мов у тужливої пташини, замкненої в клітці. Гершові за кожним разом робилося жаль, коли заглядав у ті очі.
— Рифцю, — мовив він до неї, — що тобі таке? Чого ти така сумна сидиш?
— Я не сумна.
— А я дивлюся на тебе, і якийсь жаль хапає мене за серце. Так немов би я чимось скривдив, зневолив тебе.
— Ні, спасибі тобі! Мені нічого не бракує. Отак би часом на село поїхала.
Герш у найближчу суботу устроїв санну проїздку за Дрогобич, на Млинки, через Тептюж аж до Тустанович. Опинившися серед ліска, якого високі, дубові конарі[11] нависали над дорогою, обсипані снігом, як здоровенна шовкова коронка, вона почула себе задоволеною.
— Ах, гарно! — прошептала і, здавалось, мовчки впивалась красою зимового пейзажу; та поки доїхали до Тустановичів, їй уже захотілося додому.
— Чого будемо без потреби їхати так далеко?
— Яке далеко? А ти подихай цим повітрям, полюбуйся видом.— Що за вид! — якось сквашено відповіла вона. — Нічого особливого.
Вернули додому. Герш уже тоді, в першім році їх життя, слідив крок за кроком, як оте, що йому справляло почуття жалю на її вид, отой вираз туги за чимось далеким і неосяжним, чого вона, мабуть, і сама не підозрівала, — погасає, тратить свій блиск і переходить у якусь апатію. Вона цілими днями сиділа нерухомо біля вікна, покинула шитво, не займалася ніяким господарським ділом, ані кухнею, і німо та безучасно гляділа на вулицю.
Гершко, зайнятий своїми ділами, рідко коли, крім шабашу, проводив дні дома, і зразу не турбувався тим. Надія, що в Рифки незабаром уродиться дитина, яка оживить її, заставить більше рушатися й поратися, заспокоювала його. Притім же він не мав до жінки ніяких вимог, вона не потребувала нічого робити, теща сама заходила маленьке домашнє хазяйство, в якому йшло тихе, одноманітне життя.
Та з часом прийшла зміна. У Рифки родився син. Порід був дуже тяжкий, мучив її майже цілий день, і лише при помочі лікарів можна було дитину й матір удержати при життю.
Коли Рифка видужала з породових болів, у неї появилися ознаки божевілля. Вона кілька разів поривалася з'їсти свою дитину, і мати мусіла взяти її до себе та найняти мамку, бо з Рифкою ані хвилини не можна було лишити її саму. Потім, десь так по році, коли хлопчик почав уже бігати й своїм гомоном заповняти хату, вона дуже полюбила його, пестила, цілувала, за для нього покинула навіть дотеперішню нерухливість, бігала й реготалася разом із ним. Гершкові полегшало трохи на душі, і він тим упертіше зайнявся своїм заробітком. Достави до депа тяглися три роки, потім знайшлася ще одна подібна робота, і ще третя. Хоч зиск із них був невеличкий, а клопотів багато, все ж таки Герш почував себе задоволеним. За намовою своєї тещі, яка здавна марила про те, щоб мати свій склеп і урядувати за його прилавком, він заложив склеп з блаватними товарами[12], та ледве спровадив товари, вложивши в них половину свого капіталу, коли в ринку вибухла пожежа, що знищила також його склеп з товарами.
— Ні, — сказав він після цеї пригоди до тещі, — видно, не стелиться мені дорога до склепу, і не хочу робити другої проби.
І він знов пішов по селах, скуповував худобу й висилав до Відня, возив сіль у гори, та все чув якесь незадоволення, мов не натрапивши досі на те, що властиво повинно бути його заняттям. Отак тяглося десять літ. Восени 1859 року, переходячи Борислав, він побачив якусь нову, муровану буду обік села на толоці, і поцікавився, що це?
— Ах, це Домсова копальня, — сказав йому знайомий селянин.
— Домс? Це що за Домс?
— Це такий собі панок, прусак. Він, кажуть, був у Гамериці[13] і там придивився, як із кип'ячки роблять таке, як воду, і вживають до освітлення.
Герш не слухав довше й побіг стежкою через потічок до нової фабрики.— Чи пан Домс? — запитав він заживного панка середніх літ, що ходив по будинку й голосним криком давав розпорядки, раз-у-раз лаючи „die dummen Polen“[14] за їх безрадність та слямазарність.
— Was wollen[15]? — запитав він Гершка, побачивши його в середині будинку.
Гершко підняв на хвилю капелюх і зараз наложив його знов на голову, і сказав, що зацікавився новим підприємством та хотів би оглянути його.
— Eintrit verbotten[16]! — гукнув Домс, виводячи його з будинку й показуючи напис над дверми. — Не вільно до середини. То мій секрет.
— Я не хочу вивідувати ваш секрет, — мовив Гершко, — але хотів тільки одне запитатися: чи справді з оцеї кип'ячки можна зробити чисту нафту?
— Авже ж можна. Dummer Jud[17]! Ще й питає. Може, і ти хочеш братися до цього діла?
— Чому би ні? Мене вже давно кортить, і я пару разів пробував перетоплювати кип'ячку, але нічого з того не виходило.
— Певно, такому простакові, що не має поняття про хемію й хемічне чищення, ніколи нічого не вийде. Ходи сюди й подивися!
І він запровадив його до своєї фабрики, де стояв великий котел, повний кип'ячки, і обік кітла дестиляційний апарат. Він показав йому конструкцію й додав:— Dumme Polen von Galizien[18]! Мають тут такі скарби в землі й ані пальцем не кивнуть, щоб використати їх. Preussen müssen kommen[19], щоб їх навчити.
— Die juden könnens auch[20] — усміхаючися, докинув Герш.
— Пробуйте! Штуки немає ніякої, а продукція дасть певні зиски.
Це була перша лекція нафтярства, яку одержав Герш, і від тої хвилі його доля була рішена. Він зараз же сторгував у бориславських селян у різних пунктах кілька часток землі, і зараз же уложив собі плян копання. За його прикладом пішли інші жиди, і не минуло року, як усі бориславські толоки та пустарі — бо такі найлегше можна було купити — покрилися закопами, що робилися зовсім примітивно, руками, з боків замість цямрини обгороджувалися прутяними кошами й по кількох сажнях прокопу давали звичайно жилу, з якої йшла кип'ячка.
Ця продукція була легка й неризиковна, та й не дуже поплатна. Кип'ячка була т. зв. зашкірна, чорна аж густа. Жиди не вміли добре вичищувати її; виходила нафта жовта, каламутна, прудка на підпалі, небезпечна в своїх вибухах. Та швидко дестиляція зробилася кращою, і нафта пішла на торзі, витискаючи американську. Рівночасно з тим вичерпалася зашкірна кип'ячка; тисячі ямок, покопані скрізь довкола Борислава, давали чимраз скупіше того неапетитного, та корисного плину. Треба було копати глибше.Перше десятиліття тої експлуатації, роблене поспішно, з занедбанням усяких приписів гіґіени й обережности, коштувало смерти тисячі робітників. Під напором підземних нафтових джерел, ями часто валилися, засипаючи робітників, багато гинуло в часі наглих вибухів джерела в кип'ячці; поліції і влади безпечности не було ані сліду. Жиди стали всевладними панами в Бориславі, задержували в тайні тисячні свої занедбання та злочини. Герш вів перед у тім скаженім танці і ввесь увійшов у спекуляційну гарячку. Йому щастило в усьому. Коли деякі його конкуренти вкладали тисячі в ґешефт і, прокопавши їх безуспішно та наробивши ще боргів, утікали з Борислава „без капців“, як жартували з них ріпники, то Гершові, який тепер у зносинах із заграничними фірмами самоправно прозвав себе Германом, не тільки на власних частках щастило докопуватися кип'ячки на десятім, дванадцятім чи п'ятнадцятім сажні; він закуповував також ями, розпочаті його збанкротованими конкурентами, і звичайно, прокопавши ще кілька сажнів глибше, таки докопувався кип'ячки. За його почином, і головно на його акціях, повстала велика дестилярня біля Дрогобича, перша в тім роді в Австрії, і здобула для бориславської нафти широкий торговий відбут на всю Европу. Герман Ґольдкремер стався одною з авторитетних і впливових фірм у нафтовім ділі; капітали, які він пускав в оборот, робилися чимраз більші; якимось інстинктом, виробленим іще за либацькі часи, він відчував кожну добру кон'юнктуру в торзі, кожне корисне місце на терені. Йому завидували, різні конкуренти старалися наводити на нього всякі клопоти, денунціювали його до суду за найменші надужиття в його роботах, та все те він умів поборювати, скрізь умів зробити лад і опанувати ситуацію.
І тепер, згадуючи це десятиліття гарячкової боротьби, Герман аж швидше задихав, аж стрепенувся в своїм кріслі. Гарний був час, пора ненастанного зусилля. Треба було день і ніч пильнувати, стояти на сторожі, оборонятися від несумлінних конкурентів, що сотки разів підкидали вогонь у його магазини, ушкоджували його апарати, підмовляли його робітників, навіть засідали на нього самого, бо в Бориславі в ту пору панувало право п'ястука й не щадило ані робітників, ані головачів. Та все те вмів Герман оминати щасливо, запобігаючи шкодам, підставляючи ногу своїм противникам, викручуючися від властей. Він не сипав грішми, як інші жиди, коли їх прикрутить якесь лихо в відносинах до власти, не лякався чогобудь і скрізь умів показати себе чоловіком солідним і певним свого там, де інші тратили голову.
Він майже не жив у ту пору родинним життям. Не бував дома цілими місяцями, то їздячи до Відня, Вроцлава та Берліна, то працюючи на місці в Бориславі. Часом тільки він зідхав, згадуючи свою домівку, до якої його не тягло нічого. Жінка почувала до нього якесь обридження, викликане її хоробливим станом, і не любила й на очі бачити його, та й із сина він не зазнав потіхи. Те, що йому вважалося найпростішим, найнатуральнішим — дочекатися з сина такого ж ґешефтсмана, як і він сам, і гідного наступника його капіталів — подавало мало надії на справдження. Малий Дувідко вже з самого малку був дивної хоробливої вдачі. Страшенно нервовий і дразливий, він у дитинстві терпів від нападів корчів, подібних до епілепсії, які мучили його до десяти літ і спиняли його духовий розвій. У тім часі в ньому розвилися жорстокі інстинкти: любив мучити звірів і людей, дивитися на терпіння й конання, обливав покоєвих собачок своєї матері окропом, випікав їм очі, врізував вуха й хвости, і сердечно реготався при їх болізному скомлінню. Так само жорстоко він поводився зі слугами, з сусідськими дітьми; взагалі, скрізь, де він появлявся, ширився страх серед дітей; усі звали його не інакше, як стеклим[21] Дувідком, і тікали від нього, щоб не потерпіти від його диких капризів, що нападали його якось раптом, серед веселої забави та дитячого гомону. Герман мав багато клопотів із-за тих дитячих забавок свого Дувідка. То він, вітаючися з дівчинкою, яка йому дуже подобалася, покусає її лице, або запалить на ній сукенку[22] й плеще в долоні та регочеться, коли дитина верещить і в'ється з болю; граючись із хлопцями, він ні з цього, ні з того одного посадить у кропиву, або поб'є терном, або вдарить каменем у голову. Часто родичі поранених дітей тягали Германа до суду за пакості його сина й забороняли дітям ходити на забаву з ним.
На шостім році віддали Дувідка до василіянської школи, та й тут було не ліпше. Дувідко був тупої голови, притім упертий і непослушний, і ніяк не можна було відучити його від того, щоб не робив пакостей своїм товаришам. Він дер їх книжки, різав їх одежу, копав і смикав за волосся, кого міг попасти, і виробляв тисячні збитки, що свідчили не так про його гумор, як радше про якусь брутальну дикість його вдачі й замилування до жорстокости. Вчителі упоминали його зразу лагідно, далі гостріше, а нарешті один, не можучи витерпіти з його збитками, які виробляв під час години, велів ученикам простягти його на лавці й сам власноручно вліпив йому кілька тростинок у „стару паню“. Страшно було глянути, що діялось тоді з Дувідком. Зразу він немов сам собі не вірив, що його сміють бити. Дома його не карали за жодні пакості й навички, мати ще захвалювала його і вважала ці пакості за об'яв енергійної, самостійної натури. А тут нараз посміли, ще з такою церемонією, простягти його на лавку! Він розпучливо, закусивши зуби, боронився, відбивався руками й ногами, а далі, вийнявши ніж, який завше носив при собі, поранив руку одному з тих, що тримали його, і був би поранив ще й інших, якби учитель іззаду не вирвав йому ножа з руки. Коли ж удари заляскотіли на його тілі, Дувідко нараз замовк, поблід увесь і закусив уста аж до крови, і аж тоді, як його випустили з рук, оглянувся тупим зором довкола, заверещав страшенно й кинувся на землю в епілептичних корчах. Діти перелякалися, та не менше перелякався й сам учитель. Його почали трусити, відливати водою, але це не помагало нічого; покликали сторожа, і вчитель велів віднести його додому. Страх якого репету наробила Рифка, побачивши свого Готліба — бо так з великої любови вона кликала Дувідка — в такім стані. Вона прибігла до школи й мало не видерла очей учителеві, а потім побігла на скаргу до ректора. Цей прийняв її не дуже то чемно, закидаючи їй, що розвезла свого синка, як циганську пугу, і такого розпущеного та злобного хлопця вони не можуть стерпіти в школі.
— Але ж він хорий, хорий! — кричала Рифка, в якої серце рвалося на саму думку, що хтось міг доторкнутися до її божища.
— Коли хорий, то держіть його дома, — сказав ректор, — у нас не шпиталь, а школа.
— У вас не школа, а шкіродерня, катівня, — верещала Рифка. — Я вас до суду подам, я пошукаю свого права. Я вас навчу!
На цьому, одначе, справа й скінчилася, бо в суді не прийняли скарги — тоді ще не розуміли науки без биття, — а Василіяни не прийняли Дувідка до школи. Він так і залишився в приватній науці.
— Пощо йому та школа? — говорила Рифка своїй мамі. — Він і без того все ліпше знає від них. Вони з одної зависти знущалися над ним. Отже, я їм покажу, що він сам без них більше навчиться, як у їх дурацькій школі.
Дувідкові найняли приватного вчителя, але справа через те не посунулась наперед. До деяких предметів, головно — до рахунків, його зовсім не тягло, і година рахунків бувала йому найтяжчою мукою. Тільки модні тоді кримінальні романи „Рінальдо Рінальдіні“ та повісті Ежена Сю, Габоріо, Монтепена й інших романтиків зацікавили його, і відтепер, увесь час вільний від пустого байдикування, він обертав на лектуру, від якої кипіло в його голові й бурилося в його фантазії. Батько, зрештою, не дбав про його виховання. Він також був неосвічений і не відчував потреби книжки, та й знав при тім, що Дувідкові ніякого спеціяльного, фахового знання не потрібно, бо він буде, мати гроші.
— Гроші — велика річ, — говорив не раз Герман у своїм домашнім крузі. — Слухай, синку, гроші — то всемогучий пан! З грішми ти мудрий, а без грошей дурень. З грішми ти пан, а без грошей капцан. З грішми тебе шанують, а без грошей на тебе плюють.
— А мені про гроші байдуже! — мовив Дувідко.
— А чого ж тобі треба? Чим би ти хотів бути?
— Розбійником, — мовив, усміхаючися, Дувідко,— не для грошей, не для грабунку, що мені гроші? Візьму й закопаю в землю. А для самої небезпеки, для тих дивних пригод, що на саму їх згадку аж мороз іде по тілі. Оце мені життя!
— Ах, то лицарська кров! То лицарська кров! — шептала Рифка, подивляючи Дувідкові слова.
А Герман сміявся.
— Ну, ну, синку, тепер те не в моді. Ми також по-свойому розбійники, стоїмо на чатах, пильнуємо хвилі, плянуємо напади й відбиваємо чужі, ставимо засідки й ризикуємо. То, синку, війна, в якій треба більше дотепу, хитрости, безоглядности й обережности, як у розбійництві.
— Але я тої війни не люблю, — скрививши рота, мовив Дувідко. — Я люблю, як щось живе треплеться мені в руках, а я раз-за-разом затоплюю ніж у його тіло й сліджу його передсмертні судороги, і любуюся струмками гарячої крови, що б'є ключем із його рани, і слухаю його передсмертного стогону й харчання. Оце приємність! Чуєш, що ти пан над життям людським, коли можеш відібрати його в кожній хвилі.
Германові ніяково було слухати таких концептів, хоч він не вірив у їх серйозність та вважав їх вискоками тих розбійницьких повістей, якими зачитувався його син. Лише блиск його очей, дикий і кровожадний, коли його фантазія забігала на такі теми, велів бачити в них виплив дійсного нахилу його вдачі. Герман здвигав ременами і йшов за своїм ділом, а Дувідко довго ще з матір'ю фантазував на тему розбоїв і вбивств, і вона з подивом слухала його фантазій та все лише шептала:
— Лицарська вдача! Що за лицарська вдача!
— От дітвак, нехай фантазує! — мовив Герман, спльовуючи на підлогу, потім зажмурив очі й задрімав.
І сниться йому, що він лежить на зеленій мураві, пахучій подихами весни, а над ним висить ясне небо глибоко-блакитною безоднею. І мурава під ним, мов льодова крига, пливе кудись по якомусь невидному, безбережному морю. Його серце починає бити живіше, мов у чоловіка, що лежить, але рівночасно все його тіло таке ослаблене, знесилене, що він не може ворухнути ані рукою, ані ногою. І глядить угору й бачить, що край його голови виростає пальма й звішує над ним своє здоровенне листя, мов великий парасоль. А в тім листю ворушиться щось неясне, невидне в тіні листя, а замітне тільки якимись металевими відблисками, що пробігають від часу до часу, коли те, неясне, частиною свого тіла висунеться на сонячне світло. Ах, тепер він бачить: це гадюка, величезна гадюка, Воа Constrictor, що склубився серед пальмового листя й оце, висунувши голову вниз і загнувши шию гаком, своїми пронизливими очима вдивляється в нього. Герман і собі ж не може звести очей від зору гадюки; його серце б'ється швидко-швидко — не знати, чи тривогою, чи радістю; ані думки про те, щоб тікати кудись, кликати допомоги. І нараз лускіт, мов би з батога тріснув, гадюка випросталася і впала з дерева на мураву ось-ось біля нього, і на своїй шиї він почув холодний дотик її голови. І прокинувся.
— Ну, — вирвалося несвідомо з його вуст.
Перед ним стояв Дувідко, покритий пилом, задиханий і з густими рум'янцями на лиці.
— Це ти? — промовив Герман, окидаючи його очима.— Пішки йшов?
— Ні, верхи їхав. На буланім, — мовив Дувідко.
— І не скинув тебе?
Дувідко не відповів на цю невинну інсинуацію, але сів на ріг столу, мов на коня, і почав махати ногами.
— Може, що сталося дома, що ти приїхав? — питав Герман, не ворушачися з фотелю й докінчуючи свою сієсту.
— Ні, не сталося нічого.
— А чого ж ти приїхав?
— Так собі. Нудно стало. Що мені робити?
— Щобудь роби, то не буде нудно. Ось тут до ведення рахунків здалась би ще одна сила.— До ведення рахунків! — скрикнув Дувідко. — Ти ж знаєш, тату, що мені рахунки обридливіші від усього на світі.
— Попробуй, то швидко й засмакуєш.
— Ні, не хочу. Як засмакую, то візьмуся, а тепер не хочу.
— Ну, то, може, полізеш у яму?
Дувідко витріщив очі на батька. Така думка, щоб він ліз у яму, як простий ріпник, не приходила йому ніколи в голову.
— У яму? Чого?
— Копати, — з усміхом відповів Герман. — Коли тобі нудно — це найліпший спосіб. І небезпечно, почуєш, як заморока ходить по нафтових жилах і булькоче й преться до стін ями. Ну, і плату дістанеш.
— А ти був там, унизу?
— Певно, що був.
— Ну, і що?
— І нічого. Побув, покопав та й виліз.
— Ну, то мені байдуже. Не піду. І загалом, тату… я хочу бути великим чоловіком.
— Добре, будь.
— І славним, голосним на ввесь край.
— Не знаю, на що це тобі придасться, але як хочеш, то будь.
— Чую в собі силу, відвагу, рішучість.
— То дуже красно. Лізь у яму й працюй.
— Тату, не смійся з мене. Мене пре щось, розпирає до якогось незвичайного діла, а ти мені: лізь у яму.
— Якого ж тобі незвичайного діла треба? Що ти можеш зробити незвичайне?
— О, зробити незвичайне діло! Певно, на це треба й незвичайного чоловіка, незвичайної вдачі. А все те в мене є. Мене розпирають гадки. Якісь високі бажання не дають мені спати.
— Скільки знаю, — мовив, усміхаючись Герман, — усе спиш міцно й хропеш, як жорновий камінь.
— Але й уві сні не покидають мене думки! — говорив Дувідко, не звертаючи уваги на батькові кпини. — Я би хотів видумати щось таке, чого досі ніхто не видумав, збудувати щось таке, чого ніхто не збудував. Я би хотів видумати чоловіка іншого, вищого понад те, що живе нині на землі. Щоб він плавав у воді, як риба, літав у повітрі, як птах, щоб міг піднестися на місяць, на сонце, пролітати всесвітні простори, як промінь. От це було би раз! Оце була би задача, гідна найбільшого філософа.
— Видумати це, Дувідку, потрапить і дурень, а зробити — от що трудніше. Та вже ж і повидумували всякі машини й до бігання, і до плавання, і до літання…
— Машини! Що таке машини? Ти її зроби, ти її монтуй, ти її обслугуй, а вона попсується — і ти стій, як дурень! Тьфу, паскудство! Тут не машин потрібно, а натуру людську перемінити, піднести на вищий ступінь! Ось що мені хотілось би видумати.
— А може би ти хотів дещо грошей?
— Нащо мені грошей?
— Ну, так, на цукерки, шоколядки. — Що то, я дитина, щоб їв цукерки та шоколядки?
— Та хоч і не дитина. Все таки б менше тобі нудилося, і ти не займався б такою філософією. Ну, але годі з нею. Мені пора йти оглянути роботу. Підеш зо мною?
——————
- ↑ Індоленція — нездібність.
- ↑ Касино — клуб.
- ↑ Реставрація — ресторан; реставратор — завідатель реставрації.
- ↑ Герсти — слухай (жидівське).
- ↑ Я думаю завсігди.
- ↑ Пуджали — лякали.
- ↑ Склеп — крамниця.
- ↑ Овшім — з польського, значить — то гарно, то й радо.
- ↑ Здецидований — рішившись.
- ↑ Виходити з кляс — значить ставати до військового побору.
- ↑ Конарі — галуззя.
- ↑ Блаватні товари — мануфактура.
- ↑ Гамерика — Америка.
- ↑ Дурних поляків.
- ↑ Що хочете?
- ↑ Вступ заборонено.
- ↑ Дурний жид!
- ↑ Дурні поляки з Галичини.
- ↑ Прусаки мусять прийти.
- ↑ Жиди можуть також.
- ↑ Стеклий — скажений.
- ↑ Сукенка — спідничка.