Твори (Франко, 1956–1962)/1/Передмова до збірки «Добрий заробок»
| ◀ Відривок з листа Ів. Франка до М. Драгоманова | Твори в 20 томах Том I Передмова до збірки «Добрий заробок» |
Уваги ▶ |
|
Сказано: письменник, що починає писати свої спомини, починає сам собі копати могилу. Що ж, хоч би й так. Могила, це таке добро, що ніхто з нас його не мине. А в такім разі. —
Двадцять шість літ по написанню першого оповіданнячка з серії „Галицьких образків“ приступаючи до збірного їх видання, я почуваю охоту сказати декілька слів про те, як, коли і з яким пляном писались вони.
Перші оповіданнячка „Лесишина челядь“ і „Два приятелі“ були написані літом 1876 р. в Лолині для календаря „Дністрянка“, що видавало товариство „Академіческій Кружок“, під редакцією д. Антона Дольницького. Календар вийшов восени того самого року, і мої оповіданнячка в нім звернули на себе увагу народовців, особливо пок. Володимира Барвінського. Взагалі „Дністрянка“ була для нього несподіванкою і він постановив і собі ж видати подібний альманах, у якому мали бути заступлені старші народовецькі письменники. Так повстала „Руська хата“, видання невдатне в цілості, не вважаючи на заступлені в ньому імена Куліша, Федьковича та Данила Млаки. Познайомившися зо мною в ту пору, В. Барвінський кілька разів зводив розмову на мої оповіданнячка, просячи дати йому дещо в такім роді для „Правди“. Я дав йому зимою 1876 р. свій „Оловець“, який йому дуже подобався. Ми розговорилися про різні літературні теорії й пляни. Я, бувши тоді під впливом Золя, звернув розмову на потребу — змалювати нашу суспільність у різних її верствах, та вказував заразом на трудність такого діла. Барвінський виявив мені, що й у нього укладається плян цілої серії оповідань, яким він хотів надати спільний титул „Галицькі образки“. Він брався змалювати те життя, яке, мовляв, він найліпше знає, життя української інтелігенції, а головно духовенства. При тім він не міг погодитися з таким способом писання, який проявивсь у мене, особливо в „Лесишиній челяді“.
— Ну, що воно таке! — говорив він. — Могла б була вийти гарна ідилія, якби не той нещасний натуралізм, що псує ідилічне вражіння. До якої категорії творів зачислити це?
Я відповів, що про всякі категорії мені байдуже, а пишучи оповіданнячко, я попросту хотів змалювати контраст між красою природи й мізерією людського життя.
— Це не в дусі нашої поезії, особливо народньої, де природа звичайно сумує й веселиться згідно зі смутком або радощами чоловіка.
Я доказував, що така ніби гармонія, це один із способів збудити настрій, але народній поезії не чужий і другий спосіб — контрасту. Барвінський не розумів поетичного твору, якого головна мета — збудити такий чи інший настрій; він стояв за тим, що треба писати заокруглені оповідання, новелі або романи, а не ескізи. Я заявляв, що не чую в собі сили ані не маю настільки обсервації, щоб збудувати заокруглене оповідання й дати в ньому повний малюнок чи то цілої суспільности, чи навіть одної якої верстви. І ще на однім пункті ми не могли зійтися з В. Барвінським: він жадав, щоб повість побуджувала таким чи іншим способом патріотичні чуття; я стояв на тім, що поперед усього треба малювати відносини, людей, поодинокі їх учинки з поглядом на їх окруження і на ті спеціяльні особисті та громадські імпульси, що побуджають їх до такого, а не іншого ділання. Я вказував на те, що за-для різного виховання, традиції, окруження й логіка, розумування і причиновість у поступуванню різних людей у різних суспільних верствах бувають різні, і що малювати ті спеціяльні логіки та психології для мене дуже принадна річ.
— Ну, але то мало людського життя, щоб на стільки вжитися та вдуматися в дух різних людей із різних верств, щоб можна було змалювати їх у повістях — сказав Барвінський.— Так, — відповів я, — та про те це конечне, і тільки маючи такий образ суспільности в різних її верствах та моментах, ми будемо могти подумати про синтезу, про ширші заокруглені образи. Такі детальні студії можуть і повинні робити різні люди; не біда, коли вони будуть фрагментарні; це навіть ліпше так, бо письменник у таких ескізах може передати безпосереднє, живе вражіння дійсности, не потребуючи накручувати, докомпоновувати та фальшувати, щоб натягти твір до рам заокругленої повісти.
Барвінський так і не згодився з моїм поглядом і засів писати свої „Галицькі образки“ — з яким успіхом, не моя річ тут осуджувати. Та в мене ця розмова з ним довела до повної свідомости плян — збирати матеріяли, ескізи та оповідання для змалювання образу нашої суспільности в різних її верствах, у різних змаганнях, працях, заробітках, стражданнях, поривах, ілюзіях та настроях. Життя дало мені аж надто багато нагоди до вбирання таких матеріялів. Принагідні оповідання знайомих, фігури, здибані в вагоні залізниці, власні спомини та спостереження, — все те перетворювалося звільна протягом літ у більші або менші оповідання та ескізи. Я силкувався кожний такий образок виносити в душі доти, доки не вживуся у властиву йому атмосферу, не віднайду властивий йому тон і спосіб викладу. Ця праця йшла в мене дуже помалу; деякі образки мучили мене в душі по кілька літ; я по кілька разів брався викинути їх на папір, та чуючи, що „не вдав тон“, відкидав написане й переходив до іншої роботи, щоб по якімсь часі знов вернути до закиненої проби. Таким робом із маленькою гуморескою „Грицева шкільна наука“ я носився більше як три роки, переробляв кілька разів, прозою й віршами, оповідання „Ліси й пасовиська“, „Поєдинок“, „Сам собі винен“. Правда, деякі оповідання виходили готові відразу, за одним присідом, але завсігди це бувало лиш тоді, коли оповідання було перед тим зовсім готове, виношене й заокруглене в душі, і мені приходилось, так сказати, переписувати лише з готового.
Роки йшли за роками, тих дрібних оповідань набиралось у мене чимраз більше. Я друкував їх по різних виданнях, у фельєтонах газет, у календарях Просвіти; інші приходилось уперше друкувати по-польськи, коли в українській пресі для мене на якийсь час не стало було місця; деякі попропадали в непогоді часу. І так пропало надруковане в другім томі віденського „Слав'янського альманаху“ з 1880 р. оповідання „Микитичів дуб“, альманах сконфісковано за зовсім невинну статтю Драгоманова, і з видання не лишилось мабуть ані одного примірника, так що й мойого оповідання мені так і не вдалось роздобути. В руках пок. Партицького пропало оповідання „Записки недужого“, яке тепер мені доводиться з захованих у мене ескізів перероблювати другий раз. Інтересна була доля оповідання „Муляр“. Написане 1878 р. для того ж віденського „Слав'янського Альманаху“ і не вміщене в ньому, воно довгі літа лежало в рукописі. Першу половину помістив я в польськім перекладі в робітницькій часописі „Praca“; не вспівши через якесь опізнення дати решти рукопису, я був мимовільною причиною того, що пок. польський письменник Б. Спауста доробив другу половину до мойого оповідання; хто цікавий, може порівняти ту другу часть з моєю. Кілька літ пізніше я подавав український текст до редакції „Зорі“, та редактор признав оповідання не гідним друку з тої фізичної причини, що мулярі загалом великі лінюхи, а такого факту, який оповідаю я, він не бачив ніколи. Тим часом ціле оповідання в польськім перекладі було вже надруковане в фельєтоні варшавської „Prawdy“ і зустрілося з похвалою деяких польських письменників; по-українськи воно появилось аж у збірнім виданні „В поті чола“.
Ця книжка, в якій була зібрана значніша часть моїх дрібних оповідань (усіх 20), уперше могла вияснити той план, що лежав у основі всіх тих оповідань — дати немов мозаїковою роботою виконаний образ нашої суспільности. Правда, я вибрав там собі „образки з життя робучого люду“, полишивши на боці оповідання про інтеліґентів, або, як я тоді укладав собі по соціяльним категоріям, групи „вчителів“ і „експлоататорів“. Видати збірники тих інших оповідань тоді мені не довелось.
Від того часу минуло знов більше як десять літ. У моїй теці назбиралося знов дещо нових ескізів та більших оповідань, та й мій первісний плян розширився де в чому. Нове збірне видання моїх оповідань, яке бажалось би зробити повним, на скільки це можливе, являється в іншій формі та в іншім угрупованню. Кожний томик містить оповідання більше менше однородні змістом, давніші помісь з новішими. Вилучено з цього видання оповідання з бориславського життя, що мають вийти накладом „Р. У. Видавничої Спілки“, а також не входять у цей плян більші повісті та драми. Цей тимчасовий плян обіймає наразі дванадцять томиків, кожний о об'ємі 8—10 аркушів друку. Такий спосіб видання принято з огляду на пожадану дешевість і з бажанням, щоб ті оповідання, прості та подиктовані сучасною громадською думкою, пішли не лише до рук нашої інтелігенції, але також під селянські стріхи і всюди будили те саме почуття, що було імпульсом до їх писання на протязі цілої чверти століття — почуття класової й національної свідомости. Історія тої чверти століття доказала, що тим своїм почуттям автор тоді станув на добрій дорозі, і що поле, на якому він своїми ескізами клав іноді перші скиби, — не пустий грегіт, але розлога і плодюча нива, на якій можемо надіятися ще багато свіжих і величніх плодів.
Криворівня, 15 серпня 1902.