Твори (Франко, 1956–1962)/1/Муляр
| ◀ Два приятелі | Твори в 20 томах Том I Муляр |
Сам собі винен ▶ |
|
Ах, той стук, те калатання, ті крики на вулиці якраз проти мого вікна проганяють усяку думку з моєї голови, не дають мені й на хвилю спокою, відривають від праці. І нікуди мені подітися, нікуди сховатися від того невгамовного стуку: від рана до вечора він не перестає, а коли ляжу спати, змучений денною спекою, то чую його виразно навіть у сні. І вже цілі два місяці так, подумайте собі! Відколи напроти моїх вікон почали мурувати оту нещасну каменицю, відтоді я не написав ані одної стрічки, і стук та калатання не вгавали в моїх вухах.
Не можучи сам нічого робити, сідаю день денно у вікні й дивлюся на роботу інших. Вид руху, бігання, праці кількадесятьох людей, що вертяться і нишпорять у тім тіснім місці мов мурашки в купині, прогонює нервове роздразнення. Я вспокоююсь дивлячись, як помалу-малу під руками тої маси робучого люду росте велика камениця, як здвигаються вгору її мури, як шипить та куриться вапно, що його гасять у великих дощаних скринях та спускають відтак у ями, як мулярі тешуть цегли, допасовуючи їх до належного місця, як жінки й дівчата носять цемент у цебриках, у яких крізь вуха прошилено дрючок, як помічники, зігнені в дугу, на дерев'яних носилках, ярмом накладених на плечі по оба боки шиї, двигають цегли горі риштуванням. Уся важка, щоденна робота тих людей проноситься передімною мов хмара, і чуючи їх крики, жарти та розговори, я й сам про себе забуваю, немов тону в якімось безбережнім непрозорім тумані, і швидко, невловимо пливе година за годиною, день за днем.
Лиш ті підмайстри зі своїм криком, зі своєю лайкою, погрозами, наругами та самоволею над робітниками виривають мене з того непрозорого туману, нагадують живу, погану дійсність. Їх лиш двоє, а прецінь усюди їх повно; всі робітники мовкнуть і хиляться, де який із них проходить. Нічим їм не догодити, ніщо їм не в лад, на все в них готова наруга, готове гнівне, згірдне слово. А нехай-но котрий робітник посміє відізватися, боронитися або впімнутися за товаришем, — зараз лице пана підмайстра наливається кров'ю, з уст прискає піна, і мається ж тоді від нього винуватець! І то ще добре, коли йому позволять терпіти, коли не наженуть в цій хвилі від роботи! Адже вони тут повні пани, їх власть над робітниками необмежена, а нагнавши одного, вони зараз же надиблють чотирьох, що ще й напрошуватись будуть на місце прогнаного. О, нинішнє літо для підмайстрів жниво! Вибирай лишень і з платні вривай скільки хочеш, нічого не скажуть робітники, — а як котрий схоче пожалуватися будівничому — геть його, нехай гине з голоду, коли не хотів бути покірним.Одного дня, коли я, як звичайно, сидячи в вікні поглядав на роботу, вчинився нараз крик на самій фронтовій стіні. Причини крику я не бачив, — чув тільки, як підмайстер кинувся до одного робітника, понурого, високого муляра середніх літ, і почав ганьбити його останніми словами. А той нічого, похилився, і дальше робить свою роботу. Але підмайстра ця вперта, понура мовчанка розлютила ще більше.
— Ти злодію, ти драбе, кримінальнику, зараз мені забирайся відси! — кричав запінений підмайстер, чимраз ближче надскакуючи до робітника.
Я бачив, як понуре, нахилене над цеглою лице муляра чимраз більше червоніло, мов жаром наливалось. Він затис зуби і мовчав.
— Чи маю сто разів до тебе говорити, ти шибенику, голодранче, розбійнику один, га? Марш відси, зараз забирайся, бо скинути кажу!
Робітник очевидячки боровся сам із собою; його лице аж посиніло. Вкінці, не випростовуючись, підвів трохи голову, і звільна, з невимовною погордою в кожнім звуці, процідив:
— Хлоп-хлопом! Мудь-мудьом[1]! Не дай Боже з хлопа пана!
Підмайстер на хвилю немов застиг на місці при тих словах. Очевидно примівка мулярева вразила його в саме болюче місце: він був з хлопського роду, і тепер, ставши „паном підмайстром“, дуже стидався свого походження. Тож, по хвилевім остовпінню, він вибухнув повною силою пари.
— Так? Так ти до мене? Чекай же, я тобі покажу! Я тебе навчу! Марш!Робітник не рухався а місця і робив своє.
— Забирайся, опришку! Махай до сто бісів, бо велю поліцая закликати!
Робітник уперто ценькав молотком о цеглу. Тоді підмайстер прискочив до нього, вирвав йому молоток із руки і шпурнув на вулицю. Розлючений муляр заскреготав зубами і випростувався.
— Хаме! — крикнув він. — Якого ти біса мене вчепився? Чого ти від мене хочеш?
— А! Так ти грозиш? — ревнув підмайстер. — Ґвалту! Ґвалту! Розбійник!
На той крик прибіг другий підмайстер і оба сполученими силами кинулись на муляра. Той не опирався. Кулаки посипались на його плечі; супроводжений стусанами, німий з лютости й розпуки, він зійшов із риштування і взяв на плечі свій мішок з начинням.
Інші робітники, що бачили цілу ту справу, мовчки працювали, похилені над цеглою і закусуючи зуби. Ніхто з них не писнув ані слова.
— Масти хлопа лоєм, а він смердить гноєм! — крикнув на відхіднім муляр уже з вулиці. На лиці його ще раз показалася силувана насмішка, але в очах рівночасно проти сонця заблищали сльози.
— Лиш ти не йди на зломану голову, опришку, Довбущуку поганий! — крикнув підмайстер з муру і погрозив відходячому кулаком.
Другого дня я встав рано й виглянув крізь вікно. На вулиці ще було тихо. Робітники тільки що сходилися „на фабрику“. Я дуже зачудувався, побачивши між ними прогнаного вчора муляра. Зацікавлений, я почав дивитися, що з того буде, як прийде підмайстер. Інші робітники мало бесідували з собою, а до відігнаного Й зовсім ніхто не підходив, він стояв з прибока коло паркану. Аж ось і підмайстер надійшов, фукаючи чогось, як ковальський міх. Він швидко озирнув робітників; його гнівний погляд зупинився на прогнанім учора мулярі.
— А ти, опришку, знов тут? А ти чого тут? Хто тебе потребує?
— Пане підмайстер, — озивається робітник, підступаючи два кроки (серед загальної тиші чутно, як тремтить його насилу здавлюваний голос), — пане підмайстер, майте обачіння. Що я вам зробив? За що ви мене хліба збавляєте? Адже знаєте, що тепер роботи ніде не знайду, а дома…
— Марш ти мені, кримінальська мордо! — ревнув підмайстер, котрому нині не в лад була покірлива стать, так як учора вперта, понура мовчанка.
Муляр звісив голову, взяв під паху свій мішок з начинням і пішов.
Цілий тиждень потім щорана я бачив ту саму сцену на вулиці. Відігнаний муляр очевидно не міг ніде знайти роботи і щорана приходив просити підмайстра, щоб прийняв його. Але підмайстер був твердий як камінь. Ніякі просьби ані заклинання не порушували його, і чим більше муляр гнувся та хилився перед ним, чим глибше западали в голову його потускнілі очі, тим гордіше бадьорився перед ним підмайстер, тим прикрішими та згірднішими словами ганьбив бідолашного робітника. А той неборака по кожнім відказі тільки стискав зуби, брав мовчки під паху свій мішок і втікав не оглядаючись, немов боявся якоїсь страшної покуси, що так і перла його до поганого діла.Було це вечером у суботу. Напрасний[2] дощ захопив мене серед вулиці, і я змушений був схоронитися до поблизького шиночку. В шинку не було нікого; брудна, вогка світлиця була слабо освічена одною лямпою, що сумовито гойдалася на стелі, а за шинквасом дрімала стара, товста жидівка. Оглянувшися по кутах, я — диво дивне! — за одним столом побачив знайомого муляра поруч із своїм завзятим ворогом підмайстром. Перед кожним стояла склянка пива до половини надпита.
— Ну, дай нам Боже, куме! — сказав муляр, стукаючи своєю склянкою о підмайстрову склянку.
— Дай Боже й вам! — відповів той тоном де-де лагіднішим, ніж на вулиці коло роботи.
Мене зацікавило це дивне товариство. Я казав собі дати склянку пива й сів далеко в другім кінці світлиці в куті за столом.
— Та що, куме, — говорив муляр, видимо змагаючись на силу на свобідний тон, — не добре це, що ти так на мене завзявся, бігме[3] не добре! За таке, куме, Бог гнівається!
Говорячи це, він закалатав склянкою о стіл і замовив іще дві склянки пива.
— Та ж ти, куме, знаєш, що в мене дома, яка нужда! Не треба тобі й говорити. Жінка слаба, заробити не може, а тут я вже, з ласки твоєї, цілий тиждень ані о!.. Та ще коби то я сам, то вже би чоловік якось терпів. А то, видиш, слаба жінка, та й ті бідні хробаки, вже ледве лазять, хліба пищать… Серце крається, куме, бігме, що крається! Адже я їм якийсь отець!Підмайстер слухав цієї бесіди, понуривши голову і хитаючи нею, немов дрімав. А коли жидівка принесла пиво, він перший узяв склянку, калатнув о муляреву і сказав:
— На здоров'я твоєї жінки!
— Дай Боже, щоби й ти не хорував, — відмовив муляр і надпив трохи свою склянку. Видно було з його лиця, як неохітно його вуста тикалися напитку. Ах, може на нього пішов останній гріш із визиченого перед чотирма днями ґульдена[4], що мав прокормити цілу його нещасну родину аж до ліпших днів, бо другого Бог знає чи де вдасться визичити! А тепер він за останній гріш узявся гостити свого ворога, щоби хоч так задобрити його.
— І ще ж ти, куме коханий, зваж так на сумління, що я тобі такого зробив? Що в злості сказав тобі нечемне слово?.. А ти ж мені скільки наговорив! Бігме, куме, не добре так кривдити бідного чоловіка!
Кум, випивши пиво, знов схилив голову і хитав нею, немов дрімав.
— Та вже, — заговорив несміло муляр, — будь ласкав, у понеділок… теє… Сам видиш, куди бідному чоловікові дітися? Хіба таки на пні гинути з жінкою й дітьми?
— Та що, скажеш дати ще склянку того шуму? — перервав його бесіду підмайстер.
— А, і овшім, і овшім! Гей, ще склянку пива!
Жидівка принесла пиво, підмайстер випив його й обтер уса.
— Ну, та як же буде? — спитав тривожно муляр, стараючися взяти підмайстера за руку і дивлячись йому в лице.— А як буде? — відповів той холодно, встаючи і збираючися до відходу. — Дякую тобі за пиво, до роботи в понеділок не маєш чого приходити, я вже приняв другого. А впрочім (ці слова сказав уже коло самих шинкових дверей) я таких опришків, таких шибеників, як ти, не потребую!
І підмайстер одним скоком вибіг на вулицю й затріснув за собою шинкові двері.
Нещасливий муляр став мов громом прибитий на ті слова.
Довгу хвилю стояв нерухомо, не знаючи запевно, що й думати. Далі прокинувся. Якась дика думка блисла в його голові. Він одною рукою пірвав стіл, за котрим сидів, і як стій відломав від нього одну ногу, а відтак замахнув відломаною ногою по шинквасі. Брязк, дренькіт, хруст, крик жидівки, гамір надбігаючих людей, крик поліціянта, все в одній хвилі зіллялося в одну дику, оглушаючу гармонію. За хвилю нещасний муляр опинився серед ревучої та пискливої купи жидів, що з великим рейвахом віддали „скаженого та бісноватого розбійника“ в руки поліціянта. Грізний сторож публичного безпеченства вхопив його за плечі і пхнув наперед себе. Побіч поліціянта поволоклася ледве жива з переляку шинкарка, залишивши замісць себе другу якусь жидівку в шинку, а довкола них голосячи та верещачи, ціла купа жидиків і всякої вуличної голоти повалила до поліції.
- 1878 р.
——————