Твори (Франко, 1956–1962)/2/Поєдинок
| ◀ Мавка | Твори в 20 томах Том II Поєдинок |
Мій злочин ▶ |
|
Zwei Seelen leben,
ach, in meiner Brust[1]
J. W. v Goethe.
Битва була в самім розпалі. Гармати ревіли, мов люті звірі, кидаючи з своїх гирл тяжкі, смертоносні кулі. Ракети лускали високо під хмарами, розсипаючися градом кровавих іскор. Уся широка кітловина стогнала, кричала, гриміла та палала, мов одне пекло. Сонце зайшло, а сумерки, налягаючи на землю, робили весь той образ знищення, різанини і смерти ще страшнішим.
В тім огнистім, пекельнім вирі, де пітьма мішалася з різкими огняними язиками, де смерть являлася у всіх можливих видах, де кров людська димілася і бурхала потоками, а тисячі сильних, здорових і рум'яних парубків ішли по трупах товаришів назустріч неминучій погибелі, в тій безодні знищення й жаху дух людський завмирав, думка губилася, мов порошинка в полі, — чоловік ставався бездушною машиною, живим деревом, яке нічого не знаючи, нічого не тямлячи, йде куди йому кажуть, робить, що йому кажуть, і паде, де його постигне неминуча загибель.
У такім самім безтямнім стані був і я ось уже півгодини. Відколи наш капітан крикнув нам: «Марш!» — відколи довкола засвистали кулі, затріщали гранати, залунали зойки ранених, задимилося поле від вистрілів, від тої хвилі я стратив силу приймати вражіння, стався машиною. Я знав тільки одне, що наша ціль були ті горючі хати недалекого села, відки сипався на нас густий град ворожих куль.
Ні, я не можу сказати, що знав це! Тільки пожежа, що роздирала тисячами огняних мечів густі сумерки і ще густіші клуби диму, — ота пожежа тягла мене і всіх моїх товаришів до себе, так як огонь лямпи тягне до себе нічні нетлі.
Ми йшли мовчки, топтали по трупах мовчки, бродили в крові мовчки: тільки коли часом цей або той траплений кулею повалився на землю, виривався з його грудей роздираючий крик. Але лише на хвилю! Він зараз затихав під ногами дальших рядів, що мов сліпа лавина перевалювалися через нього.
— Бігом до штурму! Марш! — загримів за нами голос капітана.
Той голос, захриплий але різкий, ухопив нас, бачилось, у могутні кігті і кинув нами наперед, мов важким каменем. Що діялось зо мною кілька мінут по тім розказі[2] — не знаю. В моїй уяві миготять безладно перемішані блиски пожежі, блиски багнетів, гашені гарячою кров'ю, гуркіт вистрілів, зойк, прокляття, стогнання конаючих, і глибокі, страшенні рани в покорчених, живих тілах людських, освічені вибухами полум'я. Я отямився аж серед села, серед моря іскор, мов муром обведений довкола чорними стовбурами диму, на якімось вільнім місці, мов на вигоні.
Я був сам. Я став, відітхнув важко, озирнувся довкола і знов відітхнув. Після страшенного зворушення я не міг іще прийти до себе, не знав, де я, що зі мною діється й звідки я тут узявся.
По хвилі моя притомність зачала вертатися. Перше чуття, яке пригадало мені, що я жию, був глухий, пекучий біль у грудях. Що це? Чи я ранений? Переконуюся, що ні, — але біль проте не перестає. Довгої хвилі треба було, поки я міг переконатися, що це болить моє серце.
Але чого ж воно болить? Хіба я винен тій страшній руїні? Хіба я можу спинити її? Хіба я міг опертися всемогучій силі, що пхнула мене самого враз із тисячами інших в оцю пекельну долину на кривавий танець? Хіба я можу чародійським словом загоїти всі рани, спинити всю кров, згасити всі пожежі?…
Довкола мене гриміло, ревло, клекотіло, мов у кітлі. Битва тревала дальше, але покотилася огняною лавиною в інший бік. Довкола мене широким замкнутим кругом клубилися стовбури диму, тріщало горюче делиння будинків, гуділа велика пожежа. Я стояв у тім огнянім крузі без виходу. Розпалене повітря лилося мов горюче олово в моїй груді, дух мені захапувало, кров била в жилах молотами, страшенна спрага давила мене за горло, світ зачав колихатися і крутитися в моїх очах…
Нараз дихнула в мої груди хвиля холодного, оживляючого повітря, я випростувався і побачив перед собою — себе самого. Смертельна трівога пройняла мене до кости, розбурхана кров ледом стялася і на хвилю мабуть зовсім перестала битися. Мов причаровані впилися мої очі в дивну появу, що німо, з грізним, від пожежі паленіючим лицем стояла передо мною.
— Хто ти? — ледве прошептав я, важко переводячи дух.
— Я Мирон, — відповіла сміло й твердо поява.
Так, це справді був Мирон! Це справді був я, такий сам, як колись у найкращі, найсвятіші дні моєї молодости! В гордій, смілій поставі, в блискучій зброї стояв мій власний образ передо мною, мірячи мене строгим, грізним оком судді, що бачить перед собою затверділого і непоправного злочинця. Від того погляду мої груди стискалися, вся моя істота тремтіла, мов лист від осіннього вітру. Ох, я чув неясно, але все таки чув, що не вийду чистим із цього гострого суду.
Але в хвилі, коли мої розтривожені думки вспіли зібратися і впорядкуватися, відізвалася в моїй груді сильним голосом любов себе самого і заглушила тривогу.— Як це ти кажеш, що ти Мирон, — заговорив я, не зводячи з нього очей,— коли я Мирон!
— Ти? — відповів мій двійник коротко, з виразом безперечної погорди. Це одне коротеньке слово дивної появи мов молотом ударило мене в тім'я. Я знов почув глухий, пекучий біль у грудях і довго не міг зловити стільки повітря, щоб промовити слово.
— Коли ти Мирон, — сказав я вкінці,— то хто ж я такий? Аджеж оба ми не можемо бути одною особою.
— Не можемо, певно, що не можемо! — потвердив він зі згірдною усмішкою.
— То хто ж я такий, коли ти Мирон?
— Ти? Хто ти такий? Вітрова мара, привид моєї розгаряченої фантазії, ніщо.
— Я.., ніщо? — крикнув я, добуваючи останніх сил — Я привид? Я мара? Алеж у мене тіло, і кість, і кров! Алеж я рухаюсь і хожу незалежно від тебе! Алеж я був тут перед тобою!
Дивний привид грізно наморщив брови.
— Нужденна маро! — скрикнув він, — брехлива появо, плоде сумерку і тривоги, і ти смієш ще суперечатися зо мною? Смієш простягати свої злудні[3] руки проти мене, правдивої дійсної дійсности? Ну, чим, скажи мені, чим ти докажеш, що ти Мирон, а не я?
Я стояв, мов поражений громом. Думка моя була мов одеревіла, я не міг знайти ніякого доказу.— Ну, скажи мені, які твої діла, які твої змагання? Куди йдеш? Чого хочеш? За що борешся?
— Я охороняю порядок, роблю порядок, хочу порядку, борюсь за порядок — пробубонів я, але чув, що сили мої щезають, немов хто половину серця вирвав мені з грудей, половину життя виссав із тіла.
— Нужденний привиде! — загуло громове слово мого страшного судді — і ти говориш, що ти Мирон? Отже знай, що Мирон той твій порядок уважає пануванням підлоти над чеснотою, а твої діла служенням тиранії, а твою боротьбу кровавим злочином! Щезай геть! Ти не Мирон!
— Але чим же ти докажеш, що ти Мирон? — прошептав я.
— Коли докажу, що ти мара, привид, ніщо.
Я зложив уста до насмішки.
— Не віриш іще? Переконайся! Ану, поборімося! Коли ти дійсний Мирон, а я привид, то я щезну від твого вистрілу, а коли я дійсний Мирон, то ти щезнеш. Аджеж привид чень не переможе дійсности. Стріляй!
Я прицілився, гуркнув вистріл, і зареготався мій страшний противник.
— Маро нужденна! — сказав він, — щезайже від моєї кулі!
Блиснув його карабін, — і мов громом ражений я покотився між трупи.
1883 р.
——————