Твори (Руданський, 1912–1914)/1/Байки сьвітовії в співах/Початок сьвіта

Твори. Том I
Степан Руданьский
III. Лєґенди і гісторія.
Байки сьвітовії в співах
Початок сьвіта
• Цей текст написаний желехівкою. Львів: Товариство «Просвіта», 1912
1. Початок сьвіта.

I.

До початку сего сьвіта,
Що до чоловіка,
На престолї Бог великий
Жив із перед-віка.
 І престолом було небо,
 Невидиме нами;
 І те небо в нас хрещених
 Зветь-ся небесами.

Під ним друге було небо,
Що́ зоветь-ся раєм;
І коли́ воно почалось,
Того ми не знаєм.
 Тілько знаєм, що в тім небі
 Ангели лїтали
 І сьвятії піснї Богу
 День і ніч співали.
І Сатанаїл архангел
Був їх старшиною
І у Бога називав ся
Правою рукою.
 Все він відав, всїм він рядив,
 Всїм розпоряжав ся,
 І рай цїлий його власним
 Небом називав ся.

А під райом, його небом,
Наше небо було.
Та по нему анї разу
Сонце не мигнуло;
 Лиш по нему чорні хмари
 Громом розривало,

 А під ними тьма стояла
 Й море клекотало.

II.

І задумав Бог і наше
Небо осьвітити
І під небом нашу землю
Грішну сотворити.
 І приходить Він до раю,
 Взяв Сатанаїла
 І пійшов під синє небо,
 Де бездна кипіла.

Синє небо туманїло,
Вітри бушували,
І під небом чорні хмари
Громи розривали.
 Все чорнїло і темнїло…
 Аж Бог появив ся! —
 Розійшли ся чорні хмари
 І грім запинив ся.

Засинїло небо наше,
Сонце засяяло.
Стало тихо, лиш глибоко
Море клекотало.
 І зійшов Господь над море:
 Море утихає;
 І Сатанаїла в бездну
 Господь посилає.

Посилає його в бездну
Піску жменю взяти,
Щоб на морі, як на камнї,
Землю збудувати.

 »І як вложиш,«⁣ Господь каже,
 »Руку у безодню,
 Скажи: беру тебе, земле,
 На славу Господню.«
І пійшов той по-під море,
Ходить, розважає:
— ⁣»Ану й себе помяну я!
Хто теє пізнає?!…«

III.

І спустив ся в саму бездну,
Руку опускає,
Бере землю та й до бездни
З-тиха промовляє:
 »Ти розкрий ся, розверни ся,
 Темная безодне!
 Беру землю в імя своє
 І в імя Господне!«

І узяв; іде водою,
Жменю затискає.
Лиш даремная робота:
Все вода змиває!
 Поки вигулькнув із моря,
 Змило все водою,
 І явив ся він до Бога
 З голою рукою.

Бог і каже: ⁣»Не хитри ся,
Не задумуй злого!
Іди знову, тілько імя
Не приточуй свого!«
 Пішов знову, й під водою
 Знов над Богом кпив ся.
 І знов з голими руками
 На верху з'явив ся.


І розгнївав ся Бог сильний:
Небо задріжало,
Море спінилось, забилось
І заклекотало.
 І в мінутї той ізчезнув
 В морі під водою,
 Найшов бездну, бере землю
 Правою рукою.

І говорить: ⁣»Ти розкрий ся,
Темная безодне:
Беру з тебе тепер землю
Во імя Господне!«
 І щаслива йому стала
 На сей раз дорога,
 І в мінутї він з землею
 Вийшов перед Бога.

IV.

І взяв Господь тую землю,
Ходить, розсїває,
А Сатанаїл невдячний
Думоньку гадає:
 Щоб землї собі у Бога
 Вкрасти, заховати,
 А потому в своє імя
 Землю збудувати.

І роздумав свою думу
На взиск чи на згубу:
Тілько Господь відвернув ся, —
Хвать землї у губу!
 А Бог нїби і не знає:
 Ходить, засїває.
 І засїяв, як годить ся,
 І благословляє.


Рости, рости, моя земле,
Куди зглянуть очи:
Від восхода до полудня
І до полуночи!«
 І земля рости зачала
 І кінця не мала;
 І зеленая травичка
 Землю устеляла.

Та і тая, що́ у губі,
Свого Бога знає:
Росте живо, виростає,
Губу розпирає.
 І зачав той нечестивий
 Харкати, плювати,
 І почали з того скали
 Й гори виростати.

І земля землею стала,
Тілько посьвятити.
Але нічка наступала:
Тра було спочити!

V.

Закотилось сонце красне
За високі гори,
І синїє небо ясне
Як синєє море.
 І тихенько в небі ходять
 Ангели сьвятії
 І засьвічують над небом
 Сьвічі восковії.

І ті сьвічі, ясні зорі,
Сьвітять на все поле,
Доки Господь милосердний
Виспить ся доволї.

 І спить Господь серед поля,
 Сили відновляє,
 А Сатанаїл над Богом
 Думоньку гадає.

І поглянув кругом себе:
Пишно було всюди.
І як камінь, йому зазлість
Падає на груди.
 »Не буду я більше з Богом!«
 Став він говорити:
 »Хоч сам згину, розсяду ся,
 Хоч Йому не жити!
Він заснув, не має сили, —
Що́-ж я туманїю?!
Возьму втоплю Його в морі,
Сьвітом завладїю.«

 І підняв на руки Бога
 І води шукає:
 Але-ж земля розросла ся
 І границь не має!
Вдарив ся на штири боки, —
Моря не видати!
І вернув ся він, і з Богом
Положив ся спати.

VI.

Рано сонячко піднялось,
Позгасали зорі,
І у росу, як в діямент,
Повбирались гори.
 І Сатанаїл підняв ся,
 Бога став будити:
 »Вставай, Боже! годї спати!
 Землю тра сьвятити.«


І збудив ся Господь сильний
І здихнувши каже:
»Що́ хитриш ся предо мною,
Вічний ти мій враже?!…
 Був я всюди сеї ночи,
 Від края до края, —
 І нема чого сьвятити:
 Вся земля — сьвятая.
Ти хотїв мене, невдячний,
В морі утопити:
За то вічне будеш змієм
Під землею жити.«

 І звинулись тому руки,
 І звинулись ноги,
 Довге рило натягнулось,
 Висунулись роги.
І Сатанаїл невдячний
Став на вік змією,
Зашипів і з-перед Бога
Слизнув під землею.
 І стогнала земля дуже,
 Де змій пробирав ся,
 І там всюди лїс дрімучий
 Поверх неї взяв ся.

VII.

І зняв Господь з себе ризу
І махнув на право, —
І як маку ріжних птахів
Всюди залїтало.
 Махнув в лїво, — і на диво,
 Всюди гадь завилась;
 Розстелив на землю ризу, —
 Зьвірина́ з'явилась.


І пійшов Господь над море,
Ризу опускає, —
І в годинї цїле море
В рибі закипає.
 Так з'явились в білім сьвітї
 Зьвірина і птахи,
 Ріжні гади, ріжні жаби,
 Риби й черепахи.
Лиш медведї, свинї, конї,
І кроти не були;
Та ще боцяна не було,
Скойки та камбули.
 І став Господь над водою,
 Ризу убирає,
 І із моря з середини
 Рибу викликає.

І сказав Господь тій рибі
Землю підпирати,
Щоб земля на своїм місцї
Все могла стояти.
 І та риба держить землю;
 І як стрепенеть-ся,
 То застогне земля наша
 І вся затрясеть-ся.

VIII.

І вернув ся Бог до раю,
На престіл сїдає
І всїх ангелів до себе
З раю зазиває.
 І злетїлось перед Бога
 Ангелів без лїку, —
 І настало сьвято в Бога,
 Перше з передвіку.


Триста тисяч піснї піли,
А сїмсот кадили,
А тьма тьмуща через небо
Бога проносили.
 І горіло небо в славі,
 Тухнуло кадило,
 І все воїнство небесне
 Богови служило.

Служба Божая кінчалась.
Бог благословляє
І всїх ангелів до себе
Ще раз зазиває.
 І всї ангели злетїлись,
 Богу помолились
 І сьвятому Його трону
 Низько поклонились.

І махнув Бог своїм слугам
Правою рукою
І говорить: ⁣»Будьте, дїти,
Вічне ви зо мною.
 Де ви були, там поставлю
 Жити чоловіка;
 А Сатанаїл невдячний
 Проклят будь до віка!«
І основи сьвітовії
Страшно задріжали,
А на небі тихо-тихо
Ангели співали.

IX.

І співали і кінчили
Пісню ту сьвятую.
І Бог каже їм принести
Чашу золотую.

 І говорить: ⁣»Ви зберіть ся,
 Ангели сьвятії,
 І стріпнїте над ту чашу
 Крила золотії.«

І стріпнулись над ту чашу.
Бог їх посилає
На схід сонця в праву руку,
Де роса спадає.
 Полетїли слуги божі, —
 І їх ясні крила
 Роса чиста як діямент
 В десенї покрила.

І до Бога прилетїли
З чистою росою
І їще раз стрепенулись
Над чашою тою.
 І зійшов Бог з свого трону
 І зачав місити,
 Замисив — і чоловіка
 З того став лїпити.

Вилїпив, зачав стругати,
Дивне боже дїло!
І обстружки пригодились
На грішнеє тїло.
 І дихнув Господь на него, —
 То він відживив ся,
 Підняв очн свої к Богу,
 Щиро помолив ся.
І повів його Бог всюди
По небеснім краю
І заводить на остаток
До самого раю.


X.

Серед раю йшла дорога
Меж двома садами;
Ту дорогу замикали
Дві зелїзні брами.
 Їдна брама — на схід сонця —
 В небо підіймалась;
 Друга в лїво — на заходї —
 В землю опускалась.

При дорозї — два садочки,
Що́ вбирають очи:
Їден прямо на полудень,
Другий к полуночи.
 І садок той, що́ к полудню,
 Річка вперезала,
 І місточок через річку
 Брамка замикала.

А за річкою дерева
Цвили, відцвитали,
І родили, й опадали,
Знову зацвитали.
 В сїм садочку на початку
 Ангели спасались;
 І спасли ся ж, і на небо
 Висче підійнялись.

Тут Адам і Єва їли
Золотії груші.
(І тепер туда відходять
Праведнії душі.)
 Та й у другім у садочку,
 Що́ на полуночі,
 До-ситу було усього,
 Чого серце хоче.

Тілько пахнуло від него
Не добром, — бідою:
Кругом него так і лилось
Полумя рікою.

XI.

І привів Господь Адама,
Ходить, похожає,
І я́к жити він повинен,
Його научає.
 І звернув у праву руку,
 Перейшов місточок;
 Відімкнулась перед Богом
 Брамка у садочок.

І в садочку Бог зриває
Грушку золотую,
Дав Адаму половинку,
А собі другую.
 І промовив: ⁣»З сего часу
 Я буду з тобою,
 Як сїї дві половинки
 Були меж собою.«

Тай і вийшли з того саду,
Пішли до другого;
Роздїлилось на дві части
Полумя пред Богом.
 Походили й там доволї:
 То був сад ще красчий;
 Та хто тілько їв із него,
 Був на вік пропащий.

І сказав Господь Адаму,
Щоб остерігав ся,
І Адам в тім перед Богом
Клятьбою закляв ся.

 І по клятьбі розійшли ся:
 Бог пішов до неба,
 А Адам пішов шукати,
 Чого серцю треба.

XII.

І ходив Адам по раю,
Всюди находив ся
І в шовковії травицї
Спати положив ся.
 І скотилось сонце в захід,
 Спить і не блищить ся,
 І заснуло все навкола, —
 Адаму не спить ся!

Йому душно; йде до річки,
На беріг сїдає,
Схилив голову на руку
І думу гадає.
 І просидїв так до ранку;
 День зазолотив ся;
 Адам сидить коло річки,
 Аж Бог появив ся.

»Що́, Адаме, так сумуєш?«
Каже Бог до него:
»Чого тобі не достало
Ще до того всего?«
 Адам глянув, поклонив ся
 І говорить: ⁣»Боже!
 Що́ йно тілько Ти содїяв,
 Все то менї гоже.
Та я тужу і сумую
І в раю журю ся:
Я їден тут як той палець,
Де не поверну ся.«


XIII.

»Не жури ся!«⁣ Господь каже:
»Будеш друга мати;
Взавтра вийди до схід сонця
Руки умивати.
 Вмочи в росу малий палець
 І тріпни рукою,
 Лиш на відворіть не тріпай
 А перед собою.«

І з сим словом віддалив ся;
А Адам став ждати,
Коли час йому наступить
Руки умивати.
 І от нічка проминула,
 Ранок наступає,
 А він бідний чи забув ся,
 Чи Бог його знає:
Як помочив усї пальцї
Ранньою росою,
Так на відворіть і тріпнув
Цїлою рукою!

 І з'явилось пять чортяків,
 Адам — утїкати,
 А вони давай всї разом
 Пазюри мачати.
І мачають і махають
Обома руками, —
Другі родять ся чортяки,
Роблять теє-ж саме.
 І робота не кінчалась,
 І роси ставало, —
 І намножилось чортяків —
 Аж небо тріщало!


XIV.

Аж явив ся Бог до раю, —
І все затихає;
Він усїх чортів із раю
В бездну виганяє.
 І чорти як тая хмара
 З неба полетїли,
 І де Бога спомянули —
 Там вони і сїли:
Хто на небі, хто під небом,
А хто над землею;
Много на водї осталось,
Много під землею.

 Та хоч зразу з переляку
 Бога споминали,
 Та потому всї до змія
 Як їден пристали.
А тепер чорти на сьвітї
Лихо виробляють:
Домовії всїх у хатї
До гріху склоняють;
 Лїсовії й польовії
 Водять Бог де знає;
 Водяний людий частенько
 В воду затягає.
А хто вішати ся хоче —
Тому помагають
Ті чортяки, що́ в повітрі
Край землї лїтають.

XV.

Піднебеснії чортяки
Бога не боять ся

І як в хмарі Господь ходить,
З Господом дразнять ся.
 Господь на них і пускає
 Громовії стріли;
 І стріла їх скрізь находить,
 Де б вони не сїли.

Инщий часом ізмінить ся,
Залетить за кого, —
То грім разом забиває
Чоловіка того.
 Але за то (я не знаю,
 Кажуть старі люде):
 Кого грім лиш забиває,
 Той безгрішний буде.

А як в небі загорять ся
Сьвічі восковії,
Ті чортяки, що́ на небі,
Сьвітять смолянії.
 Тогдї ангели там ходять,
 Сьвічі відіймають
 І на землю їх з чортами
 З неба іскидають.
І нераз у ясну нічку
Видко, як спадає,
І де впаде — там смолою
Земля запливає.

XVI.

І говорить Бог Адаму:
»Сину мій, Адаме!
На що-сь тріпав позад себе
Мокрими руками?…
 Ой! від сего стережи ся,
 Поки будеш жити,

 Тай і дїтям твоїм теє
 Закажи робити!«
(І тепер те памятають
Всї хрещені люде,
Та і послї мир хрещений
Памятати буде.)

 Пізнав Господь милосердний,
 Що́ Адаму гоже:
 Що Адаму в його тузї
 Жінка лиш поможе.
І в годинї сон на него
Господь насилає
І над сонним чоловіком
Думоньку гадає.
 І гадає і міркує,
 Звідки що почати:
 »З голови возьму,«⁣ подумав:
 »Буде за лоб брати;
Возьму руку — жінка мужу
В вік не дасть покою;
Возьму ногу — сама в мужа
Буде під пятою.
 А вона лиш чоловіка
 Повинна кохати!«
 І подумав і ребро став
 Лївеє ломати.

XVII.

І з живого ребра того
Жінка із'явилась.
Поглянула на Адама,
З боку положилась.
 І іде Господь до неба,
 Їх благословляє,

 А там собі край Адама
 Єва засипає.

І Адаму снить ся, снить ся,
І все так миленько,
І обняв він сонний Єву
І здихнув легенько.
 І здихнув — і пробудив ся…
 Милая година!
 Коло него, як калина,
 Сонная дївчина.

І зрадїло його серце,
Душа звеселилась.
Аж і Єва незабаром
З-тиха пробудилась.
 І обоє меж собою
 Щиро поглянули,
 Поглянули, обійнялись
 І за все забули.

І пройшла для них година
Першого коханьня —
І принїс Адам для Єви
Яблук на снїданьня.
 І поснїдали обоє
 І пішли вздовж раю,
 І їм сонячко спочило
 У самого краю.
І обоє вони стали,
Богу помолились
І під деревом кріслатим
Спати положились.


XVIII.

Спить Адам, та змій лукавий
Сну чогось не має
І до себе на пораду
Всїх чортів скликає.
 І злетїли ся чортяки,
 Бездну всю зайняли
 І, як слуги перед паном,
 Перед змійом стали.

І говорить їм лукавий:
»Дїти мої, дїти!
Полетїть менї до раю,
Вісти принесїте.
 Чогось скучно менї стало,
 Нїчого робити, —
 Тра щось думати, гадати,
 Щоб людий згубити!«

І сто тисяч підійнялось,
З бездни полетїло,
Полетїло, понесло ся,
Де сонячко сїло.
 І в годинї повернулись,
 Змію росказали,
 Що у раю край дороги
 Адам-Єва спали.

І підняв ся змій лукавий,
Зо всїма простив ся,
І ще досьвіта, до раня
У раю з'явив ся.
 І звинув ся й перескочив
 Річку огньовую
 І в садочку обвинув ся
 На яблуньку злую.


XIX.

Сонце встало, засяяло.
Єва пробудилась,
Пішла, стала коло річки,
Як годить ся вмилась.
 Пішла собі за місточок,
 Вийшла на дорогу
 І ходила меж садами
 І молилась Богу.

І поглянула на лїво,
Де огонь палив ся:
Цїлий сад там в золотії
Яблучка облив ся
 І почала лиш гадати,
 Як би їх достати, —
 Коли слухає: до неї
 Хтось почав казати:

»Не жури ся, молодице!
Хто устане з-раня,
Тому з садку можна дати
Яблук на снїданя!«
 І до неї пара яблук
 Золотих скотилась.
 Єва взяла, скоштувала —
 Нїби похмелилась.

Ба й Адам тут показав ся,
З нею подїлив ся.
Ото вони вже й ковтають,
Аж Бог появив ся.
 Нїщо дїяти! ковтати!
 Єві теє вдалось,
 А Адаму в самім горлї
 Яблуко осталось.

І про теє, що́ осталось,
Добре люде знають,
Бо всї мають знак на горлї,
Лиш жінки́ не мають.

XX.

Согрішив Адам безгрішний,
Єва согрішила,
Та всему змія виною:
Змія підкусила.
 І вона ще була в раю,
 Як Господь з'явив ся,
 І на нюю, на лукаву,
 Перший гнїв ізлив ся.

Кругом саду того злого
Полумя піднялось,
Підійнялось і як море
По саду розлялось;
 І зайняв ся сад нещасний,
 І не погасає,
 І огонь той мир хрещений
 Пеклом називає:
Там на вік змія палить ся,
І палитись буде,
І із нею всї чортяки
І грішнії люде.

 Незабаром відімкнулась
 І північна брама,
 І промовив Бог до Єви,
 Єви і Адама:
»А ви, люде! не хотїли
В раю шануватись:
Тепер будете сльозами
Хлїба дороблятись.«

 І дав жменю їм насїньня,
 Заступ, дві лопати,
 І послав на землю жити,
 Землю обробляти.
І пішли вони із раю,
І сльозами вмились:
Вони чули, як за ними
Брами зачинились.

XXI.

Виміняв за шило швайку!
Нїчого дїяти, —
Давай заступ і лопату,
Треба працювати!
 І працює і горює
 Адам серед поля,
 Та не просить, щоб на поміч
 Стала божа воля.

А диявіл тому й радий:
Що́ Адам скопає,
То він за ніч вверх травою
Поперевертає.
 Той працює і горює,
 А все зиску мало.
 Далї видить: кепське дїло!
 Силоньки не стало.
Болять крижі, болять руки,
Голова не може, —
І сказав він іздихнувши:
»Поможи мнї, Боже!«
 І поміг Господь небесний
 Поле іскопати,
 І узяв Адам насїньня
 І став засївати.

І засїяв і волочить,
Із-під шкури пнеть-ся,
А чорт йому на боронї
Сидить та сьмієть-ся.

 Аж тихенько з обротею
 Ангел появив ся:
 Схватив чорта, — і на диво
 З него кінь зробив ся.
І запріг Адам коняку
І став волочити,
І за поміч за велику
Господа хвалити.

XXII.

От уже Адам і Єва
Кілька лїт прожили,
Позабули свої жалї,
Землю полюбили.
 А тим часом дав Бог дїти:
 Сини хлїб збирали,
 Дочки в-дома коло мами
 Шили, вишивали.
Тілько б жити, поживати,
Та Богу молитись,
Аж тут раптом на Адама
Тра бідї звалитись!

 Була осїнь, і зачали
 Дощики спадати,
 І поїхали два брати
 Сїно забирати.
І зачали меж собою
Очередуватись,
Кому сїно подавати,
А кому остатись.

 І сварили ся і бились,
 Далї вила взяли
 І в півночи помеж очи
 Вилами совали.
І брат брата взяв на вила…
Льлєть-ся кров рікою!
І Господь підняв їх в небо
Правою рукою.

 І місяцем стали брати
 І пішли по небу,
 І ще досї в небі сьвітять
 Людям на потребу.
І тепер на місяць гляньте:
Дивна божа сила!
На нїм видно, як два брати
Взяли ся на вила.

XXIII.

Гірко було для Адама,
Що сини пропали,
І довгенько Адам-Єва
Плакали, ридали.
 І ридали й перестали:
 Тра було забути,
 Бо вмерлого, як то кажуть,
 З гробу не вернути.
І забули свої жалї
І весело жили,
Працювали, їли, пили,
Господа хвалили.

 І розжив ся наш прапрадїд,
 Вмирати байдуже,
 І говорить: ⁣»Не умру я,
 Бо я сильний дуже!«

А Бог з неба йому й каже:
»Сину, не хвали ся!
Хоч ти сильний, а зі смерти
Ти даремне кпиш ся.
 Надійде година злая:
 Руки заболїють,
 Голова вся розійдеть-ся,
 Ноги обімлїють.
Пожовтїють твої кости,
Помертвіють жили,
І тогдї ти, як дитина,
Будиш край могили.«

 Трудно було віру дати:
 Сила бушувала.
 Та от раптом годиночка
 Чорная настала.

XXIV.

Заболїло всеньке тїло,
Ноги защеміли,
Засушило його кости,
Жили онїміли.
 Голова вся розійшла ся,
 І смерть наступає.
 Адам видить, що не жарти —
 Сина закликає.

І чуть дихає й говорить:
»Сине, вірний сине!
Піди, сину, на край сьвіта,
Вийди в небо сине.
 І скажи там слугам божим,
 Котрі коло раю,
 Що слабий я, на постелї,
 Що я умираю.

Попроси їх з того раю
Що-небудь подати.
Ой, мій сину! тото гірко,
Гірко умирати!«

 І заплакав наш прапрадїд,
 Сльози проливає
 І в далекую дорогу
 Сина посилає.
І враз з батьком син заплакав,
Помилив ся Богу,
Поклонив ся батьку й неньцї
Та й пішов в дорогу.
 І Адаму нїби й лекше:
 Він надїю має,
 Що достануть йому з раю,
 Чого він бажає.

XXV.

А синок пішов Адамів
Куда вели очи,
І приходить на край сьвіта
Близько полуночи,
 Де зливалось небо ясне
 З темною земльою,
 І за небом спочивало
 Сонце над водою.

І говорить він до сонця:
»Сонце, боже сонце!
Покажи ти менї, сонце,
До раю віконце!«
 Показало йому сонце
 Те віконце з краю,
 І пролїз синок Адамів
 І пішов до раю.


І приходить він до раю:
Брами під замками,
Коло брами херувими
З гострими мечами.
 І говорить син Адамів:
 »Ангели сьвятії!
 Поступіть ся, відімкнїте
 Ворота райскії.
Та що-небудь з раю дайте:
Батько умирає!«
Аж їден із херувимів
Йому відвічає:

 »Раді б ми, Адамів сину,
 Брами відчинити,
 Та ключі не в нас, а в Бога, —
 Нїчого чинити.
Їднаково для Адама
Віддаю, що́ маю!…«
І дав прут, що́ Бог Адама
Виганяв із раю.

XXVI.

Повернув ся син до дому:
Бея сїмя стрічає,
А Адам посеред хати
Слабий умирає.
 І кивнув на свого сина
 І став говорити,
 Щоб йому із того прута
 Обручі зробити.

І на троє прут розтяли,
Обручі зробили
І на голову Адаму
Міцно положили.

 І, говорять, перестало
 Голову ломити.
 Але дармо наш прапрадїд
 Думав вічне жити.
Надаремне й син таскав ся
В далеку дорогу:
Ще до раня Адам бідний
Віддав душу Богу.

 І зібрались його дїти,
 Правнуки і внуки,
 І зробили домовину,
 Підняли на руки.
І понесли й поховали,
В землю закопали,
І на першії могилї
Гірко заридали.

 Заридали і могилу
 Слїзми оросили.
 І ті обручі з могили
 Парости пустили.
І з тих паростів потому,
Де Адам і Єва,
Стали кипарис, кедрина
Й треблаженне древо.

Дора [Новгород. ґуб.], 19.—22. VIII. 1856.