Твори (Руданський, 1912–1914)/1/Байки сьвітовії в співах/Велетнї

Твори. Том I
Степан Руданьский
III. Лєґенди і гісторія.
Байки сьвітовії в співах
Велетнї
• Цей текст написаний желехівкою. Львів: Товариство «Просвіта», 1912
2. Велетнї.

I.

Були люде — великани,
В пів верстви ступали
І руками мало-мало
Неба не сягали.

 Нї по чому для них були
 Гори і долини;
 Лїси гнулись під ногами,
 Як тонкі билини.

Були люде — великани,
Та згордїли з сили,
Загордїли і гріхами
Господа гнївили.
 Рано Богу не молились,
 Посту не тримали,
 Їли, пили і гуляли,
 Сьвят не шанували.
Стали баби чарувати,
Дочок научати,
Батьки волю синам дали
Пити та гуляти.
 І піднялись син на батька,
 А дочка на неньку;
 Брат з сестрою провожали
 Ніченьку темненьку.
Кров як воду проливали,
Різали, вбивали
І гріхами сьвяту землю
Всюди укривали.

II.

І збудили гріхи в небі
Господа сьвятого,
І поглянув Господь сильний
З неба високого.
 І поглянув і задумав
 Цїлий сьвіт згубити,
 Тілько Ной зачав безгрішний
 Господа молити:

»Не губи їх, сильний Боже,
Може обратять ся:
Нехай тілько перед ними
Чуда появлять ся!«
 І послухав Господь Ноя:
 Кару відкладає
 І на небі ясне сонце
 Кровю обливає,
І в полудень ясне небо
Страшно потемнїло,
І як шибка серед неба
Сонце червонїло.
 І стемнїла земля цїла,
 Стала як могила,
 І стадами меж хатами
 Зьвірина́ бродила.

І говорить Ной правдивий:
»Кайтесь, сильні люде!
Сонце гасне, зьвірі бродять, —
Конець сьвіту буде!«
 Але дармо! грішні люде
 Того не вважають:
 Пють, гуляють, розбивають,
 Бога прогнївляють.

III.

І задумав ся Бог сильний,
Став думу гадати,
Яку кару грішним людям
За гріхи їх дати.
 І придумав на всїм хлїбі
 Колос стеребити
 І всїх грішних нечестивих
 Голодом зморити.

І хлїби тогдї на сьвітї
Дивнії бували:
Всю стеблину аж до низу
Зерна обливали.

 І зійшов Господь із неба,
 Зшморгує колося,
 Аж на щастя в полї бути
 Ною довело ся.
Ухватив він кождий колос
На верху рукою
І промовив: ⁣»Ще раз, Боже,
Молюсь пред Тобою.
 Ми не варті Твого хлїба,
 Ми то добре знаєм,
 Та як схочеш, то й без того
 Всї ми повмираєм.
А не буде нас на сьвітї,
Все же будуть люде;
Нехай колос на стеблинї
Хоч на жменю буде!«

 І послухав Господь Ноя,
 Жменю оставляє,
 Но рід грішний, нечестивий
 Того не вважає.

IV.

І говорить Господь Ною:
»Сину вірний, Ною!
Ти готуй ся, — все кінчилось:
Кара над земльою!
 Знаєш рибу, що́ на собі
 Цїлий сьвіт тримає?
 Тая риба стрепенутись
 Штири рази має.

І раз перший стрепенеть-ся —
Сьвіт весь затрясеть-ся,
І земля вся наоколо
З небом розірветь-ся.
 І раз другий стрепенеть-ся,
 Потрясе собою, —
 Вже потоне і краями
 Земля під водою.
І раз третїй стрепенеть-ся
І пройде година, —
І сухою в сьвітї буде
Тілько середина.
 І остатний раз стріпнеть-ся —
 Цїлий сьвіт застогне,
 І земля вся під водою
 На милю потоне.
І даремне не моли ся:
Не зміню я кари.
Лиш тебе з дїтьми спасу я,
Та зьвірів по парі.
 Ти лиш, Ною, із сїмєю
 Будеш в сьвітї жити,
 Поспішай лиш до потопу
 Корабель робити.«

V.

Повернув ся Ной до дому,
Сїмю закликає
І з сльозами волю божу
Їм оповідає.
 І жінок послав на поле
 Хлїб сьвятий збирати,
 А сам пішов із синами
 Дерево рубати.

І рубає Ной з синами,
Бог їм помагає:
Що сокирою ударить —
Дерево спадає.

 Аж в полудень — що́ за диво! —
 Син іде до тата
 І приносить на долонї
 Сїрі мишенята.
І поглянув Ной старенький
І говорить: ⁣»Сину!
Перейде наш сьвіт великий
На лиху годину.
 Ото видиш дві комахи —
 Такі будуть люде;
 А то — сїрі мишенята —
 Їх худоба буде.
А то — плуг їх такий буде…
Сину, милий сину!
Перейде наш сьвіт великий
На лиху годину!
 Віднеси їх туди, сину,
 Де вони взяли ся;
 Положи їх на те місце
 Й Богу помоли ся!«

І віднїс їх, і почали
Карлики орати,
А синок пішов до батька
Дерево рубати.

VI.

Стрепенулась сильна риба,
Страшно загудїло,
Потрясло ся цїле небо,
Сонце затемнїло.

 І покинув Ной рубати,
 Став синів скликати,
 І казав дилї колоти
 І стовпи тесати.

Тешуть, колять, дошки пилять,
Бог їм помагає,
Та на лихо і диявіл
Голову стрімляє.
 І що́ за день бідні дїти
 З по́том нарубають, —
 У ночі чорти підпилять,
 Другим підміняють.

А ті собі і байдуже:
Того не вважають,
Все новії стовпи тешуть,
Пилять та рубають.
 І от знову загудїло,
 Риба затрясла ся.
 І краями земля цїла
 Морем облила ся.

І покинули тесати,
Стали будувати;
Та не знати, яќ до дошки
Дошку підібрати:
 Все без міри у них було!
 А потоп близенько!
 І Ной сїв і зажурив ся
 І здихнув тяженько.

VII.

І поглянув Господь сильний
З неба високого

І до Ноя посилає
Ангела сьвятого.

 І злїтає ангел з неба
 І говорить Ною:
 »Не жури ся, вірний Ною,
 Сильний Бог з тобою!
Ще раз третїй не стрясуть ся
Сьвітові основи,
А у тебе уже буде
Корабель готовий.
 Бери дошку, яку хочеш,
 Приклади до дошки,
 І котора з них велика —
 Стули кінцї трошки.
А коротка — натягни ї,
І вона пристане.
А що́ дїти натесали —
На будівлє стане.
 Помоли ся тілько Богу,
 Щоби дав Бог сили!…«
 І з сим словом віддалив ся
 Ангел яснокрилий.

І Ной міряє, стуляє,
Кінцї натягає,
І в суботу до недїлї
Корабель кінчає.

VIII.

І в недїленьку сьвятую
Страшно загудїло,
Земля всенька затрясла ся,
Море закипіло.
 Летять птахи, ідуть зьвірі,
 Кождії по парі;

 Тілько люде пють, гуляють
 І не чують кари.

І зібрав ся Ной правдивий
Із сїмєю сво́ю
І бере по парі птахів
І зьвірів з собою.
 Тілько птаха-носорожець
 З сили загордїла
 І ховатись від потопу
 З Ноєм не хотїла.
Не хотїла — не хотїла;
Двері зачинились,
І підземнії основи
Ще раз затрусились.
 Земля з шумом упірнула,
 Море розільлялось,
 І від страху сонце ясне
 В хмари заховалось.

IX.

Потонули, які були
Самі висчі гори.
Наступила ніч темненька,
Показались зорі.
 І кровавий місяць сходить,
 Сумно поглядає,
 Як той батько нещасливий,
 Що́ дїтий ховає.
І як гріб стояло море,
Хвилї не збивало,
І як камінь надмогильний
Корабель тримало.

 А в повітрї птахи вились,
 Бились, потопали,

 Та до корабля сьвятого
 Приступу не мали.
От і птаха-носорожець
В морі показав ся,
І ріг його серед моря
Як віха підняв ся.
 І проглянули ті птахи, —
 Звились, полетїли
 І на ріг той відпочити
 Раптом всї і сїли.
І впірнув він головою:
Птицї позлїтали.
Тілько вигулькнув із моря:
Птахи знов сїдали!
 І сїдали і злїтали,
 Поки не втопили:
 Так завсїгди тим буває,
 Хто гордить ся з сили.

X.

І кінчилась кара божа.
Риба підступає
І на собі цїлу землю
Знову підіймає.
 Вода сплила; Ной остав ся,
 Вийшов, подивив ся
 І заплакав над землею,
 Господу молив ся.
І молив ся, собі зичив
Лучше умирати,
Нїж такую страшну кару
Другий раз видати.

 І на теє Господь з неба
 Дощик посилає;

 Дощик сипле, — а до Ноя
 Господь промовляє:
»Не затоплю більше сьвіта,
Ною! Не жури ся.
Годї землю оглядати,
В небо подиви ся!«

 І поглянув Ной на небо:
 Дощик не стихає,
 Та на небі перегнулась
  Веселиця й грає.
То дав Господь ознак вічний,
Щоби знали люде,
Що такої в сьвітї кари
Другої не буде.
 Глянув Ной, розвеселив ся,
 Більше не журив ся
 І щасливо жив з сїмєю
 Й Господу молив ся.

XI.

А тим часом що́ день божий
Дощики спадали:
Всюди гори і долини
Зеленїти стали;
 Лїс, травиця і пашниця
 Стали виростати.
 Але дармо: що́ минуло,
 Тому не бувати.

На аршин трава піднялась
Тай і засихає.
За Адамову травицю
Лїс відповідає.
 Те, що́ мохом називали
 Допотопні люде,

 Те лїсами у нас зветь-ся
 Та і зватись буде.

А що́ люде, бідні люде,
На що́ ізвели ся!
Як комахи, комашнями
Тілько завели ся.
 Ниньки родить ся на горе,
 Взавтра умирає;
 Ранком грає против сонця,
 Вечером згниває.

Та й за теє ми повинні
Господа хвалити,
Що й такими нам позволив
В білім сьвітї жити.
 А потому, Боже, Боже,
 Які будуть люде!
 Їх дванацять в наших печах
 Молотити буде.

ДОДАТОК.

Загордїли великани,
Бога прогнївили,
То й пропали з сего сьвіта,
Нїби і не жили.
 І пропали — як не жили!
 Память стеребилась.
 Аж недавно (кажуть люде)
 Їх нога з'явилась.
І у Київі, чи Львові, —
Бог те сьвятий знає —
Серед церкви нога тая
Баню підпирає.

14. IX. 1856.