Твори (Руданський, 1912–1914)/1/Байки сьвітовії в співах/Преслівля

Твори. Том I
Степан Руданьский
III. Лєґенди і гісторія.
Байки сьвітовії в співах
Преслівля
• Цей текст написаний желехівкою. Львів: Товариство «Просвіта», 1912
Преслівля.

На полуднї, де Карпата
Кинула відноги,
Вколо Смотричом вповив ся
Камянець убогий.
 Бідне місто! тілько війни
 Тяжкі споминає,
 А само в собі нї виду,
 Нї краси не має.
Там нема широких улиць,
Пишного палацу,
Для проходки садів славних,
Широкого пляцу.
 Доми збились і споїлись
 Купами-рядами,
 І від льоху аж до даху
 Всї кишать Жидами.
Малий ринок серед міста —
Тілько то і пляцу;
Старий дім ґубернаторів —
Тілько і палацу.
 Та ще бульвар над скалою.
 Що й нїщо дивитись:

 Тілько й місця камянецьким
 Сидням проходитись.

І все місто комашнею
К скалї припадає,
Нїби згубленого щастя
На нїї шукає.
 І над тою комашнею
 Тілько храми божі,
 Як якії великани,
 Стоять на сторожі.
І високо у повітрє
Верхи підіймають
І хрестами золотими
Як зорями сяють.
 Та найкрасчий із тих храмів —
 Голова висока
 Хранителя сего міста
 Івана Пророка;
І будова — так пристойна!
Церква і ті банї
Так і кажуть, як хрестив ся
Господь в Іорданї:
 Бо камінная дзвінниця,
 Рівна та висока,
 Пригадує над водою
 Сьвятого пророка;
А на церкві сьвятій баня,
Низче тої банї,
Пригадує Христа-Бога
В водї в Іорданї.
 Надоокола собору
 Стисняне подвіря;
 На подвірї пригорнулось
 Вбогеє будівля.

А в будівлї того храму
Слуги проживають
І, по колїї, Сьвятому
Службу відбувають.

 Кругом церкви на подвірї
 Трава зеленїє;
 Тілько камінь край дзвінницї
 Скругляний білїє.
І той камінь, як та кістка,
Прахом зітлїває
І у храму у сьвятого
Притулку шукає.
 Бідна кістко земляная!
 Як житьтя ти брала,
 Чи тебе огонь виводив,
 Чи вода роджала?
Чиї руки тебе, кістко,
Я тїла добували,
Добували і тесали?
І на-що тесали?
 Чи до церкви на підпору
 Мали готувати?
 Чи до палацу якого
 Ґанок підпирати?
Ти й тримав-єсь, підпирав-єсь,
А тепер ізбитий
Ти білїєш, трупом тлїєш,
Нїчим непокритий.

 Так на сьвітї й чоловіка,
 Поки силу має,
 Всякий любить і витає,
 Всякий поважає.

А прийде година злая,
Силоньки не стане,
І на него як на камінь
Нїхто не погляне…

*

 Много в Камянцї народу,
 Та житьтя немає,
 І від раня до смерканьня
 Камянець дрімає.
І на вулицях, на ринку
Всюди пусто, тихо;
Хиба бідну писарину
Перетягне лихо;
 Та школярі, бідні дїти
 Сердитої долї,
 Пройдуть на день разів кілька
 Дорогу до школи.

Ще під вечір, як ударить
Семая година,
Оживить ся на мінутку
Бідна бульварина:
 На вулицях на широких
 Совітницї ходять,
 На них птахи перельотні
 Шкелками наводять.
Після них купецькі дочки,
Тлусті, чорнобриві;
З ними ходять їх коханки,
Совітники сиві.
 Потім ще яка попівна
 Несьміливо ходить,
 І єї учитель школи
 Або школяр водить.

Тілько й воску, тілько й сьвітла
На тїснім бульварі!
Хиба в закутках ще ходять
Школярі по парі,
 Та бідная писарина
 У куток забєть-ся
 І із лиха набє люльку,
 Димом затягнеть-ся.
Та і ті, як девять вдарить,
Бульвар покидають;
А всї, решта, кілька тисяч,
Носа не являють.

*

 Много в Камянцї народа,
 Та житьтя не мають,
 І від раня до смерканьня
 Вулицї дрімають.
Но й для Камянця сумного
Сьвятенько буває,
Коли весь він веселїє,
Житьтям відживає.
 І те сьвятенько для него,
 Та пора кохана,
 Наступає що рік божий
 Лїтом на Івана.

*

Ото раз, недавних часів,
Сьвято наступило,
Цїле місто пробудилось,
Досьвіта ожило.
 Всюди гамір, всюди говір,
 Повно скрізь народу,
 І нема нїгде проїзду,
 Нема і проходу.

Вздовж по ринку в рядів кілька
Все вози стояли;
Там всякую усячину
На гурт продавали:
 То полотна у півситках,
 То масла дїжками,
 Сир і бриндзю кадубами,
 Вишнї коновками.

Збіг ся Камянець жаденний,
Все то закупає,
В свої нори, як в безодню,
Без слїду ховає.
 А поперед того ринку,
 Напротив дзвінницї,
 З ненабожним і з набожним
 Сидять молодицї:
Там обручки і перстенї,
Хрести й образочки,
І коралини, й коралї,
Ковтки і ковточки.
 Все то нїби сріблом сяє,
 Золотом блищить ся.
 А набожна молодиця
 Ще й не дорожить ся.
І йдуть хлопцї та торгують,
Платять та купують,
Та дївчатам, молодицям
Жменями дарують.

 Коло них двома возами
 Стали Пилипони,
 І розклали на папері
 Писані ікони.

Тут і пекло, і суд божий,
І райськая птиця,
І Миколай ⁣»Лїтнїй«⁣ голий,
»Зимнїй«⁣ в рукавицях.
 І ⁣»Духовная аптека«,
 І козаки донські,
 А на возї — із ложками
 Миски пилипонські.
І до них народ зібрав ся
Не так купувати,
Як сьвятого Миколая
Й пекло оглядати.
 І усюди гамір, говір.
 Ще й дїди співають
 І на лїрі ⁣»Миколая«
 Та ⁣»Варвари«⁣ грають…

*

Аж тут бам! В соборі дзвонять! —
Люде зворушились,
Шапки набожно підняли
І перехрестились.
 І знов грішні розпочали
 Грішне відправляти,
 Купувати, торгувати,
 Своє продавати.
А тим часом у соборі
Дзвонили, дзвонили,
Попи правили молебнї,
Та воду сьвятили.
Богомільні уклякали,
 Щиро сповідались,
 А слабії серед церкви
 Крижом крижувались.

Перед церквою офірки
Баби продавали,
І дїдів стояло кілька:
Грошика чекали.
 І церковних пісень голос,
 І здохи печалї,
 Вічний говір край офірок,
 І убогих жалї, —
Все то враз із гудом дзвона
У їдно зливалось
І таємним і незгадним
Бути видавалось…

 Бам-балам!! — всї дзвони дзвонять!
 І в ту пору саме
 Архирей із свої церкви
 Вийшов з образами.
Співаки йдуть попереду,
Тропарі співають;
В два ряди попи у ризах
Образи тримають.
 Архирей іде позаду;
 На нїм митра сяє,
 А диякон коло него
 Кадило тримає.
І ідуть поважним ступом,
Співаки співають;
Перед ними пляц вузенький
Люде заливають.
 От пройшли, у церкву входять;
 Дзвони замовчали;
 І у церкві Службу Божу
 Правити начали.
І началась Служба Божа.
Їдні люде входять,

Помолять ся і виходять,
Другії надходять.

 Аж прийшли жебрущі люде,
 Хрест сьвятий поклали
 І від брами до притвори
 У два ряди стали.
Бідні люде! хто їх видїв,
Серце каменїло:
Всї обшарпані, обдерті,
Аж сьвітить ся тїло.
 У їдного криві руки,
 Той ноги не має,
 Той їдно лиш око має,
 І те випливає.
Той горбатий ізігнув ся,
Той старий схилив ся,
В того рани по всїм тїлї,
В того рот скривив ся.
 Їдним словом: всяка нужда,
 Яка в сьвітї була,
 Десь на себе взяла тїло
 Та сюди прибула.
І так жаль, як спогадаєш,
Що нїяка сила
Тої нужди не улїчить,
А хиба — могила!

 За дїдами край притвори
 Лїрник прислонив ся,
 Уклякнув і щиро-щиро
 Господу молив ся.
Свита вбога, но цїлая;
Постоли новенькі
І волоками привиті,
Онучки біленькі.

 На ременї через плечі
 Лїра під полою,
 І торбина коло него
 З жовтою смолою.
Шматьтя чисте, хоч на него
Прядено і грубо;
Куди глянеш, — хоч убогий,
А дивитись любо.
 Сам старий, як голуб сивий,
 Лїт сїмдесяти буде,
 Борода широка, сива,
 Сходить аж на груди.
Чоло ясне, твар черствая,
Ще в нїй краска грає,
Нїби в небі як під вечір
Сонячко згасає.
 Лиш слїпий він, невидющий,
 І очий не має;
 А я́к сплили тії очи,
 Лиш Бог їден знає.

Коло него стоїть рядом
Лїт семи дївчина,
Вона старця сего водить,
Бідна сиротина.
 Із ним ходить, його водить,
 Його шапку носить,
 І в набожних перехожих
 Милосердя просить.
Вона дбає за старого,
Старий за ню дбає
І як ріднюю дитину
Людяно вбирає.
 На нїй біла нова свитка,
 Крамна спідничина,

 Хвартушок новий біленький,
 Біла сорочина.
Коралики з образочком
Шию обвивають,
І червонії кісники
Коси уплїтають.
 Сама мила, невеличка,
 І очи сивенькі,
 Коси довгії русяві,
 Личенька повненькі.

*

Стоять дїди край притвори.
Служба закінчилась,
І високая дзвінниця
Дзвонами залилась.
 Вийшов архирей, поїхав:
 Пани розійшли ся.
 Коло старцїв тілько прості
 Люде остали ся.
Остали ся прості люде,
Старцїв обдїлили,
А лїрника коло церкви
Кругом обступили.
 Обступили і просили
 Співи заспівати
 І зачали в його шапку
 Мідяки кидати.
І взяла за руку старця
Сиротина мила
І на камінь край дзвінницї
З-тиха посадила.
 І дїд сїв, настроїв лїру
 І зачав співати,
 Зачав співи їм співати
 Та на лїру грати: