Твори (Коцюбинський, 1924–1925)/3/Під мінаретами

by М. Коцюбинський

◀ Fata morgana

Твори. Том ІІІ М. Коцюбинський Під мінаретами

У грішний світ ▶

• Інші версії цієї роботи див. Під мінаретами

Київ: Державне видавництво, 1924

 

ПІД МІНАРЕТАМИ

 

ПІД МІНАРЕТАМИ

Оповідання.

Як опинився Абібула сьогодні вранці на кладовищі, він і сам не міг би сказати. Завжди в ті дні, які кінчались великим благанням Аллаха, молодий дервіш був сам не свій. Його тіло наче втрачало вагу і злегка тремтіло, душа ставала прозорою, мов вода річки, на дні якої бачиш каміння, або як скло, що дзвенить од кожного руху. Йому не хотілось сьогодні робити, і він не пішов до шевця, а подався отак, навманя й забрів на кладовище. Злазив на гору, руду, спалену, вкриту сухим бадиллям, засажену густо надгробками. Минав сірі плити, поточені дощами та вітром. Поли його халата розвівав вітер і закидав на надгробки, що стояли сторч, немов здіймали угору кам'яні чалми і фези. Здавалось, мерці пробили тверду шкаралущу землі і посідали попліч у бур'янах. Розбиті плити лежали долі, засипані пилом, закидані грузом, заплутані у будяки та павутиння. Кам'яні голови валялись окремо. Мармурові скрині над значними покійниками, з пишними арабськими написами, над якими працювала фантазія поетів, теж мертвих уже, пообсипались та завалились од часу. Абібула знав, що поле смерти, розлоге, запущене, дике, немов розвалений город, немов руїна руїни, помагало йому забути землю і зняти душу у небо. Щоб мати радість, яку давало єднання з богом, треба настрою. І от для цього він ішов серед мертвих, які вже певно тішились раєм. Підняв блідий вид і підведені очі до синього неба і тихо співав іляги^[1].

Ах, коли б Ізрафіл^[2] швидче взяв його душу, врятував од гріхів, од шкодливих багацтв землі, од зазіхання на чужу працю! На що ти дуриш себе цим світом? Хіба ж можна не вмерти, хіба ж є спосіб втікти од савану й життя дочасного на чорній землі? Душе, з тобою завжди Ізрафіл!.. Страшний міст Аль-Сират — неминуча дорога нам всім, та хто пройшов через його — матиме вічну утіху…

Абібула йшов далі. Його жовтий халат летів за нім і обгортав надгробки, червоний фез горів на сонці, як дикий мак, а очі блищали вогнем. Словами пісні він плакав над грішним світом, бо тепер хаджі^[3] навіть забули дорогу чести, шейхи — своїх батьків, а судді — правду і справедливість. Учений софта ходить в зневір'ї, народ одкинув праву науку, а люде письменні не кращі за його. Ось який жах панує на нашій землі!..

Побожні пісні гойдали Абібулі серце, розкривали як чашу, в яку мала сплинути нині ласка Аллаха.

Бідний робітник, що зазнав змалечку нужду та горе, що бачив як сильні пригнічують слабших, багаті бідних, і скрізь панує неправда, дививсь на світ як на загадку. Що все те значить? Сам він не знав, не міг сказати, а другі з нього сміялись, називали «афузом»^[4]. Усі були певні, що з хлопця нічого не вийде. І справді, Абібула міняв ремісників одного на другого і все кидав науку. Спочатку помагав батькові тесати надгробки, далі покинув, став мідником, а відтак опинивсь у шевця. Так-сяк скінчив науку, був уже майстром. Цього було мало, його це не вдовольняло. Ну, що кому з того, що вмів пошить черевики? Що од того переміниться на світі? Що дасть йому? Для тіла — він потребує так небагато, для душі нічого тим не придбає. Одна надія — Аллах, великий, добрий і справедливий. Він тільки наситить і загріє журливу душу. Абібула рвався до нього. Вступив у науку до відомого шейха й зробивсь дервішем.

Абібула вийшов на гору і сів спочити. Під ногами в нього за кладовищем, лежав у долині Бахчисарай. Збита маса домів, кам'яних стін, черепиці, тополь і мінаретів. Той самий хаос, та ж гущина, те ж кладовище. Сумне, сіро-жовте поле смерти зливалось з морем дахів, що блищали й переливались на сонці червоною, зеленою й сірою черепицею, немов турецький килим. На високих білих стінах дворів, що ховали од людського ока жінок, спочивали галуззя жердель та горіхів, або вився по них гнучкий виноград. Роскішні здорові тополі, густі, аж чорні, високо шуміли по-над дахами, а стрункі мінарети, мов білі кипариси, п'ялись іще вище, немов намагались перерости їх, немов купали в блакиті неба жовтий півмісяць. А далі, на виднокрузі, простяглись гори, руді, спалені сонцем, обвіяні вітром, сумні, мертві й безлюдні. Круглі, здорові скелі лежали на них, як велитенські чалми. Життя клекотіло внизу, в глибокій долині, а тут стояла тиша. Тут було небо, тепле, блакитне, в якому пливла і співала душа Абібули. Йому тут було радісно й добре.

Дервіш сидів так довго. Врешті піднявся. Згадав, що Мір'єм прохала однести батькові чотки, до яких він так звик; хапаючись вранці в крамницю, він їх забув. Абібула обіцяв сестрі це зробити і тепер поспішав, щоб застати батька в крамниці, поки він не пішов до кавярні. Абібула спустився з гори.

Тепер він ішов вузькою, покрученою вуличкою, немов коридором, повним каміння та м'якого пилу. З обох боків здіймались брудні високі стіни, з щільно замкненими фіртками, з домами, які дивились на нього глухими стінами, або чорними вікнами, з ґратами, як у темниці. На частих заломах попадались зграї собак і дітей — хлопці з червоними головками, як сироїжки, дівчатка в барвних халатах, з тоненькими кісками під золотим фезом. Вони все бігли з кухлями до фонтанів, з галасом, писком, звоном посуди. Часом під білими стінами тихо просувались жінки, завинені в біле, мов білі черниці, і раптом щезали у фіртках, як привиди. Инколи розривалися стіни й одкривали вузенькі ходи, як шпари, в яких з'являлись на мить хвилі дахів, зелені тополі й білі мінарети на тлі блакитного неба. Потому знову йшов вузький коридор. Часом з'являвсь несподівано у фрамузі стіни фонтан, ввесь покарбований написами з корану, обліплений ввесь дітворою. Дзвінко спадала вода у мідні кухлі, весело дзюрчала живим струмочком. А далі знов була тиша, дивна тиша мертвого міста, в якому доми стояли, немов надгробки, а фігури жінок лякали, як Лазарь, що тільки встав з гробу, завинений ще у білий саван.

Посеред вулиці тихо ступав молодий дервіш і побожно згинавсь до землі, щоб підняти з дороги камінчик, об який могла б натрудити ноги коняка. Сонце пекло.

Чим ближче підходив Абібула до вулиці, де була крамниця батька, тим виразніше вуха його ловили гомін життя. Немов дика орда наступала на город і ґвалтувала тишу стуком копит об камінь, скрипом арб і риком худоби. Коли ж Абібула дійшов до базару, його оглушив такий клекіт життя, що після тиші став нестерпучим. Правда, він звик до цього, але сьогодні це розбивало настрій. Вузьку, покручену вулицю, глибоку й каменисту, як дно висхлої річки, тіснили крамниці, маленькі, темні, немов закопчені димом печери. Скоріш намети, аніж будинки. Тут все робилось на вулиці. Гладкі «фурунджі» по пекарнях, в високих фезах, з закачаними по лікоть руками, місили прилюдно тісто, а у великих печах палав такий вогонь, що аж на вулиці ставало душно. Шевці, підобгавши ноги під себе, ледве помітні з-за купи товару, гаптували капці сріблом та злотом. Низки червоних капців, як стигла перчиця, висіли на дверях, а постоли, мов свіжі пиріжки, сушились рядками вздовж тротуарів. Блищала мідна посуда, як золотий вівтар, і тремтіли під молотом майстра нові мідниці. Прискав вогонь у горні й грала вогнями мідь.

— Ой-ой май-ляй-мі! — верещав тенор продавця масла і немов дражнячись з ним, як та папуга, своє товк рознощик цукерків:

— Каперле-ѐ! каперле-ѐ!..

Таца на голові в нього а-ні струснеться.

Висіли в ятках баранячі туші, з синіми жилами, з білим застиглим салом, з роями мух над ними. З чорної кузні нісся пекельний стукіт і виповняв повітря. Шкварчали, пищали і синім чадом курились смачні шашлики, отут, під голим небом, біля фонтанів. Шмигали під руки з стиглою морвою малі татарчата й цвірінькали, мов горобці:

— Пшкен дут! пшкен дут!..

Всі руки залиті в них соком, як кров'ю. На зеленому сіні, з горових полонин, з запашними квітками, лежали старі татари у білих чалмах і ждали купців. Дух свіжої кави мішавсь із духом часнику. Бряжчали філіжанки. Раптом вітер зняв хмару пилу, яка закрила все. Все щезло. Потому, як із туману, почали випливати поважні мулли, в зелених чалмах і в довгих халатах, що сунулись тихо по хідниках, а там — цілі гори черешень та абрикосів, помідорів і цибулі; сліпили очі мідні коновки, довгі як сурми, на плечах суворих сільських татар, що грубим, сердитим голосом, немов дрова рубали, хвалили своє молоко:

— Вар-сют-вар…

Дзюрчали десятки фонтанів, лящали та щебетали всілякі птахи у клітках по-під піддашшям, свистів стругом бондар, що тут, у чорній печері, повній ліщини й запаху ліса, робив обручі. Вихилявсь за кожним разом з крамниці й купав на сонці свою білу бороду, червоний фез. Сохли вздовш стін великі вила і наставляли засмалені кінці, немов волячі роги. Арабські літери повзли по вивісках наче павучі ноги. З вулиці не-своїм голосом кликано спраглих по лимонад:

— О-ой бузли… пек татли!..

І простягались у той бік руки.

З вікон кавярень стирчали, як ліс, цибухи, і струмки синього диму повзли, як змії.

Громадський «деллял»^[5], завішаний ввесь дукачами на продаж, намагавсь усіх перекричати.

Блищала на сонці черепиця дахів, світились вікна в мечетах, пашів нагрітий камінь, горіли як маки фези, кричали птахи і продавці, дзвенів металь по кузнях, без перестанку дзюрчала вода, запірав віддих у грудях дух шкури, кави та часнику, бряжчала посуда, шкварчав шашлик, душив усіх пил — і в цьому пеклі життя, у цьому хаосі фарб, ліній, пахощів, згуків, у цій неможливій тісноті — проскакував часом, занявши всю вулицю, новий фаетон під білим парасолем, з елєгантними європейцями, як щось чуже, негармонійне, й зникав за хмарою пилу…

А вгорі, над тим бурхливим морем, з високих білих мінаретів, серед блакитного неба, лунав протяглий жалібний спів муезинів: прийдіть, достойні, на поклін богу, прийдіть по рятунок. Немає бога, опріче бога і Магомет його пророк…

Абібула ледве розгледів батька. Старий Сулейман, у білім халаті і білім тахе^[6], так притуливсь до надгробка, що його трудно було одрізнити од каменя. Очі йому вже не служили і навіть окуляри не помагали. Проте він не кидав своєї роботи й зігнутий, скулений, у богомільнім настрої довбав з корану святі слова. У чорній пащі крамниці стояли рядками надгробні камні, розмальовані й білі, у фезах, чалмах, тюрбанах, немов там зібрались поважні гості. На ляді спав робітник. Закинув голену голову, одкрив беззубий рот і простяг босі ноги. Зсохлий, зморщений, жовтий, він скидавсь на мерця, над яким скоро буде стояти один з надгробків.

Сулейман дуже зрадів, діставши чотки, — без них він був як без рук. Кинув роботу й почав оповідати синові останню новину, яка вже облетіла Бахчисарай: мулла Смаїл, такий достойний, багатий імам і хатіп^[7], прогнав учора єдиного сина Рустема. Батько не міг врешті стерпіти, що син бунтує народ проти духовенства, пише книжки, в яких ні слова нема про бога, сміється з давніх звичаїв і навіть з корану. А що найгірше-нанявсь в кавярню до ефенді Мухтара, який з муллою у сварці, і з сьогодняшнього ранку подає гостям каву!

— Кажуть, мулла Смаїл лихий на сина, що не хоче сватать Шерфѐ, хоч батьки замінялись вже словом, — сказав Абібула.

— Ах, молодь, молодь. Це ж бейнамаз^[8], та й годі!.. крий боже мати такого зятя! Великий бог, — Алла икбѐр! закінчив старий Сулейман своєю любимою приповісткою.

Був саме час, коли Сулейман ходив на каву. Надівши чалму та взявши в руки чотки, він подавсь до кавярні ефенді-Мухтара, яка була лиш через дорогу. Вже тридцять літ він що дня у такий час одвідував її. Абібула подавсь за батьком.

Кавярня торгувала сьогодні добре. Всі хотіли на власні очі бачити, як син такої відомої в місті особи розносить каву, мов простий наймит. Тому в кавярні було аж тісно. Хазяїн поїхав у Симферопіль і гостям служили Рустем та хлопець Бекір, тонкий, високий і клапоухий.

Рустем був трохи блідий, хоч удавав веселого. Служив він гостям не дуже зручно. Проте всі його кликали, кожен намагавсь, щоб він подав каву.

— Рустеме! нам кави!..

— Ха-ха!.. Рустеме, неси до нас!.. То ми тобі служили, тепер послужи нам.

— Ми всі служимо один одному, — осміхався Рустем.

В кутку сиділи якісь селяне. Скромні, похмурі, немов чужі горожанам. Сулейман вступив з ними в розмову. Вони оповіли, що привезли хорого, одержимого злим духом — «меджина». Вже п'ять літ не ходить, з того саме часу, як мало не згорів на пожежі. Сьогодні на Азізі будуть молитись дервіші, то може виблагають йому полегкість.

— Алла ікбер! — зітхав Сулейман і слухав далі.

Бекір задовольнив своїх гостей і підсів до них.

— Ну, скоро підеш у москалі? — жартували ті з його.

Бекір зацмокав та закрутив головою.

— Втечу… зароблю гроші — й гайда до Стамбулу..

Очі в нього спахнули й червоні вуха світились на сонці.

— Ч-чорт його знає! — гарячився Бекір: — служи у війську, коли дають «домуз» (свиню) їсти. Розумієш, хитрий який: зварить з свинини юшку, м'ясо дає своїм, а юшку нашим: на, їж!.. Ч-чорт його знає…

— Селям алекім, — привітавсь новий гість. — А де Рустем?

— А, Джіафер! — радісно скрикнув Рустем і побіг назустріч.

— Так це правда? Ну, розказуй, як було діло…

Рустем потяг його в куток.

— Все розкажу… потому. А тепер маю до тебе справу….

— І я до тебе в справі. Знаєш, Осман зрікся грати у твоїй комедії. Як дізнавсь його батько, який зміст п'єси, так і насів на Османа. А той дурень злякавсь і не хоче грати.

— Ну, це байдуже, десь знайдемо другого.

— Завзялись на нас старі. Таке робиться, що страх. Вони нас камінням ладні побити. От побачиш, що наша вистава так не минеться

— Пусте… тут, знаєш, могила тільки поможе. Після смерти старих піде все краще, — потішав його Рустем. — А моя справа така: сьогодні приїхав з села один вірний товариш. Треба через нього послати книжок. От ти б і приніс, бо мені не можна кинути службу.

— Добре. Я принесу. А ти приходь завтра, треба порадитись.

Рустем мусів покинуть товариша: нові гості вже його кликали.

Та не встиг він поставити на стіл філіжанку, як хтось гукнув знову:

— Рустеме, тебе Айшѐ кличе.

Рустем враз зблід і філіжанка затремтіла в його руках. Здержуючись, щоб не побігти, він вийшов на вулицю. Його небога, восьмилітня Айше, перегнувшись над важким кухлем з водою, лукаво кліпала до нього очима та моргала фарбованими бровами. Вони зайшли в подвір'я, і тут, у темному закутку, Айше дістала з-під ватованого халата зібганий папірець і подала Рустемові.

Рустем так хапавсь прочитати, що мало його не роздер.

«Я вже чула про твою біду, Рустеме, — читав Рустем надряпане напів писаними, напів друкованими літерами. — Та не журись. Господь милосердний. Так, як ти зробив — ти зробив найкраще, і я твоя вірна Мір'єм. Коли б ти знав, що нині сталося. Батько побачив у мене каламар і перо. Так на мене кричав, що я плакала і досі очі червоні. Побив каламар і викинув перо, а сам побіг сердитий і забув чотки. Та я мовчала, хоч добре знаю, що в корані того не стоїть, аби жінка не сміла писати. Тепер пишу батьковим пером. Було б мені, коли б дізнався. Твої книжки читала аж двічі. Хоч мені страшно (од твоїх думок), та ти це смійся. Я хоч не вчена, проте чую, що твоя правда. А що ти не схотів брати Шерфе, то зробив добре. Вона сміється з тебе і не кохає. Сьогодні Абібула буде молитись, а батько поїде. Мати лягає рано. Прощай. Хай звеселить зір твій Аллах. Твоя Мір'єм».

Коли Рустем вернув до кавярні, щоки в нього горіли і все тіло стало туге й легке, як м'яч. Гостей, як і перше, було багато. Старий Сулейман поскидав капці, поклав ноги у білих панчохах на софу і пахкав з довгого цибуха. Він справляв тут свій кейф. Абібула вів тиху розмову з приїзжим муллою, а в кутку, серед синього диму, викладав свої погляди гостям балакучий Бекір.

— Ч-чорт його знає! — низав він плечима, і очі в нього горіли, а вуха світились на сонці. — Ч-чорт його знає… Пішов я вчора в садок у ханський палац, а там — розумієш — сидить гяур на лаві й обняв чужу жінку, наче свою… Тьху!… погань… Ні, в нас цього нема… Магомет не велів… В Стамбулі цього вже не побачиш, ой, ні… От тільки зберу трохи грошей… Я бідний… Батько, розумієш, і сам не має, що їсти… А тут плати й плати. Бакшіш давай… і скрізь бакшіш. І до війська беруть… Ч-чорт його знає…

Рустем далі не слухав.

^**^*

День одійшов. Трівожний, неспокійний, в ясній одежі і галасливий. Зайшов за гори разом із сонцем і стало тихо. Спокійна, тиха, як богомільна черниця, з'явилась ніч. Замовкла сіра земля, здрімнули хати, тополі і поле.

Сумно, безлюдно в святому місці — Азізі. Пишні «тюрбѐ» — мавзолеї самітно сіріють на полі, між будяками й грузом, важкі, великі, байдужі, як ті святі та хани, що спочивають під ними. Чорною купою заснув на землі манастир «текѐ», а над ним стоїть мінарет, як білий привид. Не сплять лиш цвіркуни і фонтани та кліпа очима-зорями небо.

Легко, мов тінь пливла, ступав по Азізі Абібула. Немов боявся топтати місце, полите кров'ю святого. А може до цього місця торкалась нога Аджідер-мелек-султана, коли він, у давню давнину ще, ніс свою голову по-під пахвою та поливав кров'ю шлях до могили. Кожен раз, коли Абібула тихими ночами простував у «текѐ» на молитву, він уявляв собі людину без голови, з крівавим горлом, а з-під пахви у неї дивилась на нього страшними очима відтята голова.

І кожен раз, як і тепер, було йому страшно, і серед тиші калатало серце. Властиве, це було добре. Він сам викликав ту уяву, оберегав той страх і той настрій, ворушив його немов болючий зуб. Він хотів, щоб душа в нього гойдалась, як хибкий човен на морі, тремтіла як лист на вогні, щоб стала прозорою, легкою й могла злинути в небо. Так щиро він прагнув єднання з богом.

Абібула підійшов до «текѐ»; ще нікого не було. Скрізь тихо й темно.

Абібула став під тополею. Чекав. Дививсь на зорі і вбірав в себе таємну тишу святого місця. Йому було так добре, в голові трохи крутилось, душа сподівалась роскошів молитви і тріпала, як птиця, крилами.

Враз од стіни одділилась біла фігура.

— Ахша̀м хаір олсун^[9]!..

— Ахшам…

Те «ахшам» брата, тихе, як нічне шелестіння тополі, здалось незвичайним, таємним.

Дѐрвіші помалу збірались.

З мороку ночі, як із туману, випливали фігури в довгих халатах, у білих чалмах, мовчазні і поважні.

Ахшам! ахшам!.. шелестіли слова, як сухе листя, й гинули серед ночі.

В вікні текѐ блимнув несмілий вогник.

Тихо ступаючи, гордо пройшов у текѐ шейх^[10], високий, пишно зодягнений. Пішов, подивився і знову вернув додому. Ні до кого не обізвався, ніхто до нього. Він тепер постив і дав зарік мовчати.

Серед тиші чутно було, як десь далеко торохтів віз.

Дервіші сходились. Кидали слово-два, тихо, пошепки й мовкли. Дзвінко дзюрчала вода. Високі тополі все шелестіли. Біліли в темряві чалми і бороди.

Підкотивсь до текѐ віз і став. Коняка форкнула. Два чоловіки скочили з воза, мовчки підняли кожух, під яким щось стогнало.

— Меджін… меджін… — хтось сказав зтиха.

Зняли слабого на руки і понесли у текѐ. Ноги висіли в нього безвладно, як перебиті.

Знов стало тихо. Усі чекали. Абібула не зводив очей з текѐ, над яким здіймавсь мінарет, мов білий привид.

Та ось усі стрепенулись. В вікні мінарета мигнула тінь і зараз розлігся спів муезина — сумний, скрипучий та жалібний.

Всі знялись з місця.

В текѐ було темно. Тільки коло міграбу^[11], де стояв шейх, горіли дві прості лямпи. Низька, закопчена стеля, темні килимки на помості, нерівні, колись ще білені стіни, холодне сперте повітря — скоріш нагадували запущений склад, аніж дім божий. Ряди стоптаних капців, полишених біля порогу, насичали повітря їдким запахом поту. Люде ставали рядками і прикладали руки до вух: ми слухаєм, боже!.. Почалась звичайна мусульманська відправа і скоро скінчилась.

Тихо, босими ногами підходили дервіші до шейха, вклонялись і сідали долі в кружок… Ноги під себе, плече до плеча, у тісне братерське коло. Абібула чув теплі плечі своїх сусідів. Йому здавалось, що його тіло розширилось, зросло праворуч і ліворуч, аж ген далеко, й тремтіло, немов жива каблучка. Горде обличчя в шейха стало поважним, наче застигло. Очі спустив до долу, дививсь, здавалось, на бороду. Усі мовчали. Так тихо стало… Світло притьмарилось, і брудні стіни тісніше зсунулись. Оддаль безвладною масою лежав недужий.

Усі чекали.

Раптом, як з одних грудей, почався спів. Повільний, розмірений, скучний. Слова гупали в пісні, як ціп на току, окреме, виразно:

— Ла-іль — Ал-ла…

Монотонно і безконечно, наче великі дзигари рахують хвилі:

— Ла-іль — Ал-ла…

Абібула прижмурив очі. Голова в нього хитається в такт пісні і слова йдуть за словами, немов верблюди в пустині.

— Ла-іль — Ал-ла…

На один голос, в такт, без перестанку, без передишки. Все ті ж слова, усе той темп.

Так тягнеться довго. Минають хвилі, години; здається, дні цілі проходять. Він вже не чує ні власного голосу, ні свого тіла, ні тіла сусідів. Всі вони злились разом в одно суцільне тіло, у один спільний голос, який веде пісню, довгу, скучну, монотонну, немов машина помпує воду, або слова хтось ниже на безконечну низку.

— Ла-іль — Ал-ла…

Не то скучно стає Абібулі, не то спати хочеться. Щось налягло на мозок. А проте Абібула чує, як там десь глибоко, у грудях, на самому дні, зерно по зерні, крапля по краплі, збірається сила, росте, зміцняється, і знов ідуть, як хвилі:

— Ла-іль — Алла…

Сумно так стало в текѐ; бліді обличчя немов застигли, а в серці щось неспокійне, там щось ворушиться… Клубком котиться в грудях, бере за горло. Хочеться крикнуть: ти один, боже, всесильний, могучий, в тобі вся радість, в тобі надія… Ти один, боже! о боже!…

Хтось хлипнув, не здержавсь…

— Алла!..

і збудив назбірану силу, всіх зняв на ноги.

Тремтить в Абібули тіло і горять вуха. Розгойдана душа рветься хвалити бога, тягне з собою тіло. Щось в ньому є. Якась пружина. Велика радість. Побожний рух.

— Немає бога, опріче бога!..

Плече з плечем, знов тісний круг, братнєє коло. Вінок з халатів та з білих чалм. Радісно пісня вирвалась з грудей.

Ля Ілля ге — іль Алла̀-ге…
Ля Ілля ге — іль Алла̀ ге…

Жива каблучка уже хитнулась. Раз в той бік, раз в другий. Спочатку плавко, поволі, у такт, немов тихі вітри хитають колом, немов лагідні хвилі гойдають водні лілеї. Схиляються чалми в честь шейха; гойдається мозок як у колисці, душа бажає розгону і де далі зростає рух. Здається, вітри міцніють, підхоплюють коло. Все швидче та й швидче. Зростає пісня… дужчає голос, обличчя сяють. Білі халати надулись од вітру і мають поли. Поклони все глибші, все нижчі. Тіло згинається вдвоє, в'ється як вуж, китиці фезів скачуть по чалмах, а слова пісні злились у крик:

— Е-гѐ-лла!.. е-гѐ-лла!..

Росте той крик, скаче, мов по драбині, все вище, як дикий звір в горах, тягне з собою тіло, захоплює дух.

— Е-ггѐ-лла!.. е-ггѐ-лла!..

Білі обличчя скривились, тіло б'ється у корчах.. Абібула плаче. Хлипають другі… Вже не стає сили, знемога…

Та ось потіха. Мов впала з неба. Високий тенор почина пісню — веселу, бадьору, ясну, як янголиний спів:

Юдже́ султа̀ним
Дерде́ де́рма̀ним —
Шу те́нде джа̀ним
Ху де мек істер-гу!…

— Гу-у!

З десятків грудей вихопивсь радісний покрик.

— Гу-у! Один! Ти один, боже, великий боже, даєш лік там, де вже ніхто помогти не здолає… Душею й тілом прагну сказати, що ти один! Гу-у-у!

Дика радість хапає за серце… Абібула чує, як нові сили, великі, незміряні, вілляла та пісня в його члени. Вони всі скачуть, радіють, всі славлять бога… Плигає тіло в шалених руках, хвилюють груди і скаче голова, залита потом, а крізь заплющені очі він бачить небо, усе в огнях. Бачить-троянди, червоні гранати, білі лілеї… Горять… цвітуть… літають… Цілий дощ квітів… Ллють пахощі в груди… Трудно так дихать… Він вже не може співати, він ледве встигає за всіми:

— Гал-гай!.. ай-гай!.. ай-гай!..

Всі — одно тіло, що скаженіє у рухах, всі — один голос, що славить бога:

— Ай-гай… ай-гай…

А пісня бадьорить, а пісня ллється, як з неба, весела, радісна, чиста, мов янгол співає.

Хтось плеще в долоні… От хтось сміється — ха-ха!

Алла!..

Швидче, прудкіше, всі разом… Останнім духом… решткою сил.

Хай-хай… Живий… живий… бог живий.

Крик скаженіє, гарчить, як прибій моря, як лютий пес… Б'ють китиці фези, мотаються голови, підплигує тіло, танцюють перед очима зелені круги й хитаються стіни теке у славу Аллаха…

— Живий… живий… живий…

Ох, яка радість… ох, яке щастя… Небо розкрилось… Янголів видко… мають вже крила… Аж плакать хочеться… сльози душать за горло.

— Ай-хай… ай-хай!..

Танцюйте, радійте!..

Море бушує і ревуть хвилі й лізуть на беріг, щоб все затопити.

Тоді простяг шейх руку і одним згуком утишив хвилі. Всі стихли, спинились, бліді, схудлі, зів'ялі мов тіні. Всі сіли. Ноги під себе, плече до плеча. Знялось між ними біле рядно, й недужий, волочучи ноги, наче павук, підліз під нього.

Ще веселіше заспівав тенор, ще бадьоріше. Немов до танцю. Водить смичком по нервах, лоскоче серце. Ожило тіло. Розгойдане серце здійма нові хвилі, високі, сильні. Нема їм впину. Тіло все скаче, як на пружинах. Абідула не може спинитись, не має волі. Чужа якась сила вхопила тіло, б'є, крутить, волочить. Тіло німіє, тіло зникає. Десь щезло. Дух підняв крила, летить і пориває…

— Ай-хай… ай-хай!…

Швидче… ще швидче… Гей швидче… До бога… живого… єдиного бога…

— Хай-хай!…

Мов з пуги ляскає — плеще співець у долоні, жене, підганяє, бадьорить, сміється. Летить його пісня, як вихор, росте божевілля. Плазують круг ряден тіла божевільних, як в перелогах. Ходором ходять плечі і руки, голови скачуть, страшні обличчя застигли, як у мерців. Клацають зуби. Крик переходить в лемент.

Тремтить текѐ, хвилює світло, скачуть по стінах налякані тіни й хмарка білої пари висить над колом. Ось-ось паде блискавиця, ось-ось ударить грім, розколе стелю і божа сила ввійде в слабого.

Вона вже тут: хвилює рядна, здіймає вгору, немов тумани, й безвладний каліка стає на ноги. Встав, твердо ступає, виходить з кола.

Всі кам'яніють. Сталося чудо. Блискучі очі, повиті млою, застигли як скло.

Врешті хитнулись… Як п'яні…

— Живий! — гуркоче грім з грудей.

— Хай!.. хай!…

Радість велика. Щастя. Руки шукають обіймів. Хапають за плечі, за шию. Крик рветься з грудей. Не крик, а буря.

— Алла!.. Хай-хай!..

Гарчать. Ревуть. Скрегочуть. Ригають. Труться лобами. Гавкають голосно, часто.

— Гав… гав… гав… гав…

Як дикі звірі, як стадо шакалів.

Щезла свідомість. Повна нестяма. Шаленість.

І знов, як над бурхливим морем, простяг шейх руки і кинув глухо, протягло:

— Гей-х-х-х!..

Хвилі ущухли і стало тихо.

Абібула підняв долоні і потер чоло, обличчя. Немов прокинувсь. Обвів всіх зором і скрізь побачив здивовані очі.

Всі мов питали:

— Що було? що сталось?

Потому зняли руки до бога і втомлені, тихі, розбиті, зітхали:

— А-мінь, а-а̀мінь, а-а̀мінь…

Жалібно, ревно, як сплакані діти.

Відправа скінчилась.

Було вже пізно. В далеких оселях співали півні. Тиха, холодна ніч обняла землю. Біліла стерня по-під горою, і чорні круглі тюрбе важко вкривали кістки святих та ханів. В чорному небі кліпали зорі.

Знов тихо ступав Абібула по святому Азізі. Ніс в серці радість, в голові мрії. За ним повзли поволі, як тіні, гуртки дервішів.

Абібула навіть не стямився, як опинився біля дому. Його вивів з задуми чудний якийсь згук. Немов фіртка скрипнула, чи клямка брязнула. Хто б то міг бути? Батько поїхав з дому. І рівночасно побачив на вулиці тінь, що мигнула під муром і швидко щезла. Що ж то за знак?

Вдома, здається, всі спали.

^**^*

Джіафер сподівавсь гостей. Він зумисне трохи раніше зачинив свою крамницю, щоб мати час усе доглянуть, бо вже пів-року, як в його домі не було хазяйки: він розвівсь з жінкою. Кожен раз, коли домашні клопоти потребували його уваги та забірали у нього час, Джіафер думав про свою розведену жінку, хоч не жалкував, що так сталося. Найбільш нагадували йому жінку хати, прибрані по-європейському. Там, опріч заґратованих вікон, нічого не було східнього. Оці віденські меблі, образи, статуетки, так гостро заказані кораном, книжки і альбоми — все це недавно ще викликало у них незгоду. Щира мусульманка, яка знала страх божий, вихована у давніх звичаях та забобонах, вона не могла вибачить чоловікові гяурських примхів, вважала його мало не зрадником. А він, купець, що раз-у-раз мав діло з ріжним народом, їздив по чужих землях, побував за кордоном, захопився блиском та багацтвом європейської культури — правда, більше зовнішньої, і вважав своїм обов'язком, обов'язком освідченої людини приєднатись до неї, або, що найменче, не цуратись її. Жінка не поділяла чоловікових поглядів і нарікала, сварилась. Коли він хотів, щоб вона ходила по вулиці з одкритим лицем, або щоб показалась знайомим мущинам, які бували у його в домі, вона казала, що він не любить її, що він ламає завіти корану та завдає їй сором перед людьми. Джіафер не бажав її силувать. Він визнавав за жінкою більші права, ніж дає їй іслам, і тим тільки сердив свою правовірну дружину. Ріжниця в поглядах та в смаках довела врешті до того, що вони обридли одно одному і мусили розійтись. На щастя дітей не було в них. Джіафер тоді зітхнув вільніше. Веселий, гостинний, він любив товариство і скоро зібрав біля себе гурток молоді більш поступової та й одводив там душу. З Рустемом сприятелювався особливо. Вигнаний батьком, Рустем навіть вкінці оселився у його. Натура глибока, суцільна, Рустем, хоч молодший, мав вплив на свого товариша; той його слухав та мало-помалу втягався у роботу гуртка.

Сьогодні Джіафер був лихий. З спектаклем, вже зовсім готовим, щось не ладилось. Джіафер надавав йому велику вагу, бо ця новина для Бахчисарая безперечно викличе багато всяких розмов, зворушить думку, особливо через те, що мали виставляти Рустемову п'єсу, в якій зачеплено так багато болючих сторін мусульманського життя. Все вже готове, і ось тепер несподівані перешкоди.

Проте Джіафер не переставав клопотатись біля вечері. В кухні вже щось шкварчало. Він сам поставив на стіл свій любимий коньяк. Він не крився, що вживає заборонений трунок. Огрядна постать Джіаферова, вся в чесучі, одкритий рум'яний вид з горбатим носом, привітна усмішка сірих очей немов веселили освітлену хату. Та гостей щось не було. Ну, Рустем — той не швидко поверне з роботи, бо кавярню замикано пізно. Але що ж другі? Наче в одповідь на це застукано до дверей і увійшов Абдураїм, молодий мектебдар^[12], шкільний товариш Рустемів, сухий, схорований, жовтий, а за ним ще двоє молодих софт^[13].

Не встигли гості привітатись з хазяїном, як у дверях з'явився відомий на ввесь город ефенді Мустафа, у чорній візитці, рябому лейбику, завішаному брельоками, та з закрученими вусиками на блідому виду. Тонкий, верткий, висмоктаний, він говорив якимсь надірваним голосом і без потреби сміявся. «Ну, чого цей приліз?» — скривився Джіафер, видимо нерадий.

— Ха-ха! — сміявсь Мустафа, і китиця на фезі в нього метлялась. — Дами наші прогнали мене. Марія Петровна і Ольга Іванівна. Приходьте, кажуть, пізніше — підемо в сад… pour passer le temps… весело буде… ха-ха!..

І за кожним разом, коли вимовляв з неможливим акцентом французські слова, повертавсь на всі боки та позирав на присутніх.

Ефенді Мустафа розвалився на стільці і зараз почав розповідати дрібні новинки, які займали його товариство. Він дуже чванився тим, що бував у поліцмейстера, нотаря та начальника почти, хоч там з його сміялися та гордували ним.

Розмова чогось не клеїлась.

Абдураїм більше мовчав або притакував, Джіафер видимо нетерпеливився, очікуючи Рустема, а софти уважно розглядали альбоми.

Коли врешті показався Рустем, Джіафер зразу налетів на нього.

— Знаєш, яка неприємність. Белял зрікся оддати нам шопу під театр. Послухав репетицію і сьогодні приніс свою одмову.

— Через що?

— Боїться… Небезпечне, каже, діло. Що люде скажуть…

— Що ж тепер діяти? Доведеться шукати десь инде. — Рустем був дуже стурбований.

— Ви таки думаєте виставляти п'єсу? — обізвався Абдураїм.

— Конче. Або що?

— Я б не радив цього робити. Ви висміюєте в ній наше духовенство… занадто гостро ставите жіночу справу.

— А ти думаєш, що це шкодливо? — глянув на його Рустем.

— А вже ж шкодливо… Наш народ держиться поки що ісламом, слухає своїх імамів і поважає їх. А ви хочете зруйнувати його світогляд, його віру, хоч замісць того нічого рівноцінного не даєте йому… Народ треба раніш підготувати..... Дайте йому перше добрий мектеб, відповідно новим педагогичним вимогам, зробіть його письменним, дайте коран на татарській мові, бо арабської він не розуміє й через це темний…

— Чекай, чекай! — захвилювався Джіафер. — Мектеб — діло добре, та ним всього не зробиш… Ти кажеш — іслам, коран. А коран каже, що жінка нижча од мужчини, що вона тільки для нього й сотворена, що її можна бити… У нас жінка в неволі, закутана, як маграмо̀ю^[14], нашими ж забобонами, темна, безправна… Її треба вивести на шлях культури, зрівняти в правах з мущиною…

Слово «культура» було любимим словом Джіафера, яке його трохи п'янило, од якого очі в нього починали блищати і йому робилося тепло.

Ефенді Мустафа вмішався в розмову: наморщив чоло і оддув губи.

— Ще Бокль написав книжку «Про залежність жінки». Жінка, каже Бокль… жінка не повинна залежати од чоловіка… ха-ха!.. Laisser faire, laissez passer!.. Ви подивіться на нашу татарку: нігті нафарбувала, спустила до п'ят штани, закуталась, як та копиця… Брр… От наші дами… Charmant!..

Він заскакав на стільці, аж китиця од феза на йому заметлялась і забряжчали брельоки.

Рустем поглянув на нього з злістю.

— Мілль, а не Бокль… Нічого Бокль такого не писав.

— Ах, pardon!

— Не мектеби поможуть нашій відсталости, звернувся Рустем до Абдураїма, — бо що з того, коли народ читатиме байки про святого, який по смерти біжить з головою по-під пахвою, а справжня наука — боротьба з темнотою. Мулли держать народ в темноті, бо їм це вигодно… Мулли затримують поступ, той світлий день, що сяє вже європейським народам. Проти них і треба боротися… Нам треба будити думку… Треба показати, як живуть другі народи, що вони не невірні, а старші брати, треба будити свідомість… Біда, що нас мало, роботи багато, а ворогів ще більше…. Ну, та поборемось. Будемо творити літературу, організовувати інтелігенцію, міську і сільську, визволяти жінку з неволі… Покажім народові, хто йому ворог, хто друг… От європейцям — тим легше: у них жінка товариш, помішник мущині, а в нас… Ну, я вас питаю, чи багато знайдеться наших татарок, щоб зважились прилюдно хоч би одкрити лице, або навчились писати?.. Коли я одружусь…

— Не зразу, не зразу, — гамував Абдураїм, — треба рахуватися з тим, що батьки наші живі ще, що народ правовірний… Не знаю, чого ви нападаєте на іслам. Його тільки погано розуміють… Коран треба толкувати не так, як досі, а відповідно новим дослідам науки. Тоді одпаде усе те темне, проти чого обурюєтесь. Про це вже писали і Касум Емін і Самі-бей.

— Давайте нам літературу. Давайте Байронів, Шекспірів, Гете!.. й ми станемо поруч із другими, ми увіллємось в сім'ю культурних народів, — кричав Джіафер, загрітий суперечкою.

— Як будуть у нас нові мектеби, коли матимемо багато освічених учителів — мугалімів, тоді у нас все буде, не зараз, а буде, — стояв на свойому Абдураїм і його винищений і заляканий вид, з виразом затятости та обмеження, навіть кривився.

— Панове, ну, що вам мужик? Вєдь, ето горьковській тіп… Ха-ха!.. Де наша татарська інтелігенція? У нас нема її. От подивіться у руських — нотарь, дами, начальник почти… Tout le monde! Ціле товариство. Це я розумію, а мужик… Ха-ха!..

— От, їй Богу, я вірю, що людина походить од малпи! — сміявся Рустем, міряючи оком ефенді.

Але той немов не розумів і тільки сміявсь, — так йому подобалась та вільна думка.

— Знаете, messieurs, Спенсер був великий учений, йому можна повірити! Ха-ха!..

Розмова де далі ставала палкішою. Софти були на боці Рустема. Гості загрілись суперечками і серед диму папирос та випарів кави знявся такий гармидер, що ніхто гаразд не розбірав, хто за кого й за що стоїть.

Джіафер гаряче обороняв потребу оригінальної літератури та перекладів європейських письменників. Татари мусять знати, як і чим живуть європейці, які в них ідеали, які напрямки.

— Виробляйте літературну мову, спільну для всіх татар… Годі нам говорити на ріжних мовах. Се анормально, що кримський татарин погано розуміє, що пише казанський, а письменника з Тифлису не всі можуть читать в Оренбурзі або в Баку… Спільна літературна мова і сильна, в європейському дусі, література — от мій девіз!…

— Не забувай, що ми вже робимо дещо в такому напрямку, — гарячився Рустем, — згадай, що було літ за двадцять перед цим! Опріч алькорану та його коментарів, народ нічого не знав. А тепер по наших селах не рідко знайдеш простих свідомих татар. Вони знають, хто вони й чого хотять…

— Ов, чи багато таких! — кричав Абдураїм. — Не буде багато, поки в нас будуть старосвіцькі мектеби з допотопними методами, поки не переробить усього вчитель…

Серед гамору й крику ніхто не помітив Бекіра. Молодий хлопець причаївсь за порогом і з цікавости висунув голову в двері. Потому насмілився, переступив поріг і підобгавши ноги, сів долі у куточку. Він ввесь обернувся в увагу, очі в нього блищали, а вуха, червоні й великі, ще більш настовбурчились, немов боялися пропустити хоч слово з розмови.

— Ти чого тут? — помітив його Джіафер.

— Та… я… до Рустема… нічого, нехай потому, — благав він, немов боявся, щоб його не прогнали.

— Вставай, Бекіре, сідай з нами до гурту, — кликав Рустем.

— Ні, ні… мені й тут добре… — мотав головою Бекір, засоромлений вкрай та ввесь червоний.

— Он сидить Азія долі і не хоче встати на ноги! — сміявся Джіафер серед загального реготу.

— А ми її зведемо, посадимо на європейський стілець.

Але цеє буле не легко. Азія соромилась і ні за що не хотіла розігнути підобганих ніг.

Так і лишилась в кутку.

Тільки коли знов знялась розмова про освіту жінок, Бекір ввесь стрепенувся і навіть встав.

— Е… е… розумієш… — заїкнувсь він, — пророк не так казав… Я навчу жінку писати, а вона мене зрадить… Напише до другого: приходь (хай лежить слово моє під каменем)… І буде тому гірше, аніж би наївся болота… Гріх буде, зле… Ч-чорт його знає! Магомет дав закон… Держи його, поки не вмреш. А так — ні, зле… Ч-чорт його знає…

Бекір хвилювався, заїкався і червонів.

— Ти не рівняй жінки до чоловіка… Аллах, як творив чоловіка, то сказав йому дивитись в небо, а жінці в землю… Так все на світі: що краще — мущина, що гірше — жінка. Літо — мущина, а зима — жінка… День знов — мущина, а ніч — жінка… Не дурно-ж поклав так Аллах… Ч-чорт його знає…

І він розводив руками та блискав очима, щиро дивуючись Аллахові, що все так мудро розклав.

Гості сміялись.

Тільки ефенді Мустафа зразу надувся. Його ображало, що якийсь наймит, бідний міщанський парубок устряв до розмови, як з рівними.

Він раптом витяг годинник та забрязкав фельоками.

— Ой-ой! — заверещав він, — а мої дами чекають.. Марія Петровна та Ольга Іванівна… ха-ха!.. Adieu, messieurs!

Заметлялась китиця на фезі, брязнули брельоки, мигнув рябий лейбик — і ефенді щез за дверима.

— Ну, на що ти кликав ту малпу? — обурився на Джіафера Рустем.

— Хто його кликав? Сам вліз, як скрізь і завжди. Він теж, бач, стоїть за культуру.

По відході ефенді всім стало легше. Навіть Бекір насмілився і сів на стілець.

Розмова велась вільніше. Сміливі речі Рустема, найбільш гарячого та поступового, розворушили усіх. Бекір уперше чув такі речі, грішні, зухвалі і був приголомшений ними. Він боронився, стояв на свойому, упертий немов ослюк, і мало не плакав, коли міцні, здавалось, як мур, основи старої віри хитались і падали під новим словом. Це просто не містилось в його голові. Очі в нього горіли безсилим гнівом, а вуха світились немов рожеві мушлі.

Гості розійшлись пізно, а Рустем з Джіафером все ще вели розмову. Рустем турбувався. Що значить, що й досі не дають йому школи? Йому хотілось пожити та попрацювати ще на селі, між сільським людом, а тут він мусить гаяти час та подавати в кавярні каву. Не на те ж він скінчив медресе́, дванадцать літ був софтою.

Червоний досвіток глянув у заґратовані вікна, коли вони скінчили розмову. Лягати було вже не варто. Рустем вийшов на вулицю, щоб освіжити голову, і його стріли перші проміння сонця. В долині лежав Бахчисарай, що хвилював, як море, рожевою черепицею. Ще сині абрикоси дрімали на білих стінах, а ліс мінаретів, залитих сонцем, здіймавсь до неба, як праведні душі. Тихо ще було. Та ось на мінаретах, один за другим з'являлись муезини, як чорні духи тих білих веж, і приклавши побожно руки до вух, збудили тишу жалібним співом. Високо над сонним містом неслася дика музика, як передсмертні ридання грішних, і лунала по рудих скелях, ще темних і холодних…

А сонце вставало.

^**^*

Спектакль таки одбувся. Надаремне Джіафер бігав по місту, шукав будинку під сцену, йому не вдавалось його знайти. Одні одмовляли, боячись тої не зовсім безпечної вигадки, у других шопи були тісні і невигодні. Джіафер мусів купити дощок та поставити сцену у своєму садку. Народу зібралось дуже багато, чого ніхто не сподівався. Йшли ремісники, робочі, купці і навіть хаджі, бажаючи на власні очі побачити, як далеко сягнула сміливість Рустема, до чого дійшли гріх та розпуста.

На другий день увесь Бахчисарай аж клекотів. По всіх кавярнях, крамницях і навіть на вулиці тільки й розмови було, що про Рустема. Сотні правовірних повторяли його ймення, оповідали, ділились вражіннями, судили. Найбільш хвилювало те, що в п'єсі осміяний був мулла, темний визискувач народу, який цілком не розуміє духу ісламу та дбає тільки про свій «закят» — десятину. Усі одразу пізнали в ньому відомого в городі, впливового муллу Ібрагіма. Зміст п'єси, окремих подій — переходив із уст в уста, змінявся, розвивавсь та зростав у легенду. Хаджі аж скреготали зубами. Коли ж це видано! В тому мерзотному творі дочка богомільних батьків, забувши давні звичаї й закон Магометів, скрізь безсоромно ходить з одкритим лицем, допоминається прав, добивається освіти й заганяє батька у домовину. А її коханець бунтує народ. Це ж вже розпуста! Він хоче зробити гяурів з усіх правовірних! Він сам невірний та бейнамаз!..

Всі жалкували муллу Смаїла, що мав на старість таку потіху з сина.

Тихого Абібулу не можна було пізнати. Скрізь бігав і скрізь під'южував. Збірав правовірних і навіть казав, що забити Рустема не гріх. Краще хай гине одна душа, аніж народ.

Зате молодь була цілком захоплена, зворушена. Збіралась гурточками і сперечалась. Старі й правовірні кидали на неї недобрим оком.

Молодих особливо вразило те, що сказав Рустем по спектаклі. В своїй промові Рустем вияснив становище мусульман, занедбаність їх та темноту й закликав до освіти, до європейської культури. Щось нове, нечуване, про що тільки догадувались та нишком мріяли, було сказано прилюдно, палко, з вірою — і викликало справжній вибух. На другий день Рустем не мав одбою од нових знайомих, що стискали йому руку, тріпали по плечах, хвалили та прохали книжок.

Чутка про незвичайні події дійшла і до Мір'єм. Вже з лихого настрою батька, з його бурчання, з окремих фраз — вона догадалась, що з Рустемом щось сталось. Але що? Сидячи долі у своїй хаті на повстянім килимку, Мір'єм ламала голову над тим питанням, не мала сили спокійно шити. Трудно й нудно вишивати якісь квітки, коли серце таке неспокійне. Крізь заґратовані вікна лилося світло в низеньку хатину, мигтіло на злотоглавах по стінах і лиш дратувало. Там, за мурами, де воно сяло на волі, всі знали, що сталося з її Рустемом, тільки вона, найближча до нього істота, гризлась сумними думками у цій старій клітці.

Мір'єм дивувалась. Ніколи перше, поки не знала Рустема, ця маленька хатина не була для неї тісною. Їй було добре й просторо, як у гнізді тепло, у цих мурах, в тісному подвір'ї. Там цілими днями стояв холодок, дивилось синє небо крізь виноградне листя й дзюрчала вода фонтана. Вона могла од рана до вечора поратись біля квіток, що роскішно кущились поміж камінням, і зовсім не почувала туги за світом, за невідомим життям, що кликало її тепер, з-поза цих білих, високих стін. Коли б мати дізналась, що з нею робиться нині, то певно сказала б, що то лихий дух — «джін» увійшов у неї, бо перестала вплітати в коси святі амулети. Перше, у ті недавні часи, вона була щаслива. Любила свої кросна, з-під яких снувались довгі рушники з чудними визерунками, втішалась тихим теплим гніздом, вистланим килимками та старими гризетами, обкладеним подушками по турецьких канапах, любила веселих подруг, коли вони збірались на ла̀фу^[15] та щебетали, мов горобці коло зерен. Все це минулось. Кросна стояли сиріткою, хата здавалась темницею, а веселі подруги пустими й темними. Своїми розмовами та книжками Рустем вкинув у душу її нове зерно, що зросло там, як дерево, зацвіло тугою, вродило думи й нові бажання. Їй все хотілось знати. Знати, як живуть люде, що вони думають, чого хотять, які краї на світі, дерева, звірі, як місяць ходить навкруг землі. Ніхто їй цього не міг сказати, тільки Рустем. Він тільки один був такий, що міг здійняти із вікон ґрати, розвалити мури та вивести її з них у ширший світ. Вона тяглась до нього, як квітка до сонця. І ось тепер її мучили думки, що̀ з ним, яка нова пригода трапилась йому, що навіть батько, мовчазний завжди, клене його ймення та ходить, як ніч.

Мір'єм одсунула роботу. В хаті було душно і трудно дихалось, низька стеля гнітила. Мір'єм встала, поправила свій рожевий фез з дукачами і вийшла у двір. Вона не знала, що їй робити, як довідатись про Рустема. Чи не піти куди? А може поспитать матір? Ні, мати тепер готує їсти і не любить, щоб їй заважали, та й якось ніяково звертатись до неї. Може б піти куди?..

Тим часом вона без мети блукала стежками брукованого двору, як в клітці, й сама не знала, що їй почати. Коли б хоч Айше́ побачити та передати лист. Та Айше певно ганяє десь по вулицях і її трудно знайти. Раптом щось калатнуло в фіртку. Чи не вернувсь Абібула? а може батько?

— Хто там? — поспитала Мір'єм.

— Ти вдома, Мір'єм?

— А! це Шерфѐ! — зраділа Мір'єм і побігла назустріч подрузі. Може вона що чула!..

Закутана в біле, як привид, вскочила у двір Шерфѐ і почала розвиватись. Гарна, чорноока дівчина вивинулась з фереджѐ, немов метелик із капшучка, і засміялась. При зведених чорною фарбою брівках і рум'яних лицях її зуби блищали, немов намисто.

— А що! а що!.. ти гнівалась на мене завжди, коли я сміялась з Рустема, а тепер воно й вийшло… А що!..

Мір'єм поблідла.

— Що ж вийшло?

— Моя мати така рада тепер, що я не за Рустемом, така рада… Добре, каже, сталось… Ах, які гарні квітки!.. Де ти таких дістала? Батько каже, що відколи живе на світі, такого ще не було… Ти вже скінчила вишивати рушник? Коли б ти знала, я його бачила…

— Кого?

— Що мене сватає. Він має багато овець і гарний сад. Приходив до батька, а я з вікна й зирнула. Гладкий, здорові вуси… З села. Ну, я й не хочу… Далеко.

— А що ж той… Рустем?

— Ах, Рустем!.. Ха-ха!.. Знаєш, вони з Джіафером поставили із дощок буду… таку, в якій тютюн сушать… Скликали людей — багато народу і не дали їм їсти. Ха-ха!.. Ну, слухай… Джіафер посивів і став муллою… а Алі перебрався за його дочку й забув певно надіти фереджѐ… Так з одкритим лицем і показавсь поміж люде… Джіафер каже: закрий лице, а Алі каже: не хочу. Ну, певно, то ж був таки хлопець, а не дівчина. Джіафер сердиться, а Алі плаче… А Рустем перекинувсь в халіля і забив чоловіка… ха-ха!..

— Як! забив? — скрикнула Мір'єм.

— Ну, певно, не влучив, бо на другий день бачили того чоловіка на вулиці. Йшов собі живий і здоровий…

Він не забив!

У Мір'єм одійшло серце.

Ну, це ще не так страшно, що на Рустема розгнівались мулли та старші. Аби йому нічого не сталось.

Шерфѐ не вгавала.

— А на кінці Рустем знов став Рустемом і тоді казав людям, щоб всі зробились гяурами, наплювали на Магомета та їли свинину…

— Щоб їли свинину?

— Еге… ха-ха!..

Мір'єм не вірила. Це справді вже щось неможливе. Ну, та хвала Аллахові, біда не така ще велика.

Подруги посідали по-під фонтаном, і поки він співав їм свої тихі пісні, вони живились всякими ласощами, яких Шерфѐ завжди носила повні кишені.

— Шерфѐ!

— Що, Мір'єм?

— Тобі ніколи не спадало на думку, що ми, жінки, живемо по хатах, як птахи в клітці?

— Ні. Або що?

— Не всі так живуть. Широкий світ, а в ньому більше гяурів, ніж нас. У них жінка на волі, куди схоче — ходить, з ким хоче — говорить…

— Вони-ж гяури, а ми правовірні…

— Вони теж вірять в Аллаха. У них жінці і до мечету можна, вчитися можна… Ти не хотіла б учитись, все знати, все бачити?..

— Ха-ха! Я вже училась, як була малою. Доволі.

— То не така наука, як у мектебі. Я часом сижу і думаю… Слухаю, як біжить оця вода з фонтана маленьким струмочком… біжить кудись далеко, через город, поле, через ліси… така весела, жива і бачить ріжні краї, всяких людей, знає, куди сонце сідає на ніч і звідки встає місяць… Я хотіла б бути струмочком…

— Ха-ха! Чудна! А мені добре й в Бахчисараї.

— Знаєш, я заздрю вітрові. Як бачу, що він біжить хутко, гне наші тополі, летить над землею й співає пісню, я думаю: чом я не вітер…

— Ха-ха! вітер! Він тільки пил здіймає з дороги… Тобі скучно, то й думки лізуть в голову… Ти вдома засиділась… подруг забула. Чом не приходиш? Приходь… Не довго може будемо вкупі. Певно таки віддадуть мене за того вусатого дідька, що має вівці… Ха-ха!..

— Що?

— Скучно мені буде за Бахчисараєм. Тут мені весело, тут всі мої подруги… Ах, ти не бачила, яку одежу пошила собі Умі…

Шерфѐ запалилась й заторохтіла, немов горох. Сміх дзвенів в горлі, наче дзвіночки. В одну хвилину вона наказала стільки, що Мір'єм ледве зібрала до купи.

Вона зацікавила навіть Мір'єм.

Врешті зібралась додому. Схопила фереджѐ і влізла в нього, як в шкаралущу. Тільки очі блищали між білим полотном.

Лишившись сама, Мір'єм заходилась писати листа. Хоч операція ця не зовсім безпечна, та тепер це зробить найзручніше: мущин нема вдома, а мати готує їсти. Мір'єм витягла каламар та клаптик паперу з-під софи і сіла за лист. Пальці в неї не дуже слухались, слова розлазились на папері, як раки.

«Хай тобі пошле радість Аллах та має в своїй опіці, — писала Мір'єм. — Ти мене десь не жалієш, Рустеме, що так довго не пишеш. А я турбувалась, бо не знала, що там з тобою. Тільки чую: бейнамаз, а за що — не знаю. Тепер пуста Шерфѐ розказала про все, а мені так жалко, що не могла сама усього бачити. От тільки не знаю, чи добре ти робиш, що радиш їсти свинину. «Домуз» створіння нечисте і я його ніколи б не їла. Тож слава Аллахові, що ти не влучив та не забив чоловіка. Може він і дуже розсердив тебе, та все ж битись не слід. А мені знов біда трапилась. Не лякайсь, не велика. Мати застала за твоїми книжками і пожалілась батькові. А батько давно був сердитий, що я не хочу носити амулетів у косах. Він дуже сердився і навіть побив мене. Книжок не забрав, бо я сховала, я тепер краще ховаю і каламар»…

Стукнуло щось… почулись кроки… Мір'єм вхопила шитво та накрила писання. Серце в неї завмерло і очі поширились… знов тихо. То певно прохожий пройшов по-під вікнами.

«Велику радість мала учора, — писала вона далі. — Абібула приніс цукор у папері, я прочитала той клаптик. Там пишуть, що наша «киз»^[16] — Бедріе́-ханум вчиться десь у великій школі. Хоч я ніколи не буду така щаслива, та радію за неї. Хай і між нашими будуть розумні жінки. Більше вже нічого не зрозуміла. Видко, що писано не для дівчат»…

— Мір'єм!..

Мір'єм жахнулась. Схопила й приклала мокре писання до-серця. Десь мати кличе. Засунула швидко під софу всі причандали і кинулась з хати.

Скоро вернулась. Витягла зібганий лист і знов писала.

«Як мені душно, як мені тісно тут, коли б ти знав, Рустеме! Нікому я тут не потрібна, бо я не хлопець, а «киз». Батько лиш знає свого Абібулу, а за мене згадає тоді, як треба кричати. Мати про те лиш гадає, щоб швидче випхати заміж. Приходь, Рустеме, і забери мене. Або скажи, я сама піду до тебе. От я не знаю, що вже говорю… Бувай здоров. За тебе благає Аллаха твоя Мір'єм».

В кавярні повно. Всі ляди-вікна, одчинені настіж, весело сяли у чорній пітьмі. Сизий дим люльок вилітав з вікон і осяяний світлом, висів як хмара. Безладний гамір, брязк філіжанок, білі чалми, червоні фези й міцний дух кави. Дзвінкий сміх гостей, впрілі обличчя, ліс цибухів, вогники в люльках і бренкіт струн — все це мішалось разом. Ляпали карти грачів, блищав мідний казан з чорної печі, грали вогнями скляні картини — весела Мекка, пишна Медіна й величний Стамбул. Бринькав веселий «са̀нтер»^[17] і засипав хату гомоном струн. Кавярня блищала у темряві ночі, як велика ліхтарня, гуділа, як рій. Стрункий Бекір, в одній сорочці, заголив руки по лікоть, фез зсунув на тім'я і бив по струнах з таким завзяттям, що не чув навіть як його кликали. Рустем вже сам розносив каву. Поважні хаджі, з ногами на низьких софах, з подушками під боком, смачно пахкали з люльок. Старий Сулейман, блідий, як мрець, тільки блимав очима. В кутку пив каву Абібула. Молодь кидала кости й гучно сміялась. А Бекір грав. Бив струни, торсав, тупав ногами, крутив головою, заплющував очі — і під буденні розмови про ціну фруктів або фасолі — тоненький голос співав про милу, про муки серця, фонтани сліз, тонкі дівочі кіски.

Ах, — ті красуні!

Твої брови гнуться, як дуги,
А вії стріли пускають,
Білії груди крамниці одкрили,
А щічки медом торгують…

— Ха-ха! — реготала молодь і навіть беззубі хаджі ховали усмішку у білі бороди.

Рустем був щасливий. Мір'єм написала, що готова піти з ним хоч на край світа. От коли б тільки дістати мектеб — і він її вирве із пекла. Вони будуть щасливі. Він перестане служити цим товстопиким хаджам, що сидять по канапах, важкі й непорушні, немов мішки з мукою. Він буде робити любиме діло, готувати нове покоління до нового життя. А тим часом жваво й зручно розносив дрібні філіжанки і вився поміж гостями, як в'юн. Тому сказав слово, там засміявся, встряв на хвилину до гурту і знов варив каву.

Молодь зібралась в окрему купку. Там ішли розмови про недавній спектакль.

Якийсь сільський челядник згадав про свого муллу. Той, як почув, що сталось в Бахчисараї, то так налякався, що кинув правити десятину. Ще може з голоду згинути.

— Рустеме, як згине мулла з голоду, ти будеш одповідати! — гукали до нього звідти.

— Овва! — світ не завалиться, як стане менче одним муллою!..

— Він буде годувать його діти…

— Ха-ха! — сміялась молодь.

— Не тепер дасть одповідь, то в день останній, — заскрипів Сулейман. — О! як затрубить тоді сурма і прочитає Аллах книгу в його лівій руці!..

І скинув злим оком на молодь…

Абібула правив сусідам про чудо.

Бліде обличчя світилось в нього немов при місяці, а очі горіли од згадки.

— Холодний вітер повіяв — страх обняв душу… сила Аллаха спустилась з неба… підняла біле рядно, і встав на ноги каліка…

— Тц… тц… — цмокали правовірні та хитали побожно чалмами…

— Дозвольте мені перерізати медом ваші слова, — ввічливо звернувся до нього якийсь молодик з другого гурту. — Ви кажете — чудо. От я живу на світі вже скільки літ, а чуда не бачив… Та й ніхто з нас не чув про чуда. Чи тільки дервіші можуть бачити чудо?

— Дивно мені, — озвавсь Абібула. — Який ти мусульманин, коли в чуда не віриш? А хіба ж не було так, що Магомет прилюдно розколов місяць на дві половині? Хіба не розмовляв пророк з ящірками, або не промовив до нього з миски вже спечений баранчик?

— Га-га! Коли це було! Тепер не ті часи. Щось не трапляються чуда.

— У бога все можливе…

— Алла ікбер! — зітхнув Сулейман.

Розмова починала усіх цікавити. Очі в старих блищали у хмарі диму, а пози немов набрались руху. Молодь почала осміхатись. Навіть Бекір покинув сантер і настовбурчив великі вуха.

— Гей ви, невірні, — гукав Абібула. — Ви хочете чуда, коли ви наскрізь зопсовані, немов червиве яблуко. Ви єднаєтесь з невірними, з гяурами… переймаєте їхні звичаї і їхні думки… Ми були сильні, поки держались окремо, поки йшли за пророком… О, вірні, казав пророк, єднайтесь тільки поміж собою… Ви любите невірних, а вони вас не люблять… Коли вам добре, вони засмучені, коли вам зле — вони радіють…

— Неправда, вони великий народ, вони сильніші од нас, бо розум у них дужчий, менш забобонів… Вони освічені… Годі цуратися їх, нам треба в них взяти все, що мають краще… инші часи настали…

Піднявся з-за столу якийсь правовірний, здоровий як бик, насунув на голену голову шапку і стукнув люлькою в стіл:

— А я кажу — розпуста! — гукнув він на всю кавярню. — Ви п'єте горілку… забули бога… мечети пустують, скрізь бейнамази.

Очі в нього лізли на лоб і обличчя налилось кров'ю.

Усі схвилювались. Мертві фігури хаджі ворухнулись по софах і перестали пахкати з люльок. Молодь була обурена. Усі кричали.

— Ви темні… ваші мулли і ваші дервіші! — гукали одні.

— А ви гяури!..

— Ви держите нарід в темноті, а ми бажаєм розвою…

— Дозвольте, дозвольте! я хочу спитати, — скрикнув один молодик. Заворушив тонкими вусами й лукаво підморгнув оком. — Скажіть мені, чи правда, що хто почав як злодій, скінчить як дервіш?

Розлігся сміх… Бекір звищав і ляснув себе по стегнах.

— Ч-чорт його знає…

Хаджі обурились.

В Абібули тремтіли руки і білі уста безгучно ворушились.

— Стійте, стійте, чого ви сваритесь! я краще розкажу вам одну історію, — гукнув Рустем.

— Кажи! кажи!

Це зразу втишило галас. Усі любили послухать казку. Хто встав, знов сів на місце. Забряжчали посудою, засьорбали каву й запахкали з люльок. Дим знявся під стелю. Мекка й Медіна заграли вогнями. Правда, хаджі були ще лихі; недобрий вогник не згас ще в їх очах. Ну, що той грішник розкаже?

Рустемові дав хтось стілець. Він сів, обтер вуста, поправив фез і, злегка погойдуючись, почав.

— Ну, слухайте ж… У ті давні часи, коли казкам ще йняли віри, як правді, коли верблюди були ще блохами, черепахи й жаби літали у повітрі, а мінарети схилялись до річки, щоб напитись води, був собі один анатолійський шейх. І трапилось так, що треба було когось послати йому в далеку дорогу у пильній справі. Кличе він до себе старого дервіша, дає йому свого любимого осла і каже: «їдь, брате». Поїхав дервіш і опинився швидко в пустині. Іде і все собі думає, як би йому краще доглянуть осла. Бо той осел та був любимчик шейхів. Як схудне або заслабне в дорозі, шейх буде гніватись. То ж дервіш не їсть сам, не п'є, а доглядає осла. Поїть його водою з міхів, годує, жалує. Де важко їхати, пісок глибокий, злазить з осла, йде пішки. Щоб скучно не було ослові — з ним розмовляє. Все дума догодить шейхові і його любимчику. Себе не жалує. Стане на ніч під пальмами, всю ніч не спить — все пасе ослика. Тільки про те й думав старий. Та як не глядів, як не старався — сталась пригода: заслаб осел в пустині та й здох. Лежить на жовтім піску, витянув ноги, вишкірив зуби, а волохатий живіт — так як гора. Сів перед ним дервіш та й плаче: ну, як я з'явлюся перед шейхові очі? Що йому скажу? Чи я ж не беріг його, мов рідного батька, як власну дитину, не поїв, не годував, не жалував? Не повірить шейх, скаже, що я в тому винен. Та й справді хороший був ослик, людяний, смирний, слухняний.

Жалко скотину, так жалко, мов брата. Плаче невтішно дервіш, ллє сльози на жовтий пісок, ридає. Не їсть, не п'є, не шукає розваги. — Аж ніч настала. Зійшли великі зорі, блищить як срібло пісок, біліють далекі горби… Сидить на піску дервіш у великій розпуці, а коло нього чорніє тіло осла, немов нечисте сумління. Вже й сонце сходить, день настає. Бачить наш дервіш, що ніщо не поможе, біди не поправиш. Випорпав яму, поклав осла, засипав піском, сів над могилою й плаче. Плаче й не може спинити сліз, що так і ллються на гарячий пісок. Коли так згодом надходить якийсь караван. Ревуть верблюди, летить хмара піску, мотаються горби верблюжі. Побачив отаман, що щось чорніє в пустині, спинив караван. Підходить, аж там сидить білобородий дервіш над свіжою могилою й плаче. Вклонився отаман. «Чого так плачеш невтішно, старче?» — питає. — Як же не плакать, ефендім, як не вбиватись… Умер… Ще вчора живий був, здоровий, а нині лежить, захований в землю… Й заплакав сильніше, бо людський голос витиснув з серця рясніші сльози. — «Не плач, чоловіче божий… потішся. Усе живуще має однакову долю, все, що живе — мусить врешті померти», — потішає отаман. Підійшли купці з каравану, розділили горе старого, потішили ласкавим словом, а врешті проказали молитву над гробом, хто кинув гроші на свіжу могилу, хто хліба для старця — й поїхали далі. А дервіш усе сидить на тому ж місці, сумний, невтішний, не знає, як повернути до шейха, занести вістку про нещасливу долю осла. Вже й другий караван надходить. Питають, що сталось. — Ой, поховав… — одказує дервіш. — От тільки сьогодні піском засипав… І показав рукою на свіжу могилу, говорити не може за слізьми та жалем…

Рустем урвав і обвів слухачів оком. Всі були скуплені та зацікавлені. Чорна кава стигла у філіжанках, сині струмочки диму ліниво здіймались з люльок і причаївся жар в печі під сивою шапкою попелу. Бекірові очі горіли, як дві жаринки, червоні вуха світились, як місяць на сході.

— Ну, — почав знову Рустем, — побачили ті, що на могіли гроші, десь певне недурно їх люде наскидали, поклали й свою частину до купи, наскидали старому харчів, лишив хтось рушник, щоб бідний дервіш в пустині міг до намазу умити руки, й подались у свою путь. А дервіш лишився. Сидів він день, сидів він другий в глибокій жалобі, вкінці заспокоївся трохи і думки обсіли стару його голову:

— Чи варто вертатись до шейха? Та й з чим вертатись? Діла не справив, осел пропав… Тільки розсердиш шейха. Чи не краще лишитись на місці? Тут непогано. І гроші складають, харчі йому звозять. Є з чого жити. Хай шейх подума, що він збивсь десь з дороги, пропав. — Подумав дервіш, подумав та й залишився. А тим часом пішла по світах чутка, що у пустелі сидить над могилою святого убогий дервіш і плаче з горя, а та могила й святий новітній роблять великі чуда. Слабим вертає здоров'я, сумних потішає, навіть мертвим дарує життя. Почали звідсюди з'їздитись люде, почались молитви над ослячим гробом і справді діялись чуда. Дервіш зібрав грошей силу силенну і забагатів. Збудував над могилою пишне тюрбе́, укрив могилу дорогим оксамитом. Ба незабаром і сам став відомим шейхом, поставив теке́, прийняв дервішів та вславився врешті ще більше, аніж той шейх, якого покинув…

Рустем мусів спинитись. Мертві фігури хаджі заворушились; якийсь невиразний гомін розлігся в кавярні. Люльки задиміли, як димарі, а чорні очі спахнули, як вовчі.

Та раз почав, треба кінчати. Рустем вів далі.

— Минуло так щось кілька років. От раз їде той старий шейх, в якого колись пропав осел та дервіш. Старий вже, аж білий. Навколо його прості дервіші. Бачить, стоїть в пустині теке́ й пишне тюрбе́. Захотілось йому перепочити у брата-шейха та поклонитись могилі святого. Завернув, входить, оддав «селям», вклонивсь могилі, коли зирк, а перед ним його давній дервіш, що пропав колись без вісти в дорозі. — «Ти що тут робиш? — здивувавсь він. — Ти чому не вернувся до мене?» — Ой, шейху ясний, я все розкажу, ходім тільки звідси до мене в господу. Завів до себе, посадив на почесному місці і розказав усе, як було. Як пропав у дорозі осел, як він сумував та боявся вернутись додому, як люде скидали гроші та молились на могилі покійного. — Я їм забув сказати, що поховав твого осла. Ну, як почали давати гроші, я й подумав: нехай дають… А оце незабаром збірався їхати до тебе з подарунками, бажав покаятись. Та одно мене мучило тільки, отче святий: як тобі скажу, що люде молились на могилі осла? — мало не плакав дервіш. — Тоді старий шейх осміхнувся у білу бороду, поклав свою руку на руку дервіша, наблизивсь до його вуха і лагідно мовив: — «Не турбуйсь, брате, хай тобі стане відомим, що під нашим славним тюрбе́ похований дід цього осла».

— Ха-ха-ха! — вибухла молодь голосним сміхом. Але в той регіт увіллялось щось грізне, негармонійне, немов далекий грім. Наче хмара нависла в кавярні. Посуда враз брязнула, стукнули люльки об стіл, обличчя скривились з гніву. Щось лиховісне було в гарячім повітрі кавярні і навіть Мекка й Медіна злорадно заграли вогнями. От-от щось буде. Це всі почували.

Високий татарин, здоровий, як бик, витріщив очі й поводив ними навколо, немов збірав по обличчах ужинок гніву. Урешті скочив. Зірвав з голови шапку і грімнув нею об землю.

— Собака!

Той крик захриплого горла покрив загальний регіт та ґвалт.

Рустем звівся на ноги.

— Чого вчепився? Не хочеш слухать — не слухай…

— Він так розказав, як стоїть в казці! — кричала молодь.

— Брехун! гяур! грішник! — хрипіли старші.

Усі схопились, щоб зупинити бійку. Та було піздно. Татарин стояв вже перед Рустемом, сердитий, роз'юшений. Його голова, голена й кругла, немов кавун, здіймалась над всіми, а жили на в'язах були напружені й грубі, наче матузки.

— Гяуре, вигнаний батьком! — кричав татарин. — Ти зваживсь сміятись з правої віри, з наших святих!..

— Геть! — скрикнув Рустем і схопив в руки стілець.

Кров зашуміла йому в голові. Він вже добре не тямив, що було далі. Знав тільки, що його б'ють і що він б'є. Не чув круг себе крику, не бачив грізних очей, ліз просто на ніж, сліпий, завзятий, сп'янілий — з одним бажанням перемогти.

— Тут ріжуть! вбивають! — кричали в кавярні, і бігли на крик той з вулиці люде.

Трудно було протиснутись. Під натовпом люду тріщали столи, звеніло скло. Одні намагались спинити бійку, а другі рвались до бою. Насилу розборонили.

Блідий, розхристаний Рустем ледве стояв. Він хотів врешті вийти з кавярні. Зробив кілька кроків, хитнувся і раптом схопивсь за бік. По пальцях спливала кров.

— Кров! забили людину! — хтось крикнув.

Бекір з цікавістю й жахом дививсь Рустемові в очі.

— Швидче додому… — прохав Рустем.

Кинулись кликать фіякра… по чорній вулиці розлігся крик… заторохтіли колеса… З червоних вікон летів у пітьму ґвалт і метушились в кавярні люде, як на пожежі…

Тихо поплив фіякр з Рустемом кривими вулицями. Чорні доми лежать з обох боків, як скелі… Немов не город, а річка темна, глибока… Пливе по ній човен… пливуть мінарети, мов білі щогли… хвилі гойдають Рустема… скачуть, як в танці, зорі, ростуть, зникають… так чудно, так дивно… Чи сон — чи дійсність? Рустем не міг розібрати.

Джіафера не було вдома, коли привезли Рустема. Він почув сьогодні неприємну новину: ефенді Мустафа з певних джерел дізнався, що Рустемові не дадуть школи, бо вважають його небезпечним — і переказав про це Джіаферові. Джіафер дуже стурбувався і пішов трохи пройтись та обдумати на самоті, як би про це сказати приятелеві, щоб не дуже його засмутити. Повернувши додому, він здивувався, коли побачив в хаті незвичайний рух та чужих людей. Бекір сидів карячки біля дверей і дивився наляканими очима на відомого в городі лікаря, що нахиливсь над Рустемовим ліжком. Якийсь татарин бігав по хаті, носив щось, переставляв. Що сталося? Бекір зараз схопився на ноги і почав жваво оповідати пригоду, вимахував руками, запинавсь і без перестанку повторяв своє любиме «ч-чорт його знає». — Джіафер насилу розібрав.

Караїм-лікарь врешті скінчив роботу і повернув до Джіафера своє бліде обличчя, ледве помітне з-під шапки кучерів.

— Нічого, нічого, за два тижні хоч весілля гуляй, — хай останнє впаде на твою голову, як у вас кажуть, — кисло шуткував лікарь, і кутики уст не піднімались в нього, а опускались.

З ліжка осміхався блідий Рустем.

— Ну, конче треба було когось дратувати, — підійшов з докором до нього захмарений Джіафер.

— Е, пусте! Лікарь каже, що ніж заліз неглибоко. Мені нічого.

— Ах, Рустем! молодець, їй-Богу! — підбіг Бекір. — Коли б ти бачив, як він його бив… Стільцем… по голові…

Очі в Бекіра засяли од захвату і він зробив руками рух, немов збіравсь розколоти Джіаферові голову.

Чужі пішли, але з Бекіром трудна була рада: він уперся, як цап, і лишивсь на ніч. Скулився долі біля порога і що хвилини скакував — заспаний, наляканий і тороплений, хоч його поміч не була потрібна.

Рустем поправлявся. Його одвідували товариші, галасливий жвавий гурток, який уважав рану Рустемову почесною, бо він дістав її у боротьбі з забобонами. Кричали, сміялись, накурювали в хаті і дратували Рустемові нерви. Бекір користувавсь з кожної вільної хвилини і приносив слабому свіжі новини з вулиці, підслухані розмови, дрібні події дрібного життя крамарів і кумедно показував, як мулли перебірають чотки, а тим часом винюхують, що в кого є, щоб узять десятину. Муллів і дервішів він зразу зненавидів.

Раз над вечір, коли Рустем міг вже сидіти на ліжку, до його прийшов несподіваний гість — дядько Абдула̀, грубий, дихавичний, старий хаджі. Рустем мало знав дядька, бо мулла Смаїл не у великій згоді жив досі з братом.

Хаджі Абдула довго мовчав, відсапував та гладив долонями бороду.

Старий почав жалітись на недуги і старість, а потому звів свою мову на розпусту і зневір'я сучасної молоді. Як крається батькове серце, коли у правовірній родині шайтан посіє незгоду! Батько кінчає свій вік, а син починає. Синові легше скоритись. Так навчає пророк і так повинно бути. Бідний мулла Смаїл! Він схуд і що дня миє сльозами бороду. Він радо простяг би руки до грішного сина, коли б той прийшов до нього із чистим серцем. Хаджі Абдула сапав, харкав, плював і зовсім втомився од довгої промови.

Його слова зворушили Рустема. Жаль стало батька. Він щиро хотів би знов поєднатися з ним, та як? Якою ціною? Що треба зробити?

Хаджі Абдула мав вже готові умови.

— Залиши свої думки. Покинь небезпечну роботу і своє товариство, і батько забуде все давнє.

Рустем замотав головою.

Ні, він цього не може зробити й не зробить. Він міг би вернутись, коли б батько прийняв його таким, яким він є.

Хаджи Абдула́ з тим і пішов.

Даремне тільки трудив свої старі кости та важке тіло.

Рустем лишився сам. День гас і вікна сіріли. Хата швидко сповнялась м'ягкими вечірніми тінями. Після важкої розмови про батька, Рустем почув себе краще. Немов щось важке, дошкульне щось скинув з плечей, наче вирізав з серця болячку. Тепер все ясне. Чув, що стояв досі на роздоріжжі і врешті вибрав шлях. Думки зробились ясні і освітили розлоге поле життя з його тернами, камінням та будяками, але разом і з цілющою водою, яку він сподівавсь розбудити, щоб полить те сухе поле. Надії, як глибокі підземні джерела, прохались на світ, і серце од них тремтіло. Коли б не оця досадна рана, він знявся б, як стій, і пішов на роботу — велику, важку, солодку роботу. Почував у собі сили. Забув навіть Мір'єм — і коли врешті згадав про неї, йому соромно стало. Як він міг одділити її од своїх кращих надій? Хіба вони не разом будуть усе життя, у горі і в щасті, у спільній роботі?

Минали дні. Тремтячими безсилими ногами Рустем ходив вже по хаті. Його дратувало, що не мав звістки од Мір'єм. Чом не напише хоч кілька слів? Правда, їй трудно, а все ж… Чи не дістала його листів? Невже Айше́ загубила, або хто перейняв? Недобра, вона ж певно чула, що сталося з ним. Як би дізнатись, що з нею? Єдиний спосіб Айше́, але й тої не видко. Рустем ні з ким не діливсь своїм щастям, навіть Джіафер, найщиріший приятель його, нічого не відав про те. Хіба попрохать Джіафера, щоб покликав Айше́!..

Джіафер розшукав таки Рустемову небогу. Вона клялась і божилась, що передала Мір'єм усі листи, але та нічого їй не давала. Що ж сталось? Чи здорова вона? Здорова. Чи не плаче? Ні. Така як завжди. Чом же не пише? Айше́ низала плечима і витріщала очі. Рустем заходив у голову, не спав по ночах і турбувався. Ходив сердитий, роздратований і сваривсь з Джіафером.

Коли ж за кілька день знов прибігла Айше́ і всунула в руки сірий клаптик паперу, ще теплий од пробування під халатом, на грудях, руки в нього тремтіли так, що він роздер цидулку й забув про небогу. Айше́ надулась і довго стояла в куточку, здивована й ображена.

«Багацько сліз вилляли мої очі, — читав Рустем, — коли я почула, що тебе мало не вбили. Я зразу хотіла бігти до тебе, та Аллах у час послав мені розум і за те що дня молюсь і дякую йому. З того вийшло б погане для обох нас. Айше́ казала, що тобі краще, що ти вже ходиш — і за це дякую богові. А він би міг тяжче скарати тебе за твоє глузування з нашої віри. Ти до мене писав, а я збіралась довго, не знала, що маю сказати. Наслав Аллах на мою бідну голову думи, а я билась у них, як павук у тенетах. Важка голова стала, а серце ще важче. Побила посуду, як несла батькові каву, спалила пілав, помагаючи матері, і не було що їсти в той день. Мати побила, а я не винна: все через думи. По ночах теж думаю — чи були б ми з тобою щасливі? Чи благословив би Аллах шлюб наш проти волі батьків наших? Я знаю, вони не так думають, як ми… та вони ще живі, а пророк сказав: спусти перед ними крило твоєї покори, слухайся їх. Ти пишеш, Рустеме, про новий світ, обіцяєш показати його мені, — душа моя рветься до нього — та чи прийняло б серце наше радість, коли б упала на землю сльоза з батькового ока? Я довго думала, Рустеме, так довго, що лиця в мене запались, наче від посту, а руки втратили силу. Мої очі не знають сну й червоні од сліз. Аллах милосердний змилувавсь надо мною й сказав мені в серці моєму: кріпись. Нехай Рустем піде до батька, впаде йому в ноги і скаже: мій гріх, моя покута. Тоді твоя буду на віки. Тоді виблагай в батька дозвіл побратись — і мій тато пристане на це. Такі думи вклав мені бог в серце одної ночі і я не смію зламати його слово. Коли ж цього не зробиш — така моя доля. Кожній людині до шиї Аллах прив'язав його птаху. Так каже пророк. Не пиши мені більше, не шукай стрічі. Я буду твоєю перед людьми й богом, чесно, одкрито, як у людей. Прости, Рустеме, за ті необачні слова, що я досі писала й говорила. Шайтан замутив тоді мій розум. Твоя нещасна Мір'єм».

Перше, що почув Рустем, скінчивши листа, був гнів. Шалений, непереможний і дикий.

Так ось яке те кохання?

Так ось що виросло з зерна, що він посіяв у чисту душу!

А, значить, пута темноти сильніші од світла? Бур'яни швидче ростуть, аніж колос?

Кров бухала в голову, і гнів розривав йому серце.

Вона!.. Вона теж хоче, щоб він у поросі скрухи схилив своє чоло під ноги! Щоб зрадив усе найдорожче, що виносив в серці? Все найясніше — волю, надії і міць перемоги?

Й за те він дістане добру хазяйку й покірливу жінку?

Так ось же!

Роздер сірий папірчик на дрібні шматки і кинув до долу. Мов дер своє серце.

Впали шматки на поміст, тихо, поволі, мов перший сніг.

Дивився.

— Що вона пише? Що написала?

Почав збірати шматочки, складати до купи. Руки тремтіли, гнів спливав жалем.

Складав базгранину, злучав кривульки, мов дикі колючки, що ранили серце.

Читав і плакав.

З жорстокого слова хтів видушить краплю надії, бив камінь об серце, щоб викресать искру.

А може… А може, бур'ян не розрісся, може ще можна виполоть хопту. Сам винен… давно не бачив… ота пригода — дурна, непотрібна…

І сів писати. Благав зустрічі, хвилини, хоч слова…

Тут гинуло в нього не лиш кохання, а ґрунт під ногами… тут гасло світло, яке так трудно було добути.

Скінчив. Вийшов на вулицю.

Де б могла бути Айше́?..

Блідий, непевним кроком, блукав по вулицях, шукав. Стрічні хаджі одвертались од нього, немов жахались грішника. Закупив по дорозі мало не цілу крамницю, щоб ублагати Айше́. Де б вона могла бути?

Знайшов урешті під мостом, біля фонтану, коли сповняла кухоль водою. Впхав їй до рук солодкі пакунки, благав, щоб зараз бігла. Стежив, як нісся жовтий халатик поміж домами, бажав, щоб швидче щез з очей блискучий фез, на якому зірками грало вечірнє сонце. Стояв на місці, і серце в нього билось трівожно. Дітвора біля нього крутилась — червоні фези, квітчасті халати, аж в очах рябіло. Ганяли зграї собак, голодних, худих, сердитих. Білі мури рожевіли на сонці, летів по дорозі рожевий пил і тихо дзюрчала вода фонтану. Спішили байдужі люде, торохтіли вози по каменистій дорозі і тихо, як привиди, пливли попід стінами білі жінки. Життя точилось своєю чергою і мов тікали од нього вгору стрункі мінарети, що підпірали блакитну баню, як мармурові колони.

Рустем чекав. Кожна хвилина здавалась за цілі роки. Та ось!.. Ну, врешті. Біжить Айше́, як золота кулька й червоні кіски женуться за нею, немов проміння. Засапана, очі горять. Прибігла і вткнула Рустемові в руку назад його лист…

Мір'єм не прийняла… не хоче.

Ага! не прийняла? Ну, добре… ну, дуже добре. Рустем хоче сміятись. Значить мури міцні ще… ті, що він думав звалити… Стоять, рожевіють, немов невинні, немов сміються. Що ж, добре. Нехай сміються, Ще прийде день, що стануть з них лиш купи грузу, коли не зможуть більше держати в тіні людські оселі, заступати світ сонця… А тепер хай рожевіють… хай висисають кров серця… холодні, бездушні, прокляті…

Рустем зняв руку, гнівний, ображений і мов живій істоті грозив мурам…

А діти крутились біля Рустема, сміялись і щебетали:

— Афуз! афуз! Він сам до себе говорить!..

^**^*

— Джіафере!

— Що скажеш, Рустеме?

— Я хочу звідси тікати…

— Як звідси?

— З Бахчисараю. Мені тісно… Я тут не можу. Хочу прохати, щоб мені швидче дали мектеб на селі…

— Чого поїдеш? Не їдь…

— Не їхать? Чому?

— Ну, бачиш, ти вже тепер здоровший, хоч ходиш такий похмурий, немов не знать що сталося. Я досі мовчав, а тепер мушу сказати: тобі не дадуть мектебу. Тобі вже навіть одмовлено. Останні події тобі нашкодили. Всі, що у нас мають силу, що уважають себе цвітом народу — всі проти тебе. Вони кричать на роздоріжжях, що ти небезпечний. Навіть сам муфтій^[18] вже знає про тебе.

— І тут стіна. Знов мур став на дорозі…

— Що кажеш?

— Я кажу, що в нас, куди не піткнешся, наскочиш на мур. Загородили муром од світа жінку, склали стіну забобонів, і мур темноти стоїть міцний ще, немов фортеця. А ти розбивай собі голову об ті мури, трощи своє щастя…

— Ну, знаєш, ти вже занадто. Ти ж сам казав недавно, що мури пощербились. Май ясне серце і не сумуй. Невже ти не будеш сміятись з того, що мулли у мечетях кленуть тебе перед народом? Он ще недавно у джумі-джамі, в соборнім мечеті, хатіп рівняв тебе з вовком, що краде вівці з кошари. Та то байдуже. Ти знаєш приказку: перше ніж запалає вогонь, мусить вибухнуть сірий дим…

Рустем ходив по хаті, повісив голову і тіні вкрили його обличчя.

Замовк і Джіафер.

Так трудно… так тяжко… Ідеш вперед, як у тернах, що рвуть твоє тіло… За кожний здобуток платиш ціною крови… Простуєш до світла і замісць його стрічаєш вогник, дрібний, мінливий, як у багні… блимне, сховається, засвітить знову — і згасне, як Мір'єм… Ах, годі, забути, не згадувать краще… Забігти кудись далеко, забути, загоїть болячку… Як звір, що тіка до нори й зализує там тяжкі свої рани…

— Поїду…

— Куди?

— А, світ за очі… Аби лиш звідси…

— А наше діло? А товариство?

— Вас тут багато…

— Стидайсь, Рустеме…

— Стидатись? Ха-ха! Хай тим буде стидно, що… Ах, ти не знаєш… Ти нічого не знаєш… коли ти садиш зерно… розумієш, коли ти в поті чола скопаєш ґрунт, вкладеш у нього зерно, поллєш гіркими… коли дочекаєшся врешті стебла і сповниш надією серце… і от тоді, розумієш, за одну ніч виросте пишний бур'ян, заглушить стебло і коли прийдеш на сході сонця — застанеш лиш мертве бадилля, — а! ти знаєш, яка тоді пустка у серці?..

Очі в Рустема блищали, губи тремтіли, він мало не плакав.

— Поїду… кажи, що стидно, кажи, що хочеш, а я не можу…

Він бігав по хаті і серед тиші лунали кроки гучно й трівожно…

Раптом стукнули двері.

— Хто там?

То був Бекір.

Влетів у хату, якийсь не-свій, червоний, радісний і засоромлений. Щось хтів казати і не знаходив слів. Став біля дверей і дивився на Рустема.

Рустем зупинився.

— Чого ти, Бекіре?

Тоді Бекір зваживсь. Підбіг до Рустема й, хвилюючись та заїкаючись, почав кидать слова, швидко, безладно:

— Ч-чорт його знає… Ти не ходи в кавярню… Плюнь на ефенді Мухтара. Він каже… Я кажу: за що? Він каже: мені не треба такого слуги. Рустем гяур, невірний… На, каже, неси йому гроші, що заробив у мене… бачити, каже, не хочу… Ах ти, собаче вухо… Ах ти, копиця гною!.. Так мені, знаєш, кров і вдарила в очі. Ч-чорт його знає… Я йому кинув гроші до-долу: неси собі сам, я більше в тебе не служу, бо і я таких думок, як і Рустем!..

— Як ти сказав?

— Я кажу: я таких думок, як і Рустем, хай тебе вхопить шайтан з твоїм багацтвом!..

Вуха в Бекіра палали, як жар, голос тремтів од обурення і в очах стали сльози.

Рустем не вірив. Чи ж може бути?

— Ти таких думок, як я? Ти так сказав йому в вічі? Плюнув в лице? Ти втратив службу і все через мене? Ей, слухай, ти!..

Рустем вхопив Бекіра за плечі і дививсь йому в вічі, немов не вірив, що цьому правда.

— А що ж твій Стамбул? Ти ж не зібрав ще грошей? Як ти поїдеш?

Бекір мотнув головою й зневажливо цмокнув,

— Ч-чорт його знає!.. Я не поїду. От ти ж не їдеш… і Джіафер. Я буду з вами… Ч-чорт його знає — мені з вами найкраще…

Очі в нього стали ще більші і блищали од сліз.

Рустем тремтів. Чув, що ввійшло щось у груди, велике, радісне, тепле — і било в серце, як хвиля…

— Джіафере, ти чуєш? Ти чуєш, Джіафере? — гукав. — Він таких думок, як ми… Він наш. Покинув службу лиш через мене, він став за мене тоді, як другі… Ти чуєш?

Джіафер осміхався.

— Ну, от бачиш, зерно не все гине, не скрізь його глушить бур'ян. Та що тобі з того: ти ж однаково їдеш…

Бекір підвів на Рустема здивовані очі.

Тоді Рустем вхопив Бекіра за плечі і, показуючи на Джіафера, скрикнув:

— А ти йому не вір… чуєш, не вір йому… Я нікуди не їду…

І коли так стояли всі троє, схвильовані і радісні, у вікна знадвору прилинув спів.

Жалібний, дикий, розпучливий спів мінаретів.

Він линув під небо, падав на землю, бився між горами і плакав, і кликав усіх правовірних прийти до Аллаха благати рятунку…

Чернигів.

1904 р.

——————

1. Духовні пісні.
2. Янгол смерти.
3. Ті, що їздили в Мекку.
4. Юродивим.
5. Оповістник.
6. Літня шапочка.
7. Піп і проповідник.
8. Такий, що не виповняє приписів ісляму.
9. Добрий вечір.
10. Старший дервіш, ігумен.
11. Вівтарь.
12. Мектебдар — народній учитель.
13. Софта — семинарист.
14. Маграма̀ — жіноче покривало.
15. Бесіда.
16. Дівчина.
17. Цимбали.
18. Найвища духовна особа у мусульман.