Твори (Дніпрова Чайка, 1919–1920)/1/Мара
| ◀ Дівчина чайка | Твори Кн. I Мара |
Образ великого ▶ |
|
Віки за віками минають, спливають як хвиля на морі: як хвиля — то зносить пісок в глибиню, то знову наносить на беріг, — так само і час виробляє: то зітре і сліду не кине того, що колись істнувало, то знову розкриє безодню свою і викине давне минуле людям на диво.
В руїнах землею покритий, порослий увесь бур'янами, лежав Херсонес стародавній і мовчки мовчав про минулі колишнії дні. Настав инший час. В руїнах забутих зібралися люди нові, розкопали, розкрили німу могилу, шукають, питаються правди давнії дні. Білі руїни блищать соромливо проти веселого сонця; порожні цістерни суворо чорніють; розбиті боги не пишають в розваляних древніх храмах: у землю, в густі бур'яни ховають скалічене тіло. І город замерлий неначе зітхає, неначе аж стогне під ломом, під заступом гострим. Злякана грюком, з темних печер та провалів сумна мара вилітає і носиться скрізь по-над містом померлим. Вдень же під сонцем ясним не посміє вона показати обличчя, — вночі-ж побачиш її і почуєш, — то хмаркою лине по небі над містом, то вогником синім блукає в каміннях, зітхає, шуршить невідимим крилом, а в хвилях співучих, під берегом, круто звисаючим в море, що-денно, що-часно ридає, зітхає, перебіра камінцями та шепче.
Місяць на небі засяє із білої піни, з туману встають якісь постаті дивні, танком перед скелею ходють, i скеля тоді оживає: ворушиться сивий бур'ян на чолі і, ввесь тремтючи, одхиляється камінь од скелі, звисає над морем; той камінь, — поглянь — вже не камінь: то дід вельми древній, у темній одежі, а лисина ясно блищить у місяшнім сяйві, сива, густа борода по коліна, в руці його молот, різець та ще циркуль, другою-ж манить із моря до себе своїх прехороших гостей. I підходють усі по черзі: то дівчина жвава, то пишная жінка, то хлопець стрункий, то велетень гордий з обличчям царським, то дитятко маленьке; підходють до діда і жалібно молють — благають об чімсь. Діл оглядає їх пильно, — і кожну ту постать скалічено тяжко: в тієї руки, у тієї ноги, голови або часом і тіла нема з половини. Побачить се дід, — застогне хрипливо і пхне її в море; вода заголосить і, в море упавши, розсиплеться вщент камінцями: то збірає докупи, то лічить, то знов розкидає, то тяжко зітхає. А тільки зоря світова засяє на сході, — старий поспішає на скелю, оглянеться сумно кругом і тільки побачить в руїнах свій город, — застогне і каменем тяжко впаде, а душа його тихо марою полине по древніх убогих руїнах.
Давно колись, дуже давно, як руїна ося прозивалася ще Херсонесом славетним, коли ще гойдалися густо при березі грецьки галєри, а берег мов та комашня кипів — гомонів од народу, гора ж красувалась храмами, садками, хатами, — дід сей ще не блукав понад морем журливо, не хвилі морськії вітали його, вітали, вславляли його хвилі народу свого і чужого. Великий мистець був Менандр: що змалку ласкаві боги наділили його хистом величним: під його руками каміння німе оживало і мармур неначе аж дихав, і мідь ворушилась, слонова кість і дерево всяке, і глина — усе воскресало у постатях дивних. Слава Менандра далеко сягала: з'їздилися гості далеких країв, і з Греції навіть старої, — офіру в храмах херсонеських ласкавим богам принести та глянуть на пишні менандрові твори.
— Щасливий Менандр молодий! — гукають повсюди. А він вполовину щасливий: не тішить грімучая слава, бо клопіт мистецький і клопіт громадський разом на душу його налягли і потьмарили промінь блискучої слави.
Розрісся, розцвів Херсонес, мешканці його діждались бажаного часу. Діждали, а все-ж бо не ситі: в грудях у кожного б'ється елинське завидливе серце, жада і себе ще дужче прославить, всю славу старої Еллади собі переняти. Юнакові кожному сниться лавровий вінець тріумфальний. Сниться вінець і мордує Менандра, муляє, наче терновий, безсонне чоло. Невпинно працює Менандр, що-день прибільшається праці, що-день наростає й клопіт, — усе неконтентний Менандр: „Не те! все не те!“ бубонить він сердито. Не бачить нічого Менандр молодий: ні веселощів гучних хлоп'ячих, ні гарних дівчат, що, як квіти за сонцем, кохано пильнують за ним; одне тільки й бачить, одним тільки й диха: так ще навчитись ліпити та різать різцем, як в світі ніхто ще не різав, і тим Херсонес свій прославити в цілому світі. З'їздив Менандр всю Еладу, кожен камінчик в Акрополі знає, кинувсь в Єгипет довічний, заносила його завзята думка і в східні таємні краї, і в Рим гордовитий. Втомлений, схудлий, суворий вернувся додому Менандр. Химерна думка все дрочить, спіймати ніяк не дається, бо ще не настав його час. Втомився Менандр і подався між люде — відради шукати. Знайшлася відрада, ще й хутко: прегарна Феано вигнала з серця ту в'їдливу думку. Щасливо побрались коханці; рік перший пролинув і другий; на третій зірнула думка забута, до серця припала й ссе його, наче гадюка, мозок морочить і тіло в'ялить. Горе Менандрові, горе! Не раз і не два одкривався коханій дружині, бажаючи щирої ради, — палка легкодуха красуня не хоче звертати уваги на дивні сни, на заміри величні, сміється з завзяття Менандра. Що день, що хвилина — все гірше. Став уникати Менандр у робітню: замкнеться сам-на-сам, тижнями його не витягнеш звідти, Феано-ж палка репетує: жаліється родичам, вірним сусідам, а там старшині почала докучати, щоб кару яку на Менандра поклали, що з жінкою жити не хоче. Сходився рід увесь, вмовляли сусіди, втручались свої й не свої, — надаремне! Упертий Менандр одмовляє усім: „Повинен я те утворити, до чого велики боги надали мені вік і талан і серце Еліна. Невже-ж ми на те присяглися, жить — працювати на славу свого Херсонеса, щоб слово велике зломити для жінчиних примхів?“ Вирік і змовк. Заціпило кревним, сусідам, зникли порадники з двору Менандра. Сам він відрікся від жінки і дрібних діток, замкнувся в робітні, пестить божевільную думку. Довго терпіти Феано несила: життя без кохання було ій немиле, і наглою смертю померла красуня палка. Очумавсь Менандр од думок, прочнувсь до пекучого горя, вбірає померлу дружину, до трупу її припадає: і просить і плаче, і хоче красою дружини в останнє й навік натішити очі. І ось затремтів, побілів, а очі заграли, мов зорі: то давня химера з'явилась, то загадку мудру Менандр розгадав!
— Знайшов я, знайшов! — скрикнув Менандр божевільно? — ось вона де, — таємниця живої краси: склепилися очі блескучі, злиняли роскішні барви, в мармур холодний та білий жива краса обернулась. Стривай-же! Холодному каменю дам я фарбу, дам очі живі, дам погляд тим очам — і мармур, і мідь оживе, і в постаті дивній і ти оживеш, моя страднице бідна, прославлюся я і навіки я край свій коханий прославлю, — навіки!
Плинуть роки за роками. Втішається батько МеНандр на любих дітей — Фалеса та Зою маленьку. А в темній робітні, куди непуска він нікого, панує велична постать богині Деметри: точнісенько жінка покійна, — Феано; за нею з куточка Ерот виглядає. Багато багато в робітні назбірано каменю різних фарбів: мармур рожевий, білий, червоний і жовтий, слонової кості в'язанки, в скриньках камінці-самоцвіти і срібла і золота купи. Не скарб же ж ховає Менандр од людей: ховає він власні заміри величні. Минуло ще кілька років. Зросли і Менандрові діти, і сам він пристарівсь: кучері чорні припали морозом, думки поорали колись прехороше обличчя, — нічого не бачить Менандр, бо він увесь клопоту повен: яку-б то голівку найкраще придати красі — Афродиті? З кого-б зліпить Геліоса? Де-б зразок знайти для Арея?
Клопоту повний, вийшов Менандр невсипущий колись прогулятись в садочок пишний, — садочок розвели Зоя з Фалесом над морем кругом по горі, посухам та вітру на злість, квітками засіяли рясно, кругом обвели кам'яною стіною. Тільки над кручею стінки немає: гра-співає там вічно хвилястеє Чорнеє море. Часто Менандр на тім місці сідав і у моря питався поради. Ото собі йде на знайомий шпилечок, думи його облягли і нікому його розважити, нікому дати відради. Згадав він покійну Феано: „Чого б то не жити в ладу та коханні? Чого б то кохаючи серцем не вчути того, що для мене дорожче над все?“ Згадалось минуло кохання, згадались палкі поцілунки і любая тиха розмова. І справді: в туж саму хвилину почув він палкі поцілунки і любу розмову, й солодко зітхання: в гущавині темній під пишним рожевим кущем, до цілого світу німі і глухі сиділи коханці щасливі.
— Зоєчко! — скрикнув здивований батько. Сполохана дівчина здрігнулась, скочила прудко і стала на рівні ноги перед батьком: лиця палали вогнем, стан колихався, неначе тополя під вітром, а очі, що досі спускала униз соромливо, — враз підняла і глянула просто на батька — і чорнії очі засяли, мов зорі.
— Жива Афродіта! — скрикнув в запалі Менандр, і батьківське серце здавила, мов кліщами, думка: хто-ж то посмів одбивати у батька таку несказану красуню? Гляне, — стоїть біля Зої якийсь чужоземець: стрункий, кучерявий, блакитні очі сяють мов небо, на білім високім чолі залягла і відвага спокійна, і думка висока.
— Скажи мені: хто ти, о, хто ти, чудовий? Чи ти Геліос незрівняний? Чи людська дитина до Бога самого подібна?
— Патроклом мене нарекли, з далекого Занто я родом. Не гнівайся, батьку ласкавий: так, мабуть, боги присудили, щоб саме в той час, як галера моя приставала, дочка твоя люба до берегу вийшла, з'явилась як втілена мрія. І зглянулись очі з очима, і серце до серця озвалось, — так мабуть боги присудили, і ось тепер бачиш, коханці щасливі отут стоїмо пред тобою, — зглянься, наш батьку ласкавий!
Радість і щастя панує в Менандра в подвіррї: Зоя з Патроклом побрались щасливо, а сам він в робітні кінчає дві постаті дивні: рожевого мармуру тіло вилискує наче живе, от-от лиш не віє теплом; чорні агатові очі, як чорні зорі гискріють, темні коси спадають на білі плечі з під золотого вінця — то Афродита, богиня краси і кохання. З нею у поруч стоїть Геліос: білого мармуру тіло, юнацької повно краси; горде обличчя усе облямовано пишним волоссям із щирого золота; очі сафіри блакитні. Третя постать — Арея, бога війни — темна свіжова, — ще не доробляна й доси; все голови ще немає, тіло ж струнке та м'язке, скрізь напружились жили, немов мотузками його обплели, сувора постать повна відваги та гніву.
— Де-б я побачив той вираз, який мені мариться в думці поясно? Сором! У нашим краю вже зовсім перевівся той образ! Мабуть таки доведеться в Спарту далеку податись.
Так розмовляє Менандр, клопоту повний, не знає й не чує, що коїться в рідному краї. Скоїлось те, що й не раз вже бувало: встряв Херсонес у завидливе око сусідам, не раз звертали непрохані гости до його з степів чорноморських. Ниньки вони налетіли, немов сарана, несподівано город кругом облягли: від кінського топоту, скрипу возів та незграбного дикого крику над городом стогін стоїть.
Замикано браму, на мурах утроє поставлено варту, старе й молоде виряжається хутко до бою. Байдуже Менандрові: так же-ж сидить, як сидів у робітні. Хиба се препинка? Хиба в Херсонесі вже війська бракує? Чи мури його не високі? Чи варвари справді зробились розумні та дужчі за греків? Нехай-же гвалтують — він праці своєї не кине. А челядь усе надбігає, звісти приносить сумні-страшні. Ось і Фалес молодий: вбіг у робітню просто, кинувсь опукою батькові в ноги.
— Нещастя, наш батьку! Гине наш город! Сила ворожа зростає! Пусти мене, батьку, на мури!
Збентежений батько дивився на сина, і очі його засяли величним вогнем.
— Сину, надіє, відрадо моя! Хай праведні боги підкреплять у правому ділі правицю твою.! Іди-ж, поспішай, офіруй свою силу рідній країні!
Віхрем помчався Фалес, а батько стояв нерухомий, і з сяючих, гордих очей мимоволі випливали непрохані сльози. Глянув Менандр і схопивсь за різець; „Ось коли викінчу дивную постать! Ось де втілитися має Арей“! В городі гвалт, біганина, розпач жене непритомних мешканців, як буревій на морі бурхливі хвилі.
— Постаті дивні мої! Діти мої найдорожчі, мої олимпійці преславні! Де-б вас сховати?
Клопочеться бідний Менандр, скликає всю челядь, звелів переносити скарб свій в печерю таємну над морем, відому для його самого. Ще не скінчили челядники праці, — ринула хвиля народу у браму, на плечах несуть вони тіло Фалоса, коханого сина. Кинувся батько до його з риданням, а друга хвиля уже напірає і зносить високую браму. Глянув Менандр і вжахнувся: люди не люди, і звірі не звірі: дикі, суворі, брудні, на-пів-голі, в шкурах звірячих; вовчі, медвежії морди на тім'ї стремлять; хвости теліпаються ззаду; в руках прездорові луки та дубові довбні тяжкі. Боронить подвірря Патрокл, січе ворогів на капусту, а Зоя, біла мов крейда, зброю йому подає. І не витримав бравий — упав, наче дуб під грозою, і хижа зграя в ту-ж мить поскакала у двір. Не хоче вродлива Зоя датись у руки живою: як дика коза легконога вона подалася през сад аж до моря; догоня за нею вже настигає, вона ж як метелик звилася на скелю і раптом стрибнула у вільнеє море…
Орда оступила Менандра, дивуються всі на постаті дивні. І ось якісь двоє спустили пернатії стріли. Одскочили стріли од мармору просто, зломились і впали під ноги богам, а боги нерухомі стояли, спокійно пишались своєю красою. Тільки Менандр як левиця, зненацька сполохана раптом, кидавсь, богів боронив: старий неозброєний, сивий, — він страшно дивився на диких. І страх невимовний напав їх, покидали довбні і стріли, побігли усі мов сполохані гуси, скупчились, наче ті вівці, у брамі. Остався Менандр сиротою і дякує мудрим богам, що робітню його і твори його захистили.Минають роки за роками. Забув Херсонес про минулу лиху годину, ще дужче почав багатіть; і знов у йому як бувало, усобиці яро киплять, роздирають громадське життя Херсонесу.
І так порішили правителі мудрі: ніж битись та свари чинити на глум та на втіху варварам хижим, — оддаймося кращо під дужую руку славетного Рима. І Рим не одмовив, дяка йому! прислав своє військо, уряд встановив, потроху-помалу приборкали крила сваволі, потроху забрали усе, чим був дужий, багатий до того часу Херсонес, забрали міцними руками, сказали: „Се наше по праву“. І став Херсонес замірати, не в полі, не в чеснім бою, не в неволі ворожій, а в дружніх обіймах римлян, од їхнього догляду й ласки. Нічого не знає Менандр, зовсім божевільний він став: оплакавши любих дітей, зовсім він людей одцурався, працює невпинно та просить богів, щоб продовжили трохи ще віку, щоб викінчить цілий Олімп, поставити його в найкращому храмі на славу і честь Херсонеса, на диво прочанам, що сходились з цілого світу.
Прочули про діда чудного і римські гульвіси, зібрались юрбою, на те не вважають, що жаден з його земляків не посмів-би йому заважати, коли він в робітні сам-на-сам, зібрались і з галасом сунули просто в робітню і враз остовпіли: пред ними одкрився Олімп нерухомий в красі несказаній. Один лиш Менандр престарезний впадав коло постаті Зевса, зітхав, бубонів сам з собою: „Старий ти і вбогий Менандре! Розтратив нікчемно маєтки, не маєш чим славного Зевса оздобити так як би варто було“. Мовчки вийшли один по одному римляне, побігли до пана свого, росказали про дивного діда. І другого-ж ранку прислав до Менандра вельможа багаті дари: прислав і слонової кости, і золота і срібла, щоб мав чим Зевса скінчити, як гідно. Древній мистець аж воскрес: і днює й ночує в робітні, працює немов молодий, забув за снагу і за голод, забув за літа свої древні: одне-лиш — працює, працює. І дивна постать виходить з-під рук майстерних! Слонової кости роскішнеє тіло, в руках блискавки золоті, з золота-ж куті, із срібла роскішнії шати, камінням оздоблені рясно ті шати, і очі горять самоцвітом, якому ціни вже немає. Скінчив усе врешті Менандр, одійшов, подивився, одкинув струмента і впав перед постаттю ниць — і плаче й сміється… Саме в той час із поїздом пишним прибув у подвір'я і римський вельможа. Лиш глянув і римлянин гордий — у ноги старому: „Старче великий! Нема тобі рівного в світі! Фідій давнішній воскрес-би, та й той уклонився-б тобі! Я, римлянин, честь і краса свого війська, друг цісаря навіть самого, і я тобі старче, вклоняюсь! Прийми се вітання, на завтра ж готуйся прийняти вітання од цілого краю. А ви, челядинці моторні, ідіть, повістіть херсонесцям велике свято: з темряви, з тісного кутка під вольнеє чистеє небо, пред очі народу ми винесем рано безсмертії твори Менандра. Ламайте-ж бо лавра і мірта, зривайте квітки, заплітайте вінки нещисленні, пахощі зносьте, бики круторогі та вівці рунисті зганяйте! Божії слуги — жерці хай вбіраються в пишнії шати! Всі ми помолимось вкупі, подякуймо вічним богам і Менандра старого вквічаємо лавром! Та ні, не в тісному сьому Херсонесі пишати безсмертній красі: у Рим тобі, старче, дорога! Там цісарь і військо, і тьми нещисленні народу вітатимуть тебе, як гідно! Найкращі римські храми прославлються творами, старче, твоїми. Сам цісарь нарече тебе своїм майстром. Од оплесків дружніх весь Рим загремить, і слава крилата по цілому світі полине, тебе іменуючи, старче!“ Ще б може довго балакав великорічивий вельможа, так ветхий Менандр вже не витримав далі: зомлів, захитався і впав би, як би не піддержали люди. „Діждався!… діждався!… хвала вам, безсмертнії!“ Менандр шепотів.
— Спочинь же, Менандре, а сонечко тільки устане, — поїзд я пишний по тебе пришлю.
Усі розійшлися, замовкли хвали, море лиш під кручею грає та місяць червоний виходить з-за гір; ось він підбився угору, над хмарою став і все загискрило під сяйвом його чарівним. Менандрові й доси не спиться: устав він, простує в робітню ще раз надивитись на рідні твори. І місяць слідком за Менандром прокрався у двері і промінем срібним облив олімпійську красу. „Щасливий я, боже, щасливий! Чому не діждала Феано, чому не діждалися діти кохані сієї хвилини? Досяг я свого. Прославиться рідний мій город, і може одвічні боги за щиру офіру мою будуть ласкаві, прихильні до рідного краю… Що ж я кажу? Постривай лиш Менандре! Завтра великеє свято… пишна жертва богам…, лаври мені… з дозволу, по приказу римського пана?! А там навпослідки візьмуть на славу великого Риму моїх найрідніших.! Римові слава! А що ж Херсонесові з того? На що ж я жив, працював: на те, щоб сі чужоземці собі на користь однімали те в Херсонеса, що йому належить по праву.? Щоб все одняли, а його занехаяли, і імя його щоб забулось, умерло для цілого світа! Не буде ж того! Не дам я на посміх свій город! Не дам їм на їхнюю славу зерна своєї душі.!
Що-ж? З Римом боротись несила! Довго вагався старий. Місяць спускався над море і став примеркати, і море вщухнуло-здрімалось від ранок. „Любі мої! Мої рідні! Діти моєї душі! Я утворив вас, — я ж і сховаю до слушного часу: наш час не настав, або зовсім минувся. Згиньте-ж ви краще укупі зо мною, ніж маю я дати вас в руки ворожі“!З передсвіта клопіт Менандровим слугам, виносять з робітні богів, ставлять на кручі над морем: „щоб Еос рожева не в темній робітні, а тут на роздолі богів привітала, щоб ріднеє море заграло богам на добридень“. Так мовив Менандр, потомлену челядь пустивши спочити, сам між богами своїми зостався на скелі; ще раз оглянув їх пильно, ще раз укляк перед ними, ще раз помолився і — всі їх одна по одній звалив у глибокеє море, нарешті і сам туди кинувсь… Лиш хвилі заграли, хлюпнули на беріг, і змовкло усе: ніхто і не вчув і не вглядів, як ріднеє море сховало од заздрісних римських очей і пишну красу Херсонесу й того, хто так вірно любив свою країну.
Віки за віками минали, як хвилі на морі; знесли, потопили в безодні римлян, херсонесців і инших, і місце мешкання зрівняли землею. А все таки час як і хвиля: то втопить в безодні, то знову виносить забутую давню билицю; і слухають люде нові ту билицю, і в людському серці лунає вона живою струною. Море під скелею плаче: „немає — немає, того, що минуло, воно не воскресне в колишній красі, лиш слава його не загине, як піна на хвилях, як дрібне каміння на дні…"
На голос тих співів сумних виходить Менандр престарезний, по березі тяжко ступає, розгортує дрібне каміння, все лічить, все тулить до купи, не звівши ліку — знов шукає і стогне, і в моря питає: „скажи, — чи минула на віки жадана година? Чи ще не настала?“…