Твори (Дніпрова Чайка, 1919–1920)/1/Образ великого
Спало блакитне нерушенеє море під небом блакитним ясним.
Сонце його цілувало, скелі над ним золотило, незграбні яри проміж скель запинало синястим серпанком.
Велетень-море тільки край берегу дихало тихо-претихо.
Враз на крайнебі з'явилася хмарка: така невеличка, мізерна, немов-би клубок або жмут немитої білої вовни.
Злякано вітер пурхнув по землі й поверх моря, звістку кругом даючи про ненависний шквал.
З жахом метнулось гілля, трава полохливо припала долу, вихрі закружляли, побігли шляхом.
Море ж все спить собі: тихо-сумирно зітхають широкії груди.
Вітер, побачивши дивний той спокій, ліг і собі спочивати. Вихрі лехкодухі геть розлетілись, не знать — де й поділись.
Сторожко трави чуби підіймають, ущухле гілля коливається сонно, одна лиш осика, пройнята страшним предчуттям, тремтить од верха до коріння.
Тиша на березі, тиша й на морі.
А сонце, збентежене сонце, зблякло зовсім на виду і сполохано дивиться, як на крайнебі шириться-дметься зловісная хмара, крила брудні розгорта, наміряється світ весь зажерти.
Зблідла й земля з переляку: фарби принадні злиняли, суворо наїжились скелі, яри, наче змії, до моря повзуть.
Море ж і доси байдуже з просоння тихо белькоче лиш в дрібній жорстві.
Хижая хмара росте і чорніє, ось висилає на море конницю бистру свою: кинулись раптом невидимі коні, шклисту поверхню плямлять широкі копита.
Та й ті не збудили сплячого бігом своїм.
Пробігли. За ними летять сурмачі: завили, заскіглили, в бас загули.
Сполоханий гомін повнить дерева.
Свищуть, гудуть та голосять снасті та щогли, розпачливо бьються об їх паруси, лопотять, прискоряючи ходу; прова[1], як меч, розсікає зеленую хвилю, білі бугри позад корми[2] киплять.
Усе, що живе, поспіша заховатись, притулку шукає в безладді; і птиця, і звір, і сполохана риба. Над морем чайки лиш кигичуть, на березі-ж тільки жінота рибальська з жахом та лементом дивиться в море.
Море зневажене: міниться, морщиться, грізно чорніє, хоча нерухоме і доси.
Чим-дужч роздулася напасниця хмара, роззявила хижую пащу і сонце зовсім проковтнула.
Померк, мов закурений димом, весь світ навкруги.
Не витримав велетень гнівний.
Вдовж берегу смуга руда клекотить, коси та банки[3] запінились рясно, в каміннях прокинувсь бурун голосний, плигає на скелі скажено.
Одна глибиня ще глуха та спокійна. Впала на море лютая хмара, шквалом черкнула довкола лиш оком сягнеш.
Не стерпіло море наруги: здулося горами, як звір, заревло, побіліло, і, дике, нестримне та дуже — кинулось в бійку смертельну.
Лукава, на-збитки збудивши могутнє, не вдержалась в чесному бої: як раптом налинула бог-знає звідки, так раптом і зникла у безвість.
А море лютує! а море клекоче! не дурно ж збудили, не дурно розгнівали вільне!
Увільнене сонце знов сяє велично, і шле золоті тихомирні привіти на землю й на море.
Земля усміхається, радо приймає ту ласку і вся рум'яніє в західному сяйві.
А море сердите гордує тим даром: і золото дробить-шпурляє, і чорного коліру ще не змінило, хоч видимо зморене в бої: помалу спадають перлисті гребні, сичить розтаючая піна і стеле мережки по хвилях, бурун вже не скаче на скелі, лиш б'ється об їх. Влягається смуга руда прибережна, а коси та банки уже й задрімали.
Одна глибиня не вгаває: важко відсапують втомлені груди, грізні прокльони ще й досі ідуть.
Сонечко сіло. Туман закурився. Ніч присипляє всі рухи земні.
Його лиш приспати не може: рухливе та гнівне когось доганя-поспішає та дихає важко.
Ось місяць, вже срібний та круглий, вирнув з-за скелі і став серед неба і килим парчевий розкинув по хвилях.
Усе не вгаває розлючене море: чорними смугами мертвого зибу рве та гойдає сріблястий шляшок.
Розтала вже піна, розгладились зморшки на темнім обличчю морському, а там в глибині все колотиться гнівнеє серце, хвилюють натруджені груди.Усіх вколисала відрадниця-нічка, усе заніміло, заснуло…
У-ранці, умите росою, з-за гір осміхнулося сонце і зайчикі жваві кругом застрибали по хвилях, засяяв злотистий пісок, на піску заюрили морськії кузки, мошка над водою повисла, вискакує риба з води. Все сяє, сміється, раює…
А море і соном не втишило гніву, і доси його не забуло: шклиста поверхня вгинається довгими смугами мертвого зибу, та свідчить, що завше глибоке нешвидко на гнів піддається, нешвидко й забуде образу.
——————