Твори (Дніпрова Чайка, 1919–1920)/1/Дівчина чайка
На Чорному морі є острів суворий німий: червоная скеля на буйнім зеленім роздоллі одна піднімається в гору червовим шпилем. Не купчаться білії хати по ній, і лист кучерявий її не вкриває, одна тільки стежка зелена збігає по ній: то течійка води весняної прорила червоную глину і вся обросла оксамитом — травою, а далі все мертво, все глухо… Та ніби не все: оттам-о, на самому розі, над морем де вічно лютує сивий бурун, на самім тім розі горить по ночам якийсь вогник, удень же чайки сіренькі в'ються, кигичуть над морем. Що то за скеля і що то за вогник, і за що так люблять чайки ту суворую скелю?
Давно колись, кажуть, на острів той дикий прибув чоловік з невідомих країв. Десь доля лихая вганяла за ним по всім світі, що він не знайшов нігде інде притулку. Маленьке дитятко та вбогії вжитки виніс з човна, заліз у печеру і став собі жити. Як жив, чим жививсь він іспершу, — про те невідомо нікому. Згодом дізналися люди, яка була щира душа у того чоловіка: що — ночі вогнище велике він розкладав, щоб далеко палало — значило, щоб ті кораблі та суденця, що бігли по хвилях зелених, минали безпечно суворе каміння та банки[1]) лихі потаємні, коли-ж розбивалося судно, він сам на маленькому човні сміливо кидавсь у море нещасних пливців рятувати. І вдячнії люди охоче давали йому великі дари — і гроші, й скарби, що возили на тих кораблях; нічого не брав чужоземець, лиш трошки харчів на прожиток та дрова, та смолу, щоб ними вогнище живити. І скоро дізналися всі про діда чудного, прозвали його „морським буслом“, дізнали й про його дитину, котру, мов русалку, хвилі морські колихали пестили, котру й каміння німе, і ревуча буря жаліли, втішали. І виросла дивно хороша дочка у старого: біла, мов піна морська, як кушір кучерявії коси вкривали її по коліна, а очі блакитні світились, як море у ранішній час, а зуби блищали, мов перла з під вуст коралевих. Нічого вона не боялась: ні бурі, ні грому, ні грізної хвилі, бо море було їй як рідне. І сміливо дівчина кидалась з батьком укупі, як часом траплялось когось рятувати, і тільки до кого торкнеться вона, — того не займає розлючене море.
От раз накупавшись уволю, дівчина тихо заснула на теплім пісочку (а море тоді щось мовчало-дрімало), і спить вона й чує, — щось то шепоче; а то між каміння забралося троє; птиця-бабич торбоноса, свинка морська, та рибонька золоти пера. Рибонька й каже: „Винесу я з глибині перлів, коралів, ясних самоцвітів за те, що вона рятувала мене: лежала я бідна на банці — хвилі сердиті закинули дуже далеко, пекло мене сонце, посмажило зябра, крутивсь надо мною мартин білоперий та хижий, і з ним моя смерть наближалась. Ся ж добра дитина взяла мене в руки, всміхнулась привітно і тихо пустила у море, — й я знов ожила.
Я її вивчу так плавать, пірнати, водити веселих танків, таких ій чудових казок розкажу, — промовила свинка морська,— за те, що вона, моя добра, годує мене, ділиться щиро зо мною харчами, не раз би вже й здохла, як би не вона.
— А я ій — озвалась задумана птиця-бабич: я ій скажу новину, та таку, якої ніхто ще не знає. Була я за морем далеко і чула: прибудуть сюди кораблі та галєри, на тих кораблях та галєрах люде чудні: завзяті, чубаті (іх звуть козаками), нікого вони не бояться і мореві навіть старому дари не дарують, як инші купці мореплавці, лиш веслами часто січуть-зневажають. І море сердито поклало свій гнів на чубатих, і доля лиха присудила усіх потопити, побити і скарб їх віддати камінням та банкам, та всім нам, морським челядинцям. Великої тайни ніхто ще не знає, лиш ій милосердній повинна я все розказати за те, що вона і мене зрятувала: злочинець якийсь перебив мені стрілкою крила, і я помірала на хвилях зелених; ся ж дівчина мила впіймала мене, замовила кров і якогось там зілля приклала та все годувала-гляділа, аж поки загоїлись крила. За те роскажу їй сю тайну велику…
— Мовчи! зашуміли, прокинувшись, хвилі: мовчи — не твоє бо то діло: не сміє ніхто дізнатись про волю великого моря, не сміє ніхто сперечатися з грізним! Кинулись хвилі до скелі-каміння, сердито бурчать поміж ними. Злякана свинка й рибка пірнули на дно, а птиця-бабич ізнялась, полетіла. Та пізно прокинулись хвилі: дівчина вчула, скочила раптом і кличе: „Вернися, птице-бабичу, вернися, усе роскажи до ладу, не треба ні перлів мені, ні коралів, ані казок чарівних, ні таночків, — краще мені роскажи до ладу, щоб я звала, звідки чубатих отих виглядати, як безталанних з біди визволяти“.
А море лютує, а море реве: „Мовчи, не питайся, дурненька дитино! Корись, не змагайся ти з морем, тяжко бо море карає!“
А дівчина дума: „Байдуже! Ревіть собі, хвилі зелені, чорнійте од злости, казіться! А я не оддам на поталу людей тих відважних, я вирву із пельки у хижого моря своїх безталанних братів! Лиш батькові й слова не писну, бо він вже старенький, незмога йому вже боротись, а буде велика негода, я бачу“.
І день догорів, і сонце пірнуло у море. Настала великая тиша. Лиш в темряві чути, як дід бубонить та збірається варту ночну одбувати. Дочка попрощалася з батьком, лягла у печері. А тільки старий заходився з вогнищем, вона зараз в човник стрибнула, усе зготувала, назброїлась — бурі чекає.
Ще море спокійне, а там щось далеко гуде: то спільничка моря — хмара грозова йде, і моргає страшними очима і темними крилами віє на дрібнії зорі, і гаснуть ті зорі од жаху. Ось вітер її посланець налетів, засвистав, хоче вогнище згасити. Та дід догадався, підкинув смоли, — розгорілось вогнище ще дужче. І вітер назад, засоромившись, плинув, і стало все тихо… Знову і ближче ревнула грозовая хмара, і цілая зграя хижих вітрів закрутилась, завила, штовхнула під боки соннії хвилі. Хвилі безладно метнулись до скелі, — скеля шпурнула на іх камінцями, — хижо вони проковтнули гостинці і кинулись знову до скелі. А хмара находить і грім гуркотить, і блискавка хижо моргає, і буря жене підганяє несщасні галєри: щогли ламає, вітріла дере, купає у хвилях солоних. Та борються з морем відважні гребці, не подаються чубаті! І ось надігнало їх море, ось розгойдало страшенно і кинуло просто до скелі — і скеля завила, як хижа звірюка, побачивши ласую здобич! І око не вспіло зморгнути — вщент всі галєри побиті! Дівчина страху не знає, дівчина плава, керує човном, вихоплює сміливо втопників з моря і жваво на беріг безпешний виносить. Вже їх чимало на березі стало, — ще більше їх гине у морі. А дівчина втоми не знає, дівчина й слухать не хоче, що море ій грізно гукає; „Гей, оступись, не змагайся зо мною! Здобич моя — не оддам я даремне! Геть, оступись, необачна! Доля страшна покарає тебе, — оступись бо!“
Байдуже — дівка не слуха! Кинулась хвиля страшенна, утлого човника міцно вхопила, кинула геть аж за банку, розбила неначе лушпайку. Дівчина плаче; плаче вона не од болю, плаче вона не од страху, не за човном вона плаче: жаль їй великий, що нічим вже ій рятувати безщасних. „Ні! таки спробую ще раз!“ Миттю одежу зорвала з себе і кинулась просто у море. Не зглянулось гнівнеє море: хижо коханку свою проглинуло. Та зглянулась праведна доля: смерти собі не знайшла жалібниця відважна: чайкою сірою з моря спурхнула і з гірким плачем полетіла над морем… А дід і не знав, що дочка поробляє, та ті козаки, що вона врятувала, сказали йому. З горя, з роспуки, дід як розводив вогнище, так в його і кинувся просто. Згиблі і дід, і дочка, та згибли не зовсім: що ночі вогник на скелі блукає, а сірі чайки без ліку розплодились на скелі, літають над морем та плачуть-кигичуть лиш тільки зачують хижую бурю, звіщають пливців-мореходців та свідчать про давню давнину, про славную дівчину чайку.
——————
- ↑ Банка — мілке місце.