Таїс/Молочай
| ◀ Папірус | Таїс пер.: Валер'ян Підмогильний Молочай |
|
Пафнутій повертався до святої пустині. Коло Атрібісу[1] він сів на корабель, що плив угору Нілом, везучи харчі до манастиря отця Серапіона. Коли він зійшов на землю, його учні посунули йому назустріч, виявляючи велику радість. Котрі підносили руки до неба, инші, простягшись на землі, цілували абатові сандалі. Вони вже знали, що святий учинив у Олександрії, бо ченці звичайно одержували невідомими й швидкими шляхами звістки про перемогу та славу церкви. Новини котилися пустинею хутко, як самум.
Пафнутій заглиблювався у піски, а учні йшли за ним й славили господа. Флавіяна, найстарішого з братів, охопило зненацька побожне навіженство, і він почав співати надхнений псальм:
— «Благословений день! Наш отець повернувся до нас!
«Він повертається, вкритий новими заслугами, що вартість їх нам зачислена буде!
«Бо батькові чесноти є багатство дітей, і абатова святість спасе всі келії.
«Пафнутій, наш пан-отець, дав Ісусові Христу нову наречену.
«Він обернув своєю чудесною здібністю чорну вівцю на білу.
«І ось він повертається до нас, вкритий новими заслугами.
«Мов бджола з Арсіноїтіди, отяжена нектаром квіток.
«Відсвяткуймо-ж цей день, здобривши олією нашу страву.»
Прийшовши до порогу абатової келії, вони впали навколішки й сказали:
— Хай благословить нас отець наш й хай видасть кожному мірку олії, щоб відсвяткувати його поворот!
Тільки Павло Простий стояв і питав:
— Що воно за людина?
Він не пізнавав Пафнутія. Але ніхто не зважав на його мову, бо всі знали, що йому бракує розуму по-при всю його побожність.
Замкнувшись у своїй келії, антінойський абат так гадав:
— Ось я, кінець-кінцем, дістався оселі свого спочинку і щастя. Я повернувся до фортеці свого задоволення. Та чом-же ця люба очеретяна покрівля не вітає мене дружньо, а стіни не кажуть мені: «Заходь у добрий час!» Ніщо не змінилося в цьому обраному мешканні з часу, як я був пішов. Ось стіл і ліжко. Ось голова мумії, що не раз навіювала мені спасенних думок, ось книжка, де я часто шукав образів божих. Проте, я нічого не знаходжу з того, що тут був лишив. Всі речі ніби прикро втратили свої звичайні принади, і мені здається, що я бачу їх уперше. Коли я дивлюсь на стіл і ліжко, витесані колись власними руками, на чорну, засохлу голову, на папірусові сувої, — мені здається, що я бачу речі мерця. Я не пізнаю їх, дарма що знав їх так довго. Леле! це я став не той, що був, бо насправді ніщо не змінилося круг мене. Тепер я — инший, а колишній я — помер. Що сталося йому, мій боже? Що він поніс за собою і що лишив мені? І хто я такий?Він найбільше турбувався з того, що келія здавалася йому мимоволі малою, хоч з погляду віри він повинен був уважати її за безмежну, бо тут починалася безкрайність бога.
Він почав молитись, припавши чолом до землі, і зазнав трохи радости. Менш, ніж за годину моління, Таїсин образ пройшов йому перед очима. Він подякував богові:
— Ісусе! Це ти посилаєш його мені! Я пізнаю в цьому твою безмежну ласку: ти хочеш, щоб я втішився, впевнився й прояснився, побачивши ту, що тобі дав. Ти надсилаєш мені перед очі її вже знезброєну посмішку, її принаду, відтепер безпечну, її красу, якій я відтяв жало. Щоб мені подякувати, мій боже, ти показуєш мені її таку, якою я прибрав і очистив її в ім'я твоє; ти робиш, як приятель, нагадуючи приятелеві про приємний дарунок, що був від нього дістав. Тим-то я дивлюсь на цю жінку із втіхою, бо я певен, що це видиво послано від тебе. Ти не хочеш забути, що я тобі її дав, мій Ісусе. Збережи-ж її, бо вона люба тобі, і не дай, щоб принади її сяяли иншим, крім тебе.
Протягом цілої ночи він не міг заснути і бачив Таїс виразніше, ніж у гроті німф. Він казав, переконуючи себе:
— Те, що я зробив, я зробив на славу божу.
Проте, на велике собі здивування, він не відчував душевного миру. Він зідхав:
— Чом сумуєш ти, душе моя, і чом хвилюєш ти мене?
А душа його була неспокійна. В такій тузі він перебув тридцять день, а це віщує самітникові страшних іспитів. Таїсин образ не покидав його ні вдень, ні вночі. Він не гнав його, бо гадав ще, що він походить від бога, що то образ святої. Але одного ранку вона одвідала його увісні з волоссям, оповитим фіялками, така небезпечна своєю лагідністю, що він вигукнув від жаху й прокинувся, залитий льодовим потом. Очі його були ще примружені від сну, коли він відчув вохкий, гарячий подих, що йшов йому на обличчя: маленький шакал, зіп'явшись двома лапами в головах ліжка, обливав його своїм смердючим подихом та хрипуче реготав.
Пафнутія обняло безмежне здивування, і йому здалось, що земля під ним розсідається. І, справді, він падав з височіни своєї зруйнованої самопевности. Якийсь час він нездатен був мислити, а коли поєднав свої думки, міркування тільки збільшило йому турботу.
— З двох одне, — сказав він собі, — або це видиво, та й попередні теж, походить від бога; воно було добре, а моє природне зіпсуття знівечило його: так вино скисає в брудному посуді. Своєю негідністю я повернув боже напучення на спокусу, і диявольський шакал з цього відразу-ж скористувався. Або це видиво походить не від бога, а, навпаки, від диявола, і було затруєне. Тоді я непевен тепер, чи були й попередні, як я вважав, небесного походження. Я нездатен розпізнавати, а це аскетові конче потрібне. В обох випадках бог відзначує мені своє віддалення, і вплив цього я почуваю, хоч і не знаю причини.
Так він міркував і тужливо запитував:
— Справедливий боже, які іспити кладеш ти на своїх рабів, коли й появи твоїх святих їм небезпечні? Дай мені зрозуміти надприроднім знаком, що походить від тебе, а що — від иншого.
А як бог, що наміри його незбагненні, не вважав за потрібне просвітлити свого раба, Пафнутія обняв сумнів і він постановив не думати більше про Таїс. Та його постанова була марна. Відсутня була з ним. Вона дивилась на нього, коли він читав, міркував, молився чи споглядав. Її наближення попереджав легенький шум, мов шелест тканини з жіночої одежі, і ці видива були виразніші, ніж дійсні речі, що з самих себе єсть рухливі і тьмяні, а привиди, що повстають із самітности, мають її глибину й надзвичайну станівкість. Вона приходила до нього в різних виглядах, чи замислена, з чолом, оповитим її останнім тлінним вінком, одягнена, як на олександрійському бенкеті, в сукню кольору мальви, гаптовану срібними квітками; чи сласна, в хмарі легеньких тканин, ще оточена теплими тінями гроту німф; чи побожна, сяючи небесною радістю під грубим дрантям; чи трагічна, з очима, залитими смертельним жахом, піднісши свої голі груди, зрошені кров'ю розтятого серця. І найбільш турбувало його в цих видивах, що вінки, туніки, покрови, що він спалив був власними руками, могли отак повертатись; він переконувався, що ці речі мали незотлінну душу, й гукав:
— Ось душі незліченних Таїсиних гріхів приходять до мене!
Коли він одвертав голову, то відчував Таїс позад себе. І це завдавало йому ще більше турбот. Лихо його було жорстоке. Та як тіло його й душа були чисті серед спокуси, він покладав на бога надію й ніжно докоряв йому:
— Боже мій, коли я пішов по неї так далеко між поган, то ради тебе, а не ради себе. І було-б несправедливо мені страждати за зроблене на користь твою. Заступи-ж мене, мій ніжний Ісусе, мій спасителю, спаси мене! Не дозволь, щоб примара вчинила те, чого не вчинило тіло. Коли я переміг тіло, не попусти, щоб тінь мене поразила. Я знаю, що наражаюсь тепер на такі небезпеки, яких я ще ніколи не знав. Я почував і знаю, що мрія могутніша за дійсність. І як могло-б бути инакше, коли мрія є вища дійсність? Вона — душа річей. Навіть Платон, хоч він був ідолянин, дізнався про існування чистих ідей. На тому демонському бенкеті, де ти супроводив мене, господи, я чув людей, заплямованих, правда, злочинами, але, напевно, не без розуму, і вони погоджувались, що ми спізнаємо справжні речі тільки в самітності, міркуванні та екстазі; і твоє письмо, мій боже, свідчить безліч разів про вагу снів та силу видив, посланих чи від тебе, пишний боже, чи від твого суперника.
Нова людина була р нім; тепер він удавався до бога, а бог не квапився його просвітлити. Його ночі були тільки довгою мрією, а дні йому не різнились від ночів. Одного ранку він прокинувся з такими зойками, які чутно місячними ночами з домовин, де поховано жертви злочинів. Таїс була прийшла, показуючи свої скривавлені ноги і, поки він плакав, вона просунулась до нього на ліжко. Сумніву йому не лишалось — Таїсин образ був нечистий. Серце йому сповніло огидою, він схопився з свого заплямованого ліжка й сховав обличчя між руки, щоб не бачити дня. Години точились, не змиваючи його сорому. Все мовчало у келії. Вперше після довгих день Пафнутій був сам; привид лишив його врешті, і його відсутність теж була страшна. Нічого, нічого, щоб заступило йому спогади про сон. Він гадав, повний жаху:
— Чом я не відштовхнув її? Чом я не вирвався з її холодних рук, з її палких колін?
Він не насмілювався вимовляти боже ім'я коло цього огидного ліжка і боявся, чи не зможуть бува демони вільно й повсякчасно проходити до його зганьбленої келії. І жахи його справдились. Сім маленьких шакалів, що тримались досі на порозі, зайшли чередам і забились під ліжко. В час вечері прийшов восьмий з смердючим духом. Назавтра до них приєднався дев'ятий, і незабаром їх було вже тридцятеро, потім шістдесятеро, потім вісімдесятеро. Вони меншали на розмір, в міру, як більшали числом, і вкривали підлогу, ліжко та лаву, ставши завбільшки з пацюків. Один із них виплигнув на деревляний столик, що стояв у головах ліжка, зіп'явся своїми чотирма лапами на голову мумії і дивився на ченця палкими очима. І що-дня прибувало нових шакалів.
Щоб спокутати мерзоту свого сну та прогнати нечисті думки, Пафнутій постановив покинути свою забруднену келію й віддатися в глибочіні пустині нечуваній повстримності, надзвичайним працям і новим вправам. Та перед тим, як здійснити цей намір, він удався до старого Палемона, щоб запитати у нього поради.
Пафнутій побачив його, коли той поливав городину в своєму садку. Це було наприкінці дня. Блакитний Ніл котився між узбіччями фіялкових горбів. Дід поволі рухався, щоб не сполохнути голубицю, що сиділа йому на плечі.
— Хай господь, — мовив він, — буде з тобою, брате Пафнутію! Дивуйся на його добрість; він посилає мені свої тварини, щоб я міг розмовляти з ними про його діла та славити його в небесних пташках. Глянь на цю голубку, подивись на мінливі відтінки її шиї, та скажи, чи це не прекрасна робота божа? Та чи не маєш ти, мій брате, погомоніти зі мною щось побожне? Коли так, я поставлю свою лійку і слухатиму тебе.
Пафнутій розповів старому про свою подорож, поворот, про денні видива й нічні сни, не поминувши й злочинного сну та натовпу шакалів.
— Чи не гадаєш ти, мій отче, — додав він, — що я повинен заглибитися в пустиню й виконати там надзвичайні вправи та здивувати самого диявола своєю повстримністю?
— Я тільки бідолашний грішник, — відповів Палемон, — я кепсько знаю людей, бо перебув усе життя своє в цьому саді з газелями, зайчиками та голубами. Та мені здається, що лихо тобі трапилось найбільше через те, що ти необережно перейшов від світських хвилювань до самітньої тиші.
Такі гострі переходи можуть тільки зашкодити душевному здоровлю. З тобою робиться таке, мій брате, як з людиною, що піддає себе одночасно то пекельній жарі, то шпаркому холодові. Кашель мучить її і пропасниця її трясе. На твоєму місці, брате Пафнутію, замість податися негайно до якої страшної пустині, я віддався-б тим розвагам, які личать ченцеві й святому абатові. Я відвідав-би околишні манастирі. Переказують, що серед них єсть визначні. Манастир абата Серапіона має, як мені казали, тисячу чотириста тридцять дві келії, і ченців там поділено на стільки легіонів, скільки літер є в грецькій абетці. Запевняють навіть, що додержано певної відповідности між вдачею ченців і нарисом літер, що їх означують; наприклад, уміщені під літерою Z мають викривлену вдачу, а вдача тих, що стоять під I, надзвичайно пряма. Бувши тобою, мій брате, я впевнився-б того на власні очі і не мав-би спочинку, аж поки не побачив-би таку чудесну річ. Я не поминув-би вистудіювати статути різних спілок, розсипаних по Нільських берегах, і порівняв-би їх одне з одним. Ці клопоти личать такому ченцеві, як ти. Ти чув, напевно, що абат Єфрем склав духовні правила великої краси. За його дозволом, ти міг-би їх скопіювати; адже-ж ти спритний писач. Я не зміг-би цього; моїм рукам, що звикли вправлятися з лопатою, бракувало-б потрібної гнучкости, щоб водити по папірусу тонку письменницьку очеретину. Але ти, мій брате, посідаєш знання літер, і треба за це подякувати богові, бо ніщо так не дивує, як гарне писання. Праця переписувача й читця є великі засоби проти поганих думок. Брате Пафнутію, чи не виклав-би ти на письмі науку Павла та Антонія, наших отців? Потроху ти знову здобув-би в цих побожних працях мир на душу та чуття; самітність знову стала-б тобі люба, і незабаром ти був-би здатен знову взятися до аскетичних управ, що ти провадив був, поки їх не урвала подорож. Але не треба сподіватись великого добра від надмірного каяття. Наш пан-отець Антоній, коли жив між нас, звичайно казав: «Від зайвого посту виникає кволість, а кволість породжує байдужість. Є ченці, що руйнують своє тіло надто довгою повстримністю. Про них можна казати, що вони встромляють собі в груди кинджала і підпадають, знесилені, демонові під владу». Так казала свята людина Антоній; я тільки неук, але, з божої ласки, я запам'ятав мову нашого панотця.
Пафнутій подякував Палемонові й обіцяв обмислити його раду. Вийшовши за очеретяний тин, що оточував садок, він оглянувся й побачив доброго садівника, що поливав свою салату, а голубка хиталась йому на зігнутій спині. Коли він побачив це, його охопило бажання ридати. Коли він увійшов до своєї келії, то побачив там чудернацьке кишіння. Здавалось, скажений вихор кублив там пісок, і він пізнав, що то були міріяди маленьких шакалів.
Тієї ночи він побачив увісні високу кам'яну колону, вивершену людською постаттю, і почув голос, що казав:
— Зійди на цю колону!
Прокинувшись, він був певен, що сон йому надіслано з неба; він зібрав своїх учнів і сказав їм:— Мої кохані сини, я покидаю вас і піду туди, куди посилає мене бог. Поки мене не буде, коріться Флавіянові, як мені самому, та піклуйтеся про нашого брата Павла. Благословення на вас! Прощайте.
Він пішов геть, а вони лежали ниць на землі, і коли вони підвели голову, то побачили його високу чорну постать уже аж на обрію пісків.
Він ішов день і ніч, поки дістався руїн храму, що збудували колись ідоляни, де він був ночував між скорпіонів та сирен підчас своєї чудесної подорожи. Мури, вкриті магічними знаками, ще тримались. Величезне кам'яне склепіння ще лежало на тридцятьох велетенських стовбах, що кінчались людськими головами або квітками лотосу. Тільки в глибу храма одна з колон позбулася своєї давньої ваги і височіла вільна. Вона мала за капітель[2] сміючу жіночу голову з довгастими очима, круглими щоками та коров'ячими рогами на чолі.
Пафнутій, побачивши її, пізнав колону, показану йому ввісні, і він на око зміряв її височінь за тридцять два лікті. Він удався до сусіднього села і казав там зробити таку заввишки драбину; коли її приставлено до колони, він зліз по ній, схилився навколішки на капітелі та промовив до бога:
— Ось мешкання, мій боже, що ти мені обрав. Хай-же здолатиму я, з твоєї ласки, лишитися тут до смерти.
Він не взяв з собою жадної харчи, покладавшись на божественне провидіння та гадаючи, що милосердні селяни дадуть йому чим існувати. І справді, назавтра, о дев'ятій годині, прийшли жінки з дітьми, несучи хліб, дактилі та свіжої води, і хлопчиська знесли все це на верхівлю колони.
Капітель не був такий широкий, щоб чернець міг там витягнутись на ввесь зріст; тому він спав, підібгавши ноги й схиливши на груди голову, і сон був йому притомливіший і жорстокіший за пильнування. На світанку яструби чіпали його своїми крилами і він прокидався, повний суму і жаху.
Трапилося, що тесляр, який зробив йому драбину, був богобоязний. Ця побожна людина схвилювалась на думку, що святий терпить спеку та дощ, і влаштувала на колоні дашок і поруччя, боючись, щоб він не шурхнув бува додолу підчас сну.
Тимчасом поголоска про таке чудесне існування котилась з села на село, і хлібороби з долини приходили з жінками та дітьми, щоб подивитись на стовбника. Пафнутієві учні захоплено дізнались про місце його притулку, прийшли до нього й дістали від нього ласку — дозвіл поставити хижі біля підніжжя колони. Що-ранку вони ставали навколо вчителя, що промовляв до них слова напучення:
— Сини мої, — казав він їм, — живіть, як ті маленькі діти, що любив Ісус. Тільки в тім порятунок. Плотський гріх є джерело й грунт усім гріхам: вони походять від нього, як від батька. Гордощі, скупощі, ліннощі, лютощі та заздрощі — то його улюблене нащадство. Ось що я бачив в Олександрії: я бачив багачів, охоплених сласною жагою, що, мов річка з замуляними берегами, штовхала їх у диявольську безодню.
Абати Єфрем і Серапіон, повідомлені про таку новину, забажали побачити її на власні очі. Пафнутій, помітивши в далечіні на річці трикутній парус човна, що віз їх до нього, не міг подолати в собі думки, що бог поставив його за приклад самітникам. Побачивши його, обидва святі абати не сховали свого здивовання; порадившись, вони згодились, що треба ганити таке надзвичайне каяття, й почали намовляти Пафнутія зійти додолу.— Такий спосіб життя суперечить звичаєві, — казали вони, — і не погоджується з правилами.
Але Пафнутій відповів їм:
— А хіба чернече життя не чудесне? А вправи ченця хіба не повинні бути такі виключні, як і він сам? Зі знаку божого я зійшов сюди і тільки божий знак змусить мене зійти додолу.
Що-дня натовпом приходили ченці, приставали до Пафнутієвих учнів і будували собі захисти круг його повітрового мешкання. Кілька з-поміж них, наслідуючи святого, спинались на уламки храму, але вони швидко відмовлялись від своїх змагань, накликавши догану братів і переможені притомою.
Прочан прибувало. Серед них були люди, що прийшли здалеку, голодні і спраглі. Одній бідній вдові спало на думку продавати їм свіжої води та кавунів. Примостившись коло колони під смугастою яткою з глиняними пляшками, мисками та овочами, вона гукала:
— Хто хоче пити?
За прикладом цієї удови, якийсь пекар приніс цегли та виклав поруч піч, сподіваючись продавати чужинцям хліб і пиріжки. Юрба відвідувачів росла без упину; почали прибувати мешканці великих єгипетських міст, і хтось, жадібний на прибутки, поставив заїзд, де пани могли спинятися із своїми рабами, верблюдами й віслюками. Незабаром перед колоною розташувалась поторжа, куди нільські рибалки приносили рибу, а садівники — городину. Стрижій, що голив людей під чистим небом, розважав нарід своїми приказками. Старовинний храм, що так довго був оповитий тишею і миром, сповнів рухом і невгавучим хвилюванням життя. Шинкарі повернули підземні залі на льохи та почіпляли вивіски, де на чолі з образом святого Пафнутія, були написи грецькою та єгипетською мовами: «Тут продається гранатне й фігове вино та справжнє сіцилійське пиво». На мурах, порізьблених стрункими й чистими профілями, торгівці повісили вінки, цибулі, в'яленої риби, забитих зайців та білованих баранів. Ввечері колишні господарі руїн — пацюки, довгою низкою тікали до річки, а стурбовані ібіси, витягуючи шию, непевно сідали на високі карнизи, куди повставав дим, гукання питців і верещання прислужниць. Навкруги ланцюжники прокладали вулиці, каменярі будували манастирі, каплиці та церкви. Під кінець шістьох місяців тут заснувалося місто з військовою охороною, трибуналом, в'язницею та школою під орудою старого, сліпого писача.
Прочан було сила. Приходили єпископи й архієпископи, повні здивування. Антіохійський патріярх, що був на той час у Єгипті, прибув з усім своїм духовенством. Він голосно ухвалив надзвичайну поведінку святого, і голови лібійських церков погодились на патріярхову думку. Дізнавшись про це, абати Єфрем та Серапіон прийшли й перепросили біля Пафнутієвих ніг за попередню неймовірність. Він відповів їм:
— Знайте, брати мої, що каяття, яке я проваджу, заледве дорівнюється тих спокус, що мені їх послано і що число та сила їх мене дивує. Людина маленька, коли на неї дивитися з боку, і з височіни, куди підніс мене бог, мені людські істоти здаються роєм комашні. Але із внутрішнього погляду людина безмежна: вона велика, як світ, бо має його в собі. Все, що широчить переді мною: манастирі, шинки, берлини на річці, села, все, що я бачу в далечіні ланів, каналів, пісків та гір, все це — ніщо проти того, що маю я в собі. Я ношу в своєму серці незліченні міста й безмежні пустині. І зло, зло і смерть, простягшись над цією безкрайністю, вкривають її, як ніч укриває землю. Я являю собою всесвіт поганих думок.
Він казав так, бо в ньому було бажання жінки.
На сьомий місяць з Олександрії, Бубаста[3] та Саїсу[4] прийшли неплідні жінки, що сподівались мати дітей за допомогою святої людини; вони терлись об камінь колони своїми яловими черевами. Потяглася безкрайність повозок і мар, що спинялись, штовхались і тислись коло божої людини. З них вилазили хворі, страшні на взір. Матері простягали до Пафнутія своїх хлопчаків із покрученими членами, перекошеними очима, з піною коло рота та хрипучим голосом. Він накладав на них руки. Підходили сліпці, витягши руки, та безбач підводили до нього свої обличчя з двома скривавленими дірками. Паралітики показували йому тяжку нерухомість, смертельну худобу та гидке понівечіння своїх членів; кульгаві показували йому свої криві ноги; жінки, слабі на пістряк, хапались обома руками за груди й одкривали перед ним перса, що їх жер невидимий яструб. Коли жінки, хворі на водянку, ставали на землю, здавалось, що з повозки повилазили бурдюки. Він благословляв їх. Нубійці, поражені слоновою проказою, сунулись важкою ходою і дивились на нього плакучими очима з бездушного обличчя. Він благословляв їх хрестом. До нього принесли на марах молоду дівчину з Афродітополісу[5], яка після кривавої блювоти спала вже три дні. Вона здавалась воскова, і батьки, маючи її за мертву, поклали їй на груди пальмову галузь. Пафнутій помолився, і дівчина підвела голову та розплющила очі.
Нарід оповіщав скрізь про чудеса, що вдіяв святий, і страдники, поражені хоробою, що греки звуть її божественною, збігались з усіх країв Єгипту незліченними юрбами. Коли вони бачили стовб, їх охоплювали корчі; вони падали на землю, вигинались і згортались у клубок. І — неймовірна річ! присутніх теж охоплювало шаленство, і вони корчились, мов епілептики. Ченці й прочани, чоловіки, жінки, валялись, бились усуміш, вигнувши члени, з піною коло рота, ковтаючи жменями землю та пророкуючи. А Пафнутій, з височіни своєї колони, почував, як тремтить йому тіло, та гукав до бога:
— Я цап відпущення і беру на себе всю погань цього люду. Тому, господи, тіло моє повне грішних прагнень.
Що-разу, коли який хворий ішов, одужавши, присутні вихваляли його, пишно несли й кричали не вгаваючи:
— Ми бачили що-йно нове сілоамське джерело.
Вже сотні милиць висіло на чудесній колоні; вдячні жінки чіпляли на неї вінки та обітні ікони. Греки креслили на ній майстерні вірші, кожен прочанин вирізьблював там своє ім'я, і незабаром вона вкрилась заввишки з людський зріст безкрайністю латинських, грецьких, коптських[6], пунічних, єврейських, сирійських літер та магічних знаків.
Коли настало великодне свято, в цьому чудесному місті збилося стільки люду, що старим людям здавалось, ніби повернулись часи античних містерій. На розлеглому просторі змішались і переплутались строкаті убрання єгиптян, бурнуси арабів, білі запони нубійців, короткі кереї греків, римські тоги з довгими згортками, бурки й кармазинові штанцята варварів та туніки перелюбок, гаптовані золотом. Завинені жінки проїздили на ослах, і їм попереду чорні євнухи прокладали дорогу киями. Акробати, розстеливши на землі килим, показували спритність штуки та зручно жонглювали перед колом мовчазних глядачів. Заворожники змій, витягнувши руки, розгортали свої живі пояси. Вся ця юрба мінилась, блищала, куріла, гула, галасувала, гуркотіла. Прокльони верблюдників, що гамсилили свої тварини, вигуки торгівців, що продавали амулети проти прокази та наврочення, голосіння ченців, що співали віршів із св. письма, вереск жінок, що падали в захваті пророкування, зойки жебраків, що виводили старовинних гаремних пісень, мекіт баранів, рев ослів, гукання моряків на запізнілих пасажирів, — весь цей заплутаний гармидер єднався в оглушливий гук, що над ним лунали проразливі голоси голих негрят, що, сновигаючи всюди, пропонували свіжих дактилів.
І всі ці різноманітні істоти душились під білим небом у загусклому повітрі, обтяженому жіночими пахощами, духом негрів, чадом печені та парами гуми, що прочанки купували в пастухів і палили перед святим.
Коли заходила ніч, скрізь запалювались огні, смолоскипи та лихтарі, і все ставало червоними тінями та чорними обрисами. Стоючи серед кола слухачів, що сиділи накарачках, дід, якому обличчя освітлював димучий каганець, розповідав, як колись Бітю заворожив собі серце, вирвав його з грудей, поклав у акацію, а потім і сам повернувся на дерево. Він робив руками широкі рухи, що його тінь їх віддавала з чудними відмінами, а зачаровані слухачі гукали від захоплення. По шинках питці, лежучи на канапах, запитували пива та вина. Танцюристки з підмальованими очима й голими животами вдавали перед ними релігійних та пожадливих сцен. Побіч юнаки гуляли в кості, а старі ганялись у темряві за повіями. І над всім цим хвилюванням самітно стояла незмінна колона, голова з коров'ячими рогами дивидась у темряву, а над нею Пафнутій пильнував між небом і землею. Ось над Нілом сходить місяць, мов голе плече богині. Горби струмлять світло та блакить, і Пафнутієві мариться, що Таїсине тіло лисніє в мерехтінні води між шафірами ночи.
Точилися дні, а святий сидів на стовбі. Коли настала дощовита пора, небесна вода, пройшовши крізь щілини в покрівлі, заливала йому тіло, його зачучверілі члени ставали нездатні до руху. Його спалена сонцем і почервоніла від роси шкіра репалась; широкі рани роз'їдали йому руки й ноги. Але бажання Таїс нишком жерло його, і він гукав:
— Цього ще замало, могутній боже! Ще спокус! Ще нечистих думок! Ще потворних бажаннів! Господи, зроби, щоб крізь мене пройшла вся людська сласність, і щоб я спокутав її до кінця. Хоч і брехня ота байка про арабську суку, що ніби взяла на себе гріхи світу, як я чув від декого з поган, та вона має в собі приховану рацію, що дійсности її я допіру дізнався. Бо тому правда, що мерзоти народу входять святому в душу й зникають там, як у колодязі. Отже, душі праведників забруджені такою розпустою, якої ніколи не знає грішникова душа. Тому я славлю тебе, мій боже, за те, що ти зробив з мене ринву на всесвітній бруд.
Аж ось великий лемент повстав у святому місті і піднісся аскетові аж до вух: дуже висока особа, один із найвидатніших людей, префект олександрійської флоти, Луцій Аврелій Котта, має прибути, він уже їде, він вже близько!
Новина була правдива. Старий Котта, виїхавши оглянути канали й навігацію по Нілу, не раз висловлював своє бажання побачити стовбника й нове місто, назване Стілополісом[7]. Одного ранку стілополітяни побачили, що вся річка вкрилась парусами. На облавку позолоченої й заквітчаної пурпуром галери з'явився Котта, на чолі своєї флотилії. Він висів на беріг разом із секретарем, що ніс його таблиці, та своїм лікарем Арістеєм, що з ним він любив погомоніти.
Численна челядь ішла позад нього, і весь беріг укрився латиклавами[8] та військовим убранням. За кілька кроків до колони Котта спинився й почав роздивлятись на святого, обтираючи чоло полою своєї тоги. Розум він мав з природи допитливий і багато спостерігав підчас своїх довгих мандрівок. Він любив все те згадувати і думав після пунічної історії написати книжку про виключні речі, що йому випало бачити. Він, здавалось, дуже зацікавився видовищем, що мав перед собою.
— Ось що чудно, — казав він, обливаючись потом і засапуючись, — ця людина була моїм гостем. Так, цей чернець того року вечеряв у мене; після того він викрав одну артистку.
І, звертаючись до свого секретаря, він додав:
— Занотуй це, дитино, на моїх таблицях. А крім того розмір колони, не минувши й форми капітеля.
Потім він знову обтер чоло.
— Гідні на довір'я особи запевняли мене, що наш чернець і на мить не сходив з колони впродовж року з того часу, як на неї зійшов. Арістеє, чи можливо це?
— Це можливо для божевільного або хворого, — відповів Арістей, — але це неможливо для людини, здорової тілом і духом. Хіба ти не знаєш, Луцію, що недуги душі й тіла часом подають слабим міць, якої бракує людям, що себе добре мають? Та, правду сказати, немає ні доброго, ні поганого здоровля. Є тільки різні стани органів. Вивчаючи те, що звуть хворобами, я дійшов до висновку, що вони становлять неминучі форми життя. Вивчати їх мені приємніше, ніж боротися з ними. Деякі з них неможна спостерігати без здивування — під зовнішнім виглядом безладдя вони приховують глибокі гармонії. Чотирьохденна пропасниця справді чудова річ! Часом деякі тілові порушення зумовляють раптове піднесення розумових здібностів. Ти знаєш Креона. Дитиною він заникувався і був нетямний. Та після того, як він розкраяв собі черепа, впавши з драбини, він зробився тим спритним адвокатом, що ти тепер знаєш. Певно, цьому ченцеві теж уражено якийсь прихований орган. Крім того, його існування не таке вже виключне, як тобі здається, Луцію. Пригадай індійських гімнософистів[9], що можуть зберігати цілковиту нерухомість не тільки протягом року, а двадцять, тридцять і сорок літ.
— Присягаюсь Юпітером! — гукнув Котта, — це велика помилка. Людина родиться, щоб діяти, і нерухомість єсть невибачний злочин, бо вона шкодить державі. Я зовсім не знаю, до якого вірування треба застосувати цей згубний звичай. Правдоподібно, до певних азіятських культів. Коли я був правителем Сірії, я бачив фаллоси[10], вишикувані на пропілеях міста Гери<ref><ref>Гера (Антіохія) — див. Юнона, прим. до ст. 80., людина туди сходить дві чи на рік і лишається там цілий тиждень. Нарід переконаний, що ця людина, розмовляючи з богами, здобуває від них добробут Сірії. Мені здалось, що цьому звичаєві бракує рації, але я не вчинив нічого, щоб його знищити. Бо я вважаю, що урядова особа повинна не тільки не касувати народні звичаї, а, навпаки, зміцняти їх. Не личить урядові накидати вірування; його обов'язок — задовольняти ті, що вже існують, і що їх, — байдуже, гарні вони чи погані, — усталив геній часів, місць та рас. Якщо уряд почне з ними боротися, він викаже себе руїнником та тираном і його справедливо ненавидітимуть. А втім, як можна піднестись над забобонами черни, коли їх не розуміти і не терпіти? Арістеє, на мій погляд треба дати стовбникові спокій у повітрях; хай йому погрожують самі тільки птахи. Бо не з насильства я матиму перевагу над ним, а з'ясувавши собі думки і вірування.
Він зідхнув, кахикнув і поклав руку на плече своєму секретареві:
— Дитино, — мовив він, — занотуй, що деякі з християнських сект радять викрадати перелюбок і жити на колонах. Ти можеш додати, що ці звичаї походять від культу родових божеств. Але про це треба запитати його самого.
І він, піднісши голову й затуливши очі рукою, щоб не осліпнути від сонця, підвищив голос:
— Гей, Пафнутію! Коли ти пригадуєш, що був моїм гостем, то відповідай мені. Що ти робиш нагорі? Чом ти зійшов туди і чом там сидиш? Чи має ця колона для тебе якесь фаллічне значіння?
Пафнутій, уважаючи, що Котта був ідолянин, не вшанував його відповіддю. Але виступив його учень Флавіян і промовив:
— Найсвітліший пане, ця свята людина бере на себе гріхи світу і сціляє хворих.
— Присягаюсь Юпітером! Чи чуєш, Арістеє! — крикнув Котта. — Стовбник теж лікарює! Що ти скажеш про такого високого колегу?
Арістей хитнув головою:
— Може бути, — відповів він, — що він лікує краще за мене певні хвороби, як от, наприклад, епілепсія, що простий люд називає божественною хоробою, хоч усі хороби однаково божественні, бо всі вони походять від богів. Але причина цієї хороби полягає почасти в уяві, і ти розумієш, Луцію, що цей чернець, зіп'явшись богині на голову, вражає уяву хворим дужче, ніж я можу це зробити, зігнувшись у своїй лабораторії над ступками та склянками. Є сили, Луцію, безкрайно могутніші проти розуму та знання.
— Які? — запитав Котта.— Неуцтво й божевілля, — відповів Арістей.
— Не багато траплялось мені бачити річей, цікавіших за ту, що я бачу зараз, — відмовив Котта, — і я бажаю, щоб колись який-небудь майстерний письменник розповів про заснування Стілополісу. Але й виключні речі не повинні затримувати довше, ніж личить поважній і працьовитій людині. Ходім оглядати канали. Прощай, добрий Пафнутію, чи, краще, до побачення! Якщо ти колись знову зійдеш на землю, не забудь, прошу тебе, зайти до мене повечеряти.
Присутні почули ці слова, і вони покотились із уст на уста; вірні їх ширили, і вони надали незрівняної пишноти до Пафнутієвої слави. Побожна уява прикрасила й переробила їх, і вже переказували, що святий із височіни стовба навернув префекта флоти на віру апостолів та нікейських отців. Вірні надавали останнім словам Аврелія Котти таємного значіння; в їхніх устах вечеря, куди він запрошував аскета, означувала святе причастя, духовну трапезу, небесний бенкет. Оповідання про цю зустріч збагачувалось на чудесні подробиці, і ті, хто їх вигадував, перші йняли їм віри. Казали, що тоді, як Котта, після довгого змагання, визнав правду, янгол зійшов з неба і витер піт йому з-чола. Додавали, що лікар і секретар префекта флоти слідком за ним прихилились до віри. Чудо зробилось відоме, і диякони головних лівійських церков на цій підставі складали різні легенди. Можна сказати, не прибільшуючи, що з того часу весь світ охопило бажання бачити Пафнутія, і що на Заході, як і на Сході, всі християни повертали до нього свої засліплені погляди. Найславетніші італійські міста відрядили до нього послів, а римський цезар, божественний Констант[11], що тримався християнської науки, написав йому листа, що легати його передали святому з великою урочистістю.
Аж ось однієї ночи, коли буйне місто спало коло його ніг, вкрите росою, Пафнутій почув голос, що казав:
— Пафнутію, ти славетний своїми ділами і могутній своїм словом. Бог підніс тебе ради слави своєї. Він обрав тебе, щоб творити дива, сціляти хворих, навертати поган, просвітлювати грішників, нищити аріян та відбудувати мир церкви.
Пафнутій відповів:
— Хай буде воля господня!
Голос провадив:
— Встань, Пафнутію, і йди до палацу нечестивого Констанція, що, замість наслідувати свого мудрого брата Константа, потурає Арієвим та Марковим помилкам. Іди! Мідні двері відчиняться перед тобою, і твої сандалі загримлять золотими тахлями базилік перед цезаревим троном, а твій страшний голос перетворить серце Константинового сина. Ти пануватимеш над заспокоєною і могутньою церквою. І так, як душа веде тіло, церков керуватиме державою. Ти поставлений будеш над сенаторів, князів та патріціїв. Ти спиниш народній голод і зухвальство варварів. Старий Котта, знаючи, що ти перший в державі, шукатиме чести помити тобі ноги. По твоїй смерті твою волосяницю понесуть до Олександрійського паріярха, і великий Атанасій, посивілий у славі, поцілує її, яко святощі. Іди!
Пафнутій відповів:
— Хай буде воля господня!
І, зробивши зусилля, щоб підвестися, він хотів злазити. Та голос, відгадавши його намір, сказав йому:
— Тільки не злазь драбиною. Так годилося-б робити звичайній людині, а не тобі, з твоєю силою. Краще міряй свою могутність, Пафнутію! Такий великий святий, як ти, повинен літати в повітрі. Плигай; янголи вже готові тебе підтримати. Плигай-же!
Пафнутій відповів:
— Хай воля господня панує над землею і небом.
Хитаючи своїми довгими, витягнутими руками, мов безпірними крилами великого хворого птаха, він мав уже кинутись, як зненацька гидкий регіт вибухнув йому коло вух. Жахнувшись, він запитав:
— Хто там регоче так?
— Ха, ха! — верещав голос, — ми тільки починаємо наше приятелювання; колись ти ближче зазнайомишся зі мною. Любий мій, це я змусив тебе зійти сюди, і повинен висловити тобі своє цілковите задоволення на ту слухняність, з якою ти чиниш мою волю. Пафнутію, я вдоволений з тебе!
Пафнутій промимрив голосом, стиснутим від жаху:
— Геть, геть! Я пізнаю тебе: ти той, що вивів Ісуса на портик храму і показав йому всі царства світу.
Він безсило впав на камінь.
— Як-же я не пізнав його раніше? — гадав він. — Нещасніший за тих сліпців, глухих та паралітиків, що надіються на мене, я втратив чуття до надприродніх річей, і, зіпсованіший за маніяків, що жеруть землю і скидаються на мерців, я не відрізняю вже пекельних вигуків від небесних голосів. Я втратив навіть свідомість немовляти, що скиглить, коли його відлучають від грудей годувальниці; свідомість собаки, що чує слід свого господаря; рослини, що вернеться до сонця. Я став іграшкою дияволів, і сатана привів мене сюди. Коли він підніс мене на цю верхівлю, хіть та гордощі теж зійшли зі мною разом. Та не великість моїх спокус вразила мене. У Антонія на горі було їх теж досить. Хай їхні леза пронизують мені тіло на очах у янголів. Я дійшов навіть любови до своїх катувань. Але бог мовчить, і його мовчанка мене дивує. Він покидає мене, мене, що не мав нічого, крім нього, він покидає мене самітного серед жаху з його відсутности. Він зникає від мене. Я побіжу за ним. Цей каміну пече мені ноги. Швидче, рушаймо, щоб знову дістатися бога.
Він зразу-ж схопився за драбину, що була прихилена до колони, поставив на неї ноги і, переступивши щабель, опинився віч-на-віч з головою тварини: вона чудно посміхалася. Йому стало ясно тоді, що те, що він мав був за місце спочинку і слави, було тільки диявольським засобом збентеження і прокляття.
Він похапцем переступив усі щаблі й торкнувся грунту. Його ноги вже забули землю; вони хиталися. Але почуваючи на собі тінь проклятої колони, він примусив їх бігти. Все спало. Він непомітно перейшов великий майдан, оточений шинками, коршмами та заїздами, і кинувся до провулку, що підіймався до лівійських горбів. Собака, що гнався за ним гавкаючи, облишив його тільки коло перших пісків пустелі. А Пафнутій ішов геть у країну, де не було шляхів, хіба тільки сліди дикого звіря. Лишаючи позад себе хатини, де жили фальшівники монет, він цілу ніч і день провадив свою сумну втіканину.
Кінець-кінцем, мало не конаючи з голоду, спраги та притоми, і не відаючи ще, чи далеко від нього бог, він уздрів мертве місто, що розляглося навкруги і губилося в пурпурі обрію. Мешкання, геть відокремлені й подібні одне на одне, нагадували піраміди, стяті на половині своєї височіни. То були домовини. Двері в них були зламані, і видно було, як у темряві заль блискали очі гієн та вовчиць, що годували своїх малят, а мерці, обдерті грабіжниками й пожвакані звірми, валялись на порозі. Перейшовши це кладовищенське місто, виснажений Пафнутій упав перед домовиною, що стояла збоку, коло джерела, оточеного пальмами. Це була пишно оздоблена домовина; дверей їй бракувало, і в середині видно було пофарбовану кімнату, де кублилось гадюччя.
— Ось, — зідхав він, — відтепер моє мешкання, оселя мого каяття і спокути.
Він зайшов туди, відкинув геть ногою плазунів, і лежав простягшись на тахлях аж вісімнадцять годин, а після пішов до джерела й напився із жмені. Потім він зірвав дактилів та кілька стеблин лотосу й поїв його насіння. Гадаючи, що такий спосіб життя є добрий, він узяв його за правило існування. З ранку до вечора він не підводив чоло від каменю.
Аж ось одного разу, лежавши так, він почув голос, що казав:
— Подивись на ці образи і навчайся.
Тоді, піднісши голову, він побачив на стінах кімнати малюнки, що являли собою сцени веселого родинного життя. Це була дуже давня праця чудової вмілости. Там були куховари, що роздмухували вогонь, а инші патрали гуси чи смажили четвертинами баранів на триногах. Трохи далі мисливець ніс на плечах газелю, пронизану стрілами. Там селяни сіяли, жали та збирали овочі. В иншім місці жінки танцювали під звуки віол, флейт та арф. Молода дівчина грала на теорбі. Квітка лотосу блищала в її старанно зачісаному волоссі. Крізь її прозору одежу видно було чисті форми її тіла. Її груди й обличчя були заквітчані, її прекрасне око дивилось перед себе з обличчя, поверненого профілем. Постать ця була витворна. Пафнутій, глянувши на неї, схилив очі й голосно відповів:— Чом ти кажеш мені дивиться на ці образи? Напевно на них змальовано земні дні ідолянина, що тіло його спочиває тут під моїми ногами, в глибу домовини, в труні з чорного базальту. Вони нагадують про життя мерця і, по-при всі свої ясні фарби, є тільки нічні тіні. Життя мерця! О суєта!..
— Він помер, але він жив, — відмовив голос, — а ти помреш, не живши.
З того дня Пафнутій не мав і хвилини спокою. Голос до нього промовляв безупинно, Дівчина з теорбою пильно дивилась на нього своїм оком з-під довгих рісниць. Вона й собі казала:
— Дивись: я таємнича й прекрасна. Покохай мене; вичерпай в моїх обіймах кохання, що мучить тебе. Чом ти боїшся мене? Ти не в силі мене уникнути! бо я є жіноча краса. Де гадаєш ти від мене тікати, безглуздий? Ти здибуватимеш мій образ у блиску квіток, у стрункості пальм, в скоках газель, у гомінкому струмінні води, в ніжному місячному сяєві, а коли ти заплющиш очі, то відчуєш його в самому собі. Тисяча років минуло, як чоловік, що спить тут, сповитий на ліжку з чорного каменю, пригортав був мене до серця. Тисяча років минуло, як він дістав був останній поцілунок з моїх уст, і через те сон його ще й досі напахчений. Ти мене гаразд знаєш, Пафнутію. Як це ти не пізнаєш мене? Я одне з незліченних Таїсиних утілень. Ти освічений чернець і глибоко розумієшся на спізнанні річей. Ти подорожував, а підчас подорожи навчаються як-найбільше. Часто день на чужині дає більше новин, ніж десять років домівки. Отже, не минула тебе, напевно, мова, що Таїс жила колись у Аргосі під ім'ям Гелени. Вона-ж мала в Тебах Стобрамих[12] друге існування. І Таїс із Тебів — це я. Як ти про це не догадався? За життя я взяла на себе належну частину гріхів світу, і тепер, зведена тут на становище тіни, я можу ще взяти й твої гріхи, коханий ченче. Чом ти дивуєшся? Адже-ж певно, що хоч де ти підеш, ти знайдеш Таїс.
Він бився чолом об тахлі і кричав від жаху. І що-ночи теорбістка сходила із стіни, приступала до нього і говорила чистим голосом, поєднаним із свіжими подихами. Та як свята людина опиралась проти спокус, що вона навіювала, то теорбістка сказала йому:
— Покохай мене, піддайся, мій друже! Доки ти мені опиратимешся, я мучитиму тебе. Ти не знаєш, яка терплячість у мертвої. Я чекатиму твоєї смерти, коли буде потрібно. Я — чарівниця, і можу вдмухнути в твоє мертве тіло дух, що знову оживить тебе і не відмовить мені того, про що я тепер марно прошу тебе. І подумай, Пафнутію, про незвичайність становища, коли твоя доброщасна душа побачить з височіни небес, як її власне тіло віддається гріхові. Сам бог, що обіцяв повернути тобі тіло після останнього суду й кінця віків, матиме з того мороку. Як можна буде надати небесної слави людському тілу, де живе диявол, де панує чарівниця? Ти не думав про такі труднощі, та й бог, мабуть, думав про це не більше. Між нами будь сказано, він не дуже спритний. Простенька чарівниця легко дурить його і, коли-б він не мав громів та блискавок, сільські хлопчиська смикали-б його за бороду. Напевно, він не має стільки розуму, як старий змій, його суперник. То чудовий митець. Я не була-б така прекрасна, якби він не попрацював над моїми оздобами. Це він навчив мене заплітати волссся, робити пальці рожевими, а нігті — агатовими. Ти не визнав його. Коли ти оселився у цій домовині, то шпурнув ногою гадюк, що тут мешкали, не турбуючись про те, що вони належать до його родини, і ти розчавив їхні яйця. Я боюся, мій бідолашний друже, чи не завдав ти собі неприємної справи. Адже-ж тебе попереджено, що він музика і закоханий. А ти що зробив? Ти посварився з наукою і красою. От ти нещасний тепер, а Яве не йде тебе рятувати. І немає надії, що він прийде, бо він великий, як всесвіт, і не в силі ворухнутись за браком просторіни, а коли-б, над сподівання, він зробив найменьший рух, все творіння зруйнувалося-б. Прекрасний пустиннику, поцілуй мене!
Пафнутій знав про дива, зроблені чарами, і гадав, страшенно занепокоєний:
— Може бути, похований тут мрець знає слова, записані в таємній книзі, схованій неподалік на дні царської домовини. Силою цих слів мерці, прибравщи свого земного вигляду, можуть бачити сонячне світло й жіночий сміх.
Він жахався, що теорбістка та мрець можуть з'єднатися, мов живі, і він побачить їхнє злягання. Часом йому здавалось, що він чує легенький шелест поцілунків.
Все бентежило його, і тепер, у відсутності бога, він так боявся мислити, як і почувати. Одного вечора, коли він лежав ниць із своєї звички, невідомий голос сказав йому:
— Пафнутію, ти й не думаєш навіть, скільки народів є на землі, і коли-б я показав тобі, що я бачив, ти помер-би від жаху. Єсть люди тільки з одним оком на чолі. Єсть люди тільки з однією ногою, — вони ходять стрибаючи. Єсть люди, що змінюють стать, і жінки там стають самцями. І єсть люди без голів, з двома очима, носом і ротом на грудях. І, скажи щиро, — хіба ти гадаєш, що Ісус Христос помер ради спасіння цих людей?
Иншим разом йому було видиво. Він бачив серед ясного світла широку вулицю, струмки та сади. Вулицею скакали на сірійських конях Арістобул із Хереєм, і щоки юнакам червоніли від швидкого бігу. Під портиком Калікрат декламував вірші: задоволена гордість бреніла в його голосі і блищала йому в очах. В саду Зенетоміс зривав золоті яблука та пестив змія з блакитними крильми. Гермодор, убраний у біле, з іскристою мітрою на голові, міркував під священним деревом, де замість квіток були чисті профілі маленьких голівок, що мали на собі, як єгипетські богині, шулік, яструбів та місячні диски; а збоку коло джерела Нікій студіював над штучною сферою гармонійний рухів зірок.
Потім до ченця приступила завинена жінка, тримаючи в руках міртову галузь. Вона промовила до нього:
— Дивись! Одні шукають вічної краси і вкладають безкрайність у своє примарне життя. Инші живуть без глибоких думок. Та завдяки тому, що вони скоряються прекрасній природі, вони щасливі й уродливі, і, покидаючи життя, вони славлять найвищого творця річей, бо людина — то чудова божа пісня. І коли вони мають рацію, то яка-ж ти ґава, Пафнутію!
І видиво зникло.
Отак Пафнутієві безперестанку спокушало тіло і душу. Сатана не давав йому й хвилини спокою. Самітність цієї домовини була галасливіша за ріг великого міста. Демони тут голосно реготали, а мільйони робачків, жуків та лемурів своїм життям нагадували про життя людей. Ввечері, коли він ішов до джерела, сатири, обнявшись з фавнками[13], оточували його й затягали в свій пожадливий хоровод. Демони вже не боялись його. Вони гнобили його своїм глумом, соромітною лайкою та ударами. Одного разу диявол, що був менший від ліктя на зріст, украв у нього мотузок, яким він підперізувався.Він гадав:
— Думко, куди ти мене завела?
Він постановив зрештою взятися до ручної праці, щоб дати своєму духові потрібного спокою. Коло джерела, в затінку пальм переплутались гиллям листаті банани. Він зрізав кілька галузів із них і відніс у домовину. Там він витіпав їх під камінем і розщіпив на тоненькі волокінця, як він бачив роблять мотузярі. Він задумав зробити мотузку замість тієї, що в нього украв диявол. Демони мали з того неприємність: вони перестали бешкетувати, навіть теорбістка, відмовившись від чарів, була спокійна на розмальованій стіні. І Пафнутій, обробляючи бананові стеблини, зміцняв собі відвагу та віру.
— За допомогою неба, — казав він сам собі, — я переможу тіло. А що-до душі, то вона зберегла надію. Дияволи й ця проклята марно силкуються навіяти мені сумнівів що-до божеської природи. Я відповім їм словами апостола Івана: «Спочатку було слово і слово було богом». В це я міцно вірю, і коли те, в що я вірю, є нісенітниця, я вірю в нього ще міцніше. Навіть треба, щоб це була нісенітниця, бо, в противному разі, я-б знав, а не вірив. А знання не дає життя, і тільки віра спасає.
Він сушив на сонці і мочив у росі розрізнені волокінця і що ранку перекладав їх, щоб вони не загнилися. Він радів, почуваючи, що в ньому відроджується дітяча простота. Коли він виплів собі мотузку, то нарізав очерету, щоб робити з нього кошики та мати. Кімната в домовині нагадувала кошикарню, і Пафнутій в ній легко брався після праці до молитви.
Проте, бог не сприяв йому, бо однієї ночи він прокинувся від голосу, що схолодив його жахом: він догадався, що то був голос мерця. Чути було хапливий заклик, тихеньке шепотіння:— Гелено! Гелено! Ходім купатися зі мною! Ходімо швидче!
Жінка, що губи її торкалися абатового вуха, відповіла:
— Друже, я не можу підвестися: на мені лежить чоловік.
Раптом Пафнутій помітив, що його щока лежить на жіночих персах. Він пізнав теорбістку, що, визволившись наполовину, випростувала груди. Тоді він розпачливо стиснув це вохке й запашне квітуче тіло і крикнув, палаючи бажанням прокляття:
— Лишись, лишися, моє небо!
Але вона вже стояла на порозі. Вона сміялася, і місячне проміння сріблило їй усмішки.
— Навіщо лишатися! — казала вона, — закоханому, що має таку жваву уяву, як твоя, досить і тіни від тіни. А зрештою, ти вже згрішив. Чого тобі ще?
Пафнутій плакав цілу ніч, а коли побачив світанок, то зашепотів молитву, ніжнішу за жаль:
— Ісусе, мій Ісусе, чом покидаєш ти мене? Ти бачиш небезпеку, де я опинився. Прийди-ж мені на допомогу, любий спасителю. Коли твій отець уже не любить мене, коли він не слухає мене, згадай, що, крім тебе, я нікого не маю. Між ним і мною нічого бути не може: я його не розумію, а він не має до мене жалю. Але ти народився від жінки і я кладу на тебе надії. Пригадай час, коли ти був людиною. Я благаю тебе не тому, що ти бог від бога, світло від світла, правда від правди, а тому, що ти жив бідний і кволий на землі, де я страждаю; тому, що сатана хотів спокусити твоє тіло; тому, що смертельний піт холодив тобі чоло. Я молюся до твоєї людяности, мій Ісусе, мій брате Ісусе!Тільки він скінчив цю молитву, ламлючи руки, як страшний регіт струснув мури домовини, і голос, що він чув на верхівлі колони, глузливо промовив:
— Ось молитва, варта требника Марка-єретика. Пафнутій — аріянин! Пафнутій — аріянин!
Як блискавкою підтятий, чернець непритомно упав додолу.
|
|
Коли він розплющив очі, то побачив круг себе ченців у чорних рясах, що лили йому воду на скроні та читали молитов. Багато їх стояло ще й за порогом з пальмовим гиллям у руках.
— Коли ми переходили пустиню, — сказав один з них, — то почули крики в цій домовині; ми зайшли й побачили, що ти лежиш нерухомо на тахлях. Напевно дияволи повалили тебе на землю і втікли, коли ми прийшли.
Пафнутій, підвівши голову, запитав кволим голосом:
— Брати мої, хто ви такі? І чом ви тримаєте пальми в руках? Чи не з приводу моїх похорон?
Йому відповіли:
— Брате, хіба ти не знаєш, що нашого пан-отця Антонія, який має сто п'ять років віку, попереджено про близьку смерть, і він сходить з Клозінської гори, де був відокремився, і йде, щоб благословити незліченних дітей своєї душі? Ми вийшли з пальмами назустріч нашому духовному отцеві. Але як ти, брате, не відаєш про таку велику подію? Чи може бути, що янгол не прийшов до тебе в домовину і не попередив тебе про це?
— Леле! — відповів Пафнутій, — я не годен такої ласки, і єдині господарі цього мешкання — демони та вампіри. Моліться за мене! Я — Пафнутій, антінойський абат, найнещасніший з божих рабів.Коли Пафнутій назвався, всі захитали пальмами і зашепотіли хвалу. Той, що говорив із ним допіру, захоплено крикнув:
— Чи може бути, що ти той святий Пафнутій, який уславився такими великими вправами, що не можна сказати, чи не дорівняєшся ти колись самого великого Антонія? Це ти, вельмишановний, навернув до бога перелюбку Таїс, і тебе бог підніс на високу колону, а потім звідти понесли серафими. Ті, хто пильнував тієї ночи біля стовба, бачили твоє доброщасне вшестя. Крили янголів оточували тебе білою хмарою, а твоя правиця благословляла людські оселі. Другого дня, коли нарід тебе вже не побачив, стогін повстав до розвінчаної колони. Але твій учень Флавіян оповістив про диво і взявся після тебе керувати ченцями. Тільки проста людина, на ім'я Павло, пішла всупереч загальному почуттю. Він запевняв, що бачив увісні, як тебе підхопили дияволи; юрба хотіла побити його камінням, і тільки якимсь дивом він уникнув смерти. Я — Зосіма, абат цих самітників, що впали ниць до твоїх ніг. Я теж, як і вони, схиляю перед тобою коліна, щоб ти благословив батька разом із дітьми. Потім ти нам розповіси про чудеса, що вчинив через тебе бог із своєї ласки.
— Господь зовсім не уславив мене так, як ти гадаєш, — відповів Пафнутій, — навпаки, він дізнавав мене страшними спокусами. Не янголи понесли мене, а стіна мороку повстала мені перед очима і весь час сунула переді мною. Я жив уві сні, бо по-за богом усе є сон. Бувши в Олександрії, я за кілька годин почув багато суперечок і дізнався, що число помилок незліченне. Вони гноблять мене і оточили мене своїми лезами.
Зосіма відмовив:
— Шановний отче, треба зважати на те, що святі, й зокрема святі самітники, підлягають страшним іспитам. Коли тебе самого не взято було на небо руками серафимів, то, напевно, господь зробив цю ласку твоєму образові, бо Флавіян, ченці й нарід були свідками твого вшестя.
Тимчасом Пафнутій постановив дістати благословення від Антонія.
— Брате Зосімо, — промовив він, — дай мені одну з пальмових галузів та підемо назустріч нашому панотцеві .
— Ходімо! — сказав Зосіма, — ченцям личить військовий порядок, бо вони є військо боже. Ти і я, як ми абати, підемо попереду. А инші посунуть за нами, співаючи псальмів.
Вони пішли, і Пафнутій казав:
— Бог єдиний, бо він є правда, а вона одна. А світ різноманітний, бо він є помилка. Треба одвертатись від усіх видовищ природи, навіть від найбезпечніших з вигляду. Їхня різноманітність, що робить їх приємними, становить ознаку їхньої нечистоти. Тим-то я не можу бачити папірусу над сонною водою без того, щоб душі мені не обняв сум. Найменша пісчинка таїть небезпеку. Кожна річ спокушує нас. А жінка, вона зборище всіх спокус, розвіяних у легкому повітрі, на квітучій землі і в прозорій воді. Щасливий той, в кого душа, мов запечатана ваза! Щасливий той, хто вмів стати німий, сліпий і глухий, хто не розуміє нічого, щоб розуміти бога.
Зосіма, обміркувавши цю мову, відповів:
— Шановний отче, мені личить признатися перед тобою в своїх гріхів, бо ти відкрив мені свою душу. Отак ми вісповідаємо одне одного з апостольського ч звичаю. Перед тим, як стати ченцем, я провадив у світі гидке життя. В Мадорі[14], в тому місті, що вславилось своїми перелюбками, я скуштував усіх відмін кохання. Що-ночи я вечеряв у товаристві молодих гультяїв та флейтисток і брав до себе ту, що мені найбільше сподобалась. Такий святий, як ти, і не уявить ніколи, до чого доводило мене шаленство бажань. Досить, коли я скажу, що не милував ні матрон, ні черниць, і захлинався в бахурствах та блюзнірстві. Я збуджував вином пал своїх чуттів, і мене справедливо вважали в Мадорі за найбільшого питця. Проте, я був християнин і зберігав серед розпусти віру в розп'ятого Ісуса. Згайнувавши все своє добро на гульню, я вже почував наближення злиднів, коли найщиріший мій приятель у втіхах раптом почав занепадати від страшної хороби. Коліна вже не тримали його, тремтячі руки відмовлялись йому служити; його затьмарені очі злипались і з горла йому вихоплювалось тільки страшне гарчання. Розум його спав важким сном. Караючи за його звіряче життя, бог повернув його на звіря. Вже втрата добра навіювала мені спасенних міркувань, але приклад мого приятеля був мені ще цінніший, він справив таке вражіння на мене, що я покинув світ і подався до пустині. Там я протягом двадцятьох років відчуваю мир, якого ніщо не турбує. Я взявся разом із своїми ченцями до ткацтва, будівництва, теслярства і навіть до писання, хоч, правду сказати, я маю до письма мало смаку, бо завсіди ставлю діло над думку. Дні мої повні радости, ночі мої не мають снів, і я сподіваюсь, що ласка господня прихилилась до мене, бо серед найстрашніших гріхів я завсіди зберігав надію.
Чувши таку мову, Пафнутій підвів очі до неба й прошепотів:
— Господи, ти з ласкою дивишся на цю людину, забруднену такими злочинами, на цього бахура і блюзніра, а від мене, що завсіди пантрував твоїх заповітів, ти відхиляєшся. Яка тьмяна твоя справедливість, о мій боже, і які незбагненні твої шляхи!Зосіма простягнув руки:
— Дивися, шановний отче: можна подумати, що з-за обрію сунуть низки мандрівної комашні. То наші брати йдуть, як і ми, назустріч Антонієві.
Коли вони прийшли на призначене місце, то побачили дивне видовисько. Чернецьке військо вишикувалось трьома лавами в безмежне півколо. В першій лаві стояли найстаріші пустинники з патерицями в руках, і їхні бороди звисали до землі. Ченці, що ними керували абати Єфрем та Серапіон, і всі пустинники з Нілу стояли в другій лаві. Позад них стояли аскети, що прийшли з далеких скель. Хто з них носив на своєму почорнілому й висохлому тілі безладне лахміття, а инші мали за одяг тільки очерет, переплетений травою. Де-хто був голий, але бог покрив їх густим волоссям, як руном овець. Всі вони тримали в руках зелене пальмове галуззя; здавалось, що то смарагдова веселка повстала над ними, і вони подібні були на хор обраних, на живопліт небесного міста.
Серед зборища панував такий досконалий порядок, що Пафнутій легко знайшов ченців із свого братства. Він став коло них, загодя затуливши собі обличчя одежою, щоб його не пізнали, щоб не хвилювати їхнього побожного чекання. Раптом знявся безмежний гук:
— Святий! — гукали звідусюди: — Святий! Ось великий святий! Ось той, кого не перемогло пекло, улюбленець божий! Наш пан-отець Антоній!
Потім стала велика тиша, і всі впали ниць на пісок.
З височіни горба, серед безкрайности пустині, посувався Антоній, опираючись на руки своїм коханим учням, Макарові та Амату. Він ішов повільним кроком, але стан його був ще стрункий, і в ньому ще почувалась решта надлюдської сили. Сива борода спадала йому на широкі груди, а лисий череп йому випромінював світло, як Мойсеєве чоло. Його очі мали орлячий погляд, а на круглих щоках йому ясніла дитяча посмішка. Щоб благословити нарід, він підніс свої руки, знеможені століттям нечуваних управ, і його голос поклав останню снагу на такі слора любови:
— Які прекрасні твої ятки, о Якове! Які приємні твої намети, о Ізраїле!
Відразу-ж із краю до краю живоплоту залунав псальм, як гармонійне гуркотіння грому:
— Щаслива людина, що боїться господа…
Тимчасом Антоній разом із Макаром та Аматом проходив між лавами старих анахоретів і пустинників. Цей прозірливець, що бачив небо і пекло, цей самітник, що з розщілини в скелі керував християнською церквою, цей святий, що тримався віри мучеників днями найтяжчих іспитів, цей учений, що красномовство його нищило єретиків, — ніжно промовляв до кожного з своїх синів і прощався з ними, напередодні своєї доброщасної смерти, яку бог аж тепер йому пообіцяв.
Він казав абатам Єфремові та Серапіону:
— Ви керуєте незліченним військом, і обидва ви — славетні воєводи. На небі ви одягнете золоту зброю і архангел Михайло поставить вас на чолі своїх військ.
Помітивши старого Палемона, він обняв його й мовив:
— Ось найлагідніший і найкращий з моїх дітей. Його душа ширить круг себе запашність, таку ніжну, як цвіт бобів, що він сіє що-року.
Абатові Зосімі він сказав так:
— Ти не зневірився набожественій доброті, тим-то на тобі перебуває мир господень. Лілея чеснот розквітла на гною твоєї розпусти.У всіх словах його була непомильна мудрість.
Старим він казав:
— Апостол бачив круг божого престолу двадцять чотирьох старих, що сиділи в білих одежах, з вінками на голові.
Юнакам він казав:
— Будьте веселі; облиште сум щасливцям цього світу.
Так сіяв він навкруги розраду, проходивши фронтом свого синов'його війська. Побачивши, що він підходить, Пафнутій упав навколішки, погноблений страхом і надією:
— Отче мій, отче мій, — кричав він у нудьзі, — отче мій! Прийди мені на допомогу, бо я гину. Я дав богові Таїсину душу, я жив на верхівлі колони і в домовині на кладовищі. Моє чоло від безнастанного моління замозолилось, як верблюдяче коліно. А бог, проте, покинув мене. Благослови мене, мій отче, і я спасен. Побризкай мене ісопом і я, обмитий, заяснію, як сніг.
Антоній нічого не відповів. Він оглядав антінойських ченців очима, що блиску їх ніхто не міг витримати. Спинивши свій погляд на Павлі, прозваному Простим, він довго дивився на нього, а тоді зробив йому знака підійти. Всі здивувались, що святий звернувся до людини, позбавленої розуму, але Антоній сказав:
— Бог дав йому більше ласки, ніж кому з вас. Підведи очі, мій сину Павло, і скажи, що ти бачиш на небі.
Павло Простий підвів очі; його обличчя засяяло і язик розв'язався.
— Я бачу на небі, — промовив він, — ліжко, прибране шатами з пурпура та золота. Навколо троє отроковиць невсипуче вартують, щоб не приступила туди жадна душа, крім обраної, що їй призначено це ліжко.
Гадаючи, що те ліжко є символ його слави, Пафнутій восхвалив бога. Але Антоній зробив йому знака, щоб мовчав і слухав Простого, що шепотів у захопленні:
— Три отроковиці розмовляють зі мною, вони кажуть мені: «Свята має незабаром покинути землю; Таїс із Олександрії помирає. І нас поставлено коло ліжка її слави, бо ми чесноти: віра, страх і любов».
Антоній запитав:
— Лагідна дитино, що ти бачиш ще?
Павло марно водив очима з півдня на північ, з заходу на схід, і раптом його очі зупинились на антінойському абаті. Священний жах сполотнив йому обличчя, і його зіниці відбили невидиме полум'я.
— Я бачу, — бурмотів він, — що три повні радощів демони готуються схопити цю людину. Вони мають вигляд: один — башти, другий — жінки, а третій — чарівника. Всі троє мають собі назву, витаврувану розпеченим залізом: перший на чолі, другий — на череві, третій — на грудях, і назви ці — гордощі, сласність та сумнів.
Я побачив.
Сказавши так, Павло, з похмурими очима й розтуленим ротом, знову прибрав свого нерозумного вигляду.
Антінойські ченці стурбовано дивились на Антонія, але святий вимовив тільки ці слова:
— Бог дав нам спізнати свій справедливий суд. Ми повинні прославити його й мовчати.
Він посунув далі. Він ішов, благословляючи. Сонце, схилившись на обрію, огортало його славою, і його тінь, безмірно побільшена небесною ласкою, котилася позад нього, як безкрайній килим, на знак довгих спогадів, що цей великий святий мав їх полишити між людьми.
Пафнутій стояв приголомшений і не бачив, і не чув нічого. Тільки єдині слова заповнили йому вуха: «Таїс помирає!» Така думка ще й разу не спадала йому в голову. Двадцять років він споглядав голову мумії, а ось гадка, що смерть загасить Таїсині очі, розпачливо вразила його.
«Таїс помирає!» Незрозумілі слова! «Таїс помирає!» Який страшний і новий зміст у цьому реченні! «Таїс помирає!» Навіщо-ж тоді сонце, квітки, струмки і все творіння? «Таїс помирає!» Нащо-ж всесвіт? Зненацька він схопився.
— Побачити її, бачити її ще раз!
І він кинувся бігти. Він не знав, ні де він, ні куди йде, але чуття його вело поправно: він простував до Нілу. Зграї парусів укривали високі води річки. Він плигнув на берлину, яку вели нубійці, і там, упавши на чардаку, пожираючи очима простір, він гукав із болю та шаленства:
— Божевільний, божевільний я, що не володів Таїс, коли ще був на те час! Божевіллям було гадати, що на світі є щось, крім неї! О, безглуздя! Я думав про бога, про спасіння своєї душі, про вічне життя, ніби все те щось важить після того, як я бачив Таїс. Як-то я не відчув, що вічність раювання була в одному поцілунку тієї жінки, що без неї життя — прикрий, беззмістовний сон? О, йолопе! ти бачив її, а бажав потойбічного добра. О, боягузе! ти бачив її, а страхався бога. Бог! небо! що це таке? І що можуть дати вони тобі, варте найменшої частки того, що вона мала дати? О, жалюгідний навіжений, ти шукав божественної правди десь, крім Таїсиних уст! Яка рука затуляла тобі очі? Будь проклятий той, що засліпив тебе тоді! Ти міг купити ціною прокляття хвилину її кохання, і ти не зробив цього. Вона розкривала тобі обійми тіла, напоєного пахощами квіток, і ти не пірнув у невимовне зачарування її оголених грудей! Ти послухався заздрісного голоса, що казав тобі: «Повстримайся!» Дурню, дурню, нещасний дурню! О, жаль! О, гризоти сумління! О, розпач! Не мати радости понести в пекло спогад про незабутній час і гукнути до бога: «Пали мені тіло, суши кров мені в жилах, спопели мені кості, та не віднімеш ти в мене спогаду, що напахчує мене і живить на віки вічні!»… Таїс помирає! Смішний боже, ти й не знаєш, як я глузую з твого пекла! Таїс помирає, і вона ніколи не буде моєю, ніколи, ніколи!
І тим часом, як берлина сунулась за швидкою течією, він лежав цілими днями ниць і бурмотів:
— Ніколи! ніколи! ніколи!
Потім, пригадуючи, що вона віддавалась, тільки не йому, що вона розливала по світу хвилі кохання, а він не занурив у них своїх уст, — він схоплювався і вив від туги. Він дряпав собі груди нігтями і шарпав руками собі тіло. Він гадав:
— Коли-б то я міг убити всіх, хто кохав її!
Думка про ці вбивства заливала його насолодним шаленством. Він марив, як-би він поволі задушив Нікія, не хапаючись, зазираючи йому в-вічі. Потім його шаленство раптом ущухло. Він став кволий і ніжний. Незрозуміла ласка зм'ягшила йому душу. Його обняло бажання кинутись на шию приятелеві свого дитинства і сказати йому: «Нікію, я люблю тебе, бо ти її кохав. Кажи мені про неї! Скажи мені, що вона тобі казала». А вістря цих слів безнастанно проймала йому серце: «Таїс помирає!»
— Прозорості дня! посріблені нічні тіні, зорі, небо, дерева з тремтячими верховіттями, дикі звірі, свійські тварини, турботні душі людей, — чи чуєте ви — «Таїс помирає»! Зникніть світло, повітря й запашність! Згиньте, прояви і думки всесвіту! «Таїс помирає»… Вона була краса світу і все, до чого вона підходила, квітчалося відлисками її вроди. Які чудові були мудреці, що сиділи біля неї на бенкеті в Олександрії. Яка гармонійна була їхня мова! Рої дотепних речень злітали їм із уст і сласність напахчувала всі їхні думки. І тим, що Таїсин подих був на них, все, що казали вони, було коханням, красою і правдою. Чудова незбожність надавала принади їхнім суперечкам. Вони легко виявляли пишноту людського єства. Леле! і все це тепер тільки сон. Таїс помирає! О, як природньо було-б, якби й я помер з її смерти! Та чи можеш ти померти, ти, усохлий паростку, заплоде, виснажений у злобі й безслізних риданнях? Нещасний недоноску, як гадаєш ти зазнати смерти, не знавши життя! Хоч-би бог існував і прокляв мене! Я сподіваюся і хочу цього. Боже, якого я ненавиджу, слухай мене! Прокляни мене! Щоб змусити тебе на це, я плюю тобі в обличчя. Мені треба вічного пекла, щоб появити той вічний гнів, що я маю.
|
|
На світанку Альбіна зустріла антінойського абата на порозі келій.
— Ти вчасно прийшов, шановний отче, до наших мирних осель, бо, напевно, ти йдеш благословити святу, що дав був нам. Ти знаєш, що бог у своєму милосерді кличе її до себе, та як міг-би ти не знати новини, що янголи розносять по пустинях? Тому правда, що Таїс уже напередодні доброщасної смерти. Її праці закінчені, і я мушу повідомити тебе про життя, що вона провадила серед нас. Після того, як ти пішов, вона лишилась замкнена у келії, де ти поклав печатку, і я послала їй разом з їжею таку флейту, на яких грають по бенкетах дівчата її фаху. Я зробила так, щоб вона не піддалася на сум, і щоб перед богом вона виявила не менше принади та хисту, ніж перед людьми. Я зробила завбачливо, бо Таїс весь час величала на флейті славу господню, і дівчата, що чули невидиме бреніння, казали: «Ми чуємо соловейка з небесних гаїв і лебедину пісню розп'ятого Христа».
Отак Таїс виконувала свою спокуту, а згодом шістдесят день, дверина, що ти запечатав, розчинилась сама собою, і глиняна печать зломилась без дотику людської руки. З цього знаку я зрозуміла, що іспит, що ти наклав, має скінчитися, і бог простив флейтистці гріхи. З того часу вона поділяла життя моїх доньок, працювала й молилась із ними разом. Вона повчала їх скромністю своїх рухів та мови і здавалась серед них образом сором'язливосте. Часом вона сумувала: але ці хмаринки минали. Коли я побачила, що вона приліпилась до бога вірою, сподіванням і любов'ю, то не побоялась ужити її вміння та краси її сестрам на науку. Я попросила її виставляти перед нами діла побожних жінок і мудрих дівчат із св. письма. Вона вдавала Естер, Дебору, Юдіту, Марію, Лазареву сестру, і Марію, матір господню. Я знаю, шановний отче, що твоя суворість обурюється на гадку про ці вистави. Але навіть ти зворушився-б, якби побачив в тих побожних сценах, як вона точила справжні сльози й простягала до неба руки, мов пальми. Я давно вже керую жінками і маю за правило не суперечити їхній удачі. Кожне зерно дає різні квітки, і кожна душа освячується по-різному. Треба зауважити, що Таїс віддалася богові тоді, коли була ще прекрасна, а така жертва, хоч і не одинока, але й не густо трапляється… Краса та природня врода не покинули її й після трьох місяців пропасниці, що з неї вона помирає. Підчас своєї недуги вона безнастанно бажає бачити небо, і я сказала, щоб її виносили що-ранку на подвір'я до колодязя, під давнє фігове дерево, де в затінку черниці цього манастиря звичайно відбувають свої збори. Ти побачиш її там, шановний отче; поспішай, бо бог її кличе, і ввечері покривало вже сховає її обличчя, що бог утворив на турботу й науку цього світу.
Пафнутій пішов за Альбіною на подвір'я, залляте вранішнім світлом. На цегельних покрівлях сиділи барвисті голуби, мов низка перлів. На ліжку, у затінку під фіговим деревом, спочивала Таїс, вся в білому, схрестивши руки на грудях. Навколо завинені жінки казали передсмертні молитви:
— Май жаль до мене, мій боже, з своєї великої лагідности і змий моє беззаконня множністю свого милосердя!
Він покликав її:
— Таїс!
Вона підвела повіки і повернула на голос білки своїх очей.
Альбіна зробила завиненим жінкам знак відійти на кілька кроків.
— Таїс, — сказав знову чернець.
Вона підвела голову; тихий подих зійшов з її блідих уст:
— Це ти, мій отче?.. Чи пригадуєш ти воду з джерела і дактилі, що ми зірвали?.. Того дня, отче, я народилася в любові… в житті.
Вона замовкла і знову схилила голову.
Смерть була на ній, і смертельний піт вінчав їй чоло. Уриваючи урочисту тишу, залунав жалібний спів горлиці. Потім ридання ченця змішалися з псальмами дівчат:
— Омий мене від бруду і очисти мене від моїх гріхів. Бо я знаю свою неправду, і мій злочин без упину повстає перед і мною.Зненацька Таїс випросталась на ліжку. Її фіялкові очі широко розтулились і, блукаючи поглядом, простягти руки до далеких горбів, вона промовила ясним і свіжим голосом:
— Ось вони, троянди вічного ранку!
Її очі блищали; легенький жар кольорив їй скроні. Вона знову ожила, ніжна й прекрасна, як ніколи. Пафнутій, навколішках, оповив її своїми чорними руками.
— Не вмирай! — гукав він чужим голосом, що його й сам не пізнавав. — Я кохаю тебе, не вмирай! Слухай, моя Таїс! Я обдурив тебе, я був тільки нещасний божевільник. Бог, небо, все це — ніщо. Немає нічого справжнього, крім життя на землі й кохання істот. Я кохаю тебе! не вмирай! Це неможливо; ти для мене надто дорога. Ходім, ходімо зі мною. Тікаймо, я понесу тебе світ-за-очі в своїх обіймах. Ходімо, кохаймося. Почуй мене, моя кохана, і скажи: «Я житиму, я хочу жити!» Таїс, Таїс, уставай!
Вона не чула його. Її очі затонули у безкрайньому.
Вона шепотіла:
— Небо розкривається… Я бачу янголів, пророків і святих; добрий Хведір між ними, і в руках його повно квіток, він посміхається до мене, він кличе мене… Два серафими йдуть до мене… Вони вже близько… Які вони прекрасні!.. Я бачу бога.
Вона радісно зідхнула, і її голова нерухомо впала на подушку. Таїс була мертва. Пафнутій, розпачливо обнявши її, пожирав її бажанням, лютістю та коханням.
Альбіна гукнула йому;
— Іди геть, проклятий!
І вона ніжно поклала пучки на повіки померлої. Пафнутій одійшов, хитаючись; полум'я пекло йому очі, і йому здавалось, що земля під ним розсідається.Дівчата завели хвальну Захарієву пісню:
— Будь благословенний господь, бог Ізраїля.
Зненацька голоси їхні урвались. Вони побачили обличчя ченця, кинулись врозтіч і кричали з жаху:
— Вампір, вампір!
Він став такий гидкий, що, провівши рукою по обличчю, відчув своє потворство.
——————
- ↑ Атрібіс — давнє місто в нижньому Єгипті, що того часу відогравало чималу ролю, бо там містилась єпископська катедра.
- ↑ Капітель — орнаментовий виступ на верхівлі колони.
- ↑ Бубаста — давнє місто в нижньому Єгипті, славетне своїми щорічними пишними релігійними святами.
- ↑ Саїс — давнє місто в нижньому Єгипті, столиця саїтської династії.
- ↑ Афродітополіс — назва кількох міст у давньому Єгипті, з яких два було в Тебаїді.
- ↑ Коптська мова — була мовою єгипетської людности в II–XVII ст.ст. З X ст. її почала вибивати арабська мова, і вона, кінець-кінцем, зникла зовсім.
- ↑ Стілополіс — місто стовба.
- ↑ Латиклави — пурпурові стьожки, що носили римські сенатори на своїй одежі на знак своєї вельможности. Латиклавом звалася й сама їхня одежа.
- ↑ Гімнософісти — філософи, а подекуди — чарівники, названі так тому, що ходили без одежі.
- ↑ Фаллос — вирізьблений прутень.
- ↑ Констант — третій син Константина Великого (див. прим. Цезар до ст. 26), що почав боротьбу з своїм братом, Константином, і загинув підчас повстання (323–350). Див. ще прим. Констанцій до ст. 88.
- ↑ Теби Стобрамі — одне з найславніших міст у давньому Єгипті.
- ↑ Фавнки — дрібні жіночі божества, що кохалися з сатирами.
- ↑ Мадора — давнє місто в романській Африці.