— Чого до ректора?
— Семинарія, бачте, замотиличилась, треба підчистити.
— Донощики? — з радістю підхопив философ, а богослов з подібною міною відкаже: „еге!“
— Гей, господа̀, донощиків сключатимуть! — гукнув философ у своїм клясї.
Заревла философія, забуркотала й подала в реторику. Й ся озвалась. Радіють всі, хіба той мовчав, в кого сумління шамряло, бо трясся, що й йому, може, доведеться. А інспектор вийшов з богословії, ходить по сінцях та бороду гризе та гонить на коліна винного й невинного, аби злість зігнати. Не довго ректор держав у себе суплікаторів, а все-ж професори позходились; та ніхто не знав, що сказав ректор. А він, про все довідавшись, відпустив богословів, а сам як не в слід за ними пішов у „правленіе“.
Затопотіли богослови, сінцями йдучи, а професори й питають: „що се?“
— Та ходили скаржитись ректорови на інспектора за донощиків.
Були такі, що осміхнулись, та й таки знайшлись, що послали довідатись, що казав ректор.
— У „правленіе“ пішов, — кажуть.
— За чим?
— Не знаю.
Се діялось в девятій годині, а як по десятій задзвонили на перемінну, входить письмоводитель у богословію і гука: — Робусинський! в правленіе! возьмеш свидительство!
— Панове! проводи! — гукнув Люборацький.
