Русини а Москалї/Як то я з кацапа став Русином-Українцем
| ◀ Як у нас взяли ся кацапи і на що вони є | Русини а Москалї Як то я з кацапа став Русином-Українцем (Іван Бажаньский) |
Не вірив – аж змірив ▶ |
|
——————
Ви, добрі люди певно знаєте, кого то в нас називають кацапами. Є то люди, що хотяй вони такі самі як і ми Русини, хотяй вони одного роду з нами, одної мови, одних звичаїв-обичаїв, а кажуть, що вони не Русини, а якісь там „русскіє“, значить Росияни. Се справдї сьмішно й дивно видає ся тому, хто над сим глубше задумає ся. А чужому чоловікови і вірити не хотїлось би, що в нас таке дїяти ся може.
Сим й я тепер дивую ся. Та инакше думав я давнїйше, коли й
я казав, що московский нарід а наш нарід то один нарід. І я так відгризав ся, як і тепер такі кацапи відгризають ся, коли їм натякнути, що заблукались в чужу кошару… — То моє „собственноє убіжденіє“ а по нашому: власне переконанє так каже кацап. Ну, і я так казав, хоть в дїйсности не було то моє власне переконанє. Таке переконанє то не власне, а тілько впоєне нашими ворогами на те, щоби викликати незгоду межи нами і таким способом ослабити нас.
А се я тому кажу, бо я сам в тім бродив і знаю, що нераз чоловік і не стямить ся, як опинить ся в кацапскім таборі. А ще й се скажу, що наших домородних кацапів треба дїлити на два гурти, а то на меньший гурток — видячих московских аґентів і на більший — збаламучених наших людий. Видячих тому, бо вони знають для чого вбрали ся в московске пірє; тут зиск, московскі ласки на оцї. Другі-же то темні, збаламучені; вони на-слїпо держать ся тих перших і на-слїпо вірять їм.
котрий з початку був „кацапом“, а відтак переконав ся що по нашій сторонї правда і став сьвідомим Русином-Українцем.
що Москалї одної віри з нами, — отже ми одно з ними! А нас 100 мілїонів, яка слава, а яка сила!… А там православний цар царствує, а що там за лад, що за добро!… Словом, таки справдїшний рай малюють нашому хлїборобови. А він, бідний не знає вже й сам кому має вірити, наслухає ся таких і подібних небилиць, та й дивись, а то один або другий недосвідчений вже й свою шию пхає в московске ярмо.
Та се лиш так я мимоходом зачепив; але я хочу тут розказати,
Малим хлопцем ходив я до сельскої школи в Дорошівцях. Тодї був тут парохом загорілий москвофіл. А що панотець мав великий вплив на вчителя, до того-ж ще й тодїшний шкільний інспектор пок. Мартинович, що був парохом в Оршівцях, не иньшої був думки від свого дорошівского товариша, то і
Нас школярів вчено наприклад так читати: „Онъ стереглъ овцы, а потамъ пришелъ былъ на токъ; и только вошелъ въ домъ, положилъ соль на столъ“ — замість:
„Він стеріг вівцї, а потім прийшов був на тік; і тілько увійшов в дім, положив сіль на стіл“…
Або як то ми колись вчили ся з читанки „Три други“ на-память, або як тодї називало ся „на-ізуст“:
„Человѣкъ нѣкій трехъ друговъ имѣлъ,
Двохъ изъ нихъ отъ сердца такъ дуже любилъ,
Що былъ бы за нихъ житье свое далъ,
Но третого надто холодно принялъ,
Разъ передъ судъ былъ запозваный онъ,
Хотя не виненъ, но зъ многихъ сторонъ
Былъ обжалованъ, то-жъ просилъ друговъ,
Щобъ боронили его отъ враговъ“ і т. д.
Правда на буквах о або е були часом і якісь там дашки, щоби їх читати як і або ві як: бо̂бъ = біб, ле̂дъ = лїд, о̂нъ = він, о̂сь = вісь і т. д., але нам за те нїхто нїчо не казав; нас учили читати: боб, лед, он, ось, — цїлком по росийски. І така наука, така мова називала ся тодї „нашою питоменною мовою“. Мова-ж, котрою всї наші люди говорять, котрою наша ненька до нас від колиски говорила, котрою нам піснї до сну співала; ся мова була казали кацапи „не наша рідна“, а вчили, що вона „мова простолюдина“, нею говорять тільки пастухи і свинопаси, а не вчені люди. Ми і вірили. І чому-ж не вірити таким людям?…
і нераз заставляв, щоби ми таки при нїм де-що читали з них. Сї книжки були по більшій части друковані в Петербурзї в Росиї. Розуміє ся, що росийскі книжки читали ми не з московским, тілько з нашим виговором. Тому й здавалось на око, що то не така велика ріжниця. Правда була там і тьма слів, яких ми не розуміли, але-ж на то був панотець; він толкував-обясняв нам старанно значінє росийских слів. І так то один або другий читає, панотець слухає, радїє та приговорує:
„О то наше, о то хороше, наше сьвяте!“
Хвалить, покійний, а ми бувало аж рвемо ся за росийскими книжками.
Відтак дали мене мої родичі до Чернівцїв до школи. Там за наукою забував я троха росийщину, але коли прийдуть вакациї, то я біжу до панотця, а тут знов мене обробляють на московский лад. Я став молодцем, а
та говорив зі мною як зі своїм одномишленником. Підносив під небеса порядки московскі, московску мову та обдаровував мене всякими московскими книжками. Так перечитав я твори Пушкіна, Достоєвского і других славних писателїв росийских і став поволи з Русина Москалем… І вже менї, бувало, й не кажи, що ми Русини; ми всї Москалї, лиш з відмінним виговором! „З відмінним виговором“ кажу, бо з часом став був я вже викручувати язик на московский лад. Зразу, правда, менї то дивно видавалось, що слова московскі в книжцї то нїби подібні до наших, а в виговорі зовсїм інакші. Бо н. пр. слова написані: отецъ, вѣра, голова, господинъ, що, ходи́ть, беретъ — говорить ся так: атєц, вєра, ґалава, ґаспадїн, што, хадїть, бєрйот і т. д. Менї було чудно і дивно, що по московски пише ся подібно як по нашому, а говорить ся зовсїм інакше. Але панотець пояснив се менї так:
„Правда“ — каже, „ся мова, котрою ми тут на Буковинї говоримо то нїби наша, але вона не мова, а тілько говор; мова-ж наша правдива, то та, котрою Росияни говорять. Ми мусимо — говорив дальше — між собою вже так говорити, як нас мама навчила, але при тім мусимо й старати ся пізнати й любити нашу правдиву мову, бо ми — каже — лиш галузь від великого дерева“…
Ну, — гадаю собі — коли так каже панотець, то вже воно справдї мусить так і бути. Се-ж прецїнь не говорить такий, що нїчого не розуміє…
і серджу ся, бувало, на других, чому й вони не такі, як я, чому й вони не називають себе „Русскими“ себто Москалями, але Русинами-Українцями.
А от я! Я вже й писав ся на московский лад, не звичайно Іван Бажаньский, а Иванъ Николаєвичь, а пан та панї, то в моїх устах були вже господин та госпожа, а в домі сьвященника нераз таки пробував говорити по московски. Але яка та наша бесїда була!… Зачнемо, бувало по московски, тай зійдемо на наше. Де то мож було? Говорю, а тут, як би мене за язик що тримало; але менї бодай здавало ся, що я говорю по „великорусски“. І що-ж ще більше менї треба було?Десь-колись попадалась менї в руки і наша руска книжка, як твори Шевченка, Федьковича, писаня Наумовича.[1] Сї книжки впливали завсїди якось дивно на мою душу. І так, коли читаю, бувало, таку книжку, то менї наче розвиднює ся в голові, робить ся якось легко, відрадно на душі… Але що з того, коли я Москаль!… Я хоть виджу, відчуваю, що мова наша гарна, солодка; що з того: я Москаль!… Я Москаль, і не хочу, не можу сю мову признати нашою… Я з тими, що їх 100 мілїонів; от хто я!… А тут вже й москвофільскі ґазети пишуть про мене. Григорій Купчанко, що в своїй газетї „Просвѣщеніе“ все лиш Росию вихваляв та славив, і він пише, що „староруска“[2] себто партия на Буковинї зростає в силу, бо прибуло до неї знов кілька тих а тих сьвіжих, молодих борцїв, до котрих причислив і мене. А се для мене, молодого така принада, що аж!… Такі люди знають вже, чим можна зловити молодого чоловіка: масними словами та похвалами. І чоловік тримає ся відтак їх як рипях кожуха, не знаючи й сам добре по що і на що.
Так і я тримав ся їх, та тримав ся доти, доки аж
Були в панотця раз гостї з Росиї, один професор ґімназияльний зі своєю жінкою. Панотець представив мене їм як твердого Буковиньского Москаля — „Ето наш русской чєлавєк“, каже, — і додав що я прочитав вже цїлу єго досить велику росийску біблїотеку. Жінка професора тверда московка, мала тодї як раз якусь книжку на колїнах. Зацїкавившись бесїдою панотця, попросила мене, щоби я щось прочитав з тої книжки. Менї зробилось якось нїяково. Я почув, що не вдам читати як слїд по росийски. Вона меле та викручує так язиком, що я хоть нїби і розумію вже росийску мову, а таки мало що второпаю, що вона говорить. То щось скорше до польского подібне, чи що…
Де я вдам так читати? — гадаю собі. Але що робити, беру та й читаю. Був то вірш росийского поета Пушкіна „Утопленник“. Я читаю, навертаю що-мога язиком по московски, а вона слухає, слухає та нараз як не вибухне голосним сьміхом, та регочесь, аж заплакала ся.
„Как ви ето чітаєтє?“ говорить зі сьміхом. „Ето нє нашим язіком, нєкак нєт!“…
Панотець лупнув до неї очима на знак, щоби не сьміяла ся з мене, але я вже майже не тямив, що зі мною було. На мене виступив рясний піт, я поклав книжку і вийшов на двір прохолодитись, а радше втечи до дому. Неначе мене хто обухом вгатив був в голову, так тепер в нїй шуміло та гудїло.
„Гей, та-ж я такий як вони Москаль, належу до них, не знаю, що дав бим за них, — а вони сьміють ся з мене як з дурного! Се щось не чуване; я сего не видержу, се-ж стид, ганьба!!“
Я не йшов, а біг до дому. Хотїв як найскорше запхати ся де в кут та на самотї передумати спокійно сю менї так дуже немилу пригоду.
Дома запер ся я в коморі, де була моя біблїотека, положив ся, як був, на ліжко і потонув в тяжкій задумі неначе в водї глубокій. Я вів боротьбу сам з собою:
або як якийсь казав: чи се я справдї я, чи не я? Я знав, що таких Русинів, що говорять так як я, як мій тато, як моя мама, як всї люди кругом, є велика сила, бо близько 30 мілїонів душ. Я знав що є словяньскі народи як Серби, або Болгари, що хотяй їх і о много меньше як Русинів і їх мова о много подібнїйша до московскої як наша, а проте вони є окремим народом: народом сербским, болгарским, ческим а не московским. Чому-ж лиш ми би мали признаватись до Москалїв, чому я тримаю ся за Москаля?… Чи справдї ми одно, що й Москалї?… Менї казали і я казав, що одна віра і одно письмо вже є доказом, що ми з Москалями одно; але-ж бо й Серби й Болгари мають одну віру і одно письмо з Москалями; а чому вони не Москалї?… Так само Італїйцї, Іспанцї, Портуґальцї і другі народи. У них також одна віра і одно письмо; а хто відважив би ся твердити, що вони один нарід? Видно, що віра і буква, то не є нїяка ознака народів!
Мова, лиш одна мова!! А наша мова, і росийска або московска мова, чи то все одно? Чи вона так близька до росийскої, що єї можна би назвати лиш „говором“ тої мови? Менї се так казали і мене так учили, але я чув нераз як Москалї або й Липовани говорять, та й я знаю троха по московски і я знов став думати, чому я називаю себе Москалем?…
При сих думках вдивив ся я в свої книжки, що лежали передомною рядом на поличках. Се були майже самі московскі книжки, самі „сочиненія“ та „стихотворенія“, а на долинї в кутику лежало й кілька наших.
І мимоволї став я нагадувати собі, що дїяло ся зімною як я читав одні і другі книжки. Бувало, коли читаю яку московску книжку, то на мене щось наче тягар який налягає, якесь дивне пригнобленє, отяжілість думок відчував я тодї. Цїлком інакше чув я себе, як читав яку нашу руску книжку. То щось неначе якесь миле сияво обгортало душу, неначе солодкий гомін слів рідної неньки до своєї дитини.
Тут пригадав ся менї і той час, коли то я раз читав нашим сусїдам, що посходились були до нас, „Наймичку“ та „Гайдамаки“ нашого славного поета Шевченка. Люди не могли наслухати ся та втирали зі зворушеня сльози, і я переставав читати, бо й менї сльози давили горло. Такі горячі, такі могутні слова сеї нашої рідної мови! А чи зазнав я хоть раз такого вражіня від московскої мови? Нї, нїколи! А я таки силоміць перся в Москалї, даю першеньство московскій мові!…
Недаром то з мене й Московка так сьміяла ся!! Мала чого! А чи я не сьміяв би ся з такого Чеха або Поляка, як би він називав себе Русином? Так, вона мала чого сьміяти ся! Мала чого і в лице менї плюнути, бо я свого рідного цураю ся, а лїзу нерозважно в чуже!! Отже який я Москаль??? І при сїм менї неначе сьвіт прояснив ся, здавало ся
Менї зробило ся любо та мило на душі, немов би я тепер перший раз на сьвіт народив ся — я з „кацапа“ став знов Русином-Українцем! Я кинув ся до своїх книжок; наші рускі пішли на видне місце, на гору, а московскі в кут на долину.
І так позбув ся я тих московских кайданів, котрі я двигав тілький час. Менї стало лекше, веселїйше на сьвітї, бо округ себе видїв я тепер все щире, все своє, все рідне… Наш нарід, наша мова та пісня, наші звичаї-обичаї стали менї любими, дорогими. Я полюбив їх цїлим серцем, я полюбив мій щирий руско-україньский нарід та рідну землю, неньку Україну, і доки жити буду, трудити ся му лиш для неї одної!!!
Іван Бажаньский.
- ↑ Наумович видавав часопись „Наука“ і писав зразу дуже гарно нашою мовою. Пізнїйше став кацапом, писав по московски і пішов відтак і сам в Росию, де й умер.
- ↑ В тих часах „старорусини“ не виявляли явно, що вони Москалї; вони послугували ся нашою народною мовою і тільки уживали етимольоґії. Однак теперішні бук. кацапскі перевертнї — то вже справдїшні Москалї (вони називають себе: „істинно русскі“). Вони зі школи „росийского амбасадора“ д-ра Дудикевича і ворожо виступають не тільки против Українцїв, але і против давнїйших „старорусинів“, тай поборюють їх у найпоганїйший спосіб. — Ред.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|