Русини а Москалї/Не вірив – аж змірив
| ◀ Як то я з кацапа став Русином-Українцем | Русини а Москалї Не вірив — аж змірив (А. Веретельник) |
Як виглядає кацапска правда і кацапска ідея ▶ |
|
Лїтом 1905 р. вибирав ся я до Київа, де мав попрацювати якийсь час в біблїотецї духовної академії. Про мій намір подорожи за кордон, довідав ся мій сусїд і добре знакомий, Михайло Н., на пів інтелїґентний москвофіл. Стрінувшись зо мною, заявив він велику охоту поїхати в моїм товаристві до Київа. Казав він, що ся подорож є горячим єго задушевним бажанєм, золотою мрією. Начитавшись і наслухавшись від москвофілів нечуваних річей про росийский „рай“, тягнуло єго там, наче магомеданця до Мекки. Дуже бажав звидїти Росію.
І ми поїхали разом в Київ.
Мій сопутник радїв невимовно, що їде в ту вимріяну Росію, почував себе дуже щасливим і був знетерпеливлений. Коли сїлисьмо у Львові в поїзд, він мало зі шкіри не вискочив так бажав скоро опинитись в Росії.
Опинились ми на першій росийскій стациї Радивилів. Піддались ревізиї і віддали до перегляду свої паспорти. Ледви ми опинились в ревізийній гали, а мій сопутник нагло змінив ся. В одну мить яснїюче радістю єго лице — посумнїло, зробив ся неначе нїмий. А коли брусоваті стражники розкинули єго річи і шпурнули єму їх відтак під ноги цїлком не пардонуючи, Михайло Н. ще більше посумнїв чогось.
— Що се, якийсь воєнний дворець, чи що, що тут куди не повернись, то саме війско? — питав він мене ждучи на паспорт.
Я пояснив, що се звичайна стация, та що се не війско, а жандарми, полїция і зелїзничі урядники.
Вийшов червонопикий, з баньковатими очами, високий, широкоплечий, рудий ротмістр. Я попросив єго о скорший зворот паспортів. Запитавши о наші прізвища, він винїс нам паспорти, а віддаючи один мому сопутникови, запитав єго строгим громовим голосом, куда і за чим їде?
На се неборачиско Михайло не відповів нїчого, лиш поблїд і затремтїв цїлим тїлом. Ротмістр ще дужше вилупив до него свої баньки і повторив питанє ще суворійшим тоном. Михайло очевидно не зрозумів про що той питає і икаючись, відповів дуже несьміло ломаною кацапщиною:
— Я — русскій… православний… в Кієв…
Я поратував єго і відповів за него ротмістрови по росийски. Сей усьміхнув ся і відійшов від нас.
— Та то якісь Татари, чи дикуни ті всї жандарми з своїм ротмістром — казав Михайло до мене з огірченєм, коли ми сидїли вже в буфетї.
— Нї, се Росияни, „настоящі“ Москалї — відповів я.
— А чого-ж вони якісь такі брусоваті, страшні, тай лепечуть Бог зна' по якому? — питав далї Михайло.
— Сї ще досить „делїкатні“ були — кажу я. — Заждїть, пізнаєте їх лїпше. А лепочуть вони не инакше, а тільки по росийски.
— Що-ж се таке, що я їх не розумію? — питає все ще затурбований Михайло. — Та-ж читаю „Галичанин-а“ і розумію, а він же писаний по росийски?
Я сказав, що між читанєм москвофільскої ґазети, а росийскою мовою є велика ріжниця, а Михайло каже до мене:— Знаєте, що вже на вступі Росия зробила на мене погане вражінє. У мене відійшла охота їхати далї…
Я трохи потїшив Михайла, що в Київі буде инакше і ми поїхали в дальшу дорогу.
Їхали ми III. клясою і приходилось подорожувати з ріжними людьми, які по більших стациях то висїдали, то всїдали до нашого ваґона. Їхалисьмо отже з партією жовнїрів, що їхали на далекий Схід на війну, з робітниками, купцями, богомольцями, а все переважно були Росіяни; Українцїв стрічалось мало. Правда, їхали ще з нами і низші чиновники з численними родинами. Подорожні Москалї попадались пяні, виправляли авантури і взагалї поводились по грубіяньски, брусовато, так що зробили на мого сопутника дуже немиле і відразливе вражінє. Через цїлу дорогу був він пригноблений, без гумору і мовчаливий.
Нарештї по 18 годинах їзди, прибули ми одного ранку до Київа.
— А знаєте, де ми замешкаємо? — запитав мене Михайло, коли ми пустились з двірця в місто.
— А де-ж — кажу, — в якому готелю!
— Е, то ви не знаєте, де тут можна танше як в готелю і порядно замешкати, — заглузував з мене Михайло?…
— Де-ж се? — питаю, а Михайло каже:
— Раз казав менї Мончаловский[1], що як коли заїду в Київ, аби-м ішов мешкати в „номера“, на кватири до Михайловского монастиря. Там дуже порядно має бути, дешево і безпечно.
Пішли ми в той монастир. Мій сопутник був трохи веселїйший і охочо ступав по вулицях славного Київа. І справдї, в тому монастири неначе в готелю, було чимало ріжних, більших і менших, чистесеньких кімнат. Чимало стояло порожних, бо є їх не мало. Пішли ми з одним послушником і вибрали собі досить гарну кімнату. Кімнату винаймилось з чаєм. Значить, в ранцї і вечером давали пити по самоварови чаю. Мій Михайло незвичайно зрадїв, коли почув, що за вибрану кімнату будемо платити на добу лиш по пів рубля. Він мало не скакав з радости. Положили ми в кімнатї свої клунки, а самі пішли в прийомну канцелярию.
Тут за столом сидїв товстий, червонопикий, добре відгодований монах. Тип чисто московский з Орловскої ґубернїї, з малою, рідкою, риженькою борідкою. Мав спітнїле блискуче лице, з добродушним, але нещирим виглядом.
Послушник сказав єму, що ми вибрали собі кімнату, тай прийшли умовитись і т. д. Монах зажадав у нас оказаня паспортів. Ми подали. Та ледви він повернув їх в руках і заглянув до середини, як підскочив мов опарений і ще дужче почервонїв.
— Нї, не можу вас приняти на мешканє, — крикнув він до нас віддаючи назад паспорти. — Ви заграничні а заграничних нам приймать не вільно.
На таке, я звернув увагу монаха, що ми нїякі небезпечні люди, росказав цїль своєї подорожі, показав рекомендацию до київского митрополита Флавіяна. Але того всього було за мало для монаха. Він лепетав: „нєльзя“ (не можна)!
І я повернув ся до виходу, а мій сопутник задержав мене і став просити монаха:
— Всечесний атьоц — говорив він тутешною кацапщиною, — та прийміть нас, ми-ж свої люди… Ми православніє, русскіє, приїхали на „отпуст“, помолїт ся Богу в київских храмах.
— Який там біс з вас „русскій“ — махнув монах рукою. — Як ви можете бути русскій, коли ви австріяк?
Михайло хотїв доводити єму про свою „русскость“, але монах відвернув ся від него і коли я був на коритари, зачув, як до Михайла крикнув він здоровим, громовим голосом:
— Кажу, що не вільно, так же не вільно, виносись „вон!“
Мій Михайло вийшов на коритар з палаючими лицями, лютий і цїлком зломаний.
— І де-ж ми підемо? — запитав він гірко.
— До готелю — відказав я і пустив ся до виходу. Та в тій хвили вийшов за нами монах і загремів:
— Я Вам ось що пораджу: підїть в городскую полїцию і попросїть, щоби позволили вам у нас замешкати, от тодї і прийдете до мене.
Я не хотїв вже дивити ся на монаха, подібного радше на різника, як на черця. Я хотїв утечи далеко відси, щоби не бачити єго більше, був якийсь такий непривітний. Одначе мій Михайло приняв радо єго пропозицию і попросив, щоби позволив лишити в „номері“ наші клунки заки вернемо з полїциї. Але монах і на се не згодив ся, і ми мусїли таскати ся з клунками по містї, на полїцию, бо мій сопутник конче бажав замешкати в „сьвято-михайловских номерах“.
В полїциї треба нам було говорити з самим полїцмайстром, чи єго заступником. На авдиєнциї у него було чимало народу, так що ми мусїли ждати добрих три години, заки з ним розмовились. Він спокійна, флєґматична людина, довго розглядав наші паспорти, а вкінци сказав, щоби ми удались о позволенє до ґенерал-ґубернатора.
Потягли ми і там, хоч вже хляли з утоми і голоду. Я казав, що цїлком зрезиґнував з монастирских „номерів“ і за дармо не хочу там мешкати, але вже лиш для самого Михайла мусїв їхати до ґубернатора, щоби розмовитись за него, бо він би не потрафив.
Ґубернатора не було дома і сказали нам, що буде аж за три днї і тодї можемо зголоситись до него. Тай мій Михайло зацабанивши монахови в батька й матїр втратив всяку надїю на монастирский „номер“. Ми пішли вишукати відповідний готель.
Але по готелях знову комедиї. Де не прийдемо, не хотять нас приняти. Кажуть, що таке вийшло від ґенерал-ґубернатора. Чужинцям має перше позволити на замешканє в якомусь з готелїв городска полїция або ґубернатор. І се вивело мого Михайла з рівноваги. Він страшно лютував і йдучи вулицями кляв голосно на Росію і її порядки, здорово кляв!
Не було ради. По перекусцї в одній реставрациї мусїли ми знов іти в полїцию. Там знову ждали довго тільки на те, щоби потім знов почути відповідь, щоби йти о дозвіл до ґубернатора.
При сїм в полїциї, коли я наговорив трохи на такі порядки і мій Михайло вибух гнївом:
— Де-ж до дїдька підемо, коли ґубернатора тепер „нема?“
Віцеполїцмайстер здвигнув раменами і відійшов від нас. Михайла бралась розпука.
— Ну і що тепер пічнемо? — звернув ся він до мене сильно зажурений.
— Ходїм! — сказав я і ми поплелись знову від готелю до готелю.
Вкінци трафили на оден з другорядних готелїв. Тут постановили ми силою вдертись на мешканє, а я рішив ся в разї відмови запрезентуватись по „русски“.
Портієр відмовив ся приняти нас, як і скрізь перед тим. Та я визвірив ся до него, загнув єму по московски і різким тоном приказав закликати властителя готелю. Се помогло.
Портієр став наче вкопаний зробивши війскову поставу, неначе жовнїр перед старшим.
Я глянув єму у вічи і вичитав з них єго бажанє, тай не чекаючи довше, подав єму срібного рубля „на табак“ (тютюн). Він вхопив єго жадно, сховав скоро і попросив нас за собою вибирати кімнату. Ми вибрали кімнатку, розложились і віддали портієрови паспорти. Взявши паспорти, він сказав до нас шепотом, що добре булоби дати по рублеви, то в полїциї без нїяких трудностий приймуть нас в зголошенях. Сї два рублї мав він дати за се, якомусь полїцийному урядникови. Ми так і зробили і заспокоївшись, стали відпочивати, по цїлоденному ходженю з клунками по Київі, бо вже вечоріло.
Розложившись в нашій готелевій кімнатцї дуже перетомлені, ми не мали охоти виходити того вечера на місто навіть на вечеру і без сего заснули твердим сном.
Нараз десь коло півночи загримав хтось сильно до дверий. Я зірвав ся отворив двері і побачив перед собою двох дужих жандармів. Ми мусїли іти з ними в „участок“ (до комісаряту полїциї). Хоч як ми випрошувались від сего не маючи найменшої охоти вилазити з ліжка о 1 годинї в ночи і швендятись до полїциї, наші представленя не помогли. Мусїлисьмо іти щось з пів милї тільки по се, щоби нас випитали в участку відки ми приїхали, тай за чим.
Ся нічна тяганина дуже дратувала мого Михайла.
— Коби-м був знав, що тут такі порядки — говорив він, — то бувби-м нїколи сюди не їхав; найби та Росія запала ся тут!
На полїциї сказали нам, аби ми завтра конче пішли до ґенерал-ґубернатора і просили о позволенє замешкати в Київі, бо инакше мусимо забирати ся відси до 24 годин. Такий був приказ щодо чужинцїв, бо тодї шалїла горяча революция.
На другий день рано по девятій годинї ми були вже коло палати ґенерал-ґубернатора. В прийомній сказав нам портієр, обвішений численними медалями, що ґенерал-ґубернатор не приймає. Ми постояли трохи і зійшли на долину. Там розбалакались з якимсь паньсковатим жидком. Він сказав, що ґубернатор приймає, але се залежить від портієра. Як портієр допустить, то добре, а щоби допустив треба єму дати з пять рублїв. Михайло згодив ся дати хабара, але я повздержав єго і ми вернули назад на гору до почекальнї. Се портієра озлобило і він остро крикнув до нас:
— Раз вам сказано, що єго превосходительство не приймають! Забирайте ся отже, бо скажу жандармови викинути вас до чорта!
Се дуже болючо вразило Михайла і напудило. Він затремтїв, поблїд, видимо налякав ся і поступив кілька кроків в зад до дверий. На таке „привитанє“ портієра я вийшов з рівноваги і поставив ся до него також остро, грубо „по московски“. Михайло підскочив до мене і сїпнув за руку шепчучи:
— Ходїм, дайте спокій, бо ще біди якої напитаєте!…
Михайло був дуже переляканий, але я не зважав на се і перемовляв ся з портієром. Портієр зараз присїв, а тодї я закричав з цїлої сили:
— Хабарнику! За оплатою пускаєш до ґубернатора!?…
На мій сильний крик вискочив з канцеляриї секретар ґубернатора, а мій Михайло — в ноги з канцеляриї. Секретар звернув ся до мене, я сказав, що портієр не хоче пустити до ґубернатора. Секретар взяв від мене паспорти, списав протокол, дав картку до городскої полїциї і справа була полагоджена. До полудня ми справились вже і в полїциї, тай відітхнули трохи лекше.
По обідї пішли ми в сам перед оглядати церкви і собори, як: Софійский, Володимирский, Михайловский, Воєнний і инші. Оглядати їх для мене була не першина, але мій Михайло дуже одушевляв ся київскими сьвятинями, які сяють в серединї від богатства золота і срібла, та дорогими мальовилами. „Наслаждав ся“ також чудовими хорами соборними.
Слїдуючого дня було урочисте сьвято Матери Божої, відпуст в печерскій Лаврі. Поїхали ми там трамваєм.
Сю сьвятиню облягали многотисячні зборища путників. Оглянулисьмо сьвятиню, величавий префектар, склади церковних знадобів і книг. До печер не могли діпхатись, було так страшно глітно. Коли верталисьмо до міста, мій Михайло сказав до мене:
— Знаєте, сьвятинї прегарні, хори також чудові, але у сьвящеників нема тої ревности що у наших; вони сповняють свої функциї наче ремісники.
Висказував се мій Михайло з очевидним жалем.
Третого дня, оглянули ми міський музей а потім біблїотеку і ґалєрію образів в духовній Академії при Братскому монастири на Подолї.
Далї минали нам днї без нїчого особлившого. Полїция вже нас не непокоїла. Мій Михайло зживав ся по трохи з Київом, хоч не міг зносити спокійно полїциянтів і пикатих жандармів, яких було скрізь повно.
— Кобим не бачив тих умундурованих і уоружених звірюк, то легше якось булоб на серцї, — говорив не раз до мене невдоволений Михайло. — А то прямо не можу знести їх на вигляд, такі осоружні й страшні…
Одного ранку спускались ми до пароплавної пристанї над Днїпром. Саме як переходилисьмо головну вулицю на Подол, заблищав перед нами цїлий лїс високих, салдатских „штиків“ (баґнетів). Ми з'упинились і побачили таку живу картину: — В окруженю найменше трицятьох жовнїрів з наїженими баґнетами (на довгих карабінах) і кільканацяти жандармів, ішов гурток, може з 25—30 осіб. Були ріжні: молодші і старші, між ними і женщини, а навіть хлопята: інтелїґентні і робітники. Всї мали заковані руки в тяжких кайданах і окрім того всї були злучені з собою здоровезними ланцюхами.
Коло нас стояв „городовой“ (полїциянт). Як заковані проходили коло него, відозвав ся він до них сьміючись:
— Га, попались небожата, попались!
Я поспитав єго, які се злочинцї.
— А які-ж, звісно полїтичні! — відповів він, кладучи натиск на слово „полїтичні“.
— Відкіляж їх гонять? — питаю далї.
— Виловили їх на тайних зборах, які скликали сеї ночи в подвірю одної каменицї. Довідалась про се полїция, впала на збори, виловила провідників і ось пігнали їх в тюрму. Не схочеть ся їм більше полїтикувати і робити революциї — закінчив полїциянт і відійшов від нас.
Сей вид і сї інформациї, зробили на нас дуже пригнобляюче вражінє. Мій Михайло аж зблїд по сему і довго не промовив і слова. Аж над Днїпром відізвав ся до мене:
— Страшна і гидка картина… У нас такої нїколи не побачиш. Душно менї стає у тій Росії…
І виявив бажанє, як найшвидше виїхати відси до рідного краю.
Одного дня відвідали ми мого знакомого, великого україньского дїяча і письменника пок. Бориса Грінченка. Він витав нас у своїй хатї дуже сердечно, випитував про новини в Галичинї і т. д. Найкрасші хвилї, проведені в Київі пережили ми в хатї Бориса Грінченка. Мій Михайло дуже одушевляв ся сим україньским письменником-дїячем. Він подивляв єго велику любов і запал до україньскої справи, бо се в розмові з Грінченком міг кождий пізнати.
Того самого дня по полудни пішли ми до біблїотекаря духовної Академії Криловского. Він родом з Галичини, з Угнева, але зробив ся таким Москалем, що не хоче навіть признавати ся до свого роду. Михайло мав до него поздоровленє від єго друга Мончаловского. Криловский прийняв нас досить ввічливо, але говорив дуже мало. Михайлови дорікав, що не уміє говорити по росийски.
— Там в Галичинї всї „русскіе“ так не уміють по „русски“, як ви? — питав він Михайла.
— Та всї — казав засоромлений Михайло.
— Ну, то які-ж з Вас „русскіє“! — сердив ся Криловский і не хотїв більше говорити до Михайла.
І сей чоловік, котрого Мончаловский представляв Михайлови як великого прихильника галицких москвофілів — зробив на Михайла прикре вражінє.
— Знаєте, — казав до мене Михайло, як ми вийшли від Криловского, — сей пан не сподобав ся менї. Він якийсь такий холодний, так з далека, скритий, непривітний. Я думав, що він врадуєть ся мною, буде випитувати про Галичину, а він і говорити не хотїв. От ваш Грінченко, то розумію, що правдивий і щирий патріот. Він перший раз говорив зо мною, але так щиро і сердечно, що сего не забуду.
Другий раз Михайло не мав охоти зайти до Криловского… Але перед нашим від'їздом каже Михайло до мене:
— Чекайте я переконаю ся на добре, що то за патріот той сердечний друг нашого Мончаловского. Я пізнаю єго добре. Піду до него і скажу, що менї вкрали гроші і не маю на подорож, попрошу, щоби позичив з десять рублїв.
І Михайло пішов.
Вернув дуже роздратований.
— А що? — питаю.
— Падлюка! — каже лютий Михайло. — Не позичив!
— А що казав? — питаю зацїкавлений.
— Як сказав я єму за гроші, то він так подивив ся вовком на мене, що менї аж не добре зробило ся. Довго думав, а вкінци каже: „Вам не можу позичити. Най прийде до мене ваш товариш подорожи, то єму позичу, бо він уміє говорити по росийски, а ви не вмієте!“ — А видите, який добрий наш „русскій“ чоловік! Але добре, що я пізнав ся на тім.
Я мав побути ще два днї в Київі, як одного дня по полудни мій сопутник звернув ся до мене із сими словами:
— Може-б ми сегодня виїхали вже з тої проклятої Росії?
— Чому-ж як раз сегодня? — питаю, — адже менї здало ся-б ще побути тут два днї — відповідаю єму.
— Два днї?! — скрикнув він неначе з великого болю. — За нїякі гроші довше не хочу тут оставати. Вже досить для мене тих духових тортур! Бійте ся Бога, як подивив ся я на те все, як наслухав ся про ті нечувані зьвірства тутешного уряду, то се так затроїло мене, що далї оставати тут менї неможливо. У мене нї апетиту, нї сну; сьвіт менї немилий і бажав би як мога швидше видістатись з відси до свого краю. Я тут все у якійсь трівозї; менї здаєть ся, що кождої хвилини прийдуть жандарми і заберуть мене, тай запроторять в тюрму, а відтак в Сибір і слих по менї загине. Адже не чулисьте, що роблять так з чужинцями? Таж тут дїють ся нечувані насильства і безправства, яких нїде у сьвітї нема, аж страшно глядїти на се. Я тремчу через те і обавляюсь, бо бачу, як тут навіть тутешний чоловік непевний своєї волї, свого житя, а щож доперва чужинець? Нї, довше я тут не годен бути!
Того дня Михайла вразила отся вістка: В сусїдстві з нами мешкали в тім самім готели двох Поляків з Варшавщини. Вони були виїхали з Київа до одного села в Київщинї, щоби там побачити ся з свояком-дїдичом. На село виїхали вони без паспортів і там їх арештували жандарми, привезли до Київа і замкнули в тюрму, до „виясненя“. Вістка про се дуже затрівожила Михайла. Єму все здавало ся, що ось-ось прийдуть жандарми до готелю, або денебудь серед вулицї і арештують нас.
— А ви-ж в Галичинї так одушевлялись Росією? — кажу я єму на се.
— Одушевляв ся, бо не бачив на власні очі і не чув! — гримнув сердитий вже до мене Михайло.
Я став розраджувати єго і умовляти, щоби остав ще через два днї, але він не хотїв і чути про се, та як напер ся то і я рішив ся виїхати того дня з Київа, аби не стратити товариша подорожи.
Вечером о 8 год. пішли ми на полїцию виписатись. Чомусь казали нам іти за сим до участка. Там казали нам ждати аж „надзїратєль“ встане, бо він спав в сусїдній кімнатї, простягнений на софі. Між тим, як ми ждали, вийшов до нас якийсь писарина і випитав чого нам треба, а як дізнав ся, заявив готовість виписати нас, але за оплатою по 25 рублїв від особи. Він казав, що треба робити поданє до ґубернатора, аби дозволив нам опустити Київ, бо тепер революция і оголошений стан облоги. Я пізнав ся, що він хоче „надути“ нас і тому не хотїв з ним говорити, тай ждалисьмо далї на надзирателя. Прийшлось ждати довго, а надзиратель хропів чимраз сильнїйше. Вже було по 11 год. в ночи, а він не вставав. Тодї я умисно став сперечатись голосно з одним жандармом і між тим крикнув до него, але так сильно, що надзиратель аж зірвав ся з лави.
— Що тут за дїявольскі крики? — заревів він грімким басом і перед нами станув високий, широкоплечий, із великою, чорною бородою надзиратель.
Я попросив єго о виписанє.
— А, чорти прокляті! — крикнув він на се. — Завтра приходїть, я сегодня хочу спати!
І пішов, замкнув ся в своїй кімнатї і зараз-же знов захропів.Глянув я на Михайла, а він такий лютий, що мало не плаче і аж скривив уста.
— Га, коли тут такі порядки, то ходїм, — кажу я до него і ми вийшли на вулицю. — Отже поїдемо завтра? — звертаюсь я до Михайла.
— Нї! Я їду нинї! — скрикнув він дуже сердито до мене і став іти швидко до нашого готелю.
Рахунки наші в готелю були ще за дня вирівнані і ми були цїлком готові до виїзду. Отже вернувши сюди, Михайло вхопив свій клуночок і виходить.
— Куди? — питаю я.
— До дому!
— Та як, без виписаня? — питаю.
— Ну, а як?
— Таж на граници нас не пропустять, — кажу.
— Чому не має пропустити, або-ж то ми кого замордували, чи ограбили? Мусить пустити, коли тут не хоче виписати! — кричав в розпуцї Михайло.
Але менї удалось витолкувати Михайлови, що так не можна їхати і ми остали ще лиш до слїдуючого дня.
На другий день рано пішли ми знов на полїцию. Ждали довгенько і знову сказали нам прийти вечером. Вечером знов та сама істория. Надзиратель не спав вже, але казав заплатити тому писарєви, що вчера говорив з нами о випис по 10 рублїв. Я зажадав, щоби показав нам, де стоїть таке право, що за випис має ся платити. Очевидно такого права не було і надзиратель не міг єго показати та сказав, що більше з нами не говорить. І знов просидїли ми тут до 11 год. в ночи і вийшли таки не виписані. На дворі була велика злива, заким дістали ся до свого готелю, булисьмо мокрі до нитки.
— Ну, і що-ж робимо? — питаю Михайла, котрий мовчав через цїлий час.
— Їдемо до дому! — рішив він твердо. — Досить вже того! В такий спосіб вони цїлий місяць можуть нас держати от так не виписавши.
Не було иншої ради, треба було їхати, бо фонди наші не позволяли нам оставати довший час у великому містї. Тай ми не зважаючи на велику зливу, сїли до фіякра і поїхали на зелїзничий дворець, звідки о півночи виїхали в сторону рідного краю.
В дорозї з Київа до Радивилова, не мали ми особливших пригод. Мій сопутник Михайло був через цїлий час їзди неговіркий, задуманий і сердитий. Він просив Бога, аби чим швидше видістатись з Росиї у рідний свій край.
— Ах, коби вже скорше дістатись через границю до Галичини — говорив він часом, зітхаючи важко. — Так менї остогидла вже та Росія, що радбим в одній хвилинї винестись відти бодай летом птаха. Так тут чогось непривітно менї, тяжко а тих жандармів, тих чиновників, яких тут скрізь повно, не можу вже знести, так разять мене страшно… О, се був я перший і останний раз в Росії… — спорікав Михайло і ще більше сердив ся.
Нарештї одного дня під вечір приїхали ми на останну росийску стацию Радивилів, відки до Галичини пять чи 10 мінут їзди. Коли тут опинились, мій Михайло так радїв дуже, що мало не скакав з радости.
— Ну, слава Тобі Боже! — лепетїв він, — за пів години тай будемо вже на своїй рідній землици!
— Та дай Боже, — кажу я, — але мабуть сегодня в Галичинї не будемо, бо здаєть ся буде клопіт з паспортами.
— Ов-ва, нехай буде! — сказав на се рівнодушно Михайло — тут не далечко, кількадесять кроків до границї. Як щось не теє — то бігме утечу, тай пропало!
Поїзд станув, до нашого ваґона увійшов жандарм з урядником. Вони оглядали паспорти подорожних. Прийшли і до нас обох, забрали паспорти і переглянувши їх заявили нам, що нам за границю їхати не вільно, бо ми не виписані з київскої полїциї. Приказали нам зараз висїсти з ваґона і піти до ротмістра жандармів.
Се Михайла так вразило, що він мало не розплакав ся з досади і не хотїв опустити ваґона. Але на се заявив нам жандарм, що ми арештовані і опиратись було даремно.
Повели нас до ротмістра. Тут Михайло став просити єго, аби пустив нас і казав, що ми в Київі нїчого не „поброїли“, що не знали, що треба було виписатись в полїциї. Не помогло. Ротмістр віддав нас в руки двох жандармів і казав нас відвести в місто до станового пристава.
Саме, як виходили ми з двірця, з другої сторони рушав наш поїзд до Бродів. Михайло оглядав ся і так було єму прикро, що давив ся сльозами…
Вже смеркло ся, як ми станули в канцеляриї станового пристава. Пристав був дуже милий чоловік і говорив дуже добре по україньски. Вислухавши рапорту жандармів, котрі з нами прийшли, заявив нам, що мусимо замешкати якийсь час в Радиволові, аж жандармерия справдить, чи ми чого не „поброїли“ в Київі. На се сказав Михайло, що не має вже гроша на прожиток в Радивилові.
— Ну, то в такім разї замкнемо вас в тюрму, там дістанете мешканє і харч безплатно, — сказав пристав.
Але Михайло на таке не пристав і ми мусїли замешкати в бруднім заїздї, у якогось Чеха. Однак перед тим мусїлисьмо піти з жандармами на почту і вони зателєґрафували відтам, — очевидно на наш кошт — до полїциї в Київі з запитанєм, чи можна нас пропустити через границю.
На другий день рано ми побігли до пристава довідатись, чи не надійшла телєґрафічна відповідь з київскої полїциї, за яку ми заплатили. Але відповіди тої не було. Пішли ми на почту і там сказав нам телєґрафіст, що відповідь ще не прийшла. Був се сьвідомійший молодий Українець. Я познакомив ся з ним і відтак що години навідував ся на почту, але відповідь не надходила. По полудни ми знов були у пристава і просили, щоби пустив нас.
— Не вільно, — казав він. — Як прийде відповідь з Київа, тодї поїдете.
— А як не прийде? — питаю я.
— Га, то се не моя річ, — відповів пристав.
— То утечемо через границю! — сказав рішучо Михайло.
— Добре утїкайте, але як вас зловлять, то тодї просидите найменше з пів року в нашій тюрмі — „потїшив“ Михайла пристав.
Того вечера приходило до нас кількох місцевих жидів, які предкладали нам свої услуги. Іменно обіцювали вони за оплатою по 20 рублїв перевести нас серед ночі потайки через границю. Вони мали бути в порозуміню із граничною сторожею і переводили чимало утїкачів через границю. Самі вони не переводили, але мали нанятих до сего селян чи робітників. Жидки довідавшись, що нас задержали, поспішили до нас із своїми проєктами утечі. Я не мав охоти заходити з сими загадочними і непевними індивідуами, але мій Михайло аж рвав ся віддати ся в їх руки, та я з великим трудом відвів єго від сего дуже непевного наміру.
Другого дня Михайло був вдоволений, що не пробував перекрадатись через границю, бо телєґрафіст оповідав нам, що се дуже небезпечна справа. Жидови утїкач складав за переведенє 20 рублїв. Жид віддавав єго в руки провідника-бурлаки чи селянина, котрий повинен перевести через границю. Але коли прийде під границю, сей провідник каже собі ще окремо заплатити і то добре, а коли нї, то в тій хвили видає утїкача в руки недалекої граничної росийскої сторожі.
Того дня ми знов ходили до пристава і просили єго, аби пустив нас, бо телєґрама не надходила, але пристав й чути про се не хотїв.
Нарештї третого дня сказав нам телєґрафіст, що наше очікуванє на телєґраму є даремне, бо київска полїция нїколи в таких випадках не дає відповіди і радив нам десятьма або пятьма рублями перекупити пристава і тодї можна від'їхати за границю. Як казав він, так звичайно тут в подібних случаях практикувалось. Але на се ми не важились, тай впрочім не мали вже тільки гроша, щоби дати „куку в руку“ приставови. І ми пішли, се вже може десятий раз, до пристава просити, аби нас пустив.
Сим разом пристава не було, був єго заступник корінний москаль. До єго почутя став „штурмувати“ пан Михайло. Він просив, представляв а вкінци каже:
— Та чому обавляєтесь нас пустити, таж ми рідні ваші брати, а ви так безмилосердні для нас… Таж не маєте чого обавляти ся, ось рекомендация від нашого славного „литерата“ Мончаловского; мусите єго знати.
І Михайло подав приставови візитку „сице нарицаємого литератора“. Пристав не дивлячись на візитку звернув її кажучи:
— Не знаю нїякого Мончаловского і перший раз про него чую. Впрочім, се мене не обходить, я знаю свій закон. Про нїяке братерство не може тут бути й бесїди, бо поминувши все инше, Австрияк не може нїяк бути братом „русскаго“.
І ми знов відійшли з нїчим, щоби дальше нудити ся страшенно в такій провінциональній закутинї, як Радивилів.
Що днини ми ходили в поле, де була недалечко галицка границя. Мій Михайло глядїв зависним оком на галицку землю і — як то кажуть — аж мукав до неї, а не мав відваги переступити границї. Одного ранку, коли ми прийшли до пристава, там привели страшно побитих кільканацять утїкачів, котрі при помочи „провідників“ перекрадались в ночи через границю і їх видали в руки стражників таки ті самі провідники… Між утїкачами була половина жидів — мужчин і женщин, кількох робітників, двох інтелїґентів і кількох салдатів-дезертирів. Деякі утїкали перед війною, а инші ізза переслїдувань уряду. Стражники дуже знущались над ними, побили і пригнали їх під сильною кінною ескортою. Таки в наших очах замикали утїкачів до тюрми… Се дуже вразило нас і через се мій сопутник не мав нїякої охоти як небуть тїкати через границю.
На четвертий день нашого побуту в Радивилові, пан Михайло був вже дуже роздратований і страшно проклинав Росию, та москвофільских провідників в Галичинї.
— Та бігме, як верну, то зараз у Львові піду до тих безсоромних ошуканцїв, що так захвалюють Росію, і наплюю Маркову й Мончаловскому в очи а то й по писку нагаратаю! — грозив лютий Михайло.
Того дня в ранцї ми знов були у пристава, але він був неумолимим. Але я постановив взяти ся також на спосіб. Пополудни пішли ми в останне до пристава. Я предложив єму наші паспорти, на яких було потвердженє місцевої полїциї, що ми тут замешкали і просив єго, аби виписав нас з Радивилова, бо бажаємо виїхати собі до иншої місцевости.
— Не можу, бо ви атештовані — відказав не се пристав.
— За що? — питаю і кажу далї: — коли-б ми були накоїли у Київі якого лиха, вже першого дня були-б зателєґрафували відтам, аби нас задержати.
Пристав не сказав на се нїчого. Тодї пан Михайло приступив до него і став благати, аби випустив хоч єго. Та пристав був неублаганий. Се мене сильно роздратувало і я ще раз, але дуже рішучо зажадав, щоби виписав нас з Радивилова, бо ми хочемо переїхати в иншу місцевість в Росиї.
Пристав сказав на се, що випише нас з Радилова, але не на виїзд за границю. І далї писав собі щось на бюрку.
Я рішив ся на крайність. Постановив дати заступникови пристава хабара. Так радили менї і телєґрафіст і реставратор-Чех, в котрого ми мешкали. Казали, що вистане дати і два рублї, як нема більше. А у нас справдї гроші вичерпались. Михайло мав ще при собі півтора рубля, а я два рублї, з чимось. В кишени камізольки мав я приготованих тих останних два срібних рублї на викуп з неволї…
Постоявши хвильку, я виняв два рублї і положив їх перед віцеприставом, тай кажу:
— Пане, будьте ласкаві, пустїть нас, най більше не докучаємо вам.
Він відложив папір на котрім писав і нїби не видячи, ненароком, прикрив сим папером гроші, розпер ся в кріслї і підвів голову тай глянув остро на Михайла. Сей кинув ся до пристава і став благати о визволенє, а далї вхопив пристава руку і поцїлував… Тодї пристав каже:
— Ну, чорт вас побери! Давайте паспорти!
Ми подали, він підписав і почулисьмо ся свобідними.
— Ну, слава тобі Господи! — зітхнув Михайло на улици, зводячи набожно очи до неба. — Слава Тобі, що вирвав ся вже з тих московских кіхтїв. Доки житя мого і чути не хочу про ту Росию, най вона западеть ся! І не хочу й знати нїчого про той край заповнений навісними жандармами і приставами.
Він ступав скоро широкими кроками, неначе утїкав, обавляючись, щоби пристав не задержав нас. Але за нами нїхто не гонив і ми зараз же поспішили на зелїзничий дворець. Тут ще Михайло дуже потерпав, коли наші паспорти взяв оглядати ротмістр жандармів. Але перепон вже не робили і за пів години ми були вже в Бродах, а Михайло був такий радий, так тїшив ся, як би даровано єму житє.
Короткий побут в Росиї, вплинув на Михайла Н. незвичайно. Він перемінив ся і став завзятим противником москвофільства. А москвофільских провідників, що захвалюють нашим людям Росию, називає безцеремонно брехунами і ошуствами.
По тій нашій подорожи стрічав ся я нераз з Михайлом Н.
— А як вам згадуєть ся наша подорож в Київ? — питаю єго нераз.
— А най би та Росия була провалилась! — закляне Михайло і додасть: — Але і добре стало ся, що поїхав тодї з вами. Був би не знав про порядки в Росиї і був би вірив слїпо нашим ошустам, що в Росиї „рай“. Але я сам закоштував того раю і знаю тепер про него, тай унукам своїм росказувати му!
А. Веретельник.
——————
- ↑ Відомий русофільский публїцист.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах.
|