Ромео та Джульєта/Акт другий
| ◀ Акт первий | Ромео та Джульєта пер.: П. А. Кулїша Акт другий |
Акт третїй ▶ |
|
Вертай ся, земле, до свого сьвітила.
Розумний! Далебі, утїк він спати.
Гукай!
Ромео! ґедзь! журбо! любов! коханку!
З'яви ся нам у-в образї зітхання.
Скажи хоч вірш один, я вдовольню ся,
Гукни „люблю — терплю“, — хоч „ой, ой, ой“!
Промов кумі Венері хоч словечко,
Хоч прозвище її синка слїпого,
Оврамка Купіда, що гарно вцїлив,
Як царь Кофет в дївча жебрацьке втюривсь.[1]
Не чує, не шелесне, не здвигнеть ся.
Умер голубчик. Мушу заклинати.
Кляну тебе очима Розаліни,
Її високим лобом, ротом красним,
І ніжкою дрібною і двигучим
стегенцем, і всїм добрим, що край нього:
З'яви ся нам під образом своїм.
Йому надопекти: коли-б я визвав
Якого духа у коханки в крузї,
І щоб вона йому звелїла ждати,
Докіль того біска перечарує.
Се инша річ. Мої-ж визовини
І чесні і лагідні: бо не кого,
Його-ж я зву імям його коханки.
Йому дружити любо тілько з нічю.
Любов слїпа, то морок їй товариш.
Тепер засїв він певно десь під грушу,
Бажаючи, щоб його любка стала
Враз грушкою і впала біля нього.
Ромео, на добраніч! Я в перину.
Зелене ліжко се менї за зимне.
Ходїм, чи що?
Шукать того, хто сам знайтись не хоче.
(Джульєта показуєть ся в горі, в вікнї.)
Та цить! який се сьвіт в вікнї заблиснув?
О, се восток, о сонечко — Джульєто!
Зійди-ж, прекрасне сонечко; нехай
Завидник твій, недужий, блїдолиций,
Понурий місяць зникне від жалю,
Що ти заважила красу своєї панї.
О, не служи завидницї у білій
Та зеленастій шатї, що самі
Недоумки в нїй ходять; скинь її! —
Так, се вона, вона, моє коханнє…
Колиб ти знала се!
Щось каже, та й нїчого. Що-ж? дарма:
В очах її розмова. Відкажу їй…
Я вельми сьмілий: не до мене річ.
Се дві найкращі зіроньки на небі,
Ідучи на якусь роботу, просять
Очиць її в той час за них сьвітити.
А що, колиб сї очи там постали,
А зорі в неї? О, тодї-б і зорі
Її блискучі щоки пригасили,
Як гасить лямпу день, а оченята
Зажевріли-б на небі так осяйно,
Що всї пташки подумали-б — се день,
Та й заспівали-б. Що ж вона
Так щічкою на рученьку схилилась?
Коли-б я був у неї рукавичка!
Як любо до її лиця торкнутись!
Словечко ще, мій янголе пресьвітлий!
Бо сяєш ти вгорі і серед ночи,
Як посланець небес золотокрилий
Перед здивованим людини оком,
Що в гору дивить ся, як хмари він минає,
І по грудях етера чистих лине.
Зречись твого отця, зречись імення.
Коли-ж не хочеш, присягни, що любиш,
І я не буду більш Капулєтівна.
А ти — ти сам, дарма що ти Монтеккі…
Монтеккі, що воно? рука, нога се?
Плече, лице, чи хоч найменша частка
Людини? О, назвись як небудь инше!
Що в прізвищі? Те, що звемо ми „рожа“,
Назвім инак, все пахнутиме любо.
Хоч як назви Ромео, він — Ромео:
Бо любе совершенство все при ньому.
Переміни-ж своє імя, Ромео,
А за імя, що й тїла не часткує,
Візьми мене усю.
Зови мене любовію своєю,
Я вдруге охрещусь, і більш не буду
Ромеом звати ся.
Що заслонившись темнотою ночи,
Наткнувсь на мій секрет?
Себе назвати на імя перед тобою.
Своє імя, моя сьвята, я ненавиджу:
Воно твій ворог, ти його не любиш.
Будь се папір, роздер би я на шматтє.
Із уст твоїх, а знаю я сей голос.
Чи не Ромео ти? чи не Монтеккі?
В саду високий мур — не перелїзти.
Подумай, хто єси: тут смерть твоя,
Колиб та постеріг тебе хто з наших.
Бо каменю кохання не впинити.
Любов що зможе, те вона і сьміє.
Тим про твоїх я родичів не дбаю.
Нїж двацяти мечів. Споглянь ласкаво,
І я пійду на ворогів без страху.
Аби любила ти, нехай спіткають.
Любійш менї од їх руки умерти,
Нїж без тебе нудити білим сьвітом.
Вона менї ума, я їй очей позичив.
Не лоцман я, а будь хоч так далеко,
Як найдальнїщий беріг океана,
Одважив ся-б плисти по се надбаннє.
А тоб його окрив дївочий сором,
Що ти сю ніч такі слова підслухав.
Ой радаб я держати звичай, рада-б
Зректись, що вирекла! Прощай, личеннє!
Ти любиш, любиш ти мене? Так, так!
Я вірую тобі. Нї, не божи ся,
А то обманеш. А з клятьби коханків
Сьмієть ся Зевс. Ромео, любий мій!
Чи любиш, то скажи менї всю правду.
Коли-ж я скоро, мислиш, піддала ся,
То я насуплюсь, буду перекірна,
Казатиму: нї, нї! щоб ти лицяв ся,
Щоб розпадавсь, а то нї защо в сьвітї!
Монтеккі мій, о правда, я люблю!
Не гань мене за звичай нестаточний.
Нї, рицарю, будь певен, я вірнїйша
Від тих, що чинять ся неприступни́ми.
І я-б, признаю ся, була вдавала
Гордїйшу: тілько що вже ти підслухав
Мою любов правдиву. Вже-ж тепера
Не осуди, що легко піддала ся.
Темненька ніч розкрила таємницю.
Що посріблив вершини яблунь пишних…
Дванацять раз він мінить ся що року, —
Щоб і твоя любов так не мінялась.
Або клянись самим собою, любий,
Сим божеством мого боготворення,
То я тобі й повірю.
Не веселить, мене сієї ночи щастє.
Воно аж надто неждане, бігуче,
Як блискавка, що вже тодї зникає,
Як ще не скажеш сам собі „лискає“.
Добраніч, серденько! Сей зеленочок
Любови виспіє на лїтнїм сонцї,
І дасть прегарний цьвіт, як стрінемось.
Добраніч, і нехай тебе не знає туга,
Як і в твого веселе серце друга.
І знов бажала-б, щоб могла мінятись.
Та я того бажаю, що вже маю.
Як море, так моя безкрая добрість;
Як море так моя любов глибока.
Що більш даю, то більш у себе маю:
В одній і в другій ти не знайдеш краю.
(Мамка кличе з середини.)
Іду, йду, мамко! Серденько Монтеккі!
Не зрадь мене… Нї, підожди, я зараз. (Виходить.)
Що ніч тепер! Чи се менї не снить ся!
Аж надто любо вже: так не буває справдї.
Ромео, серденько, коли ти честю
В любови ходиш, мислиш одружитись,
То завтра сповісти мене. Я завтра
Пришлюсь. Коли і де ти мислиш
Вчинити шлюб? Тодї свою всю долю
Я положу в ногах у тебе. Всюди
Пійду з тобою по-сьвіту, мій пане. —
(Мамка з середини: „Мадам!“).
Ти мислиш, о, тодї благаю —
(Мамка з середини: „Мадам!“).
Покинь своє лицяннє, і нехай я
Зістану ся одна з журбою. Завтра
Пришлю.
Іду до милої — так як школярь від книжки;
Іду від милої — так як школярь до книжки.
(Виходить повагом).
Сокільника, вернуть сокола мого!
Хрипка неволя, голосно не крикне.
А тоб вертеп я розірвала Еха,
І кричучи-б за мною „Роме-о“!
Охрип воздушний голос більш мого́.
Срібносолодкий глас у милої в ночи:
Для уха чуткого — мов десь музика грає.
Годинї завтра присилати?
Забула, для чого тебе вернула.
Одно в умі: як весело з тобою!
Забувши й сам про инший дім, крім сього.
Та не пущу тебе дальш, як пустунчик
Бідаху пташечку. Шугне з руки,
Мов вязника забитого в кайдани,
Та й тягне знов за ниточку шовкову,
І люблячи й ревнуючи з любови.
Замучила-б тебе, голубячи аж надто.
Добраніч! о, добраніч знов і знов!
Як солодко душа в прощаннї замірає!
Я все прощала ся-б, нехай хоч сьвіт сьвітає!
Впокій тобі у серденько!
Хотїв би бути сном і упокоєм,
Солодко со́нливим твоїм напоєм. —
Пійду духовного отця мого шукати,
Просити помочи, про щастє розпитати.
І смугами пестрить восточну далину.
Крапчата темрява, неначе той пяниця,
Звертає з шляху дню, колїс палких боїть ся,
Титанових колїс. Закіль його краса
З небес осяє день, і висохне роса,
Сповню я кошик сей страшним труйним коріннєм
І цьвітом пахощів, дорогоцїнним зїллєм…
Земля природї всїй і мати і могила:
Хоронить у собі всїх чад, що породила.
Вбачаємо на нїй незлїчених дїтей,
Що жизнь і силу ссуть з її ситних грудей.
Усякі сили їх у мудрих на примітї,
І непотрібного нї одного на сьвітї.
О, многа благодать укрита про живих
У зїллях, деревах і в скелях камяних!
На сьвітї бо нема ледачого нїчого,
Щоб людям не було з того добра якого.
Нема ж і доброго нїчого на землї,
Щоб люде псуючи, на лихо не звели.
Бо й добрість через край буває злом страшенним,
А зло у добрий лад, вважаєть ся прощенним.
У чарочцї нїжній цьвітка сього на віки
Отруту сховано і благодатні лїки.
Як нюхаєш його, увесь сустав твій рад,
А виссеш з нього сок, смертельний приймеш яд.
Воюють два царі серед природи поля
І в людях і в зїллях: добро і дика воля.
Де гірший з сих царів над луччим верх бере,
Там швидко смерти черв природи цьвіт жере.
Хто се мене чим-сьвіт витає любим гласом?
Коханий синочку! не дармо раннїм часом
Покинув ліжко ти. Якусь тяжку трівогу
В тебе на личеньку я бачу. У старого
В очах оглядливих журба стоїть на чатї,
А де вона живе, не любить Сон там спати.
Де-ж молодий козак розкинеть ся байдужно,
З ним зараз ляже Сон та й хропакують дружно.
Отсе-ж я бачу, ти чимсь вельми засмутив ся:
Бо не з добра єси ранесенько схопив ся.
Коли-ж сього нема, коли я не вгадав,
Ромео наш сю ніч і спати не лягав.
Забув я се імя і всю печаль його.
Бенкетували ми із ворогом у двох,
Та й завзялись на смерть, і рани в нас обох.
Тепер же після ран, після жалю й трівоги
У тебе просимо сьвятої запомоги.
Ратуй нас, яко муж угодний небесам!
Ти бачиш, за врага тебе молю я сам.
Де сповідь в загадках, там абсолюция загадкова.
Вродливая дочка старого Капулєта.
Одно ми одному під мислї підійшли,
Обоє в один дух к тому кінцю прийшли,
Щоб одружитись нам. Коли і як спізнались,
Як розпитали ся, як щиро покохались,
Про все, про все тобі дорогою скажу;
Да тілько про одно благаючи прошу,
Не відкажи ся нас звінчати ще сьогоднї.
То Розаліну геть? О юноші, в серцях
Зрадлива в вас любов: живе вона в очах.
Jesu Maria! ви-ж потоки слїз видали
Про сю Розалію, — що смутку! що печали!
І вся солона та вода з очей лила ся
На те, щоб ся любов мов хмарка розійшла ся.
Ще в тебе виден слїд недавньої сльози:
З поблїдлої щоки не змив його єси.
Коли то був ти сам із тугою твоєю,
По Розї ти вмирав, ти жив і дихав нею.
О, знана з давнїх лїт ся притча між людьми:
Не сьмійте ся з жінок, коли такі й сами!
Щоб закопав одно і викопав друге.
То за любов любов, за ласку ласку маю,
А та…
Не вивчившись читать у школї по складам.
Ну, вихрю молодий, ходїмо вже зо мною.
Я маю для чого твою вволити волю:
Що може в ворогів із сього вийде лад
І чистая любов замісь мутних досад.[2]
То сю ніч він до дому й не приходив?
Вертить ним так, що він ще з глузду зійде.
Прислав якийся лист йому сьогоднї.
Меркуціо. Хто вміє писати, може й на лист відписати.
Бенволіо. Нї, він відпише писацї, який він сьмілий проти сьмілого.
Меркуціо. Ох, бідолаха Ромео, він уже вмер! прокололи його очи блїдолицої шерепи; прострелила вуха любовна пісня; розсїкала йому на двоє серце стрілка слїпого хлопчика. То чи йому-ж та вийти проти Тибальта?
Бенволіо. А Тибальт у тебе що таке?
Меркуціо. Більше нїж котячий князь. Я тобі кажу. О, се хоробрий майстер церемонїй! Бєть ся по нотам, так як ти співаєш: видержує час, міру, правило; пильнує своєї павзи: раз, два, а три вже в тебе в грудях; правдивий губитель шовкового ґудзика; рубака! рубака! Дворянин найпершого дому, первої і другої зачіпки! О невміруще passado! puncto reverso![3] Гей!
Бенволіо. І се — він?
Меркуціо. Нехай їм пранцї, сим химерним, витворним та шепелявим залїзожерцям! Чого тілько вони не повигадували! „Jesu, предобрий клинок! превисокий чоловік! прегарна к—ва“! Чи се-ж не горе, о ветхий деньми! що нас мучять сї чужоземні ґедзї, сї новомодники, сї Pardonnez-moi, сї модні попугаї, що вже їм недобре й сидїти на старому ослінчику. О, щоб їх з їх bons та bons!
Бенволіо. Ось іде Ромео, ось іде Ромео!
Меркуціо. Без ікри,[4] мов вялений оселедець. О мясо, мясо! як же ти порибилось… Тепер йому до смаку мельодиї, якими розпливаєть ся Петрарка. Ляура супроти його панночки — куховарка, дарма що в неї був лучший коханок до рифмовання; Дідона — стара перекупка, Клеопатра — Циганка, Гелєна та Геро — потаскухи та ледащицї, Тісбея — сїроока чи щось таке, та не до ладу…[5] Сіньор Ромео, bon jour! От тобі французьке здоровканнє до французьких твоїх шаровар. Гарну штуку ти викинув нам сієї ночи.
Ромео. Доброго ранку вам обом. Яку-ж я штуку вам викинув?
Меркуціо. Утїкацьку, добродїю, втїкацьку. Не розумієте, яку?
Ромео. Вибачай, добрий Меркуціо; велику мав справу; а в такому випадку, як мій отсе, чоловікови можна потїснити церемонїю.
Меркуціо. Се все одно, що сказати: така справа, як моя, примушує чоловіка до кивання пятами.
Ромео. Еге, щоб зробити реверанс.
Меркуціо. Вельми ласкаво одбив єси.
Ромео. Найпристойнїйше оправданнє.
Меркуціо. Се я — верх пристойности.
Ромео. А верх, се цьвіт.
Меркуціо. Так.
Ромео. А в такім разї в мене й на черевиках квітки.
Меркуціо. Се так що вдрав! Плекай же свій дотеп далїй, аж докіль зносиш свої черевики до підошви. А як відтопчеш і підошву, тодї твій дотеп ходитиме на закаблуках.
Ромео. О відтоптаний підошвяний та закаблучний дотеп!
Меркуціо. Розійми нас, добрий Бенволіо: мої розуми кородять ся.Ромео. Карбачем та острогами, карбачем та острогами! ато закричу: наша взяла!
Меркуціо. Ну, коли наш дотеп зачне полювати на диких гусей, то моя справа пропала; бо я знаю, що в одному з твоїх дотепів більше диких гусей, нїж у мене у всїх пятьох. Хиба я був у тебе гускою?
Ромео. Нїколи не був в мене нїчим иншим, хиба я мав дїло єси з гусьми.
Меркуціо. Я готов одкусити тобі вухо за сей дотеп.
Ромео. Не кусай бо, добра гусочко!
Меркуціо. Твій дотеп — мов та кислиця. Годить ся тілько на гостру підливу.
Ромео. А хиба-ж така підлива не годить ся до ситої гуски?
Меркуціо. От козиний дотеп! Розтягай його хоч на вершов удовж, хоч на локоть у шир.
Ромео. То я розтягну його по твойому слову в шир, і як додам до гуски, то й буде з тебе і в довж і в шир годована гуска.
Меркуціо. Ну, чи не лучче-ж так жартувати, нїж раз по раз зітхати з кохання? Тепер ти розмовляєш по людськи, Ромео. Тепер ти такий, який єси і по вихованню й по природї. Бо ся божевільня любов — мов той навісний дурень, що бігає висолопивши язика, та шукає, в яку-б дїрку встромити свого кійка.
Бенволіо. Зупинись тут, зупинись тут.
Меркуціо. Помиляєш ся. Я зробив би її короткою: бо зійшов у моїй приповісти на саму глибиню, і не думав розмазувати більше.
Ромео. Що се за цяця?
Бенволіо. Два, два: штани й спідниця.
Мамка. Петре!
Петро. Га?
Мамка. Мій вахлярь, Петре!
Меркуціо. Добрий Петре, щоб закрити їй вид: бо в її вахляра кращий вид.
Мамка. Дай вам Боже добрий ранок, панове.
Меркуціо. Дай вам Боже добрий вечір, гарна панї.
Мамка. Хиба тепер добрий вечір?
Меркуціо. Незгірший, я вам кажу: бо несоромяжна стрілка годинника стоїть на самім полуднї.
Мамка. Цур вам! Хто ви такий?
Меркуціо. Я, панї, той, що Бог создав, та й каєть ся.
Мамка. Клянусь моєю душею, гарно сказано. „Та й каєть ся“, мовляли? — Панове, чи не може хто з вас сказати менї, де я знайду молодого Ромеа?
Ромео. Я вам скажу, тілько молодий Ромео буде старшим тодї, як ви шукали його. Я наймолодший з усїх, що так звуть ся, за недостачею гіршого.
Мамка. Ви добре говорите.
Меркуціо. Добре, що гірший? Далебі, гарна думка; розумно, розумно.
Мамка. Коли се ви, добродїю, то менї треба щось вам сказати.
Бенволіо. Вона хоче закликати його на якусь вечерю.
Меркуціо. Звідниця, звідниця, звідниця! Гузь-га! Гузь-га!
Ромео. Що се ти цькуєш?Меркуціо. Не зайця, добродїю; а коли заєць, то в постовому пирозі, що вже причерствів і зацьвів ся, закіль його з'їли. (Сьпіває.)
Старий заєць сивий,
Та старий заєць сивий —
Дуже добра харч у піст.
Та що той заєць сивий
Вельми застарілий,
То нїхто не їсть.
Ромео, чи прийдеш до дому? Ми до твого панотця на обід.
Ромео. Я йду слїдом.
Меркуціо. Бувайте здорові, панї стара, бувайте здорові, панї, панї, панї!
Мамка. Пек тобі, бувай здоров! — Скажіте, будь ласко, добродїю, що се за невмивака, салогуб, що се за шибеник?
Ромео. Се, мамко, такий дворянин, що любить слухати свої слова і наговорить у мінуту більш, нїж-би ви слухали в місяць.
Мамка. Колиб він сказав що на мене, я-б його провчила, нехай би ще був і не такий пикатий, та й ще двацять таких жаків; а коли-б не здолїла сама, то знайшла-б таких, що здолїють… Пранцювате ледащо! Я не з тих, що з ним нюхають ся; я не з тих, що з ним товчуть ся. (До Петра.) А ти стоїш тутеньки та й зволяєш, щоб усяке ледащо знущалось як хотя з мене?
Петро. Я не бачив нїкого, щоб знущавсь як хотя з вас. Колиб я побачив, я-б зараз вийняв меча, завіряю вас. Я сьміло виймаю, скоро хто инший вийме, аби була добра оказія до чвари та право було з мого боку.Мамка. Перед Богом кажу, така менї досада, що все тїло трусить ся. Пранцювате ледащо! — Добродїю, будьласко, одно слово! І як я вам казала, моя молода панночка звелїла менї вишукати вас. Що вона звелїла вам сказати, я держатиму про себе; та попереду дозвольте менї сказати вам: коли ви думаєте вести її в дуросьвіцький, мовляли, рай, дак се було-б, мовляв, грубіянське дїло: бо панночка молоденька. Тим же то, коли в вас думка чинити з нею аби як, дак се справдї булоб ледаче дїло, щоб таке та предложити якій панночцї, і вчинок вельми паскудний.
Ромео. Мамко, кланяй ся від мене твоїй панї й господинї. Клянусь тобі…
Мамка. Добра душко! і їй Богу, я скажу їй так. Господи, Господи, вона буде веселою женщиною.
Ромео. Що ти хочеш сказать їй, мамко? Ти-ж не слухаєш мене.
Мамка. Я їй скажу, добродїю, що ви божились, а се, я думаю, дворянське лицяннє.
Прийти до сповідї після обіду:
Там в келїї отця Лаврентія
Їй буде сповідь і вінчаннє разом.
Се за твої труди.
Та й добре-ж, паночку; вона там буде.
Надійде й мій слуга туди-ж до тебе,
І принесе драбиночку з верівки.
По нїй я підіймусь на самий верх
Великих радощів під темну нічку.
Прощай! Як будеш вірна, нагороджу.
Прощай! І кланяйсь нанночцї від мене!
Що два без одного держать секрет.
Мамка. Добре, паночку. Моя панночка наймилїйша панї… Господи, Господи!....... Як була ще маленькою лепетушкою… о, тут є один пан у городї, Паріс на ім'я: той рад би підчепити її, та вона, добра душечка, дивилась на нього мов на жабу, на справдїшню жабу. Я сердила її інодї, і кажу було, що Паріс їй під пару чоловік; а вона, їй же то Богу-ж то, як скажу було такеньки — як найбілїще полотно у вселенному сьвітї. Чи не правда-ж, що розмарин і Ромео починають ся одною лїтерою?
Ромео. Так, мамко; то що-ж? Обоє — лїтерою р.
Мамка. Ах, ви шутник! се-ж собак дражнять так: ерр… Нї, я знаю, що воно починаєть ся иншою лїтерою; і вона мовляла такі гарні слова про се, про вас і про розмарин, що вам би втїшно було слухати.Ромео. Кланяйсь од мене панночцї. (Виходить.)
Мамка. Еге-ж, тисячу раз. — Петре!
Петро. Га?
Мамка. Попереду, та не швидко!
Казала: вернеть ся за півгодини.
Ще може й не знайшла його. Та нї…
О, та вона кульгава. Посланцї
Любови — думки, що у десять раз
Скоріш летять, нїж соняшне проміннє,
Що гонить мрак з туманного узгірря.
Тим голуби швидкі везуть любов:
В Купіда те-ж буйного вітру крила.
Тепер підбилось сонечко найвище
В дневному ходї, а від девяти
То до дванайцяти аж три годинї:
Вона-ж і досї не вертаєть ся.
Коли-б вона гарячу мала кров
Любови, о, булаб швидка, як мячик!
Метнула-б я її одним слівцем
До милого, а він назад до мене.
Старі, що мертві вже: важкі, тверді,
Непорушні й блїді, мов олово.
Кажи, знайшла?… Скажи слузї геть звідсї.
Хоч і сумне, ти весело розказуй.
Коли-ж веселе, то не псуй менї
Похнюпившись солодкої музики.
О кісточки! то-ж вибігались ви!
Аби ти новину свою сказала.
Ну, говори-ж, будьласко, добра мамко!
Ви бачите, не одведу я духу.
Є й дух, щоб лепетать: не одведу!
У тебе довша вимівка, нїж вість,
Що вимовляєш ся менї сказати.
Кажи-ж у-раз, чи добра, чи лиха?
Хоч добра, хоч лиха, я мушу знати.
Мамка. Ге, вибрали ви по простацьки. Не вмієте вибрати мужа. Ромео — от тобі невидальце! Хоч у ньому лице краще нїж у кого иншого, та нога лучча від усїх. Що й до руки, що й до стану й до тїла, хоч про се нїчого сказати, нїхто з ним не зрівняєть ся. Не кажу, щоб він був цьвіт учтивости, тільки за нього ручаюсь, що він тихий, як ягнятко. — Іди своєю дорогою, дївко; шануй Бога! — А що? чи в нас обідали сьогоднї?
Що про вінчаннє каже? от про що!
Тріщить, мов розколола ся на шматтє.
А тут і спина… Спинонько моя!
Яке в вас серце, що мене послали
Шукати смерти, швендяючи всюди!
Що ти нездужаєш. Ну, що-ж казав?
Моя ти добра, люба, що він каже?
По чесности і доброму ладу.
Я вам ручаюсь… Де-ж пань-матка ваша?
Де-ж бути їй? Як чудно ти говориш:
„Коханок ваш казав так, як і личить…
А де-ж пань-матка ваша?“
Чого ви кипите? Отсе, їй Богу!
Се на ломо́ту лїки в вас, чи що?
Тепер справляйте посилки самі.
Там жде жених, щоб з вами одружитись.
Тепер ізнов заграв дурний румянець;
Ще більш заграє від моїх новинок.
До церкви! Я-ж пійду своїм ладом
Та принесу драбинку, щоб по нїй
Коханок ваш добрав ся до гнїздечка
Під темну ніч. Так я для вас труджу ся.
Та буде вам робота сеї ночи!
До келїї! я-ж до обіду. Швидко йдїте.
Щоб опісля журба душі нам не тягчила!
Не переважити їй радости тієї,
Що за хвилиночку переживу я серцем.
Аби ти нам звязав Господнїм словом руки,
Нехай іде хоч смерть, страшний любови ворог:
Я й тим удовольнюсь, що милу звав моєю.
Їх смерть у торжестві: мов той огонь та порох,
Що поцїлують ся, й нема! Найлуччий мід
Остине скоро нам солодкістю своєю.
Що більш ласуємо, то менше уживаєм.
Люби, та міру знай, — любитимеш найдовше.
Спішний спізняєть ся однаково з лїнивим.
На плитах цвинтарних надпису не зтирає.
Хто любить, той нехай по павутинню ходить,
Що в лїтнїм воздусї пустуючи гуляє;
Не обірве: так легкий чар любови.
Всїм серцем, і коли умієш дотепнїще
Все висловити в лад, — осолоди диханнєм
Весь воздух навкруги, і гармонїйним словом
Розкрий всї радощі, що ми одно 'дному
Даруємо тепер, зустрівши ся так любо.
Пишаєть ся любов, багата не словами.
Той бідний, хто свою скарбівню перелїчить.
Моя-ж любов — такі скарби безмірні,
Що ме здолїлаб я злїчити й половини.
Таких на самотї я не покину сьміло,
Аж докіль не зіллю двох у єдине тїло.
 |
 |
 |
|
|
——————
- ↑ Натяк на народню баляду про африканського царя Кофетуа, що закохавши ся в жебрацькій доньцї Пенельофонї не хотїв женити ся з жадною царівною анї королївною, а тілько з нею; ставши царицею недавня жебрачка від разу затьмила всїх вельможних пань і панянок не тілько своєю красою, але також розумом і благородним поводженєм. Ся баляда, записана з народнїх уст аж у XVIII в. епископом Персі і надрукована в його „Ancient Reliques“ т. I. кн. 2, ч. 4, послужила в наших часах чеському поетови Заєрови темою до одної з кращих його прозових поем.
- ↑ І сей мотив знайшов Шекспір у свойому жерелї, тілько що там патер дає палкому коханкови ще 24 годин до намислу, а Шекспір скоротив і сей реченець.
- ↑ Натяк на народнє віруванє, що мандраґора, чародїйське зїлє з коренем подібним до людської постатї, коли її о півночі викопувати з землї, видає крик чи стогін, від якого чоловік божеволїє.
- ↑ В оріґіналї ся реплїка виглядає зовсїм инакше: Ay, by my troth, the case may by amended, по нашому: Еге, чесне слово, сю справу треба-б було направити — се значить: слїд би було зробити так, щоб справа стояла лїпше, не так лихо, як стоїть ось тут.
- ↑ Своїм звичаєм замісь анґлїйської піснї, якої перший куплєт співає у Шекспіра пяненький Петро, Кулїш поклав тут і далї дві строфи української піснї, зовсїм не відповідної до ситуациї. Подаю тут переклад анґлїйського куплєта, запозиченого Шекспіром із піснї Роберта Едварда „In Commendation of music“, яка в ту пору мусїла бути досить популярною:
Коли жура кістлява
Кіхтями в серце впєсь,
І туга мов та лява
Твій дух придавить весь,
Тодї музики срібний звук
Тебе ратує від тих злюк.