Ромео та Джульєта/Акт первий
◀ Прольоґ | Ромео та Джульєта пер.: П. А. Кулїша Акт первий |
Акт другий ▶ |
|
——————
АКТ ПЕРВИЙ.
Сцена перва.
Громадський майдан.
Входять двоє Капулєтових слуг, Самсон та Грицько.
Самсон. Грицьку, даю слово, не попустимо так собі допікати. Грицько. Нї, нї; а то будемо печеними. Самсон. Я кажу, як розізлимось, дак добуваймо меча. Грицько. Еге-ж; та колиб не збув єси плеча. Самсон. Я швидко рубону, як хто мене підійме. Грицько. Тільки що не швидко тебе підіймеш. Самсон. І пес із Монтечиного дому мене підійме. Грицько. Піднятись — рушатись, а хоробрувати — твердо стояти. Оттим-же то й ти, скоро підіймеш ся, і рушиш навтеки. Самсон. І пес із сього дому підійме мене до стояння. Я додержу муру кожному чоловікови й жінцї з Монтеків.Грицько. По сьому-ж то й знати, що ти легкодухий раб: бо тільки легкодух тулить ся до муру. Самсон. Правда. Тим то жінок, яко сосуди скудельні, приставляють до муру. Отсе-ж я Монтеків мущин відпихатиму від муру, а дївчат припиратиму до муру. Грицько. Сварка йде між нашими панами та між нами, їх людьми. Самсон. Усе одно. Я буду тираном на власну руку. Воюючи з мужчинами, буду лютим до дївчат; стинатиму їм голови. Грицько. Голови дївчатам? Самсон. Еге, голови дївчатам, або їх дївоцтву: як хочеш розумій. Грицько. Зрозуміє се той, кому дошкулить. Самсон. Нехай собі вуха стулить, докіль моєї снаги стояти: а се дїло знане, що я добрий шмат мняса. Грицько. Добре, що не риби. Колиб єси був риба, була би з тебе тарануха. А виймай же своє знарядє: ось іде двоє Монтеківцїв. Входять Оврам та Бальтазар.
Самсон. Ось моя зброя наголо. Зачепи, а я тебе заслоню з заду. Грицько. Як! повернеш ся б то задом та навтеки? Самсон. Не бійсь мене. Грицько. Оттакої! менї тебе боятись! Самсон. Нехай право буде з нашого боку: нехай вони зачнуть. Грицько. Я покажу їм дулю[1] йдучи мимо. Нехай думають про се, як хочуть. Самсон. Нї, як сьміють. Буде їм сором, як таке стерплять.Оврам. Се ви нам показуєте дулю, добродїю? Самсон. Я показую дулю, добродїю. Оврам. Се ви нам показуєте дулю, добродїю? Самсон. (стиха до Грицька) Чи з нашого боку буде право, як скажу: так? Грицько. Нї. Самсон. Нї, добродїю, я не вам показую дулю, добродїю; тільки показую дулю, добродїю? Грицько. Ви робите зачіпку, добродїю? Оврам. Зачіпку, добродїю? Нї, добродїю. Самсон. Коли робите, добродїю, дак ось я перед вами. Я служу такому же, як і ви. Оврам. Та не луччому. Самсон. Згода, добродїю. Входить Бенволіо.
Грицько. (стиха до Самсона.) Скажи луччому. Он іде один з панового роду. Самсон. А вже ж луччому. Оврам. Брешеш. Самсон. Виймайте-ж, коли ви не баби. Грицьку, згадай своє залїзожерне тяттє. (Бють ся.) Бенволіо. Розчепітесь, дурнї! Мечі в піхви! Не тямите самі, що робите. (Одбиває мечі) Входить Тибальт.
Тибальт.
З нагим мечем серед бидлят безсердих? Бенволіо. Я гамовник. Сховай меча у піхву,Або рубай, розчепимо сю челядь. Тибальт. Рубаючи гамуєш? О гидото!Ненавиджу Монтеків сих, як пекло. Входять инші з обох домів та й умішують ся до чвари; тодї входять міщане з киями. Міщане.
Київ! списів!… А биймо враже панство!… Входять Капулєт у нічній опанчі та панї Капулєт.
Капулєт.
Що се за гук? — А де мій меч, мій довгий? Панї Капулєт.
Цїпок, цїпок! Про що меча гукати? Капулєт.
Меча, кажу! Прибіг старий Монтеккі, Входять Монтеккі та панї Монтеккі.
Монтеккі.
Гей, ледарю! Нї, ти мене не впиниш. Панї Монтеккі.
Так не пущу-ж до ворога лихого! Входить князь із прибічниками.
Князь.
Бунтівники, ненавидники миру![2] Розплатитесь життєм за те буяннє. Виходять князь із прибічниками, Капулєт, панї Капулєт, міщане й слуги Монтеккі.
Скажи менї, небоже, хто прикликав Бенволіо. Приходжу я, аж тут уже зчепилисьКапуловцї із вашими слугами. Панї Монтеккі. А деж мій син? Хто бачив, де Ромео?Я радуюсь, що він не встряв у бучу. Бенволіо. Ще до пори, як благодатнє сонцеСпоглянуло крізь золоте віконце, Вважаючи-ж по собі, що чутливість Монтеккі. Не раз уже його так бачять ранком.Доповнює блискучу росу слїзми, Бенволіо. Яка-ж була-б сьому причина, дядю?Монтеккі. Не знаю сам, і не чував од нього.Бенволіо. Чи ви-ж про се випитували в сина?Монтеккі. Не тілько сам, та й наші друзї многі.Коли-ж він сам собі в чуттях повірник! Ромео показуєть ся оддалеки. Бенволіо.
Ось він іде. Зволїте відступити, Монтеккі. Бувай щаслив. Ти зробиш добре дїло,Розвідавши. А ми, мадам, ходїмо. (Виходить Монтеккі та панї Монтеккі.)
Бенволіо. Із ранком, брате!Ромео. Чи ще й досї рано?Бенволіо. Ще лиш девята.Ромео. В смутку хвилї довгі.Се мій отець, що йде звідсїль так спішно? Бенволіо. Він. Що-ж тобі, Ромео, час так до́вжить?Ромео. Нема того, що час нам поганяє.Бенволіо. Чи закохавсь?Ромео. Нї.Бенволіо. Перестав кохати?Ромео. Нї, ласки не знайшов там де кохаю.Бенволіо. Ох, ся любов, така принадна з виду,Тиранствує жорстоко, як уїсть ся! Ромео. Ох ся любов! завязано їй очи,Та й без очей прямує куди схоче. Багато працї тут дає ненависть, Бенволіо. Нї, я скоріш заплачу.Ромео. Чого-ж, братко?Бенволіо. Що ти сумуєш тяжко.Ромео. Отсе-ж то він, переступ закохання!Моя журба менї вже груди давить; Бенволіо. Стій, я пійду з тобою.Ато се так, мов ти гордуєш мною. Ромео. Я стеряний, мене не має тута.Ромео? нї, він десь блукає инде. Бенволіо. Скажи менї не в жарт, кого ти любиш?Ромео. Зітханнями сказати?Бенволіо. Не зітханнєм,Та і не в жарт. Кого? Ромео. Недужому так легко завіщаннєРобить не в жарт. Важке твоє питаннє. Бенволіо. Поцїлив я: бо так умом і кинув.Ромео. Стрілець незгірший. Ще-ж прибавлю: гарну.Бенволіо. Як гарна цїль, не знатимеш догану.Ромео. Шкода, братко: її Амур стрілоюНе досягне! Діяна головою, Бенволіо. То заклялась до віку дївувати?Ромео. У скупости-ж її й великі втрати.Бо красота, котру вона згнїтає, Вона клялась нїкого не кохати; Бенволіо. Ось слухай же: забудь про неї думать.Ромео. Навчи мене не думать нї про віщо.Бенволіо. Аби схотїв очима скрізь буяти,І красоти на всїх сьвітах шукати! Ромео. Сим робом я ще більш її уродуПревознесу в душі серед народу. Бенволіо. Так от же нї! куплю таку науку,Або вже вмру не виплативши до́вгу. (Виходять.)
Сцена друга.
Вулиця.
Входять Капулєт, Паріс та слуга.
Капулєт. Монтеккі й я, ми звязані однакоПенею, щоб держали мир. Се й добре: Паріс. Повагою оба у нас ви рівні,І шкода, що так довго враждували. Капулєт. Перекажу вам те, що ви вже чули.Дочка моя ще в сьвітї не бувала: Паріс. Молодші ще ставали матерями…Капулєт. Почавши вчасно швидко й покінчили.Мої надїї всї земля пожерла; Ходїмо. (до слуги.) Ти! махай по всїй Веронї Виходять Капулєт і Паріс.
Слуга. Познаходь, що оттут стоять?… Тут стоїть написане, щоб швець дбав про свого аршина, а кравець про своє шило, а рибалка про свого пендзля, а малярь про свого невода. Мене-ж послано познаходити отсї персони, що їх імення тут понаписувано, а я не знайду, які й імення понаписував тутечки писака. Треба братись до письменника. Саме в час! Входять Бенволіо та Ромео.
Бенволіо. Ге, брат! один огонь другого згасить;Одна біда другу тобі закрасить. Ромео. Вари, вари попутник:[5] бо…Бенволіо. Що, брате?Ромео. Зломив ти кість, а се калїцтво кляте.Бенволіо. Чи ти в своїм умі, Ромео?Ромео. Гірше,Нїж би скрутивсь: бо вяжуть мене кріпше; Слуга. Добром і вас витати!Чи вмієте ви писане читати? Ромео. Написану біду свою читаєм.Слуга. Мабуть сього навчились ви звичаєм.А тут — гай, гай! на білому та чорне! Ромео. Та я склади помалу розбираю.Слуга. Спасибі-ж вам!Ромео. Стривай, я прочитаю. (Читає.)
„Сіньор Мартіно та його жона з дочкою. Ґраф Анзельм з гарними своїми сестрами. Панї вдова Вітрувіо. Сіньор Пляченціо з його любими сестрами. Меркуціо та його брат Валєнтин. Мій дядько Капулєт, його жона та дочка. Моя небога Розаліна. Лівія. Сіньор Валєнціо та його родич Тибальт. Лючіо з любою Гелєною“. Гарне згромадженнє. (Вертає цидулку.) Куди ж се їм прибувати? Слуга. На гору. Ромео. Куди? Слуга. Та на вечерю до нашого дому. Ромео. До чийого ж се? Слуга. Та до мого-ж таки пана. Ромео. От про се-ж то менї й треба було перше спитати. Слуга. Тепер я вам скажу й без питання. Мій пан — великий багатирь Капулєт, і коли ви не з Монтечиного дому, дак приходьте будьласко вихилити кухлик вина. Зоставайтесь веселі. (Виходить.)Бенволіо. На древнїм сїм бенкетї й РозалінаСиятиме, твоя краса єдина. Ромео. Коли мої боготвориві очиСфальшують так мізерно перед нею, Бенволіо. Краса її в твоїх очах окремно с'яла:Вродлива на вазї із нею не стояла. Ромео. Дарма, що я пійду, нової не знайду;Нехай же надивлюсь на ту ясну звізду. (Виходять.)
Сцена третя.
Сьвітлиця в Капулєтовім домі.
Входять панї Капулєт із мамкою.
Панї Капулєт. Де, мамко, Юля? клич її до мене.
Мамка. Кляну ся вам моїм дївоцтвом, панї,В дванайцятому роцї, — вже гукала. Входить Джульєта.
Джульєта. Хто зве мене?Мамка. Мамуня.Джульєта. Ось я, мамо!Що зволите? Панї Капулєт. Ось що… Ти, мамко, вийди.Нам треба щось в секретї говорити. Мамка. Їй Богу, я злїчу їх у годинку.Панї Капулєт. Нема штирнацятьох…Мамка. Кладу на закладЗубів штирнацять — хоч їх маю тільки Панї Капулєт. Недїль ізо дві, чи…Мамка. Чи чи, чи нї,То певна, що з усїх днїв у году́ Ровесниця. Ну, Суня в Господа. Панї Капулєт. Та годї вже про се, замовкни.Мамка. Їй Богу, панї! Сьмійтесь, як воноУтерло слїзоньки, та й каже: „Так!“ А в неї ґудзь з яєчко познїхирки, Джульєта. Впинись і ти, будь ласко, мамко.Мамка. Я вже мовчу. Люби тебе Господь!Була єси опецочком найкращим, Панї Капулєт. Весїлля, справдї я про се й хотїлаПоговорить. Скажи менї, Джульєто, Джульєта. Про честь таку менї й не снилось.Мамка. Про честь таку! Будь я тобі не мамка,Сказала-б: виссала ти розум з цицьки. Панї Капулєт. Так думай же тепер вже про замужжє.В Веронї в нас поважні дами стали Мамка. От чоловік, сіньоро, дак сказати!Такого в цїлім сьвітї… прямо з воску. Панї Капулєт. Нема в Веронї кращого цьвітка.
Мамка. Та що? їй Богу, квітка між квітками!Панї Капулєт. Що скажеш ти? Полюбиш сього пана?Сю ніч його побачиш між гістьми. Мамка. Не вщербиш? зробиш ся товста і дужа:Бо жінка зараз товщає від мужа. Панї Капулєт. Скажи ж, що в серцї чуєш до Паріса?Джульєта. Я подивлюсь, що скаже серцю погляд.Та глибше не посьмію кинуть оком, Входить слуга.
Слуга. Панї добродїйко, гостї прибули, вечеря готова, вас кличуть, про молоду панночку питають, мамку в молодечнї лають, і все знетерпливлене. Біжу вслуговувати. Благаю вас, ідїте негайно.
Панї Капулєт. Йдемо, йдемо. (Виходить слуга.) Тебе жде, Юлю, ґраф. Мамка. Шукай же, дївонько, ночей утїшних,Під пару дням у тих зальотах пишних. (Виходять.)
Сцена четверта.
Вулиця.
Входять Ромео, Меркуціо, Бенволіо, з пятьма масками, з людьми що несуть смолоскипи, й з иншими. Ромео. Що-ж? мусимо орацию сказати,Чи так увійдемо, без оправдання? Бенволіо. Орациї тепер уже не в модї;Не тра й Купіда нам, заслїпленого шарфом, Ромео. Ке сьвіточа менї: незгіден я для сього.В душі у мене тьма, нехай нестиму сьвітло. Меркуціо. Ромео, любий наш, ти мусиш танцювати.Ромео. Нї, вір менї. У вас обувє танцюристе,І душі в вас легкі. Моя — мов оловяна, Меркуціо. Ти-ж любиш, то позич у Купідона крил,І здіймеш ся на них понад людським житєм. Ромео. Зняла мене журба: пробив мене стрілою,І на легких його менї не знятись крилах. Меркуціо. А впавши на любов, ти-б придавив її:Занадто ти важкий для существа нїжно́го. Ромео. Любов нїжна в тебе? Жорстка, завзята,Запекла та лиха, і коле як терен. Меркуціо. Коли любов жорстка, бувай жорсткий до неї;Вколола — ти коли, то так її й побореш. Бенволіо. Ну, стукай і ввійдїм; ввійшовши-ж у сьвітлицю,Нам треба між гістьми на ноги уповати. Ромео. Смолоскип дай менї! Хай легкосерді хлопцїПоміст нечулий там підошвами лоскочуть. Меркуціо. Ба! пас як пес, мовляв наш комісарь.Коли вже пас, так витягнем тебе З любви, в яку загруз єси по вуха. Ромео. Як в день?Меркуціо. Тут гаючись уже з годинуМарнуємо сьвічки, мов би горіли в днину. Ромео. Ми добре думаєм, ідучи на маски,А розуму в сьому нема. Меркуціо. Нема? дивись який!Ромео. Сю ніч я бачив сон.Меркуціо. І я сю ніч сон бачив.Ромео. Який же?Меркуціо. Що всї сни брехливої удачі.Ромео. О, в наших снах більш правди, нїж в словах!Меркуціо. Тебе одвідала мабуть цариця Маба[8],Манюсїнька духів та фей химерна баба, За поганяйличка казявка зелененька, Ромео. Та ну, Меркуціо, ну годї!Верзеш ти нї про що… Меркуціо. Так, правда, бо про сни,Про дїтвору пусту порожнявого мізку. Народжує він мрії нїсенїтні, Бенволіо. Сей вітер твій відносить нас від цїли:Вже повечеряли, за пізно ми наспіли. Ромео. Боюсь — завчасно. Віщий дух мій чуєЯкусь судьбу, що висить ще на зорях, Бенволіо. Бубнїте в бубни! (Виходять.)
Сцена пята.
Сьвітлиця в Капулєтовім домі.
Музики готовлять ся. Входять слуги.
Первий слуга. А де тут Тушкуй-сковорідка, що не помага менї приймати геть? А щоб тебе, талїрколове! щоб тебе, блюдолизе! Другий слуга. Як пораннє зависне на руках у одного або двох, та ще й не помитих, то буде погана справа. Первий слуга. Геть дзиґлики! відсунь буфета! Наглянь на срібла. Товаришу, приховай менї марципана, та коли любиш мене, нехай ворітник упустить Сусану Мірошниківну та Нелю. Антоне! Тушкуй-сковорідко! Другий слуга. Сюди, хлопче! миттю! Третїй слуга. Неможна ж нам бути тут і там. Боржій, хлопята; хапайтесь, а хто найдовше поживе, той забере все. (Виходять.) Входять Капулєт і т. д. з гістьми та з музиками.
Капулєт. Витаю вас, панове! Хто з між дамНе намозолив ніг, ану до дїла!… Другий Капулєт. Та вже тому лїт з трийцять буде.Первий Капулєт. Нї, брат, не буде стілько, нї, не буде.Бо се на перезві в Люченція Ми маскувались. Ось як діждемо Другий Капулєт. Та більше, більше. Сину старшомуЙого вже трицять. Первий Капулєт. Що бо се ти кажеш?Він був недавнечко недолїтком. Ромео (до одного з слуг свого почту.) Яка то дама он, що кавалєруТаку зробила честь? Слуга. Не знаю, пане.Ромео. Вона вчить сьвіточі яснїш палати.Її краса висить на щоках ночи, Тибальт. По голосу, се мусить буть Монтеккі. (До слуги.)Рапіру, гей! Як, щоб йому та сьміти Капулєт. Чого се ти, небоже, так збентеживсь?Тибальт. Монтеккі, сей наш ворог, дядю, знаєш,
Ледащо се прийшло, щоб насьміхатись, Капулєт. Се молодий Ромео?Тибальт. Він, ледачийКапулєт. Спокійсь, небоже! Хай собі побуде.Він тут поводить ся ввічливо, чемно. Тибальт. Чому, коли у нас гостює ворог?Мій дух його не стерпить. Капулєт. Стерпить, стерпить.Що, півнику? Кажу, що стерпить. Ну? Тибальт. Ой дядечку! се-ж сором нам…Капулєт. Ну, ну!Ти лобуре! Ой, та гляди у мене, Гледи, а то… Гей, більше сьвітла, сьвітла! — Тибальт. Не я мовчу, мовчить моя неволя…Увесь тремчу від злости та від горя. Ромео (приступивши до Джульєти.) Коли моя рука торкнулась недостойноДо дивної краси, до сьвятощів живих. Джульєта. Смиренний прочанин аж надто зневажаєТу руку, що мене підносить до сьвятих. Ромео. Та-ж мають і сьвяті уста, як і прочане!Джульєта. В прочан уста — сьвятим творити молитви.Ромео. Нехай же на мою мольбу сьвята спогляне,Щоб ясно вірив я, без сумнїваня тьми. Джульєта. Хоч і приняв мольбу, сьвятий анї здвигнеть ся.Ромео. О, не здвигнись же й ти! Се дар тобі від серця. (Цїлує її.)Через твої уста очистив ся мій гріх[10]. Джульєта. А я, прочанине, взяла його з твоїх.Ромео. З моїх? О гріх сьвятий! Сияє мов у ризї.Верни-ж його менї. (Цїлує її знов.) Джульєта. Цїлуєш як по книзї…Мамка. Мадам, мадам! вас кличуть панї матка.Ромео. А хто-ж то панї матка?Мамка. Оттакої!Чи то-ж сього не знаєте, паничу? Ромео. Так се Капулєтівна?О люба вість! я ворогу оддав ся[11]. Бенволіо. Ходїм: дійшла забава вже до краю.Капулєт. О, нї, панове, нї! ще рано, не збирайтесь.Ми наготовили сяку-таку вечерю. Виходять усї опріч Джульєти та мамки. Джульєта. Іди до мене, мамко. Хто се був би?Мамка. То син Тиберія старого і наслїдник.Джульєта. А той, що заразом виходить із дверей?
Мамка. А, пек йому! та се-ж Петручіо, здаєть ся.Джульєта. А той, що осторонь? що танцювать сьогоднїНе хтїв нї з ким? Мамка. Того не знаю, хто.Джульєта. Іди спитай імя! Коли жонатий він,Ударять по менї у погребовий дзвін. Мамка (вертаєть ся.) Ромео на імя, на прізвище Монтеккі,Єдиний син того, що з вами ворогує. Джульєта. Єдиная любов з єдиної вражди…Ой рано-ж я його вбачала, та й не знала! Мамка. Що се таке? що се таке?Джульєта. Се вірша.Навчив мене мій партнер танцюристий. (З середини кличуть: „Джульєто!“)
Мамка. Та зараз, зараз бо! — Ходїм, нема нїкого,(Виходять.) Входить Хор. Вже давнє коханнє на ліжку конає,Коханнє новеє наслїддя чигає. Та він свого смутку не міг їй ясити; (Виходить.)
|
- ↑ В оріґіналї „bite my thumbs“ — вложити палець до рота.
- ↑ В Шекспіровім жерелї не згадано нїчого про сю бучу серед міста анї про те, що князь особисто розіймає її; сказано тілько, що князь не можучи втихомирити ворожнечі обох домів, видав тверду загрозу на всїх, хто нарушить спокій.
- ↑ В Шекспіровім жерелї нема тут згадки про Бенволїя. Для характеристики Ромеового настрою в початку драми покористував ся Шекспір загальною характеристикою Ромеового любовного зітханя до Розалїнди, про що в жерелах говорить ся досить широко.
- ↑ У Італїянцїв Джульєта має 18 лїт, у безпосереднїм Шекспіровім жерелї 16.
- ↑ Попутник, в оріґіналї plantain-leaf, у нас вірнїйше-б сказати: живокість, зїлє, з якого варять масть уживану до сцїлюваня зломаних костей.
- ↑ У Шекспірових жерелах про Парісові зальоти говорить ся аж геть пізнїйше.
- ↑ Шекспір натякає на несмачні прольоґи, виголошувані в тодїшнїх театрах актором перебраним за Купідона. Зрештою в його жерелї в тім місцї також богато говорить ся про Купідона, хоча, розумієть ся, в иньшім звязку.
- ↑ Маба, в анґл. Mab (читай Меб), валїйське слово, значить дитя. Шекспір перший увів сю постать, узяту з кельтських народнїх вірувань, у лїтературу. На його препишну характеристику Меби мав деякий вплив твір сучасного йому поета Наша „Terrors of the night“ (нічні страхи), виданий 1593 р.
- ↑ Сей мотив, що Ромеа пізнали в Капулєтів на балю, що старий Капулєт велїв не займати його і що за се Тибальт був лютий на Ромеа та шукав потім зачіпки з ним, розвинув у перве Люіджі да Порто, а за ним і инші пізнїйші Шекспірові попередники.
- ↑ В Шекспіровім жерелї при першій стрічі Ромео і Джульєта обмінюють ся лише кількома чемними фразами і в присутности Меркуція стискають собі руки.
- ↑ І в Шекспіровім жерелї Ромео тілько по забаві довідуєть ся, хто була та панна, що зробила на нього таке сильне вражінє. Так само й Джульєта посилає мамку на розвіди.