ЧЕТВЕРТИЙ АКТ
ПЕРША СЦЕНА
Околиці замка Моорів.
Розбійник Моор. Косинський у далині.
Моор.
Іди вперед і сповісти про мене. Ти ж знаєш, що тобі говорити?
Косинський.
Ви граф фон-Бранд, приїхали з Мекленбурга, я ваш конюх… Не турбуйтесь, я свою роль знаю. Бувайте! (Пішов).
Моор.
Будь здорова, рідна земле! (Він цілує землю). Рідне небо! Рідне сонце! Поля, і гори, і ліси, і ріки! Будьте всі здорові!.. Як розкішно віє вітер з рідних моїх гір, як бальзам для бідного вигнанця… Елізіум! Поетичний всесвіт! Стій, Моор! Ти ідеш у священному храмі. (Він підходить ближче).
От і гнізда ластівок у дворі замку… от фіртка до саду… от той куточок коло стіни, де ти ховався, граючись… а он там унизу долинка, де ти, герой Олександр, повів своїх македонян у бій під Арбелою, а близько порослий травою пагорб, де ти розтрощив перського сатрапа… і твій переможний прапор високо маяв у повітрі! (Він посміхається). Золоті майські дні хлоп'ячих часів знов оживають у душі нещасного… Ти був тоді такий щасливий, такий до краю, без краю веселий… і от… от лежать скалки твоїх планів! Ти тут колись мусів жити великим, статечним, поважним чоловіком… тут твоє хлоп'яче життя мусіло знову ожити в веселих дітях Амалії… Тут! Тут ти мусів бути кумиром своїх підданців… але злий ворог цього не схотів… (Він струсонувся). Для чого я прийшов сюди? Щоб почувати себе в'язнем, якого брязкіт залізних кайданів збуджує від мрії про свободу… Ні, я повернуся назад у свою мізерію… В'язень забув про світло, але сон свободи спалахнув над ним, як уночі блискавиця, і стало ще темніше… Прощавайте, рідні долини! Колись ви бачили хлопця Карла, і Карл був щасливий хлопець. Тепер ви побачили чоловіка, і чоловік цей в одчаї. (Він швидко повернувся, ніби для того, щоб піти геть, потім раптом спинився і сумно дивиться на замок). Не побачити її ні на мить?.. Це ж тільки оця стіна між мною і Амалією… Ні, я мушу бачити її… і його, хоч би це мене й розтрощило! (Він знов повернувся). Батьку, батьку! Твій син близько… Нема чорної пекучої крові! Сховайся, глухий, порожній, страшний погляд смерті! Віддай мені тільки цю годину… Амалія! Батьку! Твій Карл близько. (Він швидко іде до замку). Катуй мене, коли настане день, не давай мені спокою вночі… мучай мене у страшних снах! Тільки не отруюй мені цю останню насолоду. (Він стоїть коло фіртки). Що зо мною? Що це таке, Моор? Будь мужчиною!.. Смертельний жах!.. Страшне передчуття… (Він увіходить).
ДРУГА СЦЕНА
Галерея у замку.
Розбійник Моор, Амалія увіходять.
Амалія.
І ви могли б упізнати його на цих портретах?
Моор.
О, певне! Його образ завжди був живий для мене. (Проходячи повз картину). Це не він!
Амалія.
Угадали… Це прадід графського дому, йому дав дворянство Барбаросса, котрому він прислужився у війні з піратами.
Моор (біля картини).
І це не він… і це не він… і то не він… його тут немає. Амалія.
Як! Подивіться краще. Я думала, що ви його взнаєте…
Моор.
Я знаю його не згірш від свого батька. У цього немає тієї добродушної рисочки коло рота, по якій його можна було впізнати серед тисячі людей… Це не він.
Амалія.
Як! Мені дивно. Як? Вісімнадцять років ви його не бачили і все ж таки…
Моор (швидко, вмить почервонівши).
Оце він! (Він стоїть, як уражений громом).
Амалія.
Прекрасний чоловік!
Моор (заглибився у споглядання).
Батьку, батьку! Прости мене! Так, прекрасний чоловік! (Він витирає собі очі). Надзвичайна людина!
Амалія.
Я бачу, він вам дуже близький до серця.
Моор.
О, надзвичайна людина!.. І ви кажете, він умер?
Амалія.
Умер. Як умирає найкраще, що є на світі… (Тихо беручи його за руку). Дорогий граф, ніяке блаженство не живе довго.
Моор.
Дуже слушно, дуже слушно!.. Невже й ви уже спробували це на собі? Вам немає й двадцяти трьох років.
Амалія.
І все ж таки я вже знаю це по собі. Все живе, щоб знову вмерти. Ми цікавимося тільки тим, ми досягаємо тільки того, що ми зараз же втрачаємо.
Моор.
Ви щось уже втратили?
Амалія.
Нічого! Усе! Нічого… Ходімо далі, граф.
Моор.
Так спішно? Скажіть, чий це портрет праворуч? Здається мені, це обличчя нещасливої людини?
Амалія.
Той портрет ліворуч? Це син графа. Теперішній господар… Ходімо, ходімо.
Моор.
Але той портрет, що праворуч? Амалія.
Хочете, підемо в сад?
Моор.
Але той портрет — праворуч?.. Ти плачеш, Амалія?
Амалія швидко вийшла.
Моор.
Вона любить мене, вона любить мене!.. Вона вся здригнулась і сльози мимоволі котилися по її щоках. Вона любить мене… Нещасний! Чи ти заслужив на це? Я стою тут, як смертник перед плахою. Чи це той диван, на якому я зомлівав від блаженства в її обіймах? Чи це батьківські зали? (Зворушений перед портретом свого батька). Ти! Ти!.. Полум'я з очей твоїх… Прокляття! Прокляття! Зречення! Де я? Мені темніє в очах… Жах! Жах! Я, я убив його! (Швидко вибіг).
Франц фон-Моор глибоко замислений.
Франц.
Треба геть прогнати цей образ! Геть, слабий боягузе! Чого ти боїшся, кого? Це все з того часу, як тут появився граф, мені все здається, немов пекельний шпигун слідкує за мною… Мені все здається, що я його знаю! Є щось величне і ніби знайоме в його диких засмаглих рисах, що примушує мене тремтіти… Амалія теж не байдужа до нього. Вона дивиться на нього тим страсним поглядом, якого більше ніхто не бачить від неї… Хіба я не бачив, як вона зронила крадькома кілька сліз у своє вино і він за моєю спиною так жадібно його випив, ніби хотів проковтнути із склянкою. О, це я бачив, я бачив це в дзеркалі на свої власні очі. Голла, Франц! Стережись! За ним криється щось жахливе. (Він стоїть, уважно розглядаючи портрет Карла).
Його довга гусяча шия… його чорні вогненні очі. Гм! Гм!.. Його похмурі, навислі, волохаті брови. (Раптом здригається). Пекельні сили! Це ви подали мені цю думку? Це Карл! Так! Тепер оживають для мене всі риси його обличчя… Це він! хоч і замаскований… це він… як би він не маскувався… це він… Клянусь смертю! (Нервово ходить взад і вперед). Чи я для того не спав ночей… для того зривав гори і засипав безодні… чи я для того повставав проти всіх людських інстинктів, щоб цей непевний волоцюга поруйнував мистецькі мої плани… Спокійно, тільки спокійно! Залишилось небагато… Адже я й без того по самі вуха загруз в смертельних гріхах, і смішно було б пливти назад до берега, що зостався так далеко позаду… Повороту немає… само милосердя мусіло б прохати хліба попідтинням і безконечна добрість збанкротувала б, коли вони мусіли б розплачуватися за мої провини… Отже вперед без страху!.. (Він дзвонить). Хай він озброїться духом свого батька і тоді хай прийде! Я не боюсь мерців… Даніель! Гей, Даніель!.. В чім справа? Чи вони і його вже намовили проти мене? У нього такий таємничий вигляд.
Даніель увіходить.
Даніель.
Чого ви бажаєте, господарю мій?
Франц.
Нічого. Біжи налий у цей келих вина, але швидко. (Даніель вийшов). Чекай, старий, я тебе упіймаю, я візьму тебе в око, так що нечиста совість зблідне, проступить крізь пори твого обличчя! Він умре… Той дурень, хто робить справу наполовину, а тоді відступається і жде, що воно буде далі.
Даніель з вином.
Франц.
Постав сюди! Дивись мені просто в вічі. Як коліна в тебе дрижать! Як ти тремтиш! Признавайся, старий, що ти зробив?
Даніель.
Нічого, милостивий пане, як бог живий!
Франц.
Випий це вино… Що? ти вагаєшся? Кажи одразу! Що ти вкинув у вино?
Даніель.
Милостивий боже! Що? Я — у вино?
Франц.
Ти вкинув у вино отруту! Ти блідий, як сніг! Признавайся! Хто дав тобі це? Правда, граф, граф дав тобі це?
Даніель.
Граф? Єзус Марія! Граф мені не давав нічого.
Франц (схопив його).
Я душитиму тебе так, що ти посинієш, ти, сивий брехун! Нічого? А що ж ви там збивалися в купу? Він, ти і Амалія? Про віщо ви там шепотіли? Викладай все! Які таємниці, які таємниці він тобі довірив?
Даніель.
Про те знає усезнавчий бог. Він не довіряв мені ніяких таємниць.
Франц.
Ти заперечуєш? Яку змову ви там улаштували? Усунути мене, правда? Задавити мене у сні, перерізати мені горлянку бритвою під час гоління, дати отруту у вині чи в шоколаді? Викладай, викладай!.. чи може отруїти мій суп? Викладай! Я все знаю.
Даніель.
Хай скарає мене бог, коли я буду в біді, якщо я вам не кажу саму щиру правду.
Франц.
На цей раз я тебе прощаю. Та слухай, він давав тобі гроші? Він потиснув тобі руку дужче, ніж звичайно? Отак, як тиснуть руку старим знайомим?
Даніель.
Нічого такого, господарю мій.
Франц.
Він сказав тобі, приміром, що він тебе вже знає?.. Що ніби ви з ним знайомі? Що колись тобі спаде полуда з очей… Що… Як? І про це він тобі не казав ніколи? Даніель.
Ні слова!
Франц.
Що певні обставини заважають йому… що часто доводиться надягати маску, щоб управитись з ворогом… що він помститься, що він люто помститься?
Даніель.
Про все це ні звука.
Франц.
Як? Нічого? Згадай краще… що він старого пана дуже добре… дуже добре знав… що він його любить… дуже любить… любить, як син…
Даніель.
Щось таке я ніби чув від нього.
Франц (зблід).
Він казав, він казав це? То розказуй же, розказуй мені! Він сказав, що він мій брат? Даніель (вражений).
Що, господарю мій? Ні, цього він не казав. Та коли фрейлейн показувала йому галерею (я саме стирав пил з рам), він раптом спинився перед портретом покійного пана, як уражений громом. Тоді фрейлейн показала на портрет і сказала: прекрасна людина! Так, так, прекрасна людина, — одказав він, витираючи очі.
Франц.
Слухай, Даніель, ти знаєш, я завжди був тобі добрим господарем, я давав тобі одяг і їжу і зважав повсякчас на твою кволу старість…
Даніель.
За це вам віддячить господь, і я ж вам служив вірно.
Франц.
Оце я й хотів сказати. Ти зроду ще не перечив мені, бо ти знаєш дуже добре, що мусиш коритись мені в усьому, що я наказую. Даніель.
Від щирого серця в усьому, коли тільки це не проти моєї совісті.
Франц.
Дурниці, дурниці! Як тобі не соромно? Старий чоловік і віриш у дитячі казки! Ну, Даніель, це дурна була думка. Це ж я господар, мене ж каратимуть бог і совість, якщо бог і совість існують.
Даніель (одчайний жест).
Милосердне небо!
Франц.
Твоїм послухом! Ти розумієш це слово? Твоїм послухом наказую я тобі: завтра граф не повинен бути живий!
Даніель.
Поможи, святий боже! Для чого? Франц.
Твоїм сліпим послухом!.. І я сповіряюсь на тебе!
Даніель.
На мене? Поможи, свята матір божа! На мене? Чим провинився я, старий чоловік?
Франц.
Я не даю тобі часу роздумувати! Твоя доля в моїх руках! Чи хочеш ти кінчати життя своє під землею у в'язниці, де голод примусить тебе гризти свої власні кістки і жагуча спрага пити твою власну сечу?.. Чи ти хочеш краще мирно їсти свій хліб і мати спокій у старості?
Даніель.
Що, пане? Мир і спокій у старості, коли я зроблюсь душогубом?
Франц.
Відповідай мені! Даніель.
Моя сива голово, моя сива голово!
Франц.
Так чи ні?
Даніель.
Ні! Хай бог буде милостивий до мене!
Франц (лагодиться іти).
Добре. Це тобі придасться. (Даніель затримує його і падає перед ним на землю).
Даніель.
Згляньтеся, пане! Згляньтеся!
Франц.
Так чи ні?
Даніель.
Милостивий пане! Мені сімдесят два роки, і я шанував батька і матір і зроду нікого не обду
рив ні на
шаг, я чесно прожив усе своє довге життя, я служу у вашій родині сорок п'ять літ і вже збирався вмирати у спокої і в мирі, ах, пане, пане!
(Обіймає його коліна). А ви хочете відняти в мене останню розраду на вмерті, щоб совість гризла мене у моїй останній хвилині, щоб я злочинцем перед людьми пішов на той світ? Ні, ні! Мій любий, дорогий, найкращий, милостивий пане! Ви не хочете цього, ви не правите цього від семидесятилітнього діда.
Франц.
Так чи ні? Навіщо мені це базікання?
Даніель.
Відтепер я служитиму вам ще пильніше, я порву старі свої жили на службі у вас, як поденний наймит, раніше буду вставати, пізніше буду лягати, ах, і я буду молитись за вас вранці і ввечері, і бог зважить на молитву старого.
Франц.
Послух кращий, ніж жертва. Чи ти чув коли-небудь, щоб кат маніжився, коли він має виконати вирок? Даніель.
Це так! Але забити невинного… який…
Франц.
Чи я маю одчитуватись перед тобою? Чи має сокира питатися в ката, чому того, а не іншого?.. Але я милостиво ставлюсь до тебе… Я пропоную тобі нагороду за те, що ти корився мені.
Даніель.
Але я сподівався залишитись христіанином за те, що я вам корився.
Франц.
Досить слів! От я даю тобі ще цілий день, щоб подумати. Обміркуй це ще раз. Біда і щастя… ти чуєш? Ти розумієш? Найвище щастя і найчорніша біда! Я тебе катуватиму нечуваним способом.
Даніель (трохи поміркувавши).
Я зроблю це, завтра я це зроблю. (Пішов). Франц.
Сильна спокуса, а він не родився мучеником за віру… На здоров'я, дорогий граф! З усього видно, що ви завтра будете вечеряти востаннє!.. Вся справа в тому, що про це подумати, і дурень той, хто думає наперекір своїй вигоді. Батенька, що може випив зайву пляшку вина, нападає хіть… і от від цього родиться людина. Про людину ж зовсім не думав той, хто її породив. От і мене нападає хіть… і від цього здохне людина, та певне ж у цьому більше розумного наміру, ніж було, коли вона народилась… Аджеж існування людей залежить найбільше від спеки у літній день, чи від привабливої простині, чи від того, що солодко спить якась кухонна
грація, чи від того, що загасили світло… Та коли народження людини є справа скотячої пристрасті, дурного випадку, то хто ж сміє надавати якесь значення знищенню, запереченню життя? Будь проклята дурість наших няньок і мамок, що отруюють нашу уяву страшними казками і карбують на м'якому дитячому мозкові жахливі картини страшного суду, так що й дорослій людині мороз пробігає по жилах, спиняє її у смілих вчинках, сковує роз
буджений розум кайданами темних забобонів… Убивство! Навколо цього слова юрбою рояться духи пекла… А що як природа забула зробити ще одну людину… не перев'язали пупка… батько сплохував серед шлюбної ночі… і зникла вся ця комедія тіней. Було щось і стало нічим… хіба це не все одно, що сказати: не було нічого і стало нічим… і все це дурниці… Людина виникає з багна, блукає в багні, продукує багно і знов зогниває в багні, хіба що прилипне до підошов свого правнука. Оце і вся пісня — багняне коло людської долі! Отже… щасливої дороги, дорогий брате! Подагрична червива совість хай виганяє зів'ялих баб із борделів і катує старих лихварів на смертному ложі… мої двері для неї зачинені.
(Вийшов).
ТРЕТЯ СЦЕНА
Інша кімната в замку.
Розбійник Моор з одного боку, Даніель з другого.
Моор (поквапливо).
Де фрейлейн? Даніель.
Милостивий пане! Дозвольте бідному чоловікові у вас чогось попрохати.
Моор.
Добре! Чого ти хочеш?
Даніель.
Небагато і все, так мало і так багато… Дозвольте мені поцілувати вам руку.
Моор.
Цього не буде, любий старий… (цілує його) якого я хотів би взивати своїм батьком.
Даніель.
Вашу руку, руку прошу в вас!
Моор.
Не треба! Даніель.
Я мушу! (Узяв руку, швидко подивився на неї і падає на коліна). Любий, дорогий пане!
Моор (злякався, взяв себе в руки, холодно).
Що ти кажеш, друже? Я не розумію тебе?
Даніель.
О, так, заперечуйте! Удавайте з себе чужого! Добре, добре. Ви все ж таки мій любий, дорогоцінний панич… Милий боже! Мені, старому, ще така радість… І як я, йолоп, одразу вас не пізнав… боже милий, так ви знов приїхали, а старий пан під землею, а ви приїхали знов… І як я, сліпий осел (б'є себе по голові), не впізнав вас одразу… Гей, ти серце моє! Чи ж могло таке хоч приснитись… про що я молився і плакав… Єзус Марія! От він тут у цій самій кімнаті.
Моор.
Що це за мова? Чи вас лихоманка трусить? Чи ви розучуєте комедійну роль? Даніель.
Е, соромно, соромно! Це негарно дурити так старого слугу… Цей рубець! Е, чи ви пам'ятаєте ще? Боже мій! Якого страху ви тоді на мене нагнали!.. я ж так вас любив, і ви ж могли мені завдати жалю навіки… Ви сиділи в мене на колінах отам, знаєте, у круглій кімнаті… Га, хлопче? Та ви, звичайно, забули, і дзигарі ті, що кукали, що ви їх так полюбляли. Ви ж подумайте, ті дзигарі розбились, на скалки… Стара Сусанна розбила їх, замітаючи хату… Так от, кажу я, ви сиділи в мене на колінах і гукали: гоп, гоп! Я вибіг, щоб принести вашого коника… Єзус Марія, і чого я старий осел вихопився з хати?.. на мене наче окропом линуло… Я почув страшенний лемент, ускочив у хату, з вас текла кров, ви лежали долі, і ви собі… свята матір божа! Наче на мене виллято цебер води з льодом… От таке то буває, як не доглянеш дитину. Боже милий! А що якби ви собі влучили в око… та й так же в праву руку! Зроду, — сказав я собі, — не допущу, щоб попав дитині до рук ніж, чи ножиці, чи щось гостре… Ще добре, що пан із панією на той час були виїхали… авжеж це буде мені на все життя моє пам'ять, — сказав я… Господи, господи! Мене ж могли зі служби звільнити, та я ж… Хай бог вам простить, нехороша дитино… Та слава богу, загоїлось чисто, тільки зостався той рубець.
Моор.
Я не розумію ні слова з того, що ти кажеш.
Даніель.
Та ну, ну! Ото був час! Не одну булочку, бісквіт чи цукерку я вам приносив. Я вас завжди найбільше любив. І пам'ятаєте ви, що ви колись мені сказали у стайні, як я посадив вас на панового гнідого і дозволив вам роз'їжджати по великій поляні? Даніель, — сказали ви, — ти будеш у мене за управителя і будеш їздити зо мною у кареті… а я ж засміявся і сказав, що коли бог мені дасть здоров'я, і ви не забудете старого слугу, то щоб дали, з ласки вашої, мені оту хатку, що давно вже стоїть порожня внизу під селом, а я тоді припас би відер з двадцять вина і господарював би під старість… смійтесь, смійтесь, кажу вам, паничу, ви самі себе виказали… я, мовляв, не знаю старого, я, мовляв, зовсім чужий, та ще й гордий… О, ви ж мій золотий хлопчик… Правда, трошки були легковажні, не гнівайтесь на слові… Така вже є молодість… Воно з часом виправляється.
Моор (обійняв його).
Так, Даніель! Я твій Карл, твій пропащий Карл! Де моя Амалія?
Даніель (починає плакати).
І мені ж, старому грішникові, ще й така радість… І покійний пан надаремно плакали!.. Тихо, тихо, білий череп, старі кості, зійдіть у могилу з миром! Мій пан і господар живий! Я бачу його на свої очі!
Моор.
І він додержить, що обіцяв… Візьми це, чесний старий, за того верхового коня. (Дає йому важкого гаманця). Не забув я старого чоловіка.
Даніель.
Що? Що ви робите? Це забагато, ви помилились. Моор.
Я не помилився, Даніель. (Даніель хоче впасти на коліна). Вставай! Скажи мені, де моя Амалія?
Даніель.
Радість божа! Радість божа! Ах, ти ж, серце моє!.. Ваша Амалія не переживе цього, вона помре з радощів.
Моор (прикро).
Вона не забула мене?
Даніель.
Забула? Що ви балакаєте? Забути вас… Щоб ви були та й бачили, що з нею зробилось, коли прийшла звістка про вашу загибель, і ваш брат цю звістку поширював.
Моор.
Що ти кажеш, мій брат? Даніель.
А так, ваш брат, милостивий пане, ваш брат, я вам колись про це розкажу, коли буде час… і як вона йому дала одкоша, коли він до неї сватався щокожного божого дня і хотів її зробити милостивою панією. Я побіжу, я побіжу скажу їй, принесу їй звістку. (Хоче бігти).
Моор.
Стривай, стривай, вона цього не повинна знати, ніхто цього не повинен знати, брат мій теж.
Даніель.
Ваш брат? Ні! Клянусь богом, він не повинен знати. Він не повинен!.. Та, може, він уже знає більш, ніж йому треба знати… О, я кажу вам, є лихі люди, лихі брати, лихі пани… але я не хотів би бути лихим слугою за всі скарби мого пана… Милостивий пан уважав вас за мертвого.
Моор.
Гм, що ти там бурчиш? Даніель (тихше).
А коли ви так несподівано воскресли… ваш брат був покійного пана єдиний наслідник…
Моор.
Старий!.. Що ти там бурмочеш між зубами, ніби якась потворна тайна прилипла до твого язика, яку ти не хочеш виказати, яку мусиш виказати? Кажи ясніше.
Даніель.
Але я краще гризтиму з голоду свої власні кістки, питиму власну свою сечу, ніж заробляти на розкішне життя убивством! (Вибіг).
Моор (збуджуючись від страшної паузи).
Обман! Обман! Як блискавка осяяла мені душу… Шахрайські штучки! Небо й пекло! Значить, не батько! Шахрайські штучки! Я убийця, розбійник, завдяки цим шахрайським штучкам. Він наговорив на мене… фальшував, ховав мої листи… а його серце було повне любові. О, я злощасний дурень… Його батьківське серце було повне любові… о, диявольські хитрощі! Мені треба було тільки стати перед ним на коліна… тільки заплакати щиро… О, я сліпий, сліпий дурень! (Б'ється об стіну). Я міг би бути щасливий… О, злодійське шахрайство! Щастя життя мого віднято від мене шахрайськими штучками! (Люто бігає взад і вперед). Душогуб і розбійник через шахрайські штучки… Він навіть не сердився. Він і гадки не мав проклинати мене на серці… О, потворо! Незрозуміла, огидна, гадюча потворо!
Косинський увіходить.
Косинський.
Ну, отамане, де ж ти подівся? Що таке? Я бачу, ти хочеш ще залишатись тут.
Моор.
Біжи! Сідлай коні. Поки сонце зайде, ми мусимо вже перейти кордон.
Косинський.
Жартуєш. Моор (тоном наказу).
Живо! Живо! Не барись! Іди! І щоб тебе не бачила ні одна душа! (Косинський вийшов).
Моор.
Треба тікати звідси. Я міг би піддатися гніву, а він же син мого батька… Брате, брате! Ти зробив мене нещасним навік, а я ж зроду тебе не образив. Це ти зробив не по-братськи… Користуйся плодами свого вчинку спокійно. Моя присутність більше не буде тобі заважати, правда, правда, це було не по-братськи. Я зникаю навік у темряві, і навіть смерть моя буде тобі невідома.
Косинський.
Коні осідлані. Можете їхати, коли охота.
Моор.
Чого ти так поспішаєш, чого так швидко? Невже я її не побачу більш? Косинський.
Ураз розсідлаю, коли ви накажете. Ви ж самі казали, щоб в одну мить.
Моор.
Ще раз, ще попрощатись. Я вип'ю усю отруту цього блаженства, а тоді… Косинський, ще десять хвилин, будеш там за стіною замку… І ми помчимо.
Амалія.
«Ти плачеш, Амалія?» І це він сказав таким голосом, таким голосом. Здавалося, що природа знову стала юна… Минулі весни любові почула я в тому голосі. Соловей свистав, як тоді… Квіти пахли, як тоді, і я була зомлівала в його обіймах!.. А! зрадливе, фальшиве серце! Ти хочеш виправдати зраду! Ні, ні! Геть з душі моєї, чужий образе… Я не зламала слова свого, мій єдиний! Геть з душі моєї, зрадливе безбожне бажання! У серце, де жив Карл, ні один син землі не може тепер увійти… Та чого це душа моя весь час мимоволі прагне до цього чужинця? Чого він так цікавиться портретом мого єдиного? Чи він часом не вічний супутник мого єдиного? «Ти плачеш, Амалія?»… О, я втечу, я втечу від нього! Ніколи око моє не побачить більше того чужинця!
Розбійник Моор увіходить дверима саду.
Амалія (здригнулась).
Що це, що це? Це стукнули двері? (Вона побачила Карла, схопилась). Він… Куди?.. Що?.. Я немов прикипіла до місця і не можу тікати. Не покидай мене, господи! Ні, ти не віднімеш у мене мого Карла! В душі моїй немає місця для двох богів, і я смертна дівчина! (Виймає портрета Карла). Ти, Карл, будеш мені оборонцем проти цього чужинця, що встряває в нашу любов, на тебе, на тебе дивитимусь я, ні погляду тому другому! (Вона сидить мовчки, не одриваючи очей від портрета).
Моор.
Ви тут, фрейлейн?.. Ви сумуєте?.. Сльоза упала на цей портрет. (Амалія не відповідає). А хто той щасливий, заради кого вогко срібляться в ангела очі? Чи дозволено мені на цього щасливця… (Він хоче глянути на портрет).
Амалія.
Ні… так… ні!
Моор (одсахнувся).
А… чи він заслужив на це обожнення? Чи заслужив?
Амалія.
Коли б ви його знали!
Моор.
Я заздрив би йому!
Амалія.
Обожнювали, хочете сказати. Моор.
О!
Амалія.
Ах, ви так би його любили… так багато, багато було в його обличчі… в його очах… у тоні його голосу, що так подібний до вашого… що я так кохаю…
Моор (утупив очі в землю).
Амалія.
Тут, де ви стоїте, він так часто стояв і біля нього та, що при ньому забувала про небо й землю… тут очі його ширяли по всій розкішній місцевості… Здавалось, природа сама відчувала той щедрий великий погляд і кращала від того без краю… Тут він зачаровував музикою своєю духів небесних… Тут з цього куща зривав він рози, і ті рози зривав він для мене… тут, тут він був у моїх обіймах, уста його на моїх горіли устах і квіти вмирали охоче під ногами тих, що кохались… Моор.
Його вже немає?
Амалія.
Він плаває бурхливими морями… любов Амалії пливе з ним… він блукає пісковими дикими пустинями… любов Амалії вкриває палючий пісок травою і сухі кущі квітами… полудень палить його непокриту голову, північні сніги морозять його ноги, грозовий град б'є його у виски, і любов Амалії заколисує його в бурях… Моря, горизонти, гори поміж мною і ним… але душі вириваються із гнилих в'язниць і стрічаються в раї любові. Ви сумуєте, граф?
Моор.
Слова любові оживляють моє кохання.
Амалія (зблідла).
Що? Ви любите іншу… лихо мені, що я сказала.
Моор.
Вона вважала мене за мертвого і пожертвувала мені вінець святої. Вона знає, що я блукаю в пустинях і тиняюсь в біді, і любов її летить крізь пустині і злидні до мене. І вона зветься Амалією, як ви, фрейлейн.
Амалія.
Як я заздрю вашій Амалії!
Моор.
О, вона нещасна дівчина; її любов — для пропащого… і навік залишиться без відгуку.
Амалія.
Ні, вона знайде його на небі. Кажуть, є кращий світ, де сумні звеселяться і коханці знайдуть одне одного.
Моор.
Так, є світ, де спадають усі покривала, і любов повертається знову жахливо… вічність зветься той світ… Моя Амалія — нещаслива дівчина. Амалія.
Нещаслива? А ви її любите?
Моор.
Нещаслива, бо вона мене любить. А що, як я душогуб? А що, фрейлейн, коли б ваш коханець за кожний поцілунок міг би похвалитися вам убивством. Лихо моїй Амалії. Вона нещаслива дівчина.
Амалія (весело пританцьовує).
О, я щаслива дівчина. Мій єдиний — як промінь неба, а небо — це милосердя і добрість! Він не міг би вбити муху… душа його так далека від кривавих думок, як ясний день від ночі.
Моор (повернувся лицем до кущів, не одриваючись дивиться в далину).
Амалія (співає і грає на лютню).
Гекторе, ти йдеш від мене, знаю,
Де Ахілла лютий меч чекає,
Щоб за друга взять твоє життя.
Хто буде дітей твоїх учити
Кидати списи і чесно жити,
Коли зринеш в вічне небуття?
Моор (мовчки бере лютню і грає).
Люба, дай мені ти списа бойового,
Відпусти мене на бойовище знову!
Він кинув лютню і вибіг.
П'ЯТА СЦЕНА
Ліс поблизу. Ніч. Старий поруйнований замок посередині.
Розбійники порозлягалися на землі.
Розбійники (співають).
Красти, бить, палить і різать
Наша справа, так сказать.
Завтра все одно повісять,
Нум сьогодні пить-гулять.
Ми вільним живемо життям,
Як жаби в ополонці,
Усупор бурям і вітрам,
Ліс темний за квартиру нам
І місяць нам за сонце.
Бог злодіїв Меркурій сам —
Наш друг і наш патрон це.
Сплюндруєм пана і попа
І знову в путь-дорогу.
А дбати про святі діла
Ми доручаєм богу.
І варт нам посмоктать того,
Для чого чарки роблять,
Одразу сил наберемось,
Та й пекла вже не боїмось,
Такі бо ми хоробрі.
Виття сплюндрованих батьків,
Скигління й лемент матерів
І плач покинутих дівчат
Для нас як музика звучать.
А! як вони під ножем стрибають,
Ревуть, як телята, як мухи вмирають!
Розваги кращої нема
У нас для серця і ума.
Колись та прийде смертний час,
А нам і діла мало:
Чорти, щоб не вхопили нас,
Намажем п'яти салом,
Ще раз на дорогу горілочки хильнем
І з господом богом до пекла підем.
Швайцер.
Уже ніч, а отамана все ще немає.
Рацман.
А він обіцяв рівно о восьмій годині бути вже тут.
Швайцер.
Коли щось з ним сталось… товариші, ми підпалимо замок і повбиваємо всіх до одного.
Шпігельберг (відводить Рацмана осторонь).
На два слова, Рацман.
Шварц (до Грімма).
Чи нам не послати розвідку? Грімм.
Не бійся за нього… він принесе таку здобич, що нам буде соромно.
Швайцер.
Попав пальцем у небо, клянусь катом! Він ішов не так, як ідуть на розбій. Чи ти забув, що він сказав, коли вів нас полями? «Коли хто вкраде хоч морковку з полів, і я про це дізнаюсь, — то тут він зоставить свою голову. Нехай я не буду Моор!..» Нам красти не можна.
Рацман (тихо до Шпігельберга).
До чого це все… кажи ясніше.
Шпігельберг.
Цс… цс… Не знаю, які в тебе і в мене поняття про свободу, що ми впряглись у воза, як воли, а самі весь час декламуємо про незалежність… це мені не до вподоби. Швайцер (до Грімма).
Що там витіває цей лепетень?
Рацман (тихо до Шпігельберга).
Це ти про отамана?..
Шпігельберг.
Та цить же! Цсс… У нього скрізь є вуха серед нас. Отамана? ти сказав? Хто його призначив на отамана, хіба ж він не сам собі прибрав це звання, яке мусіло б бути моє?.. Як, хіба для того ми ставимо на кін своє життя… чи для того ми піддались лихій долі, щоб мати щастя бути кріпаками раба?.. кріпаками, а ми ж могли жити, як князі… Клянусь богом, Рацман. Це не до вподоби мені.
Швайцер (до інших).
Так, про мене ти справжній герой — ганяти жаб у болоті… Та варт йому тільки чхнути, щоб ти втік від нього за тридцять земель. Шпігельберг (до Рацмана).
Так, і вже кілька років я думаю про це; треба, щоб стало інакше. Рацман, коли ти той, за кого я тебе вважав… Рацман… Здається мені, його смертна година пробила… Що? Тебе не зворушує навіть, коли ти чуєш голос визволення? Чи в тебе немає духу зрозуміти сміливий натяк?
Рацман.
А! сатано! Куди ти вплутуєш мою душу?
Шпігельберг.
Зачепило… добре! Іди за мною. Я запримітив, куди він пішов… Ходім. З двох пістолів рідко буває промах. А тоді… а потім ми будемо перші палити й душити. (Тягне його за собою).
Швайцер (скаженим рухом витягає свого ножа).
А, бестіє! Ти нагадав мені про богемські ліси. Це ж ти, боягузе, почав сіпатись, коли сказали, що ворог наступає. Тоді я поклявся своєю душею… Умри, душогубе! (Він заколов його). Розбійники (заворушились).
Ріжуть, ріжуть… Швайцер, Шпігельберг, розбороніть їх.
Швайцер (кидає на нього ножа).
От… тепер подихай там… Спокійно, товариші, займайся кожен своїм ділом… Ота бестія завжди сичала на отамана, а в самого ж немає й одного рубця на тілі… Ще раз вам скажу, заспокойтеся… Ну, й наволоч… Іззаду хотів націляти людей! Іззаду!.. Чи ж для того ми сходили потом і кров'ю, щоб пропадати як собаки? Ну й бестія! Чи ми для того живем в огні і диму, щоб подохнути, як смердючі пацюки?
Грімм.
Але якого чорта, хлопче, що там було поміж вами? Отаман буде казитись.
Швайцер.
То моя справа… А ти, сучий сину! (до Рацмана). Ти ладився йому пособляти? Ти!.. Забирайся геть з очей моїх! Отакий був той Шуфтерле: за те ж його й повішали у Швейцарії, як йому пророкував отаман… (Постріли).
Шварц (схопився).
Чуєш? З пістоля! (Ще один постріл). Ще один! Голла! Отаман!
Грімм.
Терпіння. Він має вистрелити тричі! (Чути ще один постріл).
Шварц.
Це він!.. це він!.. Готуйся, Швайцер!.. ми маєм відповідати! (Вони стріляють).
Моор і Косинський увіходять.
Швайцер (їм назустріч).
Здоров був, отамане мій!.. Я щось тут накоїв, поки тебе не було. (Він підвів його до трупа). Ти розсуди мене з ним. Він хотів тебе вбити ззаду. Розбійники (розгублено).
Кого? Отамана?
Моор (довго дивиться на мертвого, тоді прикро).
О, незрозумілий перст мстивої Немезіди… це ж він намовляв мене, співав мені пісню сирени… Посвяти цього ножа темній богині помсти! Це не ти зробив, Швайцер!
Швайцер.
Клянусь богом! я це зробив і, клянусь чортом, це не найгірше з того, що я зробив за свого життя! (Сердито виходить).
Моор (роздумуючи).
Я розумію. Небесний керманич… я розумію… листя паде з дерев і моя осінь надходить… приберіть його геть з очей моїх! (Виносять труп Шпігельберга).
Грімм.
Який буде наказ твій, отамане… що нам далі робити? Моор.
Скоро… Скоро все завершиться… дайте мені мою лютню… Я сам себе втратив, побувавши там… Мою лютню, кажу я. Мені треба заколисати себе, щоб сила моя повернулась… залиште мене самого.
Розбійники.
Уже північ, отамане.
Моор.
Але то були лише театральні сльози… Я мушу почути пісню римлян, щоб дух мій збудився від сну… Лютню дайте сюди… Північ, кажете ви?
Шварц.
Скоро й північ мине. Сон тяжить на нас, як залізо. Три дні ми не спали.
Моор.
Значить сцілющий сон заплющує очі і злодіям? Чому він тікає від мене? Я зроду не був боягузом чи мерзотником… Лягайте спати. Завтра рано рушаємо в путь.
Розбійники.
Добраніч, отамане! (Вони лягають на землю і засипають).
Глибока тиша.
Моор бере лютню і грає.
(Брут).
Будь здоровий, краю супокою,
Римлянина ти останнього прийми:
Від Філіппі, з поля злого бою
Я прийшов до тебе у пітьмі.
Касій! Де ти? — Рим конає,
Мій братерський легіон поліг.
То прийми мене, смертельний краю!
— Брут не хоче жити на землі.
(Цезар).
Хто, чия це постать нездоланна
В межигір'я мертве і бліде
Сходить? О, коли це не омана,
Бачу я — то римлянин іде.
Сине Тібра! Як живе на світі
Місто семигоряне моє?
Як мені доводилось тужити,
Що воно без Цезаря живе!
(Брут).
А! це ти, що двадцять третю рану
Мертвий переніс на цей поріг.
Не виходь з смертельного туману,
Гордий мрійнику! Бо ти — не переміг!
— На залізнім олтарі свободи
Ще курить остання кров моя,
Наді мною Рим сльозами сходить,
В Рим тобі немає вороття!
(Цезар).
О! удар останній твій, о, Бруте!
І ти, Брут — і ти!
Син — я батько твій — твоєю мала бути
Вся земля аж до оцих пустинь.
Йди ж! Гукай перед воротами глухими,
Що найпершим став у Римі
Брут, коли отця свого убив.
Йди. Тепер ти знаєш, що мене тримало
Досі на цім березі одчаю.
Може і цього тобі замало?..
В путь!
— Керманичу нічний, одчалюй!
(Брут).
Стій, отець!.. На тій землі погиблій
Тільки одного я знав,
Що до Цезаря великого подібний:
Зараз сином ти його назвав.
Подолати Рим міг тільки Цезар,
Тільки Брут міг визволити Рим,
Мені дар тирана непотрібний,
Там, де Брут, — умерти має Цезар,
Брутові не по дорозі з ним!
Моор.
Хто може мені поручитись?.. Темрява скрізь… Заплутані лабіринти… без виходу… нема провідної зорі… а що, коли всьому кінець після смерті… всьому кінець, як у ляльковій п'єсі… Але для чого ж палюча жадоба до щастя? Для чого ідеал, все одно недосяжний? Відкладання недовершених мрій?.. Коли слабий натиск на цю мізерну штучку (тримаючи пістоля перед обличчям) рівняє дурня до мудрого… героя до боягуза, прекрасну людину до злодія? Адже у бездушній природі така надзвичайна гармонія, і чому це такий дисонанс для всього, що має розум?.. Ні! Ні! Ще є щось за смертю, бо я ще не був щасливий.
Ви думаєте, я буду тремтіти? Душі тих, що я вбив! Я не буду тремтіти!
(Тремтить)… Ваше злякане скавчання перед смертю, ваше чорно-синє обличчя… ваші чорні глибокі рани, то все ланки одного незламного ланцюга нашої долі і примикають другим кінцем до моїх святкових днів, до примхи моїх няньок і вихователів, до характеру мого батька, до крові моєї матері…
(Його трусить). Для чого Перілл мій зробив із мене вола, щоб людство пеклося в моєму розпеченому череві?
(Він приставляє пістоля до лоба). Час і вічність прикуті одне до одного єдиною миттю!.. Ключ жахливий, що замикає за мною в'язницю життя і одкриває, розверзає передо мною домівку вічної ночі. Скажи мені… О, скажи мені, куди… куди ти мене поведеш?.. Чужі, ніким не бачені краї… От людина охляває від цього образу, слабне потуга конечного і фантазія, пустотлива мавпа, показує легковірним нам химерні картини… Ні, ні, мужчина не може спинятись… Чим хочеш будь, неназванна потойбіч… Коли тільки
зі мною зостанеться моє я… Чим хочеш будь, аби тільки себе я взяв із собою… Зовнішні речі, то тільки
полуда на людині… Я сам своє небо і своє пекло. Коли б ти тільки зоставила мені, мені самому згорілий світ, тобі непотрібний, де вічна ніч і вічна пустиня, і більше немає нічого!.. Тоді я населив би мовчазну пустку своєю фантазією і мав би вічне дозвілля, щоб розплутувати складний образ уселюдського лиха… Чи ти поведеш мене через нові й нові народження і через нові й нові сцени нещастя… ступінь за ступнем… аж до загибелі? Чи зможу я нитки життьові, що тчуться для мене там, розірвати так само легко, як тут?.. Ти можеш зробити мене нічим… Цю свободу ти не можеш у мені відняти…
(Він набиває пістоля, раптом він спинився). А що, коли я вмираю від страху перед муками життя?.. Невже я дам нещастю перемогти себе?.. Ні, я витерплю все.
(Шпурляє геть пістоля). Моя гордість переможе всі муки. Я маю життя довершити!
(Він стає чимраз похмуріший).
Герман скрадаються лісом.
Герман.
О! О! Страшно кричать сичі… Там у селі пробило дванадцять… добре, добре… злодії сплять… в цім лісі нема ні душі. (Підходить до замку і стукає). Виходь сюди! нещасний жителю башти… твій обід готовий!
Моор (тихо відступаючи).
Що це значить?
Голос (із замку).
Хто там стукає? Гей? Це ти, Герман, мій вороне?
Герман.
Це я, Герман, твій ворон. Підійди до грат і їж! (Кричать сови). Страшно співають твої сусіди, старий… Ну, що, смачно?
Голос.
Був дуже голодний. Дякую тобі, що послав мені ворона, за хліб у пустині… А як поживає моя люба дитина, Герман? Герман.
Тихо… слухай… шум, наче люди хропуть. Ти не чуєш нічого?
Голос.
Що? Ти щось чуєш?
Герман.
Я чую, як вітер зітхає щілинами башти… нічна музика, від якої цокотять зуби і руки німіють… слухай, ще раз… все здається мені, що я чую хропіння… в тебе тут є компанія, старий. У-у-у-у!
Голос.
Ти щось бачиш?
Герман.
Прощавай!.. прощавай!.. страшна ця містина… спускайся назад у льох… на небі той, хто тобі пособить, за тебе помститься… проклятий син! (Хоче тікати). Моор (виходить).
Стій!
Герман (кричить).
О, лихо!
Моор.
Стій, кажу я.
Герман.
Лихо, лихо, лихо! Тепер все пропало!
Моор.
Стій! Кажи! Хто ти такий? чого тобі тут треба?
Герман.
Згляньтесь! О, згляньтесь, милостивий пане… одне тільки слово дайте сказати перед тим як убивати мене. Моор (виймаючи шпагу).
Я слухаю!
Герман.
Я знаю, ви мені це заборонили під страхом смерті… Я не міг інакше… не міг… єсть бог у небі… там рідний ваш батько… Мені було шкода його… Тепер убийте мене…
Моор.
Тут є якась тайна! Скоріше! Кажи, я хочу все знати!
Голос (із замку).
Лихо, лихо! Чи це ти, Герман, ти сам говориш? З ким ти балакаєш, Герман?
Моор.
Там ще хтось є?.. Що тут діється? (Біжить до башти). Це полонений, якого зреклися люди?.. Я розіб'ю його кайдани. Голос! Ще раз! Де вхід? Герман.
О, згляньтеся, пане!.. Не йдіть далі, пане… заради милосердя, пройдіть мимо! (Застує йому дорогу).
Моор.
Замкнуто на чотири замки! Геть!.. Я випущу його… зараз уперше допоможи мені, злодійське мистецтво! (Він виймає одмички і одчиняє двері з гратами. Спід землі виходить старий, виснажений, як кістяк).
Старий.
Згляньтесь з нещасного! Згляньтесь!
Моор (злякано одсахнувся).
Це мого батька голос!
Ст. Моор.
Дякую тобі, господи! Прийшов час визволення! Моор.
Душа старого Моора, що потурбувало тебе у твоїй могилі? Чи ти потяг за собою на той світ гріх, який не пускає тебе пройти через райські ворота? Я замовлю заупокійні меси, щоб відіслати твій дух туди, куди тобі треба! Чи ти закопав отут у землі золото вдовиць і сиріт, що ти гасаєш тут, виючи о північній годині? Я вирву підземні скарби з пазурів дракона, хоч би він плював на мене полум'ям і вишкіряв страшні свої зуби проти моєї шпаги. Чи ти прийшов на мій запит розгадати мені загадку вічності? Кажи, кажи! Я не маю страху.
Ст. Моор.
Я не привид. Торкни мене. Я живу. О, живу жахливим, лихим життям.
Моор.
Що? Тебе не поховали?
Ст. Моор.
Мене поховали… тобто: дохла собака лежить у склепі моїх дідів; а я три місяці сохну у цім підземнім льохові, куди не доходить ні один промінь, не віє тепле повітря, ні один друг не прийде, де дикі ворони крячуть і виють нічні сови…
Моор.
Небо і земле! Хто це зробив?
Ст. Моор.
Не проклинай його… це зробив мій син Франц.
Моор.
Франц? Франц? О, вічний хаосе!
Ст. Моор.
Коли ти людина і коли в тебе людське серце, то вислухай ти, що визволив мене, про нещастя батька, яке йому заподіяли його сини… Вже три місяці, як я кричу до цих німих кам'яних стін, і тільки порожня луна відгукується на мій плач. Отже, коли ти людина і коли в тебе людське серце…
Моор.
Дикі звірі повиходять із печер, почувши таке благання.
Ст. Моор.
Я саме лежав, я тільки почав видужувати від тяжкої хвороби, до мене привели чоловіка, який розповів мені, що мій первенець умер після бою, і приніс його меч, окроплений його кров'ю, і слова його прощання і те, що моє прокляття його погнало у бій, у смерть, у одчай.
Моор (прикро відвернувся від нього).
Все ясно!
Ст. Моор.
Слухай далі. Я зомлів, почувши цю звістку. Мабуть, мене вважали за мертвого, бо коли отямився, то вже лежав на ношах, завинений у простиню, як мрець. Я постукав у вічко наді мною, воно розкрилось, була глупа ніч, мій син Франц стояв переді мною… Як? — гукнув він жахливим голосом, — чи ти житимеш вічно?.. І вічко відразу закрилось. Від цих слів я знову утратив свідомість; коли я прокинувся знов, я почував, що труну підіймають і везуть кудись довго, довго. Нарешті її знову розкрили… Я стояв біля входу у цей льох, мій син переді мною і той чоловік, що приніс мені скривавлений меч мого Карла… Десять разів обіймав я його коліна і просив, і благав, і обіймав коліна, і заклинав його… Благання батькові не дійшли до його серця. Вниз це опудало! — загримів він. Він досить пожив на світі! І от мене зіпхнули немилосердно вниз, і мій син Франц замкнув за мною грати.
Моор.
Цього не може бути. Не може бути! Ви мабуть помилились.
Ст. Моор.
Може я помилився. Слухай далі, тільки не гнівайся! Так лежав я двадцять годин, і ні одна душа не згадала мене в біді. І ніхто з людей ніколи не ходив у цю пустку, бо є легенда, що примари моїх дідів блукають у цих руїнах, бряжчать кайданами і в північну годину співають мертвих пісень. Нарешті я почув, як знову одчиняються двері, цей чоловік приніс мені хліб і воду і розповів мені, що мене засуджено на голодну смерть, і він рискує своїм життям, приносячи мені їжу. Так я жив з бідою ці довгі дні… Але вічний холод… гнилий запах мого власного посліду… безмежне горе… сили покинули мене, тіло моє висохло; тисячу разів я слізно благав у бога смерті, та, мабуть, не сповнилась ще міра моєї кари… Чи може ще радість якась на мене чекає, що я чудом якимось ще живу. Але я страждаю справедливо… Мій Карл, мій Карл… А в нього ж і волосся ще не посивіло…
Моор.
Годі. Вставай! Ви, колоди! Дубові пні! Ви нечутливі, сонниві барани! Вставай! Чи ніхто з вас не прокинувся? (Він стріляє з пістоля над головами розбійників). Розбійники.
Гей, голла, голла! Що таке?
Моор.
Чи вас ця історія не розворушила зі сну? Мертвий міг би збудитись! Дивіться, дивіться ж! Світові закони зробилися іграшкою. Розірвано природні зв'язки, відродився старий спір, син убив свого батька!
Розбійники.
Що він каже, отаман?
Моор.
Ні, ні, не вбив! Це слово занадто м'яке для того, що сталось. Син тисячу разів колесував, садив на палю, катував, здирав шкуру з батька! І ці слова занадто людяні… Від цього засоромився б гріх, цього злякався б людоїд, до цього звіку не додумався диявол… Син свого власного батька… О, дивіться, дивіться ж! Він зомлів… У цей льох… син свого батька… Холод… голизна… голод… спрага… О, дивіться, дивіться ж! Це мій власний батько, я признаюся.
Розбійники (підбігають, оточують старого).
Твій батько? Твій батько?
Швайцер (шанобливо підходить і схиляється перед ним).
Батьку мого отамана, я цілую твої ноги, ти можеш розпоряджати моїм ножем.
Моор.
Помста, помста, помста, за тебе! Страшно скривджений, знеславлений старий! Отак розриваю я навіки братерський зв'язок! (Він розриває свою одежу зверху донизу). Так проклинаю я кожну краплю братерської крові перед лицем вічного неба! Слухайте мене, місяцю й зорі! Слухай мене, нічне небо, ти, що дивилося на нечуване діло! Слухай мене, тричі жахливий боже, що керуєш там, нагорі, понад місяцем, і караєш і мстишся над зорями і світиш вогнем уночі! От я став на коліна, от простягаю я три пальці у темряву ночі… от я присягаюсь, і хай природа викине мене з лона свого, як єхидну бестію, коли я зламаю цю присягу! Я присягаюсь не бачити денного світла, поки кров отцеубийці, проллята на це каміння, не зійде парою до сонця. (Він устав).
Розбійники.
Це сатанинська справа! І кажуть ще, що ми злодії. Ні, клянемось драконом, до цього ми ще не дійшли!
Моор.
Так, і клянусь передсмертним зітханням тих, що колись умерли під вашим ножем, тих, кого пожер вогонь і кого розтрощила, упавши, моя башта… жодної думки про убивство чи грабунок не буде у вашій душі, поки одежа ваша не буде червона від крові проклятого… Вам, мабуть, і не снилось, що ви є рука найвищого правосуддя? Заплутаний вузол нашої долі розв'язаний! Сьогодні, сьогодні невидима сила зробила благородним наше ремество! Моліться перед тим, хто вам приділив цю високу долю, хто привів вас сюди, хто призначив вас на страшних ангелів вищого суду! Скидайте шапки! На коліна! І встаньте освячені! (Вони стають на коліна).
Швайцер.
Наказуй, отамане! Що тепер ми маємо робити?
Моор.
Вставай, Швайцер, і доторкнись цього священного волосся. (Він підвів його до батька і дає йому в руку прядку волосся). Ти пам'ятаєш, як ти розколов голову богемському солдатові, коли він замахнувся наді мною шаблею, а я, захеканий, виснажений, вже не міг стояти на ногах? Тоді я обіцяв тобі нагороду, яку дають царі; я досі не міг відплатити тобі ні разу.
Швайцер.
Ти обіцяв мені, то правда, але все одно я вічно буду винний тобі.
Моор.
Ні, тепер я розплачусь, Швайцер, ще ні один смертний не мав такої честі, як ти!.. Помстись за мого батька! (Швайцер устає).
Швайцер.
Великий отамане! Ти вперше в житті дав мені гордість! Наказуй! Де, як, коли я маю його вбити?
Моор.
Дорога кожна хвилина, ти мусиш поспішати. Вибери собі найкращих із банди, веди їх просто до замку господаря, виволочи його з ліжка, якщо він спить або віддається розпусті, витягни його з бенкету, коли він п'яний, одірви його од розп'яття, якщо він молиться перед ним на колінах! Але я кажу тобі, ти добре запам'ятай це, ти приведеш його сюди до мене живого. Я розірву на шматки і віддам на потраву голодним шулікам того, хто подряпає йому шкуру чи зніме хоч волос з його голови! Він мусить тут бути цілий, і коли ти приведеш його живим і незайманим, то я тобі дам мільйон у нагороду. Рискуючи життям своїм, я украду у короля цей мільйон, а ти будеш вільний, як вітер… Ти зрозумів мене, поспішай! Швайцер.
Досить, отамане! Ось тобі моя рука: або до тебе повернеться двоє, або ні один! Ходім, пособники помсти моєї! (Він виходить з загоном).
Моор.
Решта хай розсипається в лісі… Я залишаюсь.
