Розбійники/V

by Фрідріх Шіллер

◀ Четвертий акт

Розбійники Фрідріх Шіллер пер.: М. Йогансен П'ятий акт

Примітки ▶

Київ: Державне літературне видавництво, 1936

П'ЯТИЙ АКТ

 

ПЕРША СЦЕНА

 

У перспективі багато кімнат. Темна ніч.
Даніель увіходить з ліхтарем і подорожнім клунком.

Даніель.

Прощай, рідний дім… Я бачив тут багато доброго і любого, поки ще був живий покійний пан… Я ще раз оплакую твої кості, що зогнили давно! От чого він вимагає від старого слуги… Це був притулок сиріт і покинутих, а твій син з нього зробив дім убивства… Прощавай, добра підлого! Як часто старий Даніель замітав тебе.. Прощавай, люба пічко! старому Даніелеві тяжко з тобою розлучатись… Він так звик до всього цього… Боляче буде тобі, старий… але бог хай боронить мене від обману і хитрощів вражої сили… Без нічого прийшов я сюди… без нічого звідси іду… але я врятував свою душу… (Він хоче йти).

Франц убігає. Він у шлафроці.

 

Даніель.

Поможи мені, боже! Пан! (Він загасив ліхтар).

Франц.

Зрада! Зрада! Духи вирвалися з гробу… Царство мертвих, збуджене з вічного сну, гримає до мене! Убийце, убийце! Хто це там?

Даніель (боязко).

Поможи, свята матір божа! Це ви, милостивий пане, так страшно кричите в коридорі, що підхоплюються всі, хто сплять.

Франц.

Хто сплять? Хто вам сказав спати? Геть! Запали світло! (Даніель вийшов, увіходить другий служник). Щоб ніхто не спав у цій годині! Ти чуєш? Щоб усі встали… Озброєні… Всі рушниці щоб були напоготові!.. Ти бачив, як вони маяли над коридором?

Служник.

Хто, милостивий пане?

Франц.

Хто, йолопе, хто? Ти так холодно, глухо кажеш «хто?», коли вони мене схопили за горло? Хто, ослина голово, хто?

Служник.

Оце тільки сторож вигукував другу годину.

Франц.

Як? Чи ця ніч не скінчиться до судного дня? Ти не чуєш ніякого гуркоту поблизу? Переможного крику? Тупоту коней, що летять у галоп? Де Карл?.. Я хотів сказати: де граф?

Служник.

Я не знаю цього, мій господарю.

Франц.

Ти не знаєш? Ти теж у змові з ним? Я видеру серце твоє із грудей за твоє прокляте «не знаю»! Геть! Біжи по пастора!

Служник.

Милостивий пане!

Франц.

Ти щось бурмотиш? Ти вагаєшся? (Служник поспішно вибігає). Що? Уже й холопи мої повстають! Небо й пекло! Усе проти мене в змові.

Даніель (приходить з ліхтарем).

Господарю мій…

Франц.

Ні, я не тремчу, це був тільки сон! Ще мертві не воскресають… Хто каже, що я зблід і тремчу? Мені так легко й так гарно!

Даніель.

Ви бліді, як смерть, ваш голос тремтить і заникується.

Франц.

У мене лихоманка. Коли прийде пастор, то скажеш, що в мене лихоманка. Треба буде мені завтра пустити кров, скажеш пасторові.

Даніель.

Може дозволите мені накапати бальзаму на цукор?

Франц.

Так, на цукор. Пастор не одразу прийде. Мій голос тремтить і заникується, накапай бальзаму на цукор.

Даніель.

Дайте мені ключі, я візьму внизу у шафі…

Франц.

Ні, ні, ні! Залишайся! Або я піду з тобою! Ти бачиш, я не можу зоставатися сам, я міг би, ти ж бачиш… зомліти… коли я залишуся сам. Не треба, не треба! Воно й так пройде, ти залишайся.

Даніель.

О, ви серйозно хворі.

Франц.

О, так, так, у цьому вся справа… а хвороба запаморочує мозок і викликає химерні, скажені сни… Сни ж нічого не значать. Правда, Даніель? Сни ж бувають від шлунку, і сни нічого не значать… Мені оце снився веселий сон. (Він зомлів).

Даніель.

Єзус Марія! Що це? Георг! Конрад! Бастіан! Мартин! одгукніться ж! (Трусить його). Єзус Марія! Отямтеся ж! А то ще й вийде, що він умер через мене. Боже, зглянься з мене!

Франц (напівсвідомий).

Геть… геть… що ти трусиш мене, огидний скелете? Ще ж мертві не воскресають!

Даніель.

Ой, лихо мені! Він збожеволів.

Франц (мляво підводиться).

Де я?.. Це ти, Даніель? Що я сказав? Не зважай ні на що! Я збрехав, що б там не було… Підійди ж, поможи встати! Це я знепритомнів… бо я… бо я… не виспався.

Даніель.

Якби хоч Іоганн прийшов… я гукатиму на поміч, я покличу лікарів.

Франц.

Залишайся! Сідай коло мене на цій канапі… Так, ти чоловік розумний, добрий чоловік. Я, тобі розкажу.

Даніель.

Не зараз, колись іншим разом. Я вас покладу на ліжко. Вам потрібний спокій.

Франц.

Ні, я прошу тебе, дай я тобі розкажу, щоб ти посміявся з мене як слід… Так от, мені снилось, що я був на пишному бенкеті, у мене прекрасний був настрій, і я лежав хмільний на траві у садку, коли раптом… це було опівдні… раптом… кажу ж тобі, посмійся з мене як слід!..

Даніель.

Раптом?

Франц.

Раптом неймовірний грім ударив мене у вуха, я підвівся, здригаючись, і от я ніби побачив, як весь горизонт запалав колосальним полум'ям, і гори, і ліси, і міста розтопилися, немов віск у печі, і ураган, виючи, знищив море, небо й землю. І от загуло, як з мідних сурм: земле, віддай своїх мертвих; віддай своїх мертвих, море! І голі поля почали тріскатись і викидати черепи і ребра, і щелепи, і кості, і вони з'єднувалися в людські тіла і котилися безмежним живим потоком. І от я глянув угору, і от я стояв коло підніжжя громового Сіная і підо мною і надо мною юрбилися юрби, а вгорі на чолі Сіная на трьох вогненних тронах троє, від погляду яких тікало усе, на цім світі створене…

Даніель.

Це ж чисто портрет судного дня.

Франц.

Правда ж, дурне верзіння? І от вийшов один, як зоряна ніч, і в руці в цього було залізне кільце, і він держав його між сходом і заходом і сказав: «Вічне, святе, справедливе, правдиве! Є тільки одна правда, є тільки одна чеснота! Лихо, лихо, лихо гробакові, що сміє сумніватись!..» Тоді вийшов другий, він мав у руці блискуче дзеркало, він держав його між сходом і заходом і сказав: «це дзеркало є істина; спадають лицемірство і маски…» Тоді я злякався, і всі люди, бо ми бачили: у страшному дзеркалі гадючі одбивались, тигрові, леопардові обличчя… Тоді вийшов третій. В руці у нього залізні були терези, він держав їх між сходом і заходом і сказав: «підійдіть сюди, діти Адамові… я зважую мислі на терезах мого гніву, я важу діла лютою вагою моєї помсти…»

Даніель.

Боже, зглянься з мене!

Франц.

Всі стояли бліді, як сніг. Страшне чекання калаталося в кожного в грудях, і от я ніби почув своє ім'я, перше назване громами гори, і мозок захляв у костях моїх, і я клацав зубами. І от задзвеніли терези, загриміли скали, і почали йти години одна по одній повз ліву чашу терезів, і одна по одній вкидали туди смертні гріхи.

Даніель.

О, бог хай простить вас.

Франц.

Він не простив… Уже виросла ціла гора на чаші, але друга, повна крові спасителя, все ще переважувала її… Нарешті прийшов старий чоловік, зігнутий лихом, кусаючи себе в руку від лютого голоду, всі очі боязко відвернулись від чоловіка, я впізнав його. Він одрізав пасмо свого срібного волосся, кинув його на чашу гріхів, і от вона пішла вниз, униз, у безодню, а чаша спокути злетіла високо вгору!.. Тоді я почув голос зі скал: «Милосердя, милосердя усім грішникам на землі, і тим, що в безодні! Ти один засуджений… ⁣» (Глибока пауза). Ну, чого ж ти не смієшся?

Даніель.

Як я можу сміятись, коли мороз проймає мене? Сни від бога.

Франц.

Тьфу на тебе! Тьфу на тебе! Не кажи цього. Назви мене дурнем, тупим забобонним дурнем! Зроби це, любий Даніель, я прошу тебе. Добре посмійся з мене.

Даніель.

Сни нам — від бога. Я молитимусь за вас.

Франц.

Ти брешеш, кажу я. Іди цю ж мить, біжи, лети, одшукай пастора, скажи, щоб поспішав, щоб поспішав; але я кажу тобі — ти брешеш.

Даніель (виходячи).

Милосердя боже на вас!

Франц.

Хлопська мудрість, хлопський страх!.. Ще ж невідомо, чи згадається колись минуле, або чи є всевидюще око на небі… Гм, гм, хто це мені підказав? Чи є хтось, хто помститься на небі?.. Ні, ні! Так, так, щось жахливо сидить мені: є хтось, хто помститься на небі. Цієї ж ночі мене поведуть до того, хто помститься на небі! Ні, кажу я… жалюгідна схованка, куди хоче втекти боягуз… Пустиня, пустка, нема нічого там за зорями… А коли щось є? Ні, ні! Немає нічого! Я наказую, щоб не було нічого! А коли все ж таки є, лихо тобі, коли там тобі врахується, коли тобі ще цієї ночі врахується! Що це проймає мене аж до костей?.. Умерти! Чом це слово так чіпляється до мене? Відповідати перед тим, чия помста там над зорями… І коли він справедливий, вдовиці і сироти, пригноблені, замучені скиглять до нього, і коли він справедливий?.. за що вони страждали? для чого ти з них знущався?..

Пастор Мозер увіходить.

 

Пастор Мозер.

Ви посилали по мене, шановний пане. Я дуже здивований. Це вперше в моїм житті! Чи ви збираєтесь кепкувати з релігії, чи ви вже починаєте тремтіти?

Франц.

Кепкувати чи тремтіти, зважаючи на те, яку ти мені даси відповідь… Чуєш, Мозер, я доведу тобі, що ти дурень, чи що ти хочеш зробити дурнів із тих людей? А ти мені будеш відповідати. Чуєш? Ти будеш мені відповідати життям своїм.

Мозер.

Ви викликаєте вищого від мене перед свій суд. Вищий колись дасть вам відповідь.

Франц.

Тепер я хочу знати, тепер, зараз, щоб не зробити непростимої дурниці, звертаючись в біді до хлопського ідола. Я часто тобі гукав за склянкою бургундського вина: «Нема бога!» Тепер я кажу тобі серйозно: його немає! Ти мусиш спростовувати це всією зброєю, яка в тебе є, але я здмухну її одним подихом.

Мозер.

Якби ти так легко міг здмухнути грім, що стопудовою вагою паде на твою горду душу. Цей усезнавчий бог, якого ти, дурень і злочинець, нищиш серед того, що він створив, не потребує оборони смертних уст. Він так само великий у твоїх злочинствах, як і в посмішці переможної чесноти.

Франц.

Прекрасно, піп. Таким ти мені подобаєшся.

Мозер.

Я стою тут з доручення вищого господаря і розмовляю з гробаком, таким, як я, якому й не хочу подобатись. Правда, це було б чудо, якби я міг переконати твою уперту злобу… Але коли така тверда твоя певність, для чого ти покликав мене? Скажи мені, для чого ти покликав мене серед ночі?

Франц.

Бо мені нудно і навіть гра в шахи мене не розважає. Я розважатимусь тим, що буду гризтися з попом. Ти мене не злякаєш вигаданими страхами. Я знаю, що на вічність надіються ті, кому тут не пощастило; але вони гірко розчаруються. Я завжди читав, що наше існування залежить від кровобігу і з останньою краплею крові щезають думки і дух. Дух супроводить усі слабості тіла, значить, він пропаде, коли тіла не буде, він зникне, коли тіло згниє. Нехай крапля води потрапить у твій мозок, і от у житті твоїм настане раптова пауза, що межує з небуттям і далі може перейти в смерть. Почування — це вібрація струн, і зламаний клавір не може звучати. Коли я поруйную усі свої замки, коли розіб'ю цю Венеру, то де буде їх краса і симетрія? Так от така ж і твоя несмертельна душа.

Мозер.

Це філософія вашого одчаю, але ваше власне серце, яке при цій думці, здригаючись, калатається в грудях, спростовує вас. Єдине слово: ти мусиш умерти! — розриває павутиння цих доказів!.. Я пропоную вам пробу: коли ви перед смертю не втратите стійкості, коли ваші погляди вас і тоді не покинуть — то ваша правда; коли ж у вас буде хоч найменший страх перед смертю — лихо вам! Ви самі себе обдурили.

Франц (збентежено).

Коли в мене буде страх перед смертю?

Мозер.

Я бачив чимало таких нещасних, що до цього моменту змагалися з істиною, але перед смертю обман розкривається. Я буду стояти коло вашого ліжка, коли ви будете вмирати… — Я охоче подивився б, як умирає тиран… — Я стоятиму коло вас і буду дивитись вам просто в вічі, коли лікар візьме вашу пітну холодну руку і не відчує слабий завмерлий пульс, подивиться на вас і, знизавши плечима, скаже страшні слова: «Людська поміч вам не потрібна». Дивіться ж, о, дивіться ж, щоб вам не було тоді, як Річардові або Неронові.

Франц.

Ні, ні!

Мозер.

І це «ні» тоді зробиться жахливим «так»… Внутрішній суд, який ви не можете підкупити скептичним роздумуванням, збудиться тоді і судитиме вас. Але це буде пробудження таке, як у того, кого заживо поховано на цвинтарі; це буде каяття самогубця, коли він не завдав собі смертельного удару і не може його вернути; то буде блискавка, що враз спалахне над темрявою всього вашого життя, це буде один погляд, і коли ви й це витримаєте, значить, була ваша правда.

Франц (схвильований ходить по кімнаті).

Попівський мотлох! Попівський мотлох!

Мозер.

Тоді вперше мечі вічності пронижуть вашу душу і тоді вперше буде запізно… Думка про бога збуджує, страшного сусіду, він зветься суддя. Бачите, Моор, життя тисяч людей було у вашій долоні, і з тисячі дев'ятсот дев'яносто дев'ять ви зробили нещасними. Вам не вистачає тільки римського царства для того, щоб бути Нероном, тільки Перу, щоб бути Пізарром. Невже ж ви думаєте, бог допустить, щоб один чоловік хазяйнував у своїй державі, як лютий тиран, і перевертав усі закони? Невже ви думаєте, що ці дев'ятсот дев'яносто дев'ять існують для того, щоб пропасти, щоб бути іграшкою вашої сатанинської гри? О, не думайте цього, кожна хвилина, яку ви їм відібрали, кожна радість, яку ви їм отруїли, довершеність, до якої ви їх не допустили, всі вони будуть правити з вас, і коли ви зумієте дати відповідь, Моор, — значить, була ваша правда.

Франц.

Годі! Ні слова більше! Чи ти хочеш, щоб я скорився твоїм темним витівкам?

Мозер.

Знайте, людська доля чудесно, вірно зрівноважена. Та чаша терезів, що опускається в цім житті, підійметься в іншім, і та, що підіймається тут, опуститься там, але те, що тут було тимчасовим стражданням, буде там вічною радістю; що тут було тимчасовою радістю, там буде вічним одчаєм.

Франц (дико наступаючи на нього).

Щоб тебе громом побило, ти брешеш! Я вирву брехливий язик з твого рота!

Мозер.

Ви вже почуваєте вагу істини? Так скоро? Ще ж я не дійшов до доказів. Я ще доведу вам…

Франц.

Мовчи! Іди в пекло з своїми доказами! Душа зникає, кажу я тобі, не хочу слухати твоїх доказів.

Мозер.

Тим то скиглять духи безодні, але той, що на небі, хитає головою. Чи ви гадаєте втекти від помсти судді в порожню пустиню вічного нічого? Чи ви будете в небі — він там. Чи ви сховаєтесь в печері — він знову там. І коли б ви сказали ночі: оповинь мене! і темряві — сховай мене, то темрява запалає навколо вас і ніч стане як день навколо засудженого… Але ваш несмертельний дух противиться слову і перемагає сліпу вашу думку.

Франц.

Але я не хочу бути несмертельним… Хай буде там хто завгодно, це мене не цікавить. Я примушу його знищити мене! Я доведу його до сказу, щоб він мене знищив. Скажи, який найбільший гріх, що найдужче його дратує?

Мозер.

Я знаю тільки два. Але люди їх не роблять, і люди за них не карають.

Франц.

Які ж це гріхи?..

Мозер (дуже поважно).

Отцеубивство зветься один, братоубивство — другий… Але чого ви одразу так зблідли?

Франц.

Що, старий? З ким ти в спілці, з небом чи з пеклом? Хто сказав тобі це?

Мозер.

Лихо тому, в кого ці гріхи є на серці! Краще б він ніколи не родився! Але не турбуйтесь, у вас немає вже ні брата, ні батька.

Франц.

Що?.. І над ці немає гріхів? Згадай краще… смерть, небо, вічність, прокляття залежать від твого язика… Немає більше над ці?

Мозер.

Нема ні одного гріха більшого над оці!

Франц (упав на стільця).

Знищення! Знищення!

Мозер.

Радійте ж, радійте ж! Радійте з вашого щастя… З усіма вашими злочинствами ви все таки ще святий проти отцеубивців. Прокляття, яке впаде на вас, мов пісня любові супроти того, яке чекає на отцеубивцю…

Франц (схопився на ноги).

Іди в тисячу могил, сово! Хто кликав тебе сюди? Іди, кажу я, не то я проколю тебе шпагою!

Мозер.

Невже попівський мотлох може так дошкулити філософові? Здмухніть його одним подихом! (Вийшов).

Франц сіпається на своєму кріслі. Глибока пауза.

 

Служник (поквапливо).

Амалія втекла, граф зник невідомо куди!

Вбігає зляканий Даніель.

 

Даніель.

Милостивий пане! Загін скажених верхівців летить вниз по вулицях, кричать: «Ріж, рубай!» Усе село сполошилось.

Франц.

Іди скажи, щоб дзвонили у всі дзвони, щоб усі йшли в церкву… щоб падали всі на коліна… щоб молились за мене… Повипускати всіх в'язнів, я відплачу бідним за все удвічі й утричі. Я… то йди ж… Поклич сповідника, щоб він поскидав з мене гріхи… Ти ще не пішов?

Чути шум, заколот.

 

Даніель.

Боже, прости мені гріхи мої! Як мені це розуміти? Ви ж мене завжди викидали з дому, коли я молився, шпурляли мені в голову біблію…

Франц.

Ні слова про це! Умерти! Ти чуєш? Умерти!.. А то буде запізно!.. (Чути, як лютує Швайцер). Молись же, молись!

Даніель.

Я завжди вам казав… ви так зневажали молитву… Але я казав, я казав, зважайте, коли прийде біда, коли будете ви по шию в воді, ви віддасте всі скарби на землі за одне благочестиве зітхання… Ви бачите? Ви гримали на мене! От вам! Ви бачите?

Франц (бурхливо обіймає його).

Прости, любий, золотий, бриліантовий Даніель, прости… Я одягну тебе з ніг до голови… То молись же… Я зроблю тебе багатим чоловіком… я зроблю… То молись же… я заклинаю тебе… я на колінах заклинаю тебе… Клянусь чортом! Молись же! (Сум'яття на вулицях. Крик, гуркіт).

Швайцер (з вулиці).

Вперед! Бийте! Ламайте двері! Я бачу світло. Це мабуть він?

Франц (на колінах).

Слухай моєї молитви, боже на небі!.. Це вперше… і більше цього не буде… вислухай мене, боже на небі!

Даніель.

Що таке? Оттакої! Та це ж безбожна молитва!

Натовп народу.

 

Народ.

Злодії! Убийці! Хто тут галасує так страшно вночі?

Швайцер (усе ще з вулиці).

Оджени їх геть, товаришу....Це сатана прийшов по вашого пана… Де Шварц із його людьми? Оточуй замок, Грімм… Бери стіну штурмом!

Грімм.

Добувайте вогню! Або ми зійдем нагору, абож він спуститься вниз… Я підпалю його зали.

Франц (молиться).

Я не був звичайний убийця, господи мій… Я не займався ніколи дрібницями, господи мій!..

Даніель.

Помилуй нас, боже! І молитви його — гріх! (Летять каміння і головні, випадають шибки. Замок горить).

Франц.

Я не можу молитись… Тут, тут! (Показує на груди й на лоб). Тут усе посохло, зів'яло. (Встає). Ні, я не хочу молитись… Я не дам небу цієї перемоги. Я не дам пеклу глумитися з мене…

Даніель.

Єзус Марія! Поможіть! Рятуйте! Весь замок горить.

Франц.

Чуєш, візьми оцю шпагу! Живо! Встроми її в мене, в спину, щоб не прийшли ці мерзотники глумитися з мене. (Вогонь розростається).

Даніель.

Боронь боже! Боронь боже! Я не можу нікого передчасно послати на небо… (Він утік).

Франц (скажено дивиться йому услід. Після паузи).

У пекло, ти хочеш сказати! Справді, я щось таке відчуваю… (Божеволіючи). Чи це ваші різучі звуки, чи це ваше сичання, змії безодні?.. Вони підходять сюди, вони вже біля дверей… Чому я сахаюсь цього гострого леза?.. Двері тріщать… падають… Немає рятунку!.. Ну, так зглянься ж хоч ти з мене! (Він зірвав свій золотий шнур і задушився).

Швайцер із своїми людьми.

 

Швайцер.

Де ти, душогубе?.. Ви бачили, як вони тікали?.. Небагато ж у нього друзів! Де сховалась ця бестія?

Грімм (наткнувся на труп).

Стривай, що тут лежить на дорозі? Присвітіть сюди!

Шварц.

Він попередив нас, сховайте шпаги. От він лежить, як дохла кішка.

Швайцер.

Мертвий? Що? Мертвий? Умер без мене… Брехня, кажу я… Гляньте, як він підхопиться зараз!.. (Трусить його). Гей, ти! Є інтересна справа — можна вбити батька!

Грімм.

Не старайся. Він мертвий, як колода.

Швайцер (відступив від нього).

Так! Він не радіє… Він мертвий, як колода… Повертайтесь назад і скажіть отаманові: він мертвий, як колода… Мене він більше не побачить. (Вистрелив собі в голову).

ДРУГА СЦЕНА

 

Той самий ліс, що в останній сцені четвертого акту.

 

Ст. Моор сидить на камені. Проти нього розб. Моор. У лісі розташувались розбійники.

Розб. Моор.

Він ще не прийшов? (Б'є ножем об камінь, аж сиплються іскри).

Ст. Моор.

Прощення буде йому карою, подвійна любов — моєю помстою.

Розб. Моор.

Ні, клянусь гнівом душі моєї! Цього не буде. Я цього не хочу. Свій чорний злочин він потягне за собою на той світ!.. задля чого я його вбив?

Ст. Моор (заплакав).

О, моя дитино!

Розб. Моор.

Що?.. Ти плачеш за ним?.. Біля цієї башти?

Ст. Моор.

Милосердя! О, милосердя! (Ламаючи руки). От… от зараз судять моє дитя.

Розб. Моор (злякано).

Яке?

Ст. Моор.

О! Що це за питання?

Розб. Моор.

Нічого! Нічого!

Ст. Моор.

Чи ти прийшов кепкувати з мого лиха?

Розб. Моор.

Зрадлива совість! Не зважайте на мої слова!

Ст. Моор.

Так, я мучив сина, і другий син мусів за те мене мучити, це перст божий… О, мій Карл! мій Карл! Коли б ти явився мені, щоб простити! Простити мене! О, прости мене!

Розб. Моор (швидко).

Він прощає вам! (Збентежено). Коли він вартий бути вашим сином, він прощає вам!

Ст. Моор.

О, він був занадто гарний для мене, але я піду йому назустріч, із своїми слізьми, із своїми безсонними ночами, із своїми лютими снами, я обійму коліна… я кричатиму… я кричатиму вголос: я согрішив перед небом і тобою. Я не вартий, щоб ти називав мене батьком.

Розб. Моор (дуже зворушений).

Ви дуже його любили, другого вашого сина?

Ст. Моор.

Про це знає небо. Для чого я дав себе обдурити підступам злого сина? Колись я був щасливим батьком серед батьків. Коло мене цвіли мої діти, повні надії, але… о, нещаслива година! злий дух увійшов у серце мого сина; я повірив змієві… Пропали обидва сини мої. (Затуляє собі обличчя). О, я глибоко почуваю те, що сказала мені Амалія. Дух помсти промовляв її устами. Надаремно ти, вмираючи, простягатимеш руки свої за сином, даремно тобі буде здаватись, що ти береш теплу руку свого Карла, він ніколи не стоятиме біля твого ліжка.

Розб. Моор (відвернувшись од нього, подає йому руку).

 

Ст. Моор.

О, якби це була рука мого Карла!.. Але він лежить далеко у тісній домівці, він спить залізним сном, він не почує голосу моєї жалоби… Лихо мені! Умерти в обіймах чужинця… Нема сина, що міг би закрити мені очі.

Розб. Моор (страшно схвильований).

Тепер воно мусить статись… тепер! (До розбійників). Залиште мене самого… Проте… хіба ж я можу знову подарувати йому сина? Я не можу знов подарувати йому сина… Ні! Я цього не зроблю!

Ст. Моор.

Як, друже? Що ти там шепочеш?

Розб. Моор.

Твій син… так, старий чоловіче… (Заникуючись). Твій син… навіки пропав…

Ст. Моор.

Навіки?

Розб. Моор (у страшній скруті, дивлячись до неба).

О, тільки на цей раз! Дай силу душі моїй… Тільки на цей раз підтримай мене!

Ст. Моор.

Ти сказав навіки?

Розб. Моор.

Не питайся! Я сказав: навіки!

Ст. Моор.

Чужинцю, чужинцю! Для чого ти витяг мене із башти?

Розб. Моор.

А що, як?.. Коли б я зараз схопив його благословіння… украв би, як злодій, і втік із священною добиччю?.. Батьківське благословіння, кажуть, ніколи не пропадає.

Ст. Моор.

І Франц мій теж пропав?

Розб. Моор (падає перед ним ниць).

Я зламав замки твоєї в'язниці… Благослови мене!

Ст. Моор (з болем).

Лихо, ти мусів знищити сина, рятуючи батька!.. Але бог милосердний без краю, а ми, бідні черви, засинаємо з гнівом на серці. (Кладе свою руку розбійникові на голову). Будь щасливий за своє милосердя!

Розб. Моор (встає сумний).

О, де моя мужність? мої жили хлянуть, ніж випадає з рук…

Ст. Моор.

Як розкішно, коли брати мирно живуть одне з одним як роса, що з гір упадає на квіти… Навчись заслужити цю насолоду, молодий чоловіче, і ангели неба купатимуться в проміннях твоєї слави. Твоя мудрість хай буде мудрістю сивого волосся, але твоє серце… твоє серце хай буде серцем невинної дитини.

Розб. Моор.

Я передчуваю цю насолоду. Поцілуй мене, святий діду!

Ст. Моор (цілує його).

Уявляй собі, що це поцілунок батька, і я буду думати, що цілую свого сина… Ти ще можеш плакати?

Розб. Моор.

Я думав, що це поцілунок батька!.. Лихо мені, коли вони його зараз приведуть. (Увіходять німою траурною процесією товариші Швайцера, схиливши голови, затуливши лиця).

Розб. Моор.

О, небо! (Відступив осторонь, ніби хоче сховатись. Вони проходять повз нього. Він не дивиться на них. Глибока пауза. Вони спинилися).

Грімм (низьким голосом).

Отамане мій! (Розбійник Моор не відповідає і одступає далі).

Шварц.

Дорогий отамане! (Розбійник Моор одступає далі).

Грімм.

Ми не винні, отамане.

Розб. Моор (не дивлячись на них).

Хто ви такі?

Грімм.

Ти не дивишся на нас! Твої вірні!

Розб. Моор.

Лихо вам, коли ви були мені вірні!

Грімм.

Останнє прощання від твого слуги Швайцера… Він не повернеться, твій слуга Швайцер.

Розб. Моор.

То ви не знайшли його?

Шварц.

Знайшли мертвого.

Розб. Моор (радісно схоплюючись).

Дякую тобі, вічний керманичу!.. Обійміть мене, діти мої… Віднині милосердя буде нам лозунгом… То й це, значить, минулось?.. Минулось усе!

Нові розбійники. Амалія.

 

Розбійники.

Гей, гей! Оце здобич, розкішна здобич!

Амалія (волосся їй розпущене).

Вони кричать, що мертві воскресли на голос його… мій дядя живий у цьому лісі… Де він? Карл! Дядю!.. О! (Кидається до старого).

Ст. Моор.

Амалія! Дочко моя! Амалія! (Держить її в обіймах).

Розб. Моор (одсахнувшись).

Хто привів цей образ перед мої очі?

Амалія (вирвалась від старого, побігла до розбійника і обняла його у захваті).

Він мій! О, зорі! Він мій!..

Розб. Моор (вириваючись від неї, до розбійників).

Гей, ви! збирайтесь! В похід! Диявол зрадив мене.

Амалія.

Наречений мій! ти лютуєш? О! З радощів! А чому ж я така нечутлива, серед блаженства така холодна?

Ст. Моор (підводячись).

Наречений? Дочко! Дочко! Наречений?

Амалія.

Вічно його! Вічно, вічно, вічно мій! О, сили небесні! Здійміть з мене цю смертельну насолоду, щоб я не розтала під її вагою.

Розб. Моор.

Одірвіть її від мене! Убийте її! Убийте його! Мене! Вас! Всіх! Гине ввесь світ! (Він хоче тікати).

Амалія.

Як? Куди? Любов!.. Вічність!.. Блаженство!.. безконечність! А ти тікаєш?

Розб. Моор.

Геть! Геть!.. Нещасна наречена! Дивись сама, питай сама! Слухай!.. Нещасний батько! Дай мені навіки втекти від вас!

Амалія.

Піддержіть мене. Заради бога, піддержіть мене… Стає темно перед очима… Він тікає!

Розб. Моор.

Надто пізно! Даремно! Твоє прокляття, батько… не питайся в мене нічого… Я… я… твоє прокляття… Те прокляття, що мені послали від тебе… Хто заманив мене сюди? (Витягши шпагу, наступає на розбійників). Хто з вас заманив мене сюди? Ви, посланці пекла? То умри ж, Амалія!.. Умри, батьку! Умри через мене втретє… Ті, що тебе урятували — розбійники і убийці! Твій Карл — їх отаман! (Старий Моор умирає).

Амалія стоїть німа і нерушима, як статуя. Уся банда застигла в мовчанці.

 

Розб. Моор (стукається об дерево).

Душі тих, кого я задушив у мить любові… тих, кого я розтрощив серед тихого сну, тих… га-га-га! Ви чуєте, як порохова башта вибухає над ложами хворих? Ви бачите, полум'я охоплює колиски немовлят? Де шлюбний факел! Це весільна музика… О, він не забуває, він уміє комбінувати… Ось чому в мене віднято блаженство любові! Ось чому мене скарано блаженством любові!.. Оце розплата!

Амалія.

Це правда? Володарю неба! Це правда!.. Що я зробила, я, невинна овечка? Я любила цього!..

Розб. Моор.

Це більше, ніж може перенести людина. Я чув, як смерть з тисячі дул свистіла на мене, і не одступив ні на крок. Невже я тепер навчуся тремтіти перед женщиною? Тремтіти, як женщина?.. Ні, женщина не подолає моєї мужності!.. Кров, кров, це тільки хвилинна слабість… Мені треба напитися крові… це пройде. (Він хоче тікати).

Амалія (обіймає його).

Убийця! Диявол! Я не можу відпустити тебе, ангел!

Розб. Моор (одштовхнув її від себе).

Геть, фальшива гадюко! Ти хочеш глумитись із скаженого, але я несу присуд тиранам… Що? ти плачеш? О, лиха оманлива доле! вона вдає, ніби плаче, ніби одна душа ще може плакати за мною? (Амалія обіймає його). О! Що це? Вона не плює в мене, не відштовхує від себе… Амалія, чи ти забула? Чи ти знаєш, кого ти цілуєш, Амалія?

Амалія.

Єдиний мій, нерозлучний!

Розб. Моор (розцвітає в екстазі).

Вона прощає мене, вона любить мене! Я чистий, як світанок, вона любить мене! О, дякую тобі слізно, небесне милосердя! (Він падає на коліна, плаче ревно). Повернувся мир у мою душу, мука скінчилась, немає вже пекла… Дивись, о, дивись, як діти сонця плачуть в обіймах дітей диявола… (Устаючи, до розбійників). То плачте ж і ви! Плачте, плачте! Ви ж такі тепер щасливі… О, Амалія! Амалія! Амалія! (Він приник до її уст, вони застигли у мовчанці).

Розбійник (люто).

Стій, зраднику!.. Зараз же пусти цю руку… або я скажу тобі слово, від якого тобі лящатиме в вухах, і будуть цокотіти зуби! (Роз'єднує їх шпагою).

Старий розбійник.

Згадай про богемські ліси! Ти чуєш? Ти боїшся? Про богемські ліси згадай! Зраднику! Де твої клятви? Хіба так забувають рани? Коли ми віддали щастя, честь і життя задля тебе, стояли, як стіна, приймали замість тебе удари, як щити… хіба ти не підніс тоді свою руку для залізної клятви, хіба не поклявся ніколи нас не покидати, як ми не покидали тебе?.. Нечесний зраднику! І ти хочеш відійти від нас заради дівки!

Третій розбійник.

Ти ламаєш клятву, дух Роллера, яким ти клявся перед нами, почервоніє від твоєї підлоти і вийде збройний з могили, щоб тебе покарати!

Розбійники (топчуться, зриваючи з себе одежу).

Подивись! Подивись! Ти знаєш ці шрами? Ти наш! Кров'ю серця свого ми купили тебе у власність свою! Ти наш! І хоч би прийшли всі архангели… Марш з нами! Жертва за жертву! Амалію за банду!

Розб. Моор (упустив руку Амалії).

Кінець!.. я хотів повернутись і піти до свого батька, але той, хто на небі, сказав, цього не повинно бути! (Холодно). Мізерний дурень я, як я міг цього хотіти? Хіба ж може такий грішник повернутись? Великий грішник не може повернутись ізроду, я мусів давно це знати… Заспокойся, я прошу тебе! Це ж справедливо! Я не хотів, коли він звертався до мене; тепер, коли шукаю його, він не хоче — це справедливість… Не дивись так страшно… я йому непотрібний! У нього так багато створінь, він легко може обійтися без одного. І цей один — я… Ходім, товариші!

Амалія (затримує його).

Стій! Стій! Убий мене! Убий же мене! Покинута знову! Візьми твою шпагу і зглянься з мене!

Розб. Моор.

Хай зглянеться з тебе, кому охота… я тебе не уб'ю.

Амалія (обіймаючи його коліна).

О! заради бога, заради милосердя, я вже не хочу любові, я знаю, що наші зорі розлучилися і там, на небі… я прошу тільки смерті… Покинута, покинута! зрозумій це слово в усій страшній повноті, покинута! Я не можу цього перенести, бачиш, ні одна женщина не може цього перенести. Смерть — єдине моє прохання. Дивись, рука моя тремтить, у мене немає сили завдати собі удар. Я боюсь блискучого леза… Тобі ж це так легко, так легко, ти ж майстер убивства, то вийми ж свою шпагу, і я буду щаслива!

Розб. Моор.

Ти будеш щаслива сама, сама? Геть! Я не вбиваю женщин!

Амалія.

А! Душителю! Ти можеш убивати тільки щасливих, ти обминаєш тих, кому набридло життя! (Підповзає до розбійників). То згляньтеся з мене, ви, катові учні! У поглядах ваших я бачу криваве співчуття, розраду для мене, нещасної!.. Ваш майстер уміє тільки нахвалятись.

Розб. Моор.

Женщино, що ти сказала? (Розбійники одвертаються).

Амалія.

Нема друга! І між цими нема ні одного друга? (Вона устає). Тоді Дідона навчить мене вмерти! (Вона хоче йти, один розбійник націляє на неї).

Моор.

Стій! Хто сміє?.. кохана Моора умре від руки Моора! (Він убиває її).

Розбійники.

Отамане, отамане! що ти робиш? Ти збожеволів!

Розб. Моор (як закам'янілий дивиться на труп).

Вона вмирає! Ще одна конвульсія, і все… Ну, то що ж, ви ще чогось вимагаєте від мене? Ви віддали мені життя, життя, що вже не було ваше, життя, повне огиди й сорому — я зарізав вам ангела! Ну же, дивіться ж! Ви задоволені?

Грімм.

Ти заплатив свій борг з лихвою. Ти зробив, чого не зробив би ні один чоловік задля своєї честі. Ходімо ж!

Розб. Моор.

Ти сказав це. Правда ж, життя святої за життя злодіїв — несправедливий обмін?.. О, кажу вам, коли б кожного з вас послати на ешафот і виривати з нього м'ясо шматок по шматку розпеченими обценьками і так мучити одинадцять гарячих днів, то й те не підняло б оцих сліз. (З гірким сміхом). Шрами, богемські ліси! Правда, правда, за це треба було заплатити.

Шварц.

Заспокойся, отамане, ходімо з нами, не треба дивитися. Веди нас далі.

Розб. Моор.

Стій… Ще одне слово перед тим як іти далі… запам'ятайте собі, злорадні посіпаки, що корились моїм нелюдським наказам. З цієї хвилини я більше не ваш отаман… Із жахом і соромом я кладу перед вами цю скривавлену шпагу, під якою ви думали, що маєте право вбивати і плямувати злочинствами світ небесний… Ідіть собі куди хочете… ніколи більше я з вами не матиму діла.

Розбійники.

А, боягузе! Де твої пишні плани? Чи це були мильні бульки, що розлетілись від подиху женщини?

Розб. Моор.

О, який я був дурень, що думав зробити світ кращим через злочинства і охороняти закони беззаконністю! Я називав це помстою і правом, я взяв на себе, о, провидіння, вирівняти зубці на твоєму мечі і виправляти твої помилки, але… О, дитяча зарозумілість… От я стою край жахливого життя і, клацаючи зубами, дізнаюсь, що двоє таких, як я, могли б зруйнувати усю будову моральності. Зглянься, зглянься з хлопчака, що хотів творити твоє діло… Тобі належиться помста. Тобі непотрібні руки людей. Правда, тепер мені вже несила вернути те, що було. Уже пропало те, що я згубив, і що я звалив, те більше ніколи не встане… Але ще мені залишається одне, чим я можу умилостивити ображені закони і відстановити порушений лад. Потрібна жертва… жертва показала б усьому людству силу і велич закону… і ця жертва — я. Я сам мушу умерти за це.

Розбійники.

Заберіть у нього шпагу… він хоче собі заподіяти смерть.

Розб. Моор.

Дурні ви, засуджені вічно бути сліпими! Чи ви гадаєте, що можна смертним гріхом спокутувати смертні гріхи? Чи ви думаєте, що гармонія всесвіту покращає від цього фальшивого звука? (Кидає їм свою зброю зневажливо під ноги). Я віддамся йому живим. Я йду віддатись у руки правосуддя.

Розбійники.

Зв'яжіть його. Він сказився!

Розб. Моор.

Я поспішаю не тому, що вони мене не знайдуть самі, коли того схоче небесна сила. Але вони могли схопити мене у сні, чи наздогнати під час утечі, або взяти силою і мечем, а тоді я втратив би і ту заслугу, що я вмираю сам, з власної волі. Для чого мені, як злодієві, утаювати далі життя, яке в мене взято заранше небесними силами?

Розбійники.

Хай іде! У нього манія величності. Він хоче умерти заради того, щоб всі йому дивувались.

Розб. Моор.

За це можна б мені дивуватись. (Поміркувавши). Я згадую, що балакав тут з бідолахою, який працює у наймах і має одинадцятеро дітей… Тисячу луідорів обіцяно тому, хто живцем приведе великого розбійника. Тому бідоласі можна допомогти. (Він виходить).