Розбійники/III

by Фрідріх Шіллер

◀ Другий акт

Розбійники Фрідріх Шіллер пер.: М. Йогансен Третій акт

Четвертий акт ▶

Київ: Державне літературне видавництво, 1936

ТРЕТІЙ АКТ

 

ПЕРША СЦЕНА

 

Амалія у садку грає на лютню.

Кращий був від воїнів Валгалли,
Не було такого зроду на землі,
В його очах сонце вигравало,
Потопаючи у синій глибині.

Зомлівати у його обіймах!
Серце билося об серце — світ палав,
Як уста німіли — ніч перед очима —
І душа злітала, як стріла.

Ах! Цілунків нерозривна сило!
Полум'я із полум'ям — на герць.
Ніби арфа тихо продзвеніла
Піснею нерозлучимих серць.

Підіймались, падали, злітали
Спраглі губи, ніби ринучи здаля,
Цілувалися моря і скали,
Ніби знов творилася земля.

Він пропав. Ніколи, вже ніколи
Він не ступить на оцей поріг.
Він пропав. Змовкає серце кволе
І безсило падає до ніг.

 

Франц увіходить.

 

Франц.

Ти знову тут, свавільна мрійнице? Ти втекла з веселого бенкету і попсувала гостям розвагу.

Амалія.

Дуже шкода цих невинних розваг. Ще у вухах твоїх певне бринить похоронна пісня, з якою ховали твого батька?

Франц.

Чи ти вічно будеш сумувати? Хай мертві сплять, зроби щасливим живого! Я прихожу…

Амалія.

А коли ти знову підеш звідси?

Франц.

О, яке горде похмуре обличчя! Ти робиш мені боляче, Амалія. Я прийшов сказати тобі…

Амалія.

Я мушу слухати, адже Франц фон-Моор став нашим милостивим паном.

Франц.

Так, так! Про це буде мова… Максиміліан спочиває у склепі наших дідів. Я — господар. Але я хотів би бути господарем у всьому, Амалія… Ти знаєш, чим ти була для нашої родини? Тебе виховували як дочку Моора. Його любов до тебе пережила навіть його смерть. Ти цього, мабуть, не зможеш забути.

Амалія.

Ніколи, ніколи! Не всякий може так легковажно пропивати це почуття у веселому бенкеті.

Франц.

Ти мусиш віддячити за любов мого батька його синам, а Карл умер… Ти дивуєшся? Тобі голова закружилась? Так, справді, ця думка настільки велична, що вона дивна навіть для жіночої гордості. Франц розтоптав надії найблагороднішої панянки, Франц приходить і пропонує бідній, безпомічній сироті своє серце, свою руку і з нею все своє золото і всі свої замки й ліси… Франц, якому заздрять, якого бояться, добровільно об'являє себе рабом Амалії.

Амалія.

Чому блискавка не спопелить огидний язик, що вимовляє ці злочинні слова! Ти убив мого милого, і Амалія має вийти за тебе заміж! Ти…

Франц.

Що за нестримність, високошановна принцесо!.. Правда, Франц не вихваляється перед тобою, як улесливий селадон… правда, він не вміє, немов аркадський пастушок, ламентувати про свою любов у скалах і гротах… Франц сказав, і коли йому не відповідають, то він буде наказувати.

Амалія.

Гробак ти! Наказувати? Мені наказувати?.. А коли я сміюсь із твоїх наказів!

Франц.

Тобі не доведеться сміятись. Я ще знаю способи приборкати гордість упертої мрійниці — монастирські стіни.

Амалія.

Браво! Прекрасно! Навіки звільнитись від твого отруйного погляду і досить мати часу думати й думати про Карла. Я вітаю твій монастир! Скоріше, скоріше до стін монастирських.

Франц.

Га-га! от як?.. Зважай! Ти навчила мене, як тебе катувати!.. Мій образ, як рудоволоса фурія, виб'є з твоєї голови цю вічну мрію про Карла; жахливий образ Франца буде чигати в засаді за портретом твого коханого, як зачарований пес, що лежить на підземних скарбах… За волосся тебе потягну в капеллу, зі шпагою в руці я видушу з тебе шлюбну присягу і переможу твій гордий сором ще більшою гордістю.

Амалія (дає йому ляпаса).

Спершу візьми це в придане.

Франц (розлючений).

А-а! Вдесятеро і вдесятеро я заплачу тобі за це!.. Не моєю дружиною… на таку честь ти не заслужила… моєю коханкою будеш ти, щоб чесні селянські баби на тебе показували пальцями, коли ти наважишся вийти на вулицю. Скрегочи собі зубами… мечи іскри і блискавку з очей… мені подобається жіночий гнів, він робить тебе ще красивішою, ще більше бажаною для мене. Ходім… Цей опір прикрасить мою перемогу і збільшить насолоду насильних поцілунків… Ходім до мене в кімнату… Я весь горю від бажання… Тепер, зараз, ти підеш зо мною! (Хапає її, щоб поволокти за собою).

Амалія (падає йому на шию).

Прости мене, Франц! (Коли він хоче її обійняти, вона вихоплює в його шпагу і швидко відступає геть). Ти бачиш, злочинцю, що я можу зробити з тебе? Я женщина, але я божевільна женщина… Насмій тільки брудним дотиком осквернити мене… моє тіло… Ця сталь прониже твої гнилі груди і дух мого дяді керуватиме моєю рукою. Геть звідси! (Вона проганяє його).

О, як мені гарно… Тепер я можу дихати вільно, я почуваю силу іскрометного коня, лють тигриці, що обороняє своїх дітей від ревущого хижака… У монастир, сказав він… Дякую тобі за цю щасливу думку! Тепер нещасне кохання знайде собі притулок — монастир. Хрест спасителя — притулок нещасного кохання. (Вона хоче йти).

Герман увіходить боязко.

 

Герман.

Фрейлейн Амалія! Фрейлейн Амалія!

Амалія.

Нещасний! Чого тобі треба від мене?

Герман.

Я мушу скинути цей тягар з моєї душі, поки він не потяг її в пекло. (Падає перед нею ниць). Простіть! Простіть! Я вас дуже образив, фрейлейн Амалія!

Амалія.

Вставай! Іди! Я не хочу знати нічого! (Хоче вийти).

Герман (затримуючи її).

Ні, зостаньтесь, заклинаю богом, заклинаю вас вічним богом, я розкажу вам усе!

Амалія.

Ні звука більше… Я прощаю тебе… Іди з миром! (Хоче вибігти).

Герман.

То вислухайте хоч одне слово, воно поверне вам спокій!

Амалія (повернулась назад і здивовано дивиться на нього).

Що, друже мій?.. Хто може на землі чи на небі віддати мені спокій?

Герман.

Єдине слово з уст моїх… Вислухайте мене.

Амалія (співчутливо беручи його за руку).

Чоловіче добрий… хіба може слово з твоїх уст розімкнути ворота вічності?

Герман (встає).

Карл ще живий!

Амалія (кричить).

Нещасний!

Герман.

О, так… Ще одно слово… Ваш дядя…

Амалія (кидаючись до нього).

Ти брешеш!..

Герман.

Ваш дядя…

Амалія.

Карл ще живий?

Герман.

А ваш дядя…

Амалія.

Карл ще живий?

Герман.

І старий теж… Не виказуйте мене! (Вибіг).

Амалія (довго стоїть, немов закам'яніла, тоді схопилась у дикому пориві, біжить за ним).

Карл ще живий!..

ДРУГА СЦЕНА

 

Місцевість біля Дуная.

 

Розбійники табором на горбку під деревами, коні пасуться внизу на горбу.

Моор.

Я полежу тут. (Кинувся на землю). Мені наче поодрубувано руки й ноги. Язик сухий, як черепок. (Швайцер непомітно відійшов). Я попрохав би вас принести мені з ріки пригорщ води, але ви всі потомилися в смерть.

Шварц.

Немає й вина ні каплі.

Моор.

Подивіться, який прекрасний хліб!.. Дерева ламаються під плодами… Виноградник дасть урожай.

Грімм.

Це буде урожайний рік.

Моор.

Ти так гадаєш?.. Тоді де була б заплата хоч за один піт на землі. Один?.. Але вночі може випасти град і все погубити.

Шварц.

Цілком можливо. Це все може пропасти за декілька годин перед жнивами.

Моор.

Я й кажу. Пропаде все. Чому повинно людині щастити на тому, що він взяв від мурашів, коли йому не вдається те, що дорівнює його до богів? Чи в цьому грані його призначення?

Шварц.

Я їх не знаю.

Моор.

Ти добре сказав це. Ти зробиш ще краще, коли ніколи не будеш пробувати дізнатись!.. Брате!.. Я бачив людей, їхні бджолині турботи і їхні велетенські проекти… їхні богоподібні плани і мишачі діла, найдивніша гонитва за щастям. Цей сповіряється на біг свого коня… другий — на нюх свого віслюка… третій — на свої власні ноги; цю химерну лотерею життя, де люди ставлять на кін свою невинність і… своє блаженство, щоб виграти номер і… виходять нулі… у тій лотереї не було номерів. Це видовище, брате, від якого хочеться плакати в ту мить, коли тебе бере сміх.

Шварц.

Як чудово заходить там сонце!

Моор (занурившись у споглядання).

Так умирає герой!.. На таку смерть можна молитись.

Грімм.

Щось тебе схвилювало!

Моор.

Коли я був ще хлопцем… у мене була мрія жити, як вони, умерти, як вони. (Затамовуючи душевний біль). Це була хлопська думка!

Грімм.

Сподіваюсь, що так.

Моор (насуває бриля собі на лоб).

То був час… Покиньте мене самого, товариші.

Шварц.

Моор, Моор! Що з тобою?.. Як ти змінився на лиці!

Грімм.

Сто чортів! Що з ним? Він хворий?

Моор.

То була пора, коли я не міг заснути, не проказавши вечірню молитву.

Грімм.

Чи ти збожеволів? Як ти допускаєш, щоб над тобою панувало твоє дитинство.

Моор (кладе голову Гріммові на груди).

Брате, брате!

Грімм.

Що? Не будь же дитиною… Я прошу тебе!

Моор.

Якби я був дитиною… якби знову…

Грімм.

Тьфу! Сором!

Шварц.

Розвеселися ж, подивись на цей чудесний краєвид, на тихий вечір.

Моор.

Так, друзі! Цей світ такий прекрасний!

Шварц.

Ну, от це добре сказано.

Моор.

Ця земля така розкішна!

Грімм.

Так… так… Оце правильно!

Моор (одкинувся на спину).

А я такий гидкий — у цім прекраснім світі… а я — така потвора на цій розкішній землі.

Грімм.

Лихо моє! Що це знов?

Моор.

Моя невинність! Моя невинність! Дивіться! Все повиходило грітись у мирному промені весняного сонця!.. Чому один я мушу пити пекельну отруту з радощів неба… яке все щасливе, як споріднив усе між собою дух миру!.. Ввесь світ — це одна родина і один батько нагорі… не мій батько! Один я вигнаний, викинутий з цієї родини… немає для мене солодкої назви «дитина»… немає для мене млосного погляду коханої… немає для мене ніколи, ніколи обіймів вірного друга… (Дико схоплюється). Оточений душогубами… у колі гадюк… залізом прикутий до розпусти… гойдаючись над безоднею на хисткій билинці розпусти… посеред квітів щасливої землі я мушу вити, як Аббадонна.

Шварц (до інших).

Не можу зрозуміти! Я ніколи не бачив його таким.

Моор (сумно).

О, якби я міг повернутися в лоно моєї матері! О, щоб мені народитися жебраком!.. Ні, я тільки того хотів, о небо! щоб мені бути поденним наймитом! О, я труждався б так, щоб піт котився з мого лоба… щоб купити собі хоч один раз насолоду післяобіднього сну… блаженство одним-однієї сльози.

Грімм (до інших).

Терпіння, припадок уже кінчається.

Моор.

То був час, коли сльози так легко текли… О, ви, дні супокою! Ти, замок мого батька!.. ви, мрійні зелені долини! О, ви, блаженні сцени мого дитинства… чи ви не повернетесь ніколи… чи ви ніколи не втішите жагуче серце своїм тихим лепетом?.. Тужи зо мною, природо… вони не повернуться зроду, зроду не освіжать тихим лепетом жагучого серця… Минулося, минулось без повороту…

Увіходить Швайцер з водою у брилі.

 

Швайцер.

Смокчи, отамане! Тут води вистачить, і холодна, як лід.

Шварц.

На тобі кров? Що ти зробив?

Швайцер.

Дурню! Я зробив штуку, яка мало не коштувала мені голови і двох ніг. Коли я чимчикував по піску до річки, піді мною як не вислизне усе барахло, я як не загуркотів на десять аршин вниз головою… Лежу, а коли отямився, побачив найсвіжішу воду серед каміння. Досить, думаю, танцювати, вода буде отаманові до смаку.

Моор (віддає йому бриля і витирає йому лице).

Не видно ж рубців, що тобі написали на лобі богемські солдати… Вода була добра, Швайцер, а шрами тобі до лиця.

Швайцер.

Е, там ще вистачить місця на двадцять інших.

Моор.

Так, діти… то був гарячий день і тільки один чоловік загинув… Мій Роллер умер прекрасною смертю. Йому б мармуровий поставили монумент, коли б він умер не заради мене. (Він витирає собі очі). А зараз у нього тільки цей! Скільки ворогів зосталось на полі?

Швайцер.

Сто шістдесят гусарів, дев'яносто три драгуни, біля сорока єгерів — всього триста душ.

Моор.

Триста за одного… Кожен з вас має право на цю голову. (Він скидає бриля). От я підіймаю свій кинджал. Як я живий, я вас не покину ніколи.

Швайцер.

Не присягайся. Ти не знаєш, може тобі ще прийде щастя і ти зможеш покаятись.

Моор.

Клянусь кістьми мого Роллера! я вас не покину ніколи.

Косинський приходить.

 

Косинський (до себе).

Десь тут, кажуть, я знайду його… Гей! Голла! Що то за лиця? Чи це?.. Може це?.. Це вони, це вони!.. Я звернуся до них.

Шварц.

Зважай! Хто там іде?

Косинський.

Панове! Пробачте! Не знаю, чи я туди потрапив?

Моор.

А хто ж ми по-вашому, коли ви туди потрапили?

Косинський.

Мужчини.

Швайцер.

Чи ми довели це, отамане?

Косинський.

Я шукаю мужчин, що дивляться смерті в вічі, що граються з небезпекою, як з прирученим змієм, що вище цінують свободу, ніж честь і життя, що ім'я їх, знайоме поневоленим і бідним, примушує тремтіти хоробрих і наганяє жах на тиранів.

Швайцер (до ватажка).

Цей хлопець мені подобається… Чуєш, друже, ти знайшов тих, кого шукав.

Косинський.

Гадаю, що так, і сподіваюсь — моїх братів у скорому часі. Значить, ви можете провести мене до того, кого мені треба, бо я шукаю вашого отамана, великого графа фон-Моора.

Швайцер (гаряче стискає йому руку).

Любий хлопче! Ми з тобою на ти!

Моор (підійшов ближче).

Чи ви знаєте отамана?

Косинський.

Це ти… це на твоїм лиці… Хто б міг подивитись на тебе і шукати іншого?.. (Довго, не одриваючись, дивиться на нього). Я завжди хотів би колись побачити цього чоловіка із смертельним поглядом, як він сидить на руїнах Карфагена… тепер я більше цього не хочу.

Швайцер.

Молодець!

Моор.

А що привело вас до мене?

Косинський.

О, отамане! Моя люта доля… Мій човен розбився у бурхливому морі цього світу, надії життя мого провалились у землю… і мені залишилося тільки прикро згадувати про все, що я втратив, тільки збожеволіти від цього, або заглушити це все якимсь іншим ділом.

Моор.

Ще один бунтар проти бога!.. Кажи далі.

Косинський.

Я зробився солдатом. Біда переслідувала мене і тут. Я плив в Ост-Індію. Наш корабель розбився… і знов пропали надії. Нарешті я почув про твої діла, душогубства, як їх називали. І я прийшов сюди за тридцять миль, твердо вирішивши служити в тебе, коли ти мені дозволиш… Я прошу тебе, мій отамане, не відмов мені.

Швайцер (підстрибуючи).

Ура! Ура! Це на зміну нашому Роллеру! Новий братеник для нашої банди.

Моор.

Як тебе звати?

Косинський.

Косинський.

Моор.

Що ж, Косинський, чи ти знаєш, що ти легковажний хлопчак і хочеш перестрибнути цей поріг твого життя, як нерозумна дівчина… Тут ти не будеш грати в м'яча, чи вибивати кеглі, як ти собі уявляєш!

Косинський.

Я знаю, що ти хочеш сказати… Мені двадцять чотири роки, але я бачив, як блищать шпаги, і чув, як свистять кулі навколо мене.

Моор.

Так, шановний юначе?.. Ти значить вивчився битись тільки для того, щоб за талер різати подорожніх людей, чи ззаду вбивати жінок? Іди, іди! Ти втік від своєї няньки, бо вона хотіла тебе вибити.

Швайцер.

Що за чорт, отамане! Що ти собі думаєш? Ти хочеш прогнати цього геркулеса? Хіба ж не видно, що він ополоником може прогнати маршала саксонського за Ганг!

Моор.

Як тобі трохи не пощастило в житті, то ти прийшов і хочеш зробитись злодієм, душогубом?.. Убивство, хлопчику, чи ти розумієш це слово? Ти міг спокійно спати, позбивавши вершки з будяків, але носити в душі убивство…

Косинський.

Кожне убивство, на яке ти мене пошлеш, я приймаю на себе.

Моор.

Як? Ти дуже розумний! Ти насмілюєшся ловити мене на компліментах? Звідки ти знаєш, що я сплю спокійно, чи що я не зблідну на смертному ложі? Що ти вже зробив такого, за що ти мусиш відповідати?

Косинський.

Правда, що дуже мало. Хіба те, що прийшов до тебе, шляхетний граф!

Моор.

Може твій вихователь дав тобі в руки книжку про Робін Гуда… Таких необережних каналій треба посилати на галери… І ця книжка розпалила твою дитячу фантазію і заразила тебе манією стати великим чоловіком? Чи тобі кортить слава і почесть, чи ти хочеш купити безсмертя убивством? Занотуй собі, честолюбний юначе, лаври не ростуть для душогубів, за бандитську перемогу інших нема нагород, крім ганьби, небезпеки, смерті і сорому… Чи ти бачиш шибеницю отам на горі?

Шпігельберг (сердито походжаючи взад і вперед).

Ух! До чого по-дурному, до чого непростимо, неймовірно по-дурному! Хіба так роблять? Я це робив інакше.

Косинський.

Що має боятися той, хто не боїться смерті?

Моор.

Розкішно! Блискуче! Ти добре вчився в школі. Ти вивчив напам'ять Сенеку, але, любий друже, такими фразами ти не затуманиш очі совісті, не затупиш стріли страждання… Подумай як слід, сину мій. (Він взяв його за руку). Подумай, я раджу тебе, як батько. Подивись у глиб безодні, перше ніж стрибати! Коли ти можеш мати на світі хоч одним-одну радість… може прийти хвилина, коли ти… збудишся… і тоді… може бути запізно. Ти зараз немов би виходиш з людського кола… ти мусиш бути або надлюдиною, або дияволом… Повторюю тобі, мій сину, коли в тебе десь є хоч іскра надії, то покинь цю страшну справу, до якої береться лише одчай і безнадія… Помилитись легко… Повір мені, дуже легко взяти за силу духа те, що насправді є тільки одчай… Повір мені і тікай якнайшвидше.

Косинський.

Ні, тепер я вже не піду; коли тебе не переконує моє прохання, то вислухай історію моєї біди… Ти сам тоді даси мені кинджал у руки… Сідайте тут усі кружка і слухайте мене уважно.

Моор.

Я слухаю тебе.

Косинський.

Знайте ж — я богемський дворянин і після передчасної смерті свого батька я володар великого маєтку. Та місцевість була як рай… бо там був ангел… дівчина в усій чарівній красі юності і чиста, як світ небесний. Але до кого я це кажу? Це звук порожній для вас! Ви зроду не любили і вас не любили зроду.

Швайцер.

Тихо, тихо, отаман почервонів.

Моор.

Годі! Я вислухаю тебе іншим разом… завтра, згодом, чи… коли я побачу кров.

Косинський.

Кров, кров… Слухай но далі. Кров, кажу я тобі, переповнить всю твою душу. Вона була з бюргерського роду… але краса її перемогла усі перепони. Боязко і скромно взяла вона шлюбне кільце із моїх рук і післязавтра я мав повести свою Амалію до олтаря.

Моор (швидко встає).

 

Косинський.

Серед щастя, серед захвату блаженства, що чекало на мене, коли все готувалося до шлюбу, мене викликають спішним листом до двору. Я з'явився. Мені показали листи, що їх нібито я написав, повні підступної зради. Я почервонів, мене вразило це злочинство… у мене відібрано шпагу, мене вкинуто у в'язницю, я був не в собі.

Швайцер.

А тимчасом… далі, далі, я вже занюхав, у чім справа.

Косинський.

Там я валявся місяць, не знаю, що зо мною зробилось. Я боявся за свою Амалію, я знав, що кожна хвилина для неї, як смерть, без мене. Нарешті з'явився перший міністр двору, у солодких словах привітав мене з тим, що доведено мою невинність, прочитав мені постанову про звільнення, віддав мені мою шпагу. Не пам'ятаючи себе, я полетів до свого замку, в обійми до своєї Амалії… її не було, вона зникла. Її забрано серед ночі. Ніхто не знав куди, і ніхто її з того часу не бачив. Гей! Я полетів до міста як блискавка, розпитуюсь при дворі… Всі дивляться на мене якось чудно, ніхто нічого не каже. Нарешті я знайшов її, побачив за гратами у палаці… Вона кинула мені записку.

Швайцер.

Я ж казав.

Косинський.

Сатана, смерть і пекло! Там було написано: їй дано на вибір — або моя смерть, або вона зробиться коханкою князя. У змаганні між честю і любов'ю перемогла любов і (сміється)… вона врятувала мене.

Швайцер.

І що ти зробив?

Косинський.

Я стояв, як уражений громом. Кров! була моя перша думка… кров!.. моя думка остання. Я кинувся додому, вибрав собі тригранну шпагу і побіг до міністра, бо це він… це він був за сваху. Мабуть він побачив мене на вулиці, бо коли я зійшов, всі двері були на замку. Я питався, я шукав, мені відповідають, що він поїхав до князя. Я подався прямо туди, але там його не бачили. Я повернувся назад, виламав двері, знайшов його, хотів… Але підскочило п'ять чи шість слуг і відняли в мене шпагу.

Швайцер (тупає ногою).

І ти нічого не зробив йому? Ти пішов геть від нього?

Косинський.

Мене схопили, судили спішним порядком і, позбавивши прав… замітьте собі… з особливої ласки, тільки позбавивши прав, вигнали за кордон; мої маєтки дісталися в дарунок міністрові, моя Амалія залишається в пазурях тигра, сохне і в'яне в полоні. Я мушу відмовитись від помсти і зігнутись під ярмо деспотизму.

Швайцер (встає, гострить свою шпагу).

Це на наш вогонь дрова, отамане, тут є чому горіти.

Моор (який до цього часу, схвильований украй, ходив взад і вперед).

Я мушу її бачити… вставайте, збирайтесь… ти залишаєшся в мене, Косинський… збирайтесь у путь.

Розбійники.

Куди? Що таке?

Моор.

Куди? Хто питається, куди? (Прикро до Швайцера). Зраднику, ти хочеш мене затримати? Але клянусь небом…

Швайцер.

Я? Я зрадник? Піди в пекло — і я з тобою.

Моор (падає йому на шию).

Братня душа! Ти підеш зо мною… Вона плаче, вона сохне і в'яне. Вставайте! Живо! Всі! У Франконію. За вісім день ми повинні бути там. (Вони виходять).