Розбійники/II
| ◀ Перший акт | Розбійники пер.: М. Йогансен Другий акт |
Третій акт ▶ |
|
Це мені задовго… Доктор каже, що він видужує… До чого довго живе цей старий… І цей огидний цупкий шматок м'яса заступає мені пряму вільну путь до моїх скарбів, як підземний зачарований пес у дитячих казках.
Невже ж мої плани мають підкорятися залізному ярму механізми… невже ж мій дух дасть прикувати себе до черепашої ходи матерії… а воно ж тільки цього й треба — загасити вогник, який і без того смокче останню краплю олії… І все ж таки мені не охота самому це зробити, бо треба зважати на людей. Мені хотілось би, щоб він не був убитий, а щоб віджив сам. Я хотів би це зробити як добрий лікар, тільки навпаки… Не застувати природі її путь, а прискорити її ходу. Ми ж уміємо продовжувати життя, чому б нам не спробувати скоротити його.
Філософи і медики показують нам, як настрої душі збігаються з рухом механізму. Болі від подагри супроводяться порушенням механічних вібрацій. Пристрасті підкопують життьову силу… перевантажений дух крушить свою оболонку… Так от… якби хто вмів уторувати смерті її нерівну дорогу… тіло зруйнувати духом… А це було б оригінально… хто б зумів це зробити… надзвичайна справа… подумай, Моор… оце було б мистецтво, яке варто було б винайти. Адже уміння труїти уже стало справжньою наукою і природу примушено точно визначати свої грані, так що тепер можна обчисляти удари серця на цілі роки вперед і сказати пульсові: от досі і ні на п'ядь далі…[1] отут би спробувати свої крила!
Як же мені тепер поруйнувати цю солодку мирну гармонію між душею й тілом? Які мені вибрати почуття? Які з них найбільш ворожі для життя? Гнів?.. Цей лютий вовк занадто швидко насичується… Турбота? Цей гробак гризе занадто повільно… Горе?.. Ця гадюка теж повзе дуже повільно… Страх?.. надія його перемагає… Що? хіба це всі кати людства?.. Невже так швидко вичерпується арсенал смерті?.. (Глибоко замислений). Як?.. Що?.. Що?.. Ні… А! (Схоплюючись). Жах!.. Чого не може жах… чого варті розум, релігія проти холодних, як лід, обіймів цього гіганта, а проте?.. коли він витримає і цей натиск?.. коли він… О! то прийди мені на допомогу, лихо, і ти, каяття, пекельна Евменідо, підла змія, яка пережовує те, що жере, і знов пожирає власний послід; ви ж вічно руйнуєте і вічно відтворюєте власну отруту і ти, самообвинувачування, що, скиглячи, руйнуєш своє власне житло і раниш того, хто тебе породив… і ви прийдіть мені на допомогу, самі благодійні грації, минуле з сумирною посмішкою, і ти, квітуще майбутнє, повне обіцянок, показуйте йому у ваших дзеркалах радощі неба, самі тікаючи з його жадібних рук. Так я нападатиму, удар по ударі, натиск за натиском, на це кволе життя, аж випущу останню фурію — одчай! Перемога! Перемога!.. План готовий, серйозний і мистецький… певний… надійний план… бо (насмішкувато) ніж анатома не знайде слідів рани, чи їдючої отрути. (Рішуче). До діла! То з богом. (Увіходить Герман). А! Deus ex machina! Герман!Готовий служити, милостивий пане.
Готовий дякувати за це!
Скоро, дуже скоро ти в цьому ще більше переконаєшся, Герман… Я маю щось тобі сказати, Герман.
Я слухаю вас всією душею.
Я знаю тебе, ти рішучий хлопець… Солдатське серце… Суворий і рішучий… Мій батько дуже тебе образив, Герман!
Хай чорт мене забере, коли я це забуду.
Це ж моє вічне бажання, милостивий пане, я дякую вам.
Справді, Герман? Ти справді хотів би, щоб я був паном… Алеж у мого батька жили, як у лева, а я — другий син!..
Я хотів би, щоб ви були першим сином і щоб у вашого батька були жили як у сухотної дівчини.
Громи і бурі! Для чого ви мені про це нагадуєте?
Мій брат переманив її від тебе.
Я з ним за це поквитаюсь!
Вона тобі одмовила. Здається, він тебе викинув за двері вниз по сходах?
За це я зіпхну його в пекло.
Хай мене грім поб'є, замовчіть!
Він радив тебе продати твої дворянські папери і за цю копійку полатати собі штани.
Сто чортів! Я видряпаю йому очі своїми руками!
Я зітру його на порох!
Фу, Герман! Ти ж кавалер! ти не можеш стерпіти такої ганьби. Ти не мусиш упускати дівчину. Ні, нізащо на світі, Герман! Я б пішов на все, коли б я був на твоїм місці.
Я не заспокоюсь, поки не вгоню його під землю!
Не хвилюйся так, Герман, підійди ближче… Амалія буде твоєю.
Так, буде, клянусь чортом, буде моєю!
Не може бути. Вперше чую.
Заспокойся і слухай далі! Іншим разом я розкажу тобі докладніше… Кажу тобі, уже одинадцять місяців, як йому не можна сюди являтись. Але вже старий кається у цьому — у тому, що власне і не він зробив. Та й Едельрайх щодня штурмує його докорами і слізьми. Словом сказати, скоро він шукатиме Карла по всіх світах, а якщо він його знайде, Герман, тоді — добраніч! Тоді ти будеш підсаджувати його в карету, як він поїде з нею до церкви вінчатися.
Скоро батько відступить йому господарювання і буде доживати віку у своїх замках. Гордий первенець візьме у свої руки кермо, він буде глумитися з тих, що ненавиділи його, і з тих, що заздрили йому, і я, Герман, я, що хотів тебе зробити поважною, статечною людиною, сам я, Герман, буду схилятись низько перед його порогом…
Ні, поки я звусь Германом, цього не буде, поки тліє хоч іскра розуму в цій голові — не буде цього!
Скажіть мені, що я маю робити?
Слухай же, Герман, ти бачиш, як мені болить твоя доля, як чесному другові… Піди… перевдягнися… так, щоб тебе не можна було впізнати, піди до старого, скажи, що ти пройшов прямою дорогою з Богемії, що ти бився вкупі з моїм братом під Прагою… що ти бачив на свої очі, як його убито…
Чи ж мені повірять?
І розв'язка ця буде: хай живе новий господар Франціск фон-Моор.
Який ти хитрий!.. Ти ж бачиш, цим способом ми досягнемо всього, що нам треба. Амалія покине свої надії на нього. Старий гадатиме, що він сам винний у смерті свого сина… і… він же нездужає… для такої рухлої будови не треба землетрусу, щоб звалитись… Він не переживе цієї звістки… Тоді я його єдиний син… Амалія втратить підпору і буде в моїх руках… Це ти можеш собі легко уявити… Словом, усе буде як слід, але ти мусиш додержати слова.
Що ви кажете! (Тріумфуючи). Раніш куля повернеться в дуло і розірве груди тому, хто стріляв… покладайтесь на мене. Дайте тільки мені зробити… Бувайте!
ДРУГА СЦЕНА
Спальна кімната старого Моора.
Старий Моор спить у кріслі.
Тихо, тихо! Він задрімав… (Вона стає перед ним). Який прекрасний, який достойний!.. Такими малюють святих… Ні, я не можу на тебе сердитись! Срібна сіда голово, я не можу на тебе сердитись. Спи спокійно, збудися радісно, я піду геть і буду мучитись сама.
Сину мій! Сину мій! Сину мій!
От! От! Йому сниться його син.
Просніться, любий! Це вам тільки сниться, заспокойтеся.
Його не було? Я держав його за руку. Жорстокий Франц, ти хочеш вирвати його із моїх снів?
Чи ти помічаєш це, Амалія?
Де він? Де? Де я? Це ти, Амалія?
Як ви себе почуваєте? Цей сон дав вам спочинути?
Ангели не сердяться… він прощає вам. (Взяла його руку, сумно). Батьку мого Карла, я прощаю вам.
Ні, доню, смертельна блідість твого обличчя засуджує батька. Бідна дівчино, я відняв у тебе щастя твоєї юності… О, не кляни мене!
Вас?
Ти знаєш цей портрет, доню?
Карла!..
Ні, ні, це не він, клянусь богом — це не Карл. Отут (показуючи на лоб і на серце), тут він зовсім інакший, ця тьмяна фарба не може віддати те полум'я, що сяяло в його очах. Візьміть це. Це не годиться. Я не зуміла його змалювати.
Цей любий, теплий погляд… Коли б він став перед моїм ліжком, я ожив би від смерті. Я не міг би, не міг би вмерти.
Тяжко мені, сумно. Я вмираю, а мого сина Карла зо мною немає… Мене понесуть до гроба, і він не плакатиме на моїй могилі… Як солодко, коли тебе заколисує в смертний сон молитва сина — це колискова пісня.
Так, солодко, невимовно солодко, коли тебе заколисує в смертний сон пісня милого, — може, ще й у могилі це буде снитись далі… Довгий, вічний, безконечний сон про Карла, аж поки не задзвонять дзвони воскресіння… (Схоплюється у захваті) і відтоді вічно в його обіймах! (Пауза, вона підходить до клавіру і грає).
Гекторе, ти йдеш від мене, знаю,
Де Ахілла лютий меч чекає,
Щоб за друга взять твоє життя.
Хто буде дітей твоїх учити
Кидати списи і чесно жити,
Коли зринеш в чорне небуття?
Це прощання Андромахи і Гектора… Ми з Карлом часто під лютню співали це. (Грає далі).
Люба, дай мені ти списа бойового,
Відпусти мене на бойовище знову,
Доля Трої на моїх плечах.
Рідний край боронячи, загине
Гектор від Пелеєвого сина,
Ми побачимось в Елізія полях.
Там вас чекає один чоловік. Він прохає допустити його, у нього є важливі новини… для вас.
У мене є тільки одна важлива справа на світі, це ти знаєш, Амалія… Може це якийсь нещасний, якому потрібна моя допомога? Він не піде від мене зітхаючи.
Коли це жебрак, хай швидше йде сюди.
Амалія! Амалія! Пощади мене!
Не почую вже твоєї я дзвінкої,
Гекторе, ходи і сонячної зброї,
Пропаде Пріама горда кров.
Вічний морок Гектора сповине,
Де Коціт тече сльозами у пустині,
В Леті ти забудеш про любов.
Мозок мій, і серце нездоланне
У холодній Леті все розтане,
Тільки не моя любов.
Перед брамою уже Ахілл неситий;
Дай меча мені, покинь тужити,
В Леті не умре моя любов!
Я знаю тільки одну. Підійди сюди, друже, і не щади мене! Подайте йому склянку вина.
Милостивий пане, не гнівайтесь на бідного чоловіка, коли він мимоволі розіб'є ваше серце. Я в цих місцевостях чужий, але вас я дуже добре знаю, ви батько Карла фон-Моора.
Звідкіля ти це знаєш?
Я знав вашого сина.
Він живий? живий? Ти знаєш його? Де він? Де? Де? (Хоче бігти).
Він учився в Лейпцігу, потім він блукав не знати де. Він перейшов усю Німеччину, як мені казали, з непокритою головою, босий, і прохав хліба перед дверима. Через п'ять місяців після того почалась знову війна поміж Прусією і Австрією — йому нічого було робити на світі, він подався в Богемію за переможними барабанами Фрідріха. Дозвольте мені, — сказав він великому Шверіну, — умерти смертю героя, у мене більше немає батька!..
Не дивись на мене, Амалія.
Досить! О, досить!
Через вісім день по тому стався кривавий бій під Прагою… Я можу сказати вам, ваш син тримався, як справжній боєць. Він робив чудеса перед очима всієї армії. П'ять полків змінилося коло нього — він стояв. Навколо нього падали бомби, але син ваш стояв. Куля розтрощила йому праву руку, син ваш узяв прапор у ліву і стояв…
Гектор, Гектор!.. Ви чуєте? Він стояв…
Хай смерть зв'яже тобі твій проклятий язик! Чи ти прийшов сюди убити мого батька?.. Батьку! Амалія! Батьку!
Таке було останнє бажання мого товариша. Візьми цей меч, — сказав він з останніх сил, — і передай його моєму старому батькові; на мечі кров його сина; хай він радіє — це спокута. Скажи йому, що його прокляття погнало мене у бій і на смерть, що я умирав в одчаї! Його останнє слово було: Амалія!..
Його останнє слово було — Амалія!
О, що ви зробили, батьку! Мій Карл! Мій брат!
От меч, а от портрет, який він теж вийняв із грудної кишені, він схожий на цю панянку, вона тут як жива. Це, — сказав він, — моєму братові Францу… Я не знаю, що він тим хотів сказати.
Мені? Портрет Амалії? Мені? Карл? Амалія? Мені?
Підкуплений шахрай! (Гнівно хапає його).
Клянусь богом, Амалія, твій портрет! Це справді твій портрет.
Мій, мій! сили небесні!
Лихо, лихо! Моє прокляття його погнало на смерть, умер в одчаї!
І він згадав про мене в останню чорну годину смерті! Ангельська душе… Коли вже чорна корогва смерті маяла над ним… про мене!..
Моє прокляття погнало його на смерть! Мій син умер в одчаї!
Чекай, чекай! Які були його останні слова?
Його останнє слово було Амалія! (Вийшов).
Його останнє слово було Амалія!.. Ні, ти не шахрай! Значить, це правда… правда… Він умер… умер… (Хитається, падає). Умер… Карл умер…
Що я бачу! Що тут написано на мечі кров'ю… Амалія!
Чи правда це, чи мені сниться? От дивись, написано кров'ю. «Франц, не покидай моєї Амалії». От дивись, дивись тут на другій стороні: «Амалія! Всемогутня смерть розв'язує твою клятву»… Ти бачиш це, ти бачиш? Він написав це занімілою рукою, написав теплою кров'ю свого серця, написав на урочистім краю вічності! Дух його, відходячи, з'єднав Франца з Амалією.
Святий боже! Це його рука. Він ніколи мене не любив. (Швидко вийшла).
Прокляття! Усе мою мистецтво розбивається об цю вперту голову.
Хто прокляв його? Хто погнав свого сина на бій, на смерть в одчаї?.. О, він був ангел, небесна перлина. Прокляття катам його! Прокляття, прокляття на вас!..
Він був ангел, він був перлиною неба! Прокляття, прокляття! Прокляття на мені!.. Я той батько, що вбив свого великого сина. Мене він любив аж до смерті. Щоб помститись за мене, пішов він на смерть. Потворо! Потворо! (Лютує сам проти себе).
Він умер. Для чого тепер ці слова? (Саркастично сміється). Легше вбити, ніж повернути до життя. Тепер вам не викликати його з могили.
Не доводьте мене до краю. Я покину вас у смерті!..
Потворо! Потворо! Поверни мені мого сина. (Схопився з крісла, хоче взяти Франца за горло, той одіпхнув його).
Безсилі кості! Ви ще насмілюєтесь… Умріть! Умріть в одчаї! (Вийшов).
Амалія! Віснице неба! Це ти прийшла прощати мою душу.
Ви втратили прекрасного сина.
Убив! ти хочеш сказати. Із цим тягарем я прийду перед суд всевишнього.
Побачити, побачити знову! О, меч прониже мою душу, коли я знайду його серед блаженних… У самому небі я тремтітиму пекельним жахом. У спогляданні вічності мене розтрощить згадка: я вбив свого сина!
О, його усмішка прожене з вашої душі цю згадку. Утіштеся, милий батько! Мені вже зовсім не сумно. Хіба він не проспівав небесним слухачам ім'я Амалії на арфі серафімів, і небесні слухачі тихо за ним це ім'я повторяли. Адже його останнє слово було: Амалія, і його перший радісний вигук теж буде: Амалія!
Умерти — це полетіти до нього в обійми, ви щасливий, вам можна заздрити. Чому ці кості не охляли? Чому це волосся не сиве? Лихо моїм молодим силам! Я кличу тебе, квола старість, бо ти ближча до неба й до мого Карла.
Підійди сюди, мій сину! Прости мене, якщо я допіру образив тебе! Я прощаю тобі все! Я так би хотів умерти спокійно.
Чи ви досить оплакали свого сина? Наскільки я бачу, у вас тепер тільки один.
У Іакова було дванадцятеро синів, але він кривавими слізьми плакав за Йосифом.
Піди принеси мені біблію, дочко моя, і прочитай мені історію про Йосифа та Іакова, вона завжди мене зворушувала, а я ж тоді ще не був Іаковом.
Що вам прочитати? (Взяла біблію і перегортає сторінки).
Прочитай мені про горе покинутого, коли він не знайшов його серед своїх дітей і надаремно чекав його в колі одинадцятьох синів своїх… і його жалібну пісню, коли він почув, що Йосифа віднято в нього навіки…
Лютий звір розірвав мого Йосифа.
«І Іаков розірвав свою одежу і рядном оповинув стегна і носив жалобу по своєму синові довгий час, і всі сини і дочки підійшли, щоб його розрадити; але він не дав себе потішати і сказав: у горі сконаю я…»
Годі, годі! Мені дуже погано.
Господи! Що це таке?
Він утік. Боже, зглянься з нас!
Утік! Утік! від мого смертного ложа… І це все… все, що зосталося… від двох дітей, повних надій… Ти мені їх… дав… ти їх від мене… узяв… Твоє ім'я хай буде…
Умер! Все вмерло! (Вибігає в одчаї).
ТРЕТЯ СЦЕНА
Богемські ліси.
Шпігельберг, Рацман, загін розбійників.
Це ти? Це ти справді? То дай же я тебе роздушу в тісто, любий братенику Моріц! Будь здоров у богемських лісах. Який же ти став здоровий та дужий. Триста п'ятдесят чортів! Ти ж привів із собою рекрутів, цілий табун, навербував до чорта.
Чи ти ба? Ну, хіба ж це не ловке життя, і при цьому я здоровий, як яблучко, і весь загін тут, і щогодини росте, немов попівське черево… Не знаю, що в мене за магніт, який притягає усю наволоч із божої землі, як сталь і залізо.
Прекрасний магніт, нема слова. Але я хотів би все таки знати, яким ти чортом управляєшся збирати…
Слухай, а мені казали найбільше про Італію…
Так, так, не можна і тих ображати, в Італії теж є підходящі люди, та коли Німеччина буде йти далі такою стежкою, на яку вона тепер ступила, і пошле під три чорти усі науки, — а вона вже почала це робити, — то за деякий час і з Німеччини може вийти щось путнє… Але взагалі скажу я тобі, не в самому кліматі справа… Таланти скрізь находять собі місце, а втім, братику, — з дикої груші і в райському саді не буде ананаса… І я тобі скажу ще… на чому я, пак, спинився?
На прийомах.
Боже ж мій, чи хто посміє заперечувати — тепер, коли цей чоловік уже в тебе в кишені, треба ще хитренько взятися до діла, щоб він не випав… Бачиш, синку, я ще й так робив: коли собі когось нанюхаю, то причеплюся до кандидата як реп'ях. Випиваю з ним, поки йому п'ється, та, знаєш, так, щоб не він платив же! Воно, бува, влітає в копієчку, але на це не треба зважати… Далі заводиш ти його в таку компанійку, де грають у карти і гуляють, уплутуєш його у скандали, в бійки і в нечисті справи, поки він не порозгублює і гроші, і совість, і сили, і соки; бо, до речі скажу я тобі, ні чорта ти не зробиш, не погубивши душу і тіло… Повір мені, брате, бо це вже я сто разів бачив на практиці, коли вже витягти чесного чоловіка з його кубла, то чорт йому буде за брата… Далі ступити вже легко… один крок… Стривай, що це там бахнуло?
Ще є коротша і вірніша путь: пограбувати когось до нитки, сорочку з нього здерти, тоді він сам до тебе прийде… Хто, хто, а я ці штуки знаю… Спитай он у того червонопикого… Клянусь дідьком, я уловив його в ятір… Я показав йому сорок дукатів, щоб він мені виліпив з воску ключа такого, як у його пана… І що ж ти думаєш, дурна бестія виліпила ключа, приносить мені, щоб я так жив, того ключа і хоче одержати гроші… Мсьє, кажу я йому, чи ви знаєте, що я цього ключа понесу прямою дорогою до поліції і забезпечу вам приміщення на шибениці? Тисяча громів! Ти б подивився, як він роззявив рота і почав труситись, як мокрий собака… «Заради неба, згляньтесь, пане, я… я…» Що ви? Ви погоджуєтесь іти зо мною до чорта в зуби?.. «О, з радістю, з насолодою»… Га-га-га! ковтнув? Піймав карася на гачок… Посмійся ж з нього, Рацман, га-га-га!
То ж бо то, братику. І я думаю, що коли я йому приведу десятьох, то може він мене помилує… Адже кожен видавець дає своєму агентові кожен десятий екземпляр безплатно, то може і чорт не поскупиться. Рацман, мені пахне порох…
А я? Мені вже давно пахне… Зважай, щось таке буде… Так, так, я вже тобі сказав, Моріц, ти дуже до речі прийшов до отамана із своїми рекрутами… Він теж поназбирав уже бравих хлоп'ят.
А мої ж! Ех…
Сподіваюсь, що ні.
Sans spass![3] Справді, і вони не соромляться служити під його командою. Він убиває не для грабунку, як ми, він перестав цікавитись грішми, як їх стало досить у нас, та й свою третину здобичі він роздає сиротам, або ще й дає бідним студентам на науку. Та коли йому треба прикрутити поміщика, що обдирає своїх селян, або як він попаде мерзотника із золотими аксельбантами, який фальшує закони і золотом заліпляє очі правосуддя, чи ще якогось панича в такому роді, от це його діло, він тоді лютує як чорт, як сто тисяч фурій!
Гм! Гм! Брате, те, що я тобі оце розповідав, це не для нього. Ти мене розумієш?
Так, так, я розумію.
Ти ж знаєш його. У нього є свої капризи. Ти розумієш мене?
Я розумію, я розумію!
Хто там? Що таке? Пасажири в лісі?
Мерщій, мерщій! А де всі інші?.. Тисяча громів! Ви там стоїте і базікаєте! Чи ви не знаєте, та чи ви нічого не знаєте?.. Роллер…
Що таке? Що таке?
Роллера повісили. І ще чотирьох з ним.
Роллера? Що ти кажеш? Роллера? Коли? Звідки ти взнав?
Прокляття! А отаман про це знає?
Це правда. Я знаю отамана, коли б він самому сатані дав слово прийти у пекло, то він зроду б уже не молився, навіть якби міг урятуватися, прочитавши отченаша! Але ах, бідний Роллер! Бідний Роллер!
Memento mori![4] Але це мене не хвилює. (Наспівує пісеньку).
Повз шибеницю я йшов
І пасажира там знайшов.
Так от яке твоє життя!
І хто з нас дурень — ти чи я?
Чуєш, постріл! (Шум і стрілянина).
Іще один! Отаман! (За сценою співають).
У Нюрнбергу не повісять
Тебе, як не впіймають! (Двічі).
Голла го! Голла го!
Роллер! Роллер! Хай мене візьме сто чортів!
Рацман! Шварц! Шпігельберг! Рацман!
Роллер! Швайцер! Грім, блискавка, град і негода! (Летять йому назустріч).
Розбійник Моор верхи, Швайцер, Роллер, Грімм, Шуфтерле. Загін розбійників, закурений, заляпаний, увіходить.Свобода! Свобода!.. Ти дома, Роллер… Одведи мого коня, Швайцер, і вимий його вином! (Кидається на землю). Це було діло!
Ну, клянусь кузнею Плутона! Чи ти воскрес від колесування?
Чи ти його дух? Чи я дурень? Чи це ти справді?
Це я. Живий. Цілий. Як ти думаєш, звідки я прийшов?
Відьма тебе знає. Уже ж тобі було увірвалось!
Зараз, зараз! То скажи ж, висипай! Як ти врятувався? Як ти до нас повернувся? Голова мені гуде. З шибениці, ти сказав?
А-а! це смакує, аж горить… Прямою дорогою з шибениці, сказав я. От ви стоїте, пороззявляли роти і не можете собі цього уявити… Залишалося мені три кроки до триклятої драбини, якою я мусів лізти у лоно Авраамове… так близько, так близько… уже вважав себе в анатомічному кабінеті! Ти міг би купити моє життя за понюх табаки. Отаман повернув мені дихання, свободу й життя.
Я не надіявся на успіх.
Гарненьке побажання, за яке треба б повісити… Але це вийшло блискуче.
Бідний невдахо! Ну, та вже минулось! (П'є, до нього). Вітаю із щасливим відродженням.
Ні, клянусь усіма скарбами Маммони, не хотів би я пережити це вдруге. Умерти — це не через тин стрибнути, і жах умирання страшніший від смерті.
А стрибок порохової башти… Ти розумієш тепер, Рацман?.. Тим то воно і смерділо сіркою на десятки верст, ніби весь гардероб Молоха провітрювали під небосхилом… Це було блискуче діло, отамане! Я заздрю тобі.
Я в метушні вибрався у церкву святого Стефана і зрізав борти з того покривала, що накривають олтар; господь бог, — сказав я собі, — багатий чоловік і може виткати собі золоте шитво з конопляного мотуззя.
Добре зробив… і нащо те барахло у церкві? Вони приносять його творцеві, який сміється із цього дрантя, а люди хай голодають. — А ти, Шпангелер, що ти взяв на гачок?
Ми з Бігелем пограбували крамницю і притягли шмаття на п'ятдесят душ наших.
Добре, добре! Та ще ми їм такого накоїли, що їм два тижні треба буде гасити. Коли вони схотять залляти пожежу, їм доведеться затопити місто водою… Не знаєш, Шуфтерле, скільки їх там побило?
Кажуть, вісімдесят три душі. Сама башта задавила шістдесят.
Роллер, за тебе дорого заплачено!
О, бідні гробачки! Хворі, ти кажеш, старі і діти?
Ну, да, чорт їх не взяв! І няньки і вагітні баби, що бояться розродитись під шибеницею; молоді жінки, що боялись дивитись на повішеного, щоб не наврочити ненародженим дітям… бідні поети, що їм не було що взути, бо єдину пару взуття саме латав швець, і всяка така наволоч — про них не варто й казати. Коли я проходив повз таку хибарку, почув там лемент, заглянув і що ж я бачу: лежить дитина ще ціла й здорова під столом, а стіл от-от загориться… Бідна тваринко, — сказав я, — ти ж там замерзнеш, і вкинув її в огонь…
Моор сам, сильно схвильований ходить взад і вперед.
Оглянься, отамане! Що за мара! Ціла хмара богемської кінноти гасає в лісі. Чортова синя панчоха мабуть виказала нас…
Отамане, отамане! Вони напали на наш слід… Їх кілька тисяч оточують кільцем ліс.
Лихо, лихо, лихо! Нас взяли в полон. Нас колесують, нас четвертують! Кілька тисяч гусарів, драгунів і єгерів їдуть на нас і вже зайняли всі проходи. (Моор виходить).
Швайцер, Грімм, Роллер, Шварц, Шуфтерле, Шпігельберг, Рацман. Розбійники.
Пороху скільки хоч. Але нас усіх вісімдесят душ, ледве один на двадцять.
Тим краще. Хай їх буде п'ятдесят на один мій палець. Довго ж вони чекали, поки ми не запалили у них солому під задом… Браття, браття! Усе гаразд! Вони продають своє життя за десять крейцерів, а ми ж б'ємось за життя і свободу… Ми посунем на них, як потоп, ми градом впадем їм на голови!.. Де ж, чорт візьми, отаман?
Він покинув нас у біді. Чи не можна нам якось вислизнути.
О, чом я не зостався в Єрусалимі?
Тобі треба було здохнути в помийній ямі, боягузе! Коло слабих черниць ти герой, та коли тобі покажуть кулака… ганчірко! показуй себе тепер, або тебе зашиють у свинячу шкуру і зацькують собаками.
Отаман! Отаман!
Я діждав, щоб нас оточили зовсім, тепер вони мусять битись, як скажені. (Уголос). Діти, ну, що ж, ми пропали, як не будем битись, як підстрелені вепри.
Набивайте всі рушниці. Пороху в нас вистачає?
Пороху досить, щоб висадити в повітря всю землю.
У кожного п'ять пар набито пістолів та ще й по три рушниці.
Добре, добре! Тепер хай частина позлазить на дерева або сховається в кущах, щоб стріляти з засідки…
А ми як фурії нападемо на них із флангів.
Отут і я, я!
І кожен щоб сюрчав у свисток і гасав по лісу, щоб нас здавалось більше числом; повипускайте всіх собак і нацькуйте їх, щоб вони порозбивалися, порозсипалися і набігали під постріл. Ми троє — Роллер, Швайцер і я — ударимо в гущу!
Майстерно, прекрасно… Ми їх ударимо звідусіль, що вони й не знатимуть, звідки їх б'ють. Колись і я улучав у яблучко. Хай тільки підійдуть! (Шуфтерле сіпнув за рукав Швайцера, цей відвів ватажка і тихо до нього говорить).
Я прошу тебе…
Геть! Хай подякує своєму сорому, він його врятував. Він не сміє вмерти, коли вмираємо я і мій Швайцер, і мій Роллер. Хай він скине з себе одежу, то я скажу, що він подорожній і що я його пограбував… Годі, Швайцер! Клянусь тобі, його ще повісять.
Чи оце є кубло дракона?.. (Уголос). З вашого дозволу, панове! Я слуга церкви, а там стоять тисяча сімсот, що оберігають кожен волос на моїй голові.
Мовчи, товаришу… Скажіть коротко, отче патер, що вам треба?
Мене посилає високе начальство, що має владу над смертю й життям… Ви злодії… ви душогуби… ви мерзотники… ви кодло гадюче, що плазує в темряві і тайно жалить… ви покидь людства, пекельне насіння… смачна страва для ворон і гадів… кандидати на шибеницю і колесо…
Не лайся, собако! Або… (Хоче ткнути його прикладом у лице).
І ти, гарний отамане! Герцог шахраїв, король волоцюг, великий могол усіх злодіїв на землі… Ти, як той перший огидний бунтар, котрий тисячі легіонів безневинних ангелів натхнув бунтарським вогнем і потяг за собою у глибоку безодню гріха… жахливий лемент покинутих матерів летить за тобою слідом, ти смокчеш кров, наче воду, людське життя — це порошинка на кінці твого убийчого ножа…
Цілком слушно, цілком слушно, прошу далі!
Як? Цілком слушно, цілком слушно? Хіба це відповідь?
Жахливий чоловік! Геть від мене! Кров убитого райхсграфа пристала до твоїх проклятих пальців. Хіба ти не вдерся злодійською рукою у святиню господа і не вкрав священні сосуди причастя шахрайським способом? О, хіба ти не підпалив наше богобоязне місто і не зрушив на голови добрих христіан порохову башту? (Із схрещеними руками). Неймовірні, жахливі злочинства, від яких смердить аж до неба, які волають до страшного суду, щоб він скоріше настав! Дозріли до розплати діла ці і чекають на сурму архангела!
Майстерно скомпоновано, але до справи! Що доручав вам сказати мені високохвальний магістрат?
Чуєш, Швайцер?.. Але прошу далі!
То слухай же, як милостиво, як терпеливо ставиться суд до тебе, злочинця: коли ти зараз же будеш, плазуючи, благати милості і пощади, то суворість стане тобі за милість, і правосуддя буде тобі за ніжну матір… воно закриє очі на половину твоїх злочинств і обмежиться… подумай тільки… обмежиться колесуванням.
Ти чув, отамане? Можна мені скрутити цьому дресированому пуделю пельку? щоб червоний сік виприснув йому з усіх пор?..
Мені, мені! На колінах прошу тебе, благаю, мені дай насолоду розтерти його на порох!
О, фараон! фараон!
Який гордий цей злочинець!
Ще не досить! Оце тепер я говоритиму гордо. Іди і скажи високохвальному судові, що шахрує життям і смертю: я не злодій, що робить у спілці із ніччю і сном і нахваляється своїми подвигами, утікши з вікна… Те, що я зробив, я певне колись прочитаю у книзі провин на небі; але з мізерними фальшівниками я розмовляти не збираюсь. Скажи їм, що моя справа — це розплата і помста — моє ремество! (Він повертаються до нього спиною).
Чи він збожеволів!.. (Уголос). Може ви боїтесь, що це пастка, аби піймати вас живцем?.. Читайте самі, отут підписано вам усім амністію… (Він дає Швайцерові документ). Чи ви ще можете сумніватись?
Дивіться ж, дивіться ж! Чого вам ще треба?.. Підписано власною рукою… Це неймовірна милість… Чи ви боїтесь, що вони зламають своє слово, бо ви чували, що перед злочинцями слова не додержують? О, не бійтесь! Вони додержать слова з політичних причин, хоч би вони дали слово самому сатані, бо хто б інакше їм надалі вірив? Як вони могли б далі користуватися цим?.. Я ручуся за їхню щирість. Вони знають, що це я вас збунтував і довів до одчаю; вас вони не вважають за винних. Ваші злочинства вони приписують помилкам молодості, гарячій крові. Я один їм потрібний, я один заслужив на кару, чи не так, святий отче?
Як? Ви не відповідаєте? Може, ви ще думаєте пробитися силою? Огляньтесь, огляньтесь же навколо! Цього ви не можете думати, це було б по-дитячому… Чи може вам кортить впасти геройською смертю, бо ви бачили, як я радів з цього бою?.. О, не думайте цього, ви не Моор… Ви жалюгідні злодії, мізерне знаряддя моїх широких планів, убога мотузка в руці ката! Злодії не можуть умирати як герої. Життя — це єдине добро злодіїв. Коли воно скінчиться, починається жах… злодії мають право тремтіти перед смертю… Ви чуєте, як грають сурми, ви бачите, як загрозливо виблискують шаблі? Як, ви ще вагаєтесь, чи ви сказились? Чи ви збожеволіли?.. це непростима річ. Я не приймаю від вас своє життя, я соромлюсь вашої жертви.
Може ви боїтесь, що я сам собі заподію смерть і своїм самогубством знищу договір, дійсний тільки на живого? Ні, діти, це даремний страх. От я кидаю геть свій кинджал і свої пістолі і цей флакончик з отрутою, що мені ще придався б… я такий нещасний, що вже втратив і владу над своїм життям… Як, ви ще вагаєтесь? Може ви думаєте, що я оборонятимусь, коли ви будете мене в'язати? Дивіться, от я прив'язую свою праву руку до цієї дубової галузі, у мене немає зброї, дитина може взяти мене… Хто з вас перший покине свого отамана в біді?
І коли б саме пекло нас оточило! (Розмахує шпагою). Хто не паршива собака — рятуй отамана!
Швайцер (розриває папір, на якому написано помилування, і шпурляє шматки патерові в обличчя).
Рятуйте, рятуйте, рятуйте отамана!
Тепер ми вільні, товариші! Я почуваю цілу армію у своїй руці… смерть чи свобода! Живим вони не візьмуть нікого! (Сигнал до атаки, шум і сум'яття. Вони виходять з шпагами в руках).