ПЕРШИЙ АКТ
ПЕРША СЦЕНА
Франконія. Зала в замку Моорів.
Франц. Старий Моор.
Франц.
Як ваше здоров'я, батьку? Ви такий блідий.
Ст. Моор.
Я здоровий, сину мій, що ти мав мені сказати?
Франц.
Прийшла пошта — лист від нашого кореспондента з Лейпціга. Ст. Моор (оживився).
Звістка про сина мого, Карла?
Франц.
Гм! Гм! Так. Але я боюся… я не знаю… чи мені… стан вашого здоров'я… ви справді зовсім добре себе почувайте, батьку?
Ст. Моор.
Як риба у воді. Про мого сина він пише? Що тебе турбує? Ти двічі в мене питався.
Франц.
Коли ви хворі… коли ви тільки не зовсім здорові, то дозвольте мені… я розкажу вам у слушну хвилину. (Ніби сам до себе). Ця звістка не для хворого організма.
Ст. Моор.
Боже! боже! Що я маю почути? Франц.
Дозвольте мені попереду одійти трохи осторонь і пролити сльозу над моїм грішним братом… я мусів би навік мовчати… бо він ваш син; я мусів би приховати його ганьбу навік, бо він мій брат. Але коритися вам… моя перша свята повинність… отже простіть мені!
Ст. Моор.
О, Карл! Карл! якби ти знав, як твої вчинки катують батьківське серце! Як одна радісна звістка про тебе додала б мені десять років життя… повернула б мені молодість… а зараз кожна звістка… приводить мене ще на крок до гробу.
Франц.
Як так, то прощавайте!.. Ми всі повидирали б собі волосся над вашою труною!
Ст. Моор.
Зоставайся!.. Треба зробити ще тільки один крок… щоб сталося так, як він хоче. (Сідає). Гріхи батьків треба спокутувати у третьому й четвертому коліні — йому судилося це завершити.
Франц.
Ви знайте нашого кореспондента? От! Палець правої руки своєї я віддав би, щоб сказати, що він — брехун, чорний, уїдливий брехун!.. Заспокойтеся! Пробачте, коли я сам прочитаю вам листа. Вам ще не все можна знати.
Ст. Моор.
Усе. Усе, мій сину… ти позбавиш мене костура.
Франц (читає).
«Лейпціг, від першого травня. Любий друже! Коли б мене не зв'язувала урочиста обіцянка не ховати від тебе нічого, що я знатиму про твого брата, то зроду я не дозволив би своєму перу тиранити тебе. Я бачу з сотень твоїх листів, як такі звістки пронзають твоє братерське серце… мені здається, що я бачу, як ти проливаєш рясні сльози над жахливим, огидним, ганебним твоїм (Ст. Моор затуляє лице) братом. Ах, сльози текли мені рікою з очей, ніби я вже бачив, як смертельно зблід твій старий чесний батько».
Ісусе й Маріє! Ви уже зблідли, а ви ще нічого не чули.
Ст. Моор.
Далі! Далі!
Франц.
«… поблід смертельно і хитнувся на стільці, проклинаючи той день, коли йому вперше сказано: батько! Не про все я дізнався, а з того, що я знаю, ти теж не все почуєш. Твій брат нібито сповнив уже міру свого сорому… принаймні я не знаю, чого він не перевершив. Учора опівночі він вирішив, маючи сорок тисяч дукатів боргу» — непоганенька сума, батьку! — «зганьбивши тут дочку одного багатого банкіра і вбивши на дуелі її нареченого — доброго і статечного юнака — вирішив утекти від правосуддя разом із сімома іншими, яких він втяг у своє босяцьке життя…»
Батьку, ради бога, що з вами?
Ст. Моор.
Досить! Досить! сину мій!
Франц.
«Його розшукують, скривджені ним галасують про помсту, за його голову призначено нагороду… Ім'я Моора»…
Ні! Мої бідні уста ніколи не уб'ють батька! (Розриває листа). Не вірте йому, батьку! Не вірте ні одному слову!
Ст. Моор (гірко плаче).
Моє ім'я! Моє чесне ім'я!
Франц (падає йому на шию).
Огидний, тричі огидний Карл! Чи я не передчував цього, коли він, ще хлопцем бувши, упадав за дівчатами, ганяв з вуличними хлопчаками і всякою наволоччю по ярах та луках, тікав від церкви, як злочинець, і копійки, що він у вас виманював, кидав у шапку першому-ліпшому старцеві, а ми вдома молилися й читали святі книги проповідей. Чи я не передчував це, коли він читав пригоди Юлія Цезаря і Олександра Великого та інших темних язичників охотніше, ніж життя святого Товія? Сто разів я вам казав це, бо моя любов до нього завжди була в рамцях синової повинності — що цей хлопець ще зганьбить, знеславить, погубить нас усіх. О, якби він не звався Моор! Щоб серце моє не так гаряче билося за нього. Безмежна моя любов, якої я не можу здолати, ще приведе мене перед суд усевишнього!
Ст. Моор.
О, мої мрії! Мої золоті сни!
Франц.
Я знаю це. Про це я й кажу. Ви ж завжди казали, що вогненний дух, який палає в юнакові, робить його таким чутливим до краси і величі, оця одвертість, що світить в очах його,
ця м'якість душі, що, побачивши чуже страждання, розтає в сльозах, ця сувора мужність, що гнала його на верхів'я столітніх дубів, через яри, огорожі й бурхливі потоки — це дитяче честолюбство, ця непереможна впертість і всі оті блискучі чесноти, що проявилися в улюбленому синочкові, — ви ж казали, що все це зробить його колись вірним другом, чесним громадянином, героям, великою, великою людиною… Тепер ви бачите, батьку! Вогненний дух розвинувся, дозрів, приніс розкішні плоди. Погляньте на цю одвертість… вона зробилася нахабством, погляньте на цю м'якість… як вона лепече ніжні слова кокоткам, яка вона чутлива до принад якоїсь Фріни. Погляньте на цю палку геніальність, яка за шість років спалила його життя так чисто, що він конає живцем… і от приходять люди і безсоромно тичуть на нього пальцями: «C'est l'amour qui a fait ça!»
[1]. Погляньте на оцю сміливу вродливу голову, що строїть плани, перед якими бліднуть злочинства Картуша і Гауорда! А що буде, коли всі ці паростки розів'ються в усій пишноті… хіба ж можна чекати повної довершеності в такому
юному вікові? Може, батьку, ви ще доживете до радості побачити його на чолі війська, що квартирує в святій тиші лісовій і полегшує стомленим перехожим путь, забираючи в них важкі речі… може, ви ще встигнете перед смертю піти до його пам'ятника, збитого з дощок між небом і землею… може, о, батьку, батьку… вам доведеться прибрати собі інше ім'я, щоб крамарі й вуличні хлопці не показували на вас пальцем, ознайомившись з портретом вашого сина на базарній площі в Лейпцігу.
Ст. Моор.
І ти, мій, мій Франц, і ти! О, мої діти… як вони влучають у моє серце!
Франц.
Ви бачите, і я можу бути дотепним, але мій дотеп — як жало скорпіона. І от цей сухий, буденний чоловік, холодний, дерев'яний Франц, і як ви там ще мене взивали, коли він сидів у вас на колінах і щипав вас за щоку — цей Франц колись помре невідомий, коли слава того генія лунатиме від полюса до полюса! О! із схрещеними руками дякує тобі, небо, цей холодний, сухий, дерев'яний Франц, що він не такий, як той!
Ст. Моор.
Прости мені, дитино! Не сердься на батька, якого обдурили його мрії. Бог, що примушує мене плакати над Карлом, витре ці сльози твоєю рукою, мій Франц!
Франц.
Так, батьку, він витре ці сльози. Франц віддасть своє життя, щоб тільки продовжити ваше. Ваше життя для мене мов оракул, з яким я раджуся про все, дзеркало, в якому я розглядаю усе, що хочу зробити… найсвятішу повинність свою я зламаю, щоб продовжити ваше дорогоцінне життя. Ви вірите мені в цьому?
Ст. Моор.
На тобі лежать ще інші великі обов'язки, сину. Хай бог віддячить тобі за все, чим ти був і чим ти будеш для мене. Франц.
Тепер скажіть — коли б ви могли не називати його своїм сином, чи ви були б щасливі?
Ст. Моор.
Не кажи, не кажи цього: коли бабка принесла його до мене, я підняв його вгору і сказав: «хіба я не щаслива людина?»
Франц.
Ви сказали це. Як ви тепер думайте про це? Хіба ви не заздрите найубогішому з ваших селян, що він не батько цьому… ви будете нещасні, поки у вас буде цей син. Це нещастя ростиме вкупі з ним. Це нещастя підкопує ваше життя.
Ст. Моор.
О, він зробив мене восьмидесятилітнім дідом.
Франц.
Отже… коли б ви зреклися цього сина? Ст. Моор (схопився).
Франц! Франц! Що ти сказав?
Франц.
Хіба не любов до нього спричиняв вам усе це горе? Без цієї любові він для вас не існує. Без цієї злочинної любові він для вас умер — він ніколи для вас не родився. Не плоть і кров, а серце робить нас батьками. Коли ви його вже не любитимете, то цей виродок уже не ваш син, хоч би й був вирізаний з вашого власного тіла. Він досі був вам як око, але, коли око твоє спокушає тебе — вирви його, — каже святе письмо. Краще з одним оком у раї, ніж із двома в пеклі. Краще бездітним піти на небо, ніж коли обоє — батько і син — падуть у пекло. Так каже бог.
Ст. Моор.
Отже ти хочеш, щоб я прокляв свого сина?
Франц.
О, ні! О, ні! Вашого сина не треба проклинати. Кого ви звете вашим сином — того, кому ви дали життя, і він за це силкується скільки мога вкоротити ваше?
Ст. Моор.
О, це правда. Це суд надо мною. Так хоче моя доля.
Франц.
Ви бачите, як приязно до вас ставиться ваш улюбленець. Він душить вас вашою ж батьківською любов'ю, він підкупив ваше батьківське серце, щоб воно вас доконало. Коли вас не буде, то він господар ваших маєтків, король своїх диких бажань. Прорветься гребля, і ріка його страстей зможе вільно буяти. Уявіть себе на його місці. Як часто він прагне, щоб батько його сконав, щоб умер брат — які так немилосердно заважають йому віддаватися страстям. Але хіба це любов за любов? Хіба це дитяча подяка за батьківську ласку, коли він за солодку хвилину розпусти віддає десять років вашого життя? Коли він за одну солодійську хвилину ставить на карту чесне ім'я своїх дідів, що живе вже сім віків незаплямоване і чисте? Хіба це ваш син? Відповідайте! Хіба це ваш син?
Ст. Моор.
Невдячна дитина! ах! Але все ж моя дитина! Моя дитина!
Франц.
Розкішна, дорогоцінна дитина, яка тільки й дбає, щоб у неї не було батька. О, хоч би ви це зрозуміли! Хоч би вам спала полуда з очей! Але ваша м'якість укріпить його в його розпусті, ваша терпимість узаконює її. Правда, ви знімете прокляття з його голови; воно впаде на вашу голову, батьку!
Ст. Моор.
Правда, тому правда! На мені, на мені вся вина!
Франц.
Скільки тисяч тих, що сповна випили келих розпусти, знову виправило страждання! І хіба ж тілесний біль, що супроводить усі пристрасті, не є вказівка від провидіння? Хіба ж сміє людина нерозумною ніжністю ганьбити цю вказівку? Хіба ж сміє батько навік губити цю довірену йому запоруку? Подумайте, батьку, якщо ви на деякий час примусите його страждати, то може ж він одумається і виправиться! Або, як ні, як він і у великій школі страждання залишиться мерзотником, — то й тоді лихо тому батькові, який своєю любов'ю руйнує вирок вищої мудрості! Чи не так, батьку?
Ст. Моор.
Я напишу йому, що я зрікаюсь його.
Франц.
Це ви зробите мудро і правильно.
Ст. Моор.
Щоб він не навертався мені на очі.
Франц.
Це буде дуже на користь. Ст. Моор.
Поки він не переміниться.
Франц.
Добре, добре. Але як він прийде з лицемірною ласкою виплакувати ваше співчуття, видурить у вас прощення, а завтра знов піде і буде сміятися з вашої слабості в обіймах своїх дівок? — Ні, батьку, він повернеться добровільно, якщо його совість його виправдає.
Ст. Моор.
То я йому зараз же напишу.
Франц.
Стривайте! Ще одне, батьку! Я боюся, що ваше обурення виллється в занадто суворих словах, які йому розіб'ють серце — та до того ще — як ви своєю власною рукою напишете йому, то, може, він це уважатиме за знак прощення вашого? Отже краще буде, як ви доручите написати мені. Ст. Моор.
Зроби це, сину мій! Ах, мені б це розірвало серце! Напиши йому.
Франц (швидко).
Значить, вирішено?
Ст. Моор.
Напиши йому, що я тисячу кривавих сліз, тисячу безсонних ночей… Але не доводь його до відчаю!
Франц.
Ви б краще лягли, тату. Це все на вас сильно вплинуло.
Ст. Моор.
Напиши йому, що батьківське серце… Я кажу, не доводь мого сина до відчаю. (Сумно вийшов).
Франц ( посміхаючись, дивиться вслід).
Утішся, старий! ти зроду більше не пригорнеш його до себе — путь до цього йому перегороджено, як дорогу з пекла до неба. Його вирвано з твоїх обіймів раніше, ніж ти знав, що ти цього захочеш. О, я був би поганий митець, коли б я так і не зумів би одірвати сина від батьківського серця, хоч би він був прикутий до нього залізними ланцюгами… Я накреслив круг тебе магічне коло, через яке йому не перестрибнути… Веселіше, Франц! улюбленця нема… видно просвіт у темному лісі. Треба знищити ці папери, бо дуже легко хтось міг би впізнати мою руку. (Збирає шматки розірваного листа). А горе швидко погубить старого… я і в неї з серця вирву Карла, хоч би й довелося від неї одірвати півжиття.
Я маю право сердитись на природу і, клянусь честю, я діб'юся цього права… Чому я не перший вийшов з материного тіла, чому не єдиний? Чому природа навалила на мене тягар некрасивості? Саме на мене? Чому саме для мене цей лапландський ніс? Саме для мене ця негритянська фізіономія? Ці готтентотські очі? Справді, можна подумати, що вона поскидала найгидкіше з усіх сортів людства в одну купу і з того виліпила мене. Клянусь смертю! Хто дав їй право дати йому все і зоставити мене без нічого? Хто міг упадати коло неї, чи образити її перед моїм народженням? Чого вона так неправо зробила?
Ні! ні! Я несправедливий до природи. Дала ж вона нам мистецтво винаходу, посадила голих і мізерних у березі цього великого океану — всесвіту… пливи, хто може, а хто не вміє, — потопай! Вона не дала мені нічого: це моє, діло зробити з себе те, що я хочу. Кожен має однакове право на велике й мале: розбиваються бажання об бажання, страсть об страсть, сила об силу. Все право в руках у дужчого, і наші закони — грані нашої сили.
Правда, є деякі суспільні пакти, укладені, щоб регулювати пульс світових кругобігів. Чесне ім'я! — справді добра монета, якою добре можна шахрувати, коли хто вміє її як слід витрачати. Совість — добре опудало полохати з вишень горобців — і ще написаний належним способом вексель, яким і банкрота так само можна врятувати — навіть банкрота.
Справді, дуже достойні речі, щоб тримати дурнів у покорі і юрбу під чоботом, щоб тим зручніше було жити умілим людям. Що й казати, дуже дотепні речі. Щось наче загорожі, які мої селяни хитренько виводять навколо своїх ланів, щоб ніяк заєць не перестрибнув їх, ніяким способом!.. Але милостивий пан дає шпори своєму жеребцеві і перелітає галопом по селянських хлібах.
Бідний заєць! Це ж справді жалюгідна справа бути на цім світі зайцем!.. Але милостивому панові потрібні й зайці!
Отже, «вперед, через загорожу! Хто нічого не боїться, не слабший від того, кого всі бояться. Зараз мода носити на штанях пряжки, щоб можна було, як треба, затягувати їх ширше чи вужче. Пора собі викраяти совість по останній моді, щоб можна було її розпускати на пряжці, скільки треба. При чім тут ми? Ідіть до кравця! Багато базікають про кровну любов, але заморочили голову добрим обивателям… Це твій брат!.. Це тобто значить: його вийнято з тієї самої печі, що й тебе… отже, хай він буде святий для тебе!.. Погляньте лишень на цю фокусну логіку, на цей кумедний висновок від сусідства тіл до гармонії душ, від одного походження до однакових почувань, від однієї годівлі до однакових нахилів. Та й далі — це твій батько! Він дав тобі життя, ти його плоть, його кров — хай він буде святий для тебе!.. Знов хитрий висновок! Я хотів би спитати, чому він мене зродив? Мабуть же не з любові до мене, якого ще й не було тоді на світі. Чи він знав мене перед тим, як зродив? Чи він уявляв собі мене, яким я буду? Чи він бажав мене? Чи знав він, який я буду! І це для нього невигідно. Або я маю право покарати його за те, що він зродив мене! Чи можу я бути йому вдячний, що я зробився чоловіком? Це все одно, що подавати на нього в суд, якби я родився жінкою. Чи можу я визнавати любов, яка не спирається на повагу до мого «я»? Хіба ж могла бути повага до мого «я», яке ще й не існувало? У чому ж тут святість? Чи не в тому акті, через який я народився?.. Ніби це щось інше, ніж просто скотське задоволення скотських потреб! Чи та святість десь є в результаті цього акта? Та він же сам по собі тільки залізна необхідність, що її ми раді б здихатись, коли б це не підкопувало фізичного здоров'я. Чи я маю його хвалити за те, що він мене любить? Це просто його пиха, первородний гріх всіх художників, що милуються з свого твору, хоч який він не був би огидний. — Отже, от де воно! От уся механіка, яку ви сповиваєте священним туманом, щоб наганяти на нас страх. Чи ж я дозволю вести себе на повідку, як дитину?
Живо ж! Вперед, до діла! Я викореню навколо все, що заважає мені бути господарем! Господарем я мушу бути, щоб силою взяти те, чого не можу взяти любов'ю.
Вийшов.
ДРУГА СЦЕНА
Шинок біля саксонського кордону.
Карл фон-Моор заглиблений у книгу. Шпігельберг п'є біля столу.
Карл фон-Моор ( відсуває книгу).
Огида бере від вашого чорнильного століття, коли я читаю про великих людей у Плутарха.
Шпігельберг (поставив перед ним склянку і п'є).
Йосифа Флавія треба читати.
Моор.
Іскра Прометея загасла, натомість у нас тепер каніфольний порошок… театральні вогні, що об них не можна й прикурити. Вони видряпались як пацюки на палицю Геркулеса і сушать собі голови над тим, що в нього текло в жилах. Якийсь французький абат читає з кафедри, що Олександр Македонський був боягуз; сухотний професор, що кожну хвилину нюхає з флакончика нашатир, читає лекції про силу. Люди, що зомлівають від поцілунку, критикують тактику Ганнібала… Слиняві хлопчаки виловлюють фрази з бою при Каннах і хничуть над перемогами Сціпіона, бо вони мають їх переказувати.
Шпігельберг.
Що ж, то цілком олександрійська маніра.
Моор.
Невже це нагорода за ваші подвиги в боях, що ви тепер живете по гімназіях і ваше безсмертя школярі марають у зошитах? Щедра подяка за вами пролляту кров, коли нюрнберзький крамарчук загортає у вас булку… Або в найкращому випадкові якийсь французький драматург нагвинчує вас на диби і водить, як ляльки на дротяному повідку. Ха-ха-ха!
Шпігельберг (п'є).
Читай Йосифа Флавія, я прошу тебе. Моор.
Ганьба! Ганьба! млявому століттю кастратів, яке може тільки пережовувати діла минувшини і глумитись над героями у коментарях, чи знущатися з них у трагедіях. Немає потуги в жилах цього століття, і пивний хміль має допомагати розплоджуванню людей.
Шпігельберг.
Чай, братику, не пивний хміль, а чай.
Моор.
Вони сковують собі природу пласкими умовностями, бояться вихилити склянку, щоб не сказати: будьмо здорові… підлизуються до лакея, щоб він замовив за них слівце у його світлості, і гримають на бідака, якого ніхто не боїться. Моляться на людей за смачний обід і здатні підсипати людям отруту за матрац, на який їм не пощастило влізти… Засуджують саддукея, що відвідує церкви, і обчислюють перед олтарем свої лихварські проценти… Стають на коліна, щоб відпочили їхні зади… і не відводять очей від пастора, щоб побачити, який на ньому парик… Непритомніють, побачивши зарізану гуску, і ляскають у долоні, коли збанкротував їхній суперник… Вони ж так тепло стискали йому руку… «Ще один тільки день почекайте»… Де там! В тюрму собаку!.. Прохання, клятви, сльози! (Тупає ногою). Пекло й диявол!
Шпігельберг.
І все це за пару тисяч вошивих дукатів.
Моор.
Ні, я не можу про це думати, я мушу зашнурувати своє тіло в корсет і зашнурувати свою волю в закони. Закони зробили черепашу ходу з того, що мусіло б бути польотом орла. Закон ще не породив ні одної великої людини, тільки свобода виховує колосів і скрайності. Вони роблять собі фортецю у череві тирана, догоджають капризам його шлунку і рачкують перед його газами… О, якби дух Армінія ще тлів у попелі!.. Стань на чолі війська з таких, як я, і Німеччина зробиться республікою, проти якої Рим і Спарта будуть мов жіночі монастирі. (Він кидає на стіл шпагу і встає). Шпігельберг (підхопився на ноги).
Браво! Бравіссімо! Ти наводиш мене на мою тему. Я тобі щось скажу на вухо, Моор, що давно у мене на думці, і ти підходящий чоловік для цього… Пий, брате, пий… А що, якби самі ми взялися до діла, щоб організувати королівство іудейське?
Моор (сміється що має сили).
А! Я бачу, я бачу! Ти хочеш порізати всіх, а собі зробити тільки обрізання.
Шпігельберг.
Щоб тебе чорти забрали! Але скажи, хіба це не сміливий план? Ми випустимо маніфест на всі чотири світи і скличемо до Палестини всіх, хто не їсть свинячого м'яса. Там я доведу безперечними доказами, що Ірод четвертовласник є мій прадід і так далі… От буде свято, хлопче, коли вони знову вийдуть на сухеньке і зможуть відбудувати Єрусалим. Тепер живо турків геть із Азії, бо залізо ще гаряче, рубаємо ливанські кедри, будуємо кораблі і крутимо всім народом… Тимчасом… Моор (посміхаючись бере його за руку).
Товаришу, цим безглуздим жартам давно вже край.
Шпігельберг (приголомшений).
Що? Це ти вдаєш з себе невинну овечку? Такий хлопець, як ти, що надряпав шпагою більше текстів на фізіономіях, ніж три писарчуки можуть записати за високосний рік у входящу книгу? Хочеш, я розповім тобі про собачий труп? Стій! Я нагадаю тобі твою власну штучку, щоб ти розпалився від неї, коли вже ніщо інше тебе не зворушує. Ти пам'ятаєш, як прецептори одстрелили твоїй собаці ногу, а ти об'явив, що все місто має поститися за те? Ніхто не хотів зважати на твій наказ, але ти, не гаючи часу, звелів скупити все м'ясо по всьому Лейпцігу, так що через вісім годин не було чого їсти нікому в цілому місті. Риба починає підійматись у ціні. Магістрат і бюргерство починають загрожувати арештом. Ми, хлопці, виходимо, нас тисяча сімсот душ, і ти на чолі; м'ясники, кравці і крамарі за нами, і шинкарі, і цирульники, і всі цехи, і клянуться взяти місто штурмом, якщо магістрат когонебудь зачепить. Вони спіймали облизня і мусіли ганебно відступити. Ти скликаєш докторів, цілий консиліум, і пропонуєш три дукати тому, хто напише рецепт для собаки. Ми боялися, що ті панове будуть занадто горді і скажуть «ні», і вже умовились їх присилувати. Але це було непотрібно, панове лікарі почали битись за ті три дукати, і зрештою на кожного прийшлося по три гроші; не минуло й години, як було написано дванадцять рецептів, від яких собака звичайно віддав душу богу.
Моор.
Мерзотники!
Шпігельберг.
Влаштовується бучний похорон, над собакою лунають сотні пісень. І так ми уночі тисячною юрбою, з ліхтарем в одній руці, зі шпагою в другій, пройшли через усе місто з бубонцями і брязкотом, аж поки це поховано належним чином собаку… Тоді було жертя аж до ясного ранку, і ти подякував панам за щире співчуття і наказав продати м'ясо за півціни.
Mort de ma vie!
[2] Ми стали тебе поважати, немов гарнізон у завойованому місті…
Моор.
І тобі не сором цим нахвалятись? Чи в тебе не вистачає сорому, щоб соромитись таких штук?
Шпігельберг.
Та йди ти! Ти вже не Моор! Чи ти забув уже, як ти тисячу разів із пляшкою в руці кепкував з червивого інспектора і пропонував йому: хай собі шкрябає, що хоче, а ти будеш пити далі… Чи ти пам'ятаєш, гей, чи ти пам'ятаєш? О, ти безсовісний хвалько! Це було сказано мужньо і по-шляхетному, а тепер…
Моор.
Будь ти проклятий, що ти мені про це нагадуєш! Будь я проклятий, що я це сказав, але я це сказав хмільний, і моє серце не чуло, як мій язик нахвалявся. Шпігельберг.
Ні! Ні! Ні! Не може цього бути. Не вірю, брате, що ти це серйозно. Скажи, братику, може це від нужди у тебе такий настрій? Слухай, я розкажу тобі штучку з моїх хлоп'ячих років. Коло нашого дому був рівчак усіх вісім футів завширшки, і ми, хлопчаки, наввипередки старались через нього перестрибнути. Та куди там! Бах… і лежиш у канаві, і з тебе сміються і кепкують і шпурляють у тебе снігом. Коло нашого ж дому лежав на цепу собака якогось мисливця, такий кусючий, бестія, в одну мить хапав дівчат за спідниці, проходу не давав. Мені була втіха дражнити того собаку, як тільки можна, і я помирав зо сміху, коли це стерво дивилося на мене отруйним поглядом і так би хотіло стрибнути, коли б була змога… І що ж ти думаєш, колись я отак причепився до нього і так здорово влучив йому каменюкою під ребра, що він розлютився, але цеп розірвав, і до мене! Я — тікати, не чуючи ніг під собою. Коли, лиха година, наскочив на той проклятий рівчак! Що робити? собака за мною по п'ятах, як навіжений, робить нічого… Узяв розбіг і перелетів через рівчак. Цей стрибок урятував мені життя і шкуру: та бестія була б мене задушила.
Моор.
Ну, й що з того?
Шпігельберг.
А те… щоб ти бачив, як росте сила в біді. Тимто я перестаю боятись, коли справа доходить до краю. Мужність росте в небезпеці; біда навчає розуму. Мабуть, доля має зробити з мене велику людину, що вона так часто перетинає мені дорогу.
Моор (сердито).
Не знаю, коли це було, щоб нам не вистачало мужності там, де мужність була потрібна.
Шпігельберг.
От як! Ти значить хочеш закопати свій талант у землю? Чи ти думаєш, що твої дурні витівки у Лейпцігу є верх людського дотепу? Треба нам вийти в широкий світ. Париж і Лондон… де плюють тобі в вічі, як ти назвеш кого порядною людиною. Ти можеш уявити собі розкіш, коли можна робити діла в великому масштабі… От де ти роззявиш рота, і очі вилізуть тобі на лоба. Щоб ти побачив, як підробляють підписи, намічають карти, ламають замки і вивертають тельбухи з скринь… Ти ще навчишся цього від Шпігельберга. Треба вішати тих йолопів, що вмирають з голоду, намагаючись жити чесним життям.
Моор (неуважно слухавши).
Що? може ти й до цього вже дійшов?
Шпігельберг.
Мені здається, ти не довіряєш моїм талантам? Почекай, дай мені розійтися трошки! Ти побачиш чудеса! Мозок тобі стрибатиме в черепі, коли мій розум почне родити ідеї пачками… (Підвівся з запалом). Як у мене проясняється в голові! Великі думки жевріють у душі моїй. Велетенські плани закипають у моїй творчій голові. Проклята сонливість (б'є себе по голові), що досі сковувала мої сили, затуманювала мені перспективу! Я збуджуюсь, я почуваю, хто я… ким я маю зробитись.
Моор.
Ти — дурень. Вино верзе в твоєму мозкові.
Шпігельберг (запальніше).
Шпігельберг, казатимуть усі, Шпігельберг, чи ти вмізш ворожити? Шкода, що ти не зробився генералом, Шпігельберг, скаже король, ти враз би загнав на слизьке австрійців. Я чую, як лементують лікарі, яка біда, що цей чоловік не вивчав медицину. він винайшов би нові способи лікувати від зобу. Всякі там Сюллі будуть зітхати: «Ах, чому він не вибрав собі професію фінансиста, він вибивав би луідори з каміння)). «Шпігельберг, Шпігельберг!» лунатиме на сході й заході, і йдіть ви в багно, ви жаби, боягузи, в той час, як Шпігельберг, розправивши крила, полетить у храм слави…
Моор.
Щасливої дороги! Підіймайся до вершин слави щаблями злочинства. В тіні батьківських гаїв, в обіймах моєї Амалії я знайду найвище щастя. Уже на тому тижні я написав батькові листа, просив його простити мені, розповів йому все, як було, а там, де щирість, там співчуття й милосердя. Давай попрощаємось, Моріц, ми бачимось сьогодні востаннє. Пошта вже прибула. Прощення мого батька вже тут, у цьому місті.
Швайцер, Грімм, Роллер, Шуфтерле, Рацман увіходять.
Роллер.
Ви знаєте, що за нами слідкують?
Грімм.
Що кожної хвилини нас можуть заарештувати?
Моор.
Це мене не дивує. Хай буде, що буде. Ви не бачили Шварца? Він не казав вам про листа, що він має для мене?
Роллер.
Він вже давно тебе шукає, щось; мабуть, є. Моор.
Де він? Де? Де? (Хоче вибігти).
Роллер.
Залишайся тут, він прийде сюди. Ти тремтиш?..
Моор.
Я не тремчу. Для чого б мені тремтіти? Товариші! Цей лист… радійте зі мною, я найщасливіша людина під сонцем, для чого б мені тремтіти?
Шварц увіходить.
Моор (кинувся йому назустріч).
Брате! Брате! Лист! Де лист?
Шварц (дає йому листа, якого той поквапливо розпечатує).
Що з тобою? Ти блідий, як крейда!
Моор.
Рука мого брата. Шварц.
Що це з Шпігельбергом сталося?
Грімм.
Чи він не сказився? Він жестикулює, як епілептик.
Шуфтерле.
У його голові бджоли гудуть. Мабуть, він складає вірші.
Рацман.
Шпігельберг, гей, Шпігельберг! Не чує, бестія.
Грімм (трусить його).
Слухай, ти! чи ти спиш чи…
Шпігельберг (котрий весь час десь у кутку жестикулював, як прожектор у пантомімі, схопився на ноги, вигукнув: La bourse ou la vie![3], схопив Швайцера за горло, той спокійно одштовхнув його аж до стіни).
Моор, упустивши листа, вибіг. Всі захвилювались.
Роллер (йому вслід).
Моор, куди! Моор! Що тобі?
Грімм.
Що йому? Що йому? Він блідий, як труп.
Швайцер.
Мабуть, гарні новини в листі. Треба подивитись.
Роллер (підняв з землі листа і читає).
«Нещасний брате!» — веселенький початок! — «Зовсім коротко мушу тобі сказати, що твої надії не справдились. Батько доручає передати тобі, щоб ти йшов собі, куди тебе ведуть твої злочинства. Так само він передає тобі, щоб ти не сподівався колинебудь, валяючись у ногах, вимолити в нього прощення, коли не хочеш потрапити в найтемніший льох замку і годуватись водою і хлібом, поки волосся тобі одросте, як орлині пера, і твої нігті зробляться, як пазурі хижого птаха. Це його власні слова. Він наказує мені кінчати листа. Прощай навіки! Мені шкода тебе…
Швайцер.
Гарненький братик! Да, знаєте! Франц зветься ця каналія?
Шпігельберг (тихо підкрався).
Про воду й хліб йде мова? Прекрасне життя! Я краще потурбуюсь за вас. Я ж казав, що мені доведеться думати за всіх вас.
Швайцер.
Що там каже цей баран? Цей осел буде за всіх нас думати?
Шпігельберг.
Зайці, каліки, паршиві собаки всі ви, коли в вас не вистачить духу відважитись на щось велике. Роллер.
То правда. Ми такі… Але чи визволить нас з цього проклятущого становища те, на що ти наважився? Чи визволить же?..
Шпігельберг (з гордим сміхом).
Бідний плохуто! визволити з цього становища! Ха-ха-ха! Визволити з цього становища?.. А на більше не здатний твій мишачий розум? Добрала кобила, у чому вся сила! Шпігельберг був би щенком, коли б він взявся за таку дрібницю. Героями, кажу я трбі, баронами, князями, богами я вас зроблю!
Рацман.
Ба, скільки за одним махом! Але це рисковита робота, на цьому скрутиш собі в'язи.
Шпігельберг.
Потрібна тільки сміливість від вас, бо думати буду я. Сміливість, кажу я, Швайцер! Сміливість, Роллер, Грімм, Рацман, Шуфтерле! Сміливість!.. Швайцер.
Сміливість? Коли тільки це… у мене вистачить сміливості босяка перейти через пекло.
Шуфтерле.
Сміливості стане, щоб під шибеницею борюкатись з дияволом за душу бідного грішника.
Шпігельберг.
Це мені до вподоби; коли у вас є сміливість, хай хтонебудь вийде й скаже, що йому ще є що втрачати, і що він не може придбати все!..
Шварц.
Насправді! Було б що втрачати, коли б я мав утрачати те, що хочу придбати.
Рацман.
Да, чорт візьми! І багато чого можна придбати, коли б я хотів придбати те, чого я не можу втратити. Шуфтерле.
Коли б я сьогодні мав утратити те, що я ношу на своєму тілі, вже завтра мені нічого було б утрачать.
Шпігельберг.
Так от! (Він став посеред них і говорить урочистим тоном). Коли хоч крапля геройської германської крові тече у ваших жилах… ходім! Ми підемо у богемські ліси, зберемо там банду розбійників і… Що ви на мене витріщились?.. Чи вже з вас випарила та краплинка сміливості?
Роллер.
Ти, мабуть, не перший злодій, що забув про високу шибеницю… А проте… нам не залишається вибору.
Шпігельберг.
Як? Вибір? Нема з чого вам вибирати! Чи ви хочете всі стирчати в тюрмі за борги аж до судного дня? Чи ви хочете вимучувати шматок сухого хліба з лопати і кайла? Чи ви хочете попід віконням вимантачувати в людей убогу милостиню? Чи ви хочете піти служити під барабаном… та це ще невідомо, чи там повірять вашим фізіономіям… і там одробляти авансом пекельні муки під палкою деспотичного капрала? Чи гуляти в ногу з барабанним боєм на площах? Чи волочити на ногах усе залізо бога Вулкана, гребучи на галерах? От з чого ви маєте вибирати, от усе, з чого ви можете вибирати.
Роллер.
Я гадаю, що, може, його правда. Я теж пробував строїти плани, але вони всі виходять на одне. Я думав, щоб нам так усім зібратися і гуртом устругнути якийсь альманах, чи календар, самим вилаяти його в рецензіях і мати з того копійку, як тепер робиться.
Шуфтерле.
Клянусь катом! У мене теж були подібні проекти, я думав, як би стати проповідником і щотижня виступати з благочестивими промовами. Грімм.
Слушно! А коли це не вийде, то, навпаки, зробитися атеістом. Ми могли б спаплюжити всі чотири євангелії, щоб кат спалив нашу книгу, і вона б тоді продавалася з бою.
Рацман.
Або піти у похід на французів… Я знаю одного доктора, що побудував собі хату з самої ртуті, як написано в нього на вхідних дверях.
Швайцер (устає і дає Шпігельбергові руку).
Моріц, ти велика людина… Чи може це сліпа свиня знайшла жолудь?..
Шварц.
Прекрасні плани! Почесні ремества! Як розбігаються думки великих людей! Ще не вистачає, щоб ми поробились бабами і свахами, або щоб торгували своєю дівочою чеснотою.
Шпігельберг.
Пусті балачки! А що нам заважає об'єднати все в одній особі? Мій план завжди вас буде штовхати вгору, а крім того, у вас буде ще слава і безсмертя! Зважайте ж, убогі людці, і про це треба думати, і про славу в віках, солодке почуття незабутності…
Роллер.
І перше місце у спискові чесних людей. Ти прекрасний оратор, Шпігельберг, коли треба зробити з чесної людини злодія… Але де дівся Моор, ніхто з вас не бачив?
Шпігельберг.
Чесної, ти сказав? Ти гадаєш, що ти не такий будеш чесний, як тепер? Що значить бути чесним? Позбавляти багатіїв турбот про їхнє добро, які тільки відбирають у них дорогоцінний сон, знов пускати в обіг застопорені гроші, забезпечити знову рівний розподіл майна, одним словом, знову вернути на землю золотий вік, позбавити господа бога багатьох зайвих, дармоїдів, заощадити йому війну, пошесть, дорогоцінний час і лікарів, — оце я називаю бути чесним, бути достойним знаряддям в руці провидіння… І тоді з кожним шматком м'яса, який ти їстимеш, плекати приємну думку: ти заробив його своєю вигадкою, своєю блискучою мужністю, своїми безсонними ночами… Мати повагу в малих і у великих…
Роллер.
І зрештою живцем піднятись до неба і всупор вітрам і бурям, і всупор ненажерному часові гойдатись під сонцем і місяцем і всіма планетами, поки навіть нерозумні птиці небесні, приваблені благородною жадобою, будуть каркати коло вас небесні мелодії, і ангели з хвостами збиратимуться на священну вечерю, чи не правда ж?.. І коли монархів і владарів їстимуть черви і гробаки, мати високу честь приймати візити величного Юпітерового орла… Моріц, Моріц, Моріц! Стережися триногого звіря!
Шпігельберг.
І це тебе лякає, боягузе? Хіба мало універсальних геніїв, що могли б перебудувати світ, зогнило на смітнику? І хіба не буває, що про такого згадують цілі століття і тисячоліття тимчасом як історія перестрибнула б через багатьох королів і курфюрстів, коли б історик не боявся пропуску в їх родовій лінії і не шкодував би за парою сторінок, які видавець має йому оплатити готовими грішми… І коли подорожній побачить тебе, як ти гойдаєшся на вітру… — «у цього мабуть теж не вода була в жилах» — пробурмотить він собі і зітхне, що настали лихі часи.
Швайцер (ляскає його по плечі).
Майстерно, Шпігельберг, майстерно! що ж ви в чорта стоїте й вагаєтесь?
Шварц.
І нехай собі це зветься проституція… то й що з того? Хіба ж не можна про всякий випадок завжди носити з собою порошочок, який, коли треба, одразу вирядить тебе за Ахерон, де ніхто на тебе й не гавкне! Ні, брате Моріц, твій катехизис мені підходить. Такий і мій погляд на це.
Шуфтерле.
Гей! І мій теж! Шпігельберг, ти мене завербував. Рацман.
Ти як другий Орфей приспав лютого звіря — мою совість. Бери мене всього, як я є!
Грімм.
Si omnes consentiunt, ego non dissentio![4] Прошу замітити, без застережень. Це все є у моїй системі: проповідники… шарлатани… рецензенти і злодії. Хто дає більше, той має мене! На тобі руку, Моріц!
Роллер.
І ти, Швайцер? (Дає Шпігельбергові праву руку). Отже і я віддаю свою душу дияволу.
Шпігельберг.
А ім'я своє зорям! Яке нам діло, куди піде наша душа? Коли сотні кур'єрів донесуть про те, що ми спускаємось у пекло, щоб дияволи вбиралися, як на свято, вичищали тисячолітню кіпоть з брів та з волосся, коли міріади рогатих голів повитикаються з димарів над сірчаними вогнищами, щоб бачити наш урочистий в'їзд? Товариші! (Схопився на ноги). Вперед, товариші! Що на землі може зрівнятися з цим натхненним сп'янінням? Вперед, товариші!
Роллер.
Тихо, не так швидко! Куди? У тварини ж має бути й голова, діти мої.
Шпігельберг (уїдливо).
Що там проповідує той мудрець, що вагався? Голова була, коли ще не було й тварини. За мною, товариші!
Роллер.
Не так швидко, кажу я. І свобода теж мусить мати проводиря. Без ватажка загинули Спарта і Рим.
Шпігельберг (улесливо, маневруючи).
Так… Стривайте! Правду каже Роллер. І це мусить бути світла голова. Ви розумієте? Тонка, політична голова. Коли я тільки згадаю, чим ви були годину тому і чим ви стали тепер, завдяки одній щасливій думці… Так, певне, певне, ви мусите мати ватажка… І той, у кого виникла ця думка, хіба то не світла, політична голова?
Роллер.
Коли б можна було сподіватись… мріяти… Але я боюсь — він не зробить цього…
Шпігельберг.
Чому ж ні? Кажи сміливо, друже!.. Хоч як трудно керувати кораблем проти вітру у бурях, хоч який важкий на чолі тягар корони, але… Кажи сміливо, Роллер!.. Може він це зробить усе ж таки.
Роллер.
А коли він не зробить, то справа не буде держатися купи. Без Моора ми як без голови. Шпігельберг (сердито відвернувся від нього).
Дубино!
Моор (увіходить, страшно схвильований і гасає взад і вперед по кімнаті, сам до себе).
Люди… люди… фальшиве, улесливе кодло гадюче! Ваші очі — вода! Ваші серця — залізо! Поцілунок на устах — меч у грудях! Леви й леопарди годують своїх малят, ворони приносять стерво дітям своїм, а він, він… Я навчивсь терпіти, я можу посміхатись, коли лютий ворог п'є кров мого серця… Але коли кровна любов стає зрадницею, коли батьківська любов стає мегерою: тоді займися вогнем, мужня стриманість! Стань лютим тигром, тиха овечко! Кожен атом моєї істоти сповняйся люттю і гнівом!
Роллер.
Слухай, Моор, що ти скажеш про це? Правда ж, краще розбишацьке життя, ніж хліб і вода у найглибшому льохові замку? Моор.
Чому цей дух не оселився в тигрові, що люто шматає тіло людини? Чи це батьківська любов? Чи це любов за любов? Я хотів би бути ведмедем і нацькувати ведмедів півночі на цю душогубну породу… Значить, немає милості для каяття… О, я хотів би, отруїти океан, щоб вони смоктали смерть з усіх ручаїв! Я ж довіряв, я щиро, я твердо надіявся, але він не змилувався з мене!
Роллер.
То слухай же, Моор, що я кажу тобі!
Моор.
Це неймовірно! Це сон! Це омана!.. Таке зворушливе прохання, така яскрава картина біди і щирого каяття… Дикий звір, і той би змилувавсь! Камні проливали б сльози! А він… Це був би страшний пасквіль на людську породу, коли б я міг це вимовити… А він, а він… О, коли б я міг затрубити у сурму повстання, щоб чув її всесвіт! Щоб вітер, землю і море повести у бій на людську породу. Грімм.
Слухай же; слухай! Ти казишся так, що нічого не чуєш!
Моор.
Геть! Геть від мене! Хіба ти не людина? Хіба тебе не породила женщина? Геть з очей моїх, ти, з людським обличчям… Я так його невимовно любив! Ні один син не любив так; я тисячу життів віддав би за нього! (Оскаженіло тупає ногою). А-а! Якби хто дав мені в руки меча, завдати смертельну рану цій гадючій породі, якби хто сказав мені, як мені влучити у саме серце її, знищити, розтрощити… Той буде мені другом, ангелом, богом!.. Я буду на нього молитись!..
Роллер.
Ми саме хочемо бути тобі такими друзьми, вислухай тільки.
Шварц.
Іди з нами в богемські ліси. Ми зберемо банду розбійників і ти… (Моор витріщився на нього). Швайцер.
Ти будеш нашим отаманом! Ти мусиш бути нашим отаманом!
Шпігельберг (кинувся в крісло, дико).
Раби й боягузи!
Моор.
Хто підказав тобі це слово? Чуєш, ти! (він схопив Шварца). Це не з твоєї вийшло душі! Хто підказав тобі це слово? Так! Клянусь тисячорукою смертю! Ми зробимо це! Ми мусимо це зробити! Це божественна думка: розбійники й убийці!.. Як я живий — я ваш отаман!
Всі (кричать і гукають).
Хай живе отаман!
Шпігельберг (схопився на ноги, сам до себе).
До часу, поки я не виряджу тебе на той світ!
Моор.
Мені як полуда спадає з очей; який я був дурень, що прагнув вернутись у клітку. Мій дух прагне діл, хоче дихати вільно. Убийця! Розбійник! Цим словом я кинув закон собі під ноги. Люди зреклися людяності, коли я звертався до них, то і я зрікаюсь співчуття і людяності!.. У мене немає більше батька, у мене немає любові, і кров і смерть примусять мене забути все, що я колись любив!.. Ходім, ходім!.. О! Це мені буде жахлива розрада… Вирішено! Я ваш отаман! І щастя тому майстрові серед вас, хто найбільше палитиме і убиватиме найбільше, бо, кажу вам, він матиме царську нагороду!.. Підійдіть усі до мене і покляніться мені на вірність і послух аж до смерті! Присягайтеся на оцій мужній руці!
Всі (дають йому руку).
Ми присягаємо тобі на вірність і послух аж до смерті.
Моор.
От! І цією мужньою рукою я присягаюся вірно і стійко вашим бути отаманом аж до смерті! Цією рукою я уб'ю кожного, хто буде вагатись, чи сумніватись, чи відступати! Те саме хай кожен з вас заподіє мені, коли я зламаю свою клятву! Ви задоволені? (Шпігельберг, як скажений, бігає взад і вперед).
Всі (кидаючи вгору шапки).
Ми задоволені!
Моор.
Ну, то ходім! Вперед! Не бійтеся смерті й небезпеки, бо над нами панує непереборна доля. Для кожного з нас прийде останній день чи на м'якій пуховій подушці, чи серед натовпу в бої, чи серед площі на шибениці. Щось одне з того випаде нам на долю.
Вони виходять.
Шпігельберг (дивлячись їм услід, після паузи).
У твоєму реєстрові є пропуск. Ти забув про отруту.
ТРЕТЯ СЦЕНА
У замку Моора. Кімната Амалії. Франц.
Франц.
Ти не дивишся на мене, Амалія! Невже я гірший від того, кого прокляв батько?
Амалія.
Геть! О! Співчутливий, милосердний отець, що віддав свого сина вовкам на поталу. Він дома в себе ласує солодким коштовним вином і укладає свої трухлі кості на пухові подушки, коли його великий прекрасний син бідує. Сором вам, нелюди! Сором вам, драконові душі! Ви ганебні недолюдки… свого єдиного сина…
Франц.
Я думав би, що в нього двоє.
Амалія.
Так, він заслужив мати таких синів, як ти! На смертному ложі надаремно він простягатиме свої висохлі руки до свого Карла і з жахом одсахнеться, схопивши холодну, як лід, руку Франца… О, це щастя! Це солодке щастя заслужити прокляття від твого батька! Скажи, Франц, люба братерська душе, що треба зробити, щоб заслужити його прокляття?
Франц.
Ти хвилюєшся, любов моя, мені шкода тебе.
Амалія.
О! Прошу тебе! Чи тобі шкода твого брата? Ні, недолюдок, ти ненавидиш його! ти й мене ненавидиш?
Франц.
Я люблю тебе, як самого себе, Амалія!
Амалія.
Коли ти мене любиш, чи можеш ти одмовити мені в проханні? Франц.
О, ні! Все, крім мого життя!
Амалія.
О, коли б так! Прохання, яке тобі так легко, так приємно буде задовольнити… (Гордо). Ненавидь мене! Я почервоніла б від сорому, коли б думала про Карла, і мені раптом спало б на думку, що ти мене не ненавидиш. Ти обіцяв мені?.. Тепер іди і залиш мене! Я хочу бути сама.
Франц.
Прекрасна мрійнице! Як я дивуюся з твого кроткого любовного серця. (Торкаючись її грудей). Отут, отут панував Карл, як бог у своєму храмі, Карл стояв перед тобою наяву, Карл заповнював твої сни, весь світ спливався в ньому одному, одзеркалював тільки його, лунав до тебе одним ім'ям…
Амалія (зворушена).
Так, правда, я признаюсь. На зло вам, варварам, я признаюся перед усім світом… Я кохаю його… Франц.
Нелюдська жорстокість! За цю любов так відплатити… Забути ту…
Амалія (розгнівана).
Що? Забути мене?
Франц.
Хіба ти не дала йому на пам'ять кільце? Кільце з діамантом у запоруку твоєї вірності!.. Правда, правда, як може юнак противитись чарам повії? І хто б на нього сердився — бо він же більше не мав нічого, щоб віддати… і хіба ж вона не заплатила йому з лихвою за це поцілунками й ласкою?
Амалія (гнівно).
Повії моє кільце?
Франц.
Так, так! Це ганебний учинок. Та ще добре, коли б тільки це… Саме найкраще кільце можна купити в кожного ювеліра… Може йому не сподобалась робота, може він виміняв його на краще?
Амалія (з силою).
Але моє кільце… Я кажу, моє кільце?
Франц.
А яке ж ще, Амалія?.. А! Така дорогоцінність і на моєму пальці… і від Амалії!.. Сама смерть не змогла б його відірвати від мене… Правда ж, Амалія? Не в коштовності каменя, не в мистецтві роботи — в любові вся його цінність… Люба дитино, ти плачеш? Лихо тому, хто викликав ці коштовні сльози з цих небесних очей… Ах, а коли б ти все знала, сама побачила б його у такому вигляді?..
Амалія.
Що, потворо? У якому вигляді?
Франц.
Тихо, тихо, невинна душа, не питайся в мене! (Ніби сам до себе, але вголос). Коли б ця огидна розпуста хоча б накрилась серпанком, щоб сховатись з очей всього світу, але от вона жахливо дивиться крізь жовті побляклі очі… От вона виглядає крізь смертельно бліде, запале обличчя і жахливо вистромлює крізь одежу схудлі свої кістки… От вона лепече в хрипкому скаліченому голосі… от вона аж кричить із кволої хисткої постаті… вона проникає аж у мозок костей і ламає мужню потугу юності… вона бризкає їдючою гнійною піною із лоба, із щок, із рота, із усього тіла, обливаючи його гнойовим потом… огидно гніздиться в ямках скотячого сорому… Тьфу! Тьфу! Мене верне від цього! Носи, очі, вуха трусяться… Ти бачила того нещасного, Амалія, що вмер у нашій лікарні, здавалось, що сором затуляє перед ним свої боязкі очі… Ти пам'ятаєш цей жах? Згадай цей образ як слід — оце буде твій Карл… Його поцілунки — чума, його губи — отруять твої.
Амалія (б'є його).
Богохульний язик!
Франц.
Тобі стає моторошно від цього Карла? Тебе верне вже від блідого образу. Іди ж подивись на нього сама, на свого прекрасного ангельського, божественного Карла. Іди, пий його бальзамічний подих, купайся у пахощах, що випаровують з його рота. Один подих з уст його звалить тебе у чорну, як смерть, непритомність, як падають люди, коли зогниле лопається падло, чи від запаху трупів на полі вчорашнього бою.
Амалія (одвертає обличчя).
Франц.
Яке свято любові! Яка насолода в обіймах!.. Але хіба справедливо цуратися чоловіка за його хвору зовнішність?.. Велика любовна душа і в тілі жалюгідного немов Езоп каліки може блищати, як рубін у багні. (Злісно сміючись). Із прищавих губ любов може… Правда, а що як розпуста розхитала також характер, коли вкупі з невинністю зникла й чеснота, як зникає аромат зів'ялої рози… коли вкупі з тілом і душа стає калічною…
Амалія (радісно схоплюються на ноги).
А! Карл! Тепер я пізнаю тебе знову! Ти ще весь, весь! Все це була брехня… Чи знаєш це ти, злочинцю, що Карл не може бути таким? (Франц стоїть деякий час, глибоко замислившись, тоді раптом повертається, щоб вийти). Куди так спішно? Чи ти тікаєш від власного сорому?
Франц (затуливши обличчя).
Пусти мене! Пусти мене!.. Сльози душать мене… Батько деспот! Найкращого з своїх синів так загнати у злидні… в безвихідну біду… Пусти мене, Амалія! Я впаду до його ніг, на колінах я заклинатиму його. Мене, мене проклясти замість нього… Зректися мене… мене… Мою кров… життя моє… все…
Амалія (падає йому на шию).
Брате мого Карла, найкращий, любий Франц!
Франц.
О, Амалія! Як я люблю тебе за цю непохитну вірність моєму братові… Вибач, що я наважився зробити такий суворий іспит твоєму коханню… Як чудно справдилися мої надії!.. Ти довела це цими слізьми, цим зітханням, цим небесним гнівом… Ти зітхала й про мене, про мене, бо наші душі були такі схожі!
Амалія.
О, ні! Вони ніколи не сходились.
Франц.
Ах, вони сходились так гармонійно, я завжди думав, що ми як близнята! І коли б не зовнішня різниця між нами, що була не на користь Карлу, то нас не можна було б одрізнити. Я часто казав сам до себе: ти зовсім, як Карл; ти луна його! Його портрет!
Амалія (хитає головою).
Ні, ні! Клянусь чистим світанком сонця! Ні жилки його! Ні іскри його почуттів!
Франц.
Ми такі були однакові в усьому… Роза була його улюбленою квіткою… і я найбільш любив розу. Він невимовно любив музику, і от будьте мені свідками ви, зорі, як часто ви підслухували мене серед глухої ночі, коли я сидів біля клавіру, і все навколо мене було поховане в тінях і снах… І як ти можеш ще сумніватись, Амалія, коли наша любов збіглась в одній красі… а якщо любов одна, то як могли ми бути неоднаковими?
Амалія (дивиться на нього здивовано).
Франц.
То був ясний тихий вечір, останній перед його від'їздом до Лейпціга. Він повів мене в ту альтанку, де ви з ним так часто сиділи в любовних мріях, ми довго мовчали… Нарешті він взяв мою руку і сказав з тихими слізьми: я покидаю Амалію, я не знаю, я передчуваю, ніби це буде навіки… Не покидай її, брате! Будь її другом… її Карлом… якщо Карл… ніколи… не повернеться… (Він стає перед нею на коліна і пристрасно цілує їй руку). Ніколи, ніколи, ніколи не повернеться він, а я йому обіцяв священною клятвою! Амалія (одсахнулась).
Зраднику! Я піймала тебе! У цій самій альтанці він заклинав мене нікому, нікому мою любов… навіть коли б він помер… Ти бачиш, як гидко, як злочинно ти… Іди з очей моїх!
Франц.
Ти не знаєш мене, Амалія, ти мене зовсім не знаєш!
Амалія.
О! Я знаю тебе, тепер я знаю тебе… І ти казав, що ти схожий на нього? Перед тобою він плакав? Перед тобою? Скоріше він написав би моє ім'я на ганебному стовпі! Геть, зараз же геть!
Франц.
Ти ображаєш мене!
Амалія.
Геть, кажу я, ти украв у мене дорогоцінну годину! Нехай же вона відбереться від твого життя!
Франц.
Ти ненавидиш мене?
Амалія.
Я зневажаю тебе. Іди.
Франц (тупає ногою).
Чекай! Ти ще будеш переді мною тремтіти! Пожертвувати мною для жебрака! (Гнівно виходить).
Амалія.
Іди, шахраю… Тепер я знову з Карлом… Жебрак, сказав він? То значить перевернувся світ: жебраки — королі і королі — жебраки!.. Я не виміняла б лахміття, що на ньому, на пурпурну одіж миропомазаних… Погляд, з яким він прохав, мабуть, великий, царський погляд! Погляд, що знищує пишноту, розкіш і силу великих і багатих! Геть на землю блискуче намисто! (Вона зриває з себе перли). Великі й багаті, хай це буде ваше прокляття носити золото й срібло й коштовне каміння! Хай це буде ваше прокляття наїдатись і пити на бучних бенкетах! Хай це буде ваше прокляття ніжити тіло на м'яких подушках! Карл! Карл! тепер я достойна тебе… (Вийшла).
