Робінзон Крузо (1930)/11
| ◀ 10. Дикуни-людоїди знову на острові. — Битва. — Кого ратуємо і про що довідуємося | Робінзон Крузо пер.: Юра Шкрумеляк 11. Мій плян. — Збунтована залога! — Я вертаюся до Анґлії |
12. „Батьку! Батьку!“ ▶ |
|
Мій плян був такий: Я якимось чином дам знати білим людям, які живуть між дикими, що я запрошую їх на свій остров. Вони прибудуть сюди і тоді вже разом будемо тут проживати і вижидати Божої помочі. Гадаю, що й мені було би веселіще, мати на острові громаду білих людей, тай їм було би краще проживати на самостійному острові і не боятися ніяких прочих дикунів. А мій остров був настільки богатий, що міг виживити і тисячі. Зараз таки ранком я зясував свій плян вратованому еспанцеви і старому батькови Пятася, який, вже під впливом сина, відносився до мене з великою вдячністю і довірям. Еспанець сказав, що моє предложення втішило би всіх його братів непомірно і що він сам готов поплисти по них. Але, щоби таку громаду людей відразу прокормити і дати їй змогу не голодувати до жнив, які вже кождий сам собі збере, треба раніше, аніж їх спроваджувати, приготовити для них досить харчів на кілька місяців тай побудувати якісь оселі. Я признав, що еспанець має слушність і думає жичливо. Бо й справді: якби ті люди прибули на мій остров і мусіли голодувати та зносити невигоди, то не чули би ніякої вдячности до мене, але навпаки, були би огірчені і ще могли би робити мені пакости.
——————
Тож ми всі чотири взялися зараз до роботи і признаю, що еспанець працював пильно і щиро. Я поорав багато землі. Ми засіяли великі лани ячменем, призбирали чимало овочів, наполювали багато лям і насушили мяса. А коли по чотирох місяцях зібрали жнива, ми мали такі шпихлірі, що могли прокормити трийцятку люда через пів року. Рівночасно побудували ми кілька гарних хаток на острові, майже мале сільце. А коли вже все було готове — тоді я сказав до еспанця:
Еспанець перехрестився і поклявся бути мені вірним приятелем і вважати мене за володаря цего острова. — Якже я міг би зрадити тебе, пане, коли ти вратував мене від певної смерти! — говорив щиро еспанець. — Я знаю, що ти тут паном і всі, що прийдуть сюди, мусять узнати твою владу, бо ти все для них приспособив своїми руками. Тай інакше ладу не було би в громаді, як не було би послуху тобі, бо ти тут найстарший.
Я виготовив документ. Його підписав еспанець і сховав у себе, бо мав його дати до підпису всім білим, що схотять прийти на мій остров. Батько Пятася сказав, що він попливе разом з еспанцем, бо сам він не потрапить на їх остров тай можуть його самого зловити дикі. Він попращався з Пятасем і всів у лодку, якою мав кермувати. Ми наготовили їм обом на дорогу харчів, дали одну рушницю і трохи пороху та куль і поблагословивши, виправили їх у дорогу. Довго стояли ми з Пятасем на березі і дивилися за ними, аж доки не зникли в далечині.
Вертаючи поволі до печери, роздумував я собі, яке то пічнеться життя на острові, як прибуде сюди ціла громада. Я плянував побудувати церков, вибрати суд, що судив би всякі суперечки, які звичайно трапляються між людьми, тай завести школу для неграмотних і для дітей, коли трапляться. З тими думками я ляг спати, не прочуваючи, що нова несподівана подія змінить одним махом усе моє дотеперішнє життя.
Пятась вибігав що ранку над море і цілими годинами вдивлявся в далечінь, чи не їдуть човни з нашими людьми, а передусім, чи не вертає його старий батько. Він дуже боявся, щоби нашим двом подорожникам не сталося по дорозі яке лихо. І я також своїм добутим, та заосмотреним у вітрило, човном виїздив нераз на море, виглядаючи повороту моїх послів. Та дні минали за днями, а човни не показувалися. Пятась ходив щораз сумніший і хоча я потішав його, як міг, він не міг розвеселитися. Мабуть прочував, бідолашний, що вже не побачить свого батька.
Одного дня ранком, коли я ще лежав у печері, Пятась прибіг задиханий знад моря і радісно закликав:
— Пане! Пане! Вони пливуть! Вставай!
Я схопився, як опарений, і вхопивши в руки далековид, вибіг на скелю. Не можу описати і ніяке перо не описало би мойого захоплення й моєї радости, коли я глянув на море і побачив — великий корабель! Серце почало мені битися так, що груди розпирало новими надіями. Цеж було очевидне, що то не лодка з еспанцями, які мали прибути на остров, але якийсь корабель, що плив з Европи до Бразилії, а може з Бразилії до Европи. Цим разом був це корабель цілий і неушкоджений, бо плив цілою силою до берега.
Я непочувався з утіхи і, крикнувши щось до Пятася, побіг як стояв над беріг. Раптом, на яких два кільометри від острова, він станув. Я збоявся, що він може завернути, і станувши над берегом, став кричати і вимахувати руками, щоби на мене звернули увагу.
Та на кораблі почало діятися щось дивне. Люди почали бігати по покладі, щось викрикували і товпилися біля чогось. Нарешті почали спускати великий човен, а в човен всіло кількох моряків, було їх девятьох. — Ну, — подумав я собі, — аж тепер я вратований! Вони пливуть сюди, певно якось довідалися, що я тут покутую на відлюддю, і пливуть ратувати мене.
Та в міру того, як човен приближався до берега, моя втіха стала замінюватися в збентеженість, а навіть у трівогу, бо це, що я побачив, було дуже підозріле. В човні сиділо девять люда, але одні з них були при зброї, а другі безборонні, а навіть повязані шнурами. Цих було три. Побачивши це, я сховався в кущі і дивився далі, що буде.
Коли човен причалив до берега, узброєні люди вивели звязаних з човна і повели їх на остров. При тім вони викрикали щось грізно до звязаних, а один навіть замахнувся на котрогось, щоби його вдарити по голові. Вони привели звязаних під якесь дерево і розвязали їх, а самі пішли в гайок і там полягали в холодку. Але ті три не користали зі свободи і не втікали, але посідали під деревом і сиділи мовчки і в розпуці. Мене це дуже здивувало. Я прочував, що цим людям діється якась велика кривда, і рішився помогти їм. Не думаючи довго, я побіг до печери і взявши зі собою чотири рушниці, прибіг з Пятасем, що також був при зброї, назад на те місце.
Три незнайомі сиділи далі під деревом, а тих пятьох не було видно. Я казав Пятасеви заждати в кущах, а сам вийшов наперед і станув нагло перед тими сумними. Побачивши мене в страшній одежі і так узброєного, вони налякалися, зірвалися на рівні ноги і хотіли втікати. Та я закликав:
— Не бійтеся мене, панове! Я хочу вам помогти, як ваша справа чесна!
Я приступив до них і спитав, хто вони, а тоді один з них, що був найповажніший, говорив залякано, оглядаючись:
— Наша справа чесна і нам сталася велика кривда. Я є капітаном того корабля, що стоїть на якорі. А ці мої товариші недолі, то мій керманич і один з подорожних. Ми їдемо з Бразилії до Анґлії. Несовісні люди з залоги корабля злакомилися на богатий ладунок і підмовили решту до бунту. Вони арештували нас і хотіли вбити, та потім надумалися і рішили лишити нас на цім острові, щоби ми згинули з голоду. Самі вони хотять забрати той корабель і стати піратами.[1]
— Де ті злочинці? — закликав я грізно. — Ми зараз їх покараємо! Ось вам, панове, зброя, їх є шістьох, а нас пять, але ми поконаємо їх, бо наша справа слушна!
Я дав їм по рушниці і закликав Пятася. Тоді ми пустилися в лісок, щоби заскочити тих і, по змозі без проливу крови, закінчити справу. Доля сприяла нам. Вони були розділені. Три спали під одним кущем, відкинувши від себе рушниці, а другі три сиділи подалі, гуторячи щось між собою. Їх зброя була завішена на дереві. Ми кинулися й відібрали зброю сплячим, а тоді нагло обскочили розмовляючих і я крикнув:
— Ні кроку з місця, бо стріляємо!Вони попадали на коліна і благали пощади. Тоді збудилися й сплячі, але були безрадні, бо не мали зброї. Ми повязали їх усіх і тимчасом завели до моєї другої печери. Таким чином, замісць плянованої школи й церкви, прийшлося було найперше зробити на моїм острові тюрму… А все це через несумлінність злочинних людей.
Тепер ми нарадилися спільно, якби опанувати корабель, бо і там лишилося ще кілька завзятих бунтарів. Треба було взятися на підступ, який є дозволений там, де малими силами хочеться доказати чогось справедливого, і це нам удалося. Ми посідали в човен і при зброї підплили під корабель. А коли з корабля висипала вся здивована залога на поклад, капітан промовив до них з човна так:
— Бог, милосердний і справедливий, не допустив, щоби злочин панував над правдою. Ви хотіли нас трьох згубити і тому казали висадити на цей остров, думаючи, що він незалюднений і що на нім жде нас загибіль. Та ви помилилися. Цей остров є під владою анґлійської держави і він заселений людьми.
Показуючи на мене, він продовжав:
— Ось тут перед вами заступник анґлійського губернатора цего острова. Він скаже вам решту.
Я говорив остро:
— Як ви могли поважитися на такий злочин? Ваших шістьох товаришів уже постигла заслужена кара, — їм стяли голови! І кождого з вас постигне це саме, якщо ви зараз не покаєтеся і не зложете зброї. Як це не станеться до пяти хвилин, то я зараз спроваджу з острова відділ війська, який вас зуміє втихомирити.
Наші промови зробили своє. Всі моряки зложили зброю і голосно каялися, заявляючи: що до всього підюдили їх ті, що остали на острові.
Капітан скочив з товаришами на корабель і роздавши зброю лише певним і вірним собі людям, решту замкнув і поставив варту. Тоді запросив мене до своєї каюти і впавши мені на шию, закликав:
— Чи ви ангел, чи смертельна людина, що Бог вас зіслав мені на ратунок? І як я зможу віддячитися вам за це? Приказуйте, бо ви тут паном!
Я відповів йому, зворушений до сліз:
— Я звичайна людина, якої серце любить справедливість і добрими ділами хоче направити давні провини. Ніякої вдячности від вас не вимагаю, прошу лише одно: Візьміть мене з моїм товаришем на свій корабель і завезіть до рідної землі, за якою я тужу на цім безлюднім острові вже 28 літ!
— О, любий друже! — закликав капітан. — Вас я не лишу і візьму зі собою та щедро надгороджу за цей великий вчинок. Надгородить вас і держава. Та що думаєте зробити з тими злочинцями.
— Їх дайте мені під опіку. Я зроблю так, щоби було справедливо, але крови не хочу проливати і дуже тішуся, що досі без того обійшлося.
З каюти вийшов я, одітий в офіцерський одяг, а коли Пятась побачив мене, не посідався з радости. Я взяв собі ще двох людей з корабля і поплив до берега, а моє серце мало не вискочило з грудей, з утіхи, що я вратований.
Другого дня ранком були ми готові до подорожі. Я взяв зі собою лише гроші, пса і папугу. Пятась узяв собі рушницю, з якою ніколи не розлучався.
Ми прийшли до печері і застали звязаних, як сиділи в розпуці, певні, що їх жде смерть. Я сказав розвязати їх і запитав:
— Що вибираєте? Чи хочете плисти з нами до Анґлії і піддатися карі, яка вас там жде, чи остати тут, на острові?
Вони кинулися мені до ніг і просили, щоби їх залишити тут, бо там ждала би їх кара смерти за бунт.— Добре! — сказав я. — Лишитеся тут, але присягніть мені, що будете у всьому послушні тим людям, які за пару днів прибудуть сюди з другого острова, та що віддасьте їм мій лист, не читаючи його, бо інакше — рука справедливости ще досягне вас!
Вони цілували землю і присягнули. Я залишив одному з них лист до того еспанця, який з Пятасевим батьком мав привезти сюди білих людей. В тім листі описав я йому всі події і вказав, де є захована череда, збіже, решта зброї і гармата. Рівнож давав я йому в листі всякі поради, як має господарити на острові, іменуючи його своїм заступником.
Потім я завів злочинців до своєї печери і позволив їм узяти собі трохи харчів, доки не придбають собі хліба власною працею. Вони були раді, що так легко їм обійшлося і хотіли цілувати мене по руках, та я не позволив.
Тремтючи зі зворушення ішов я з Пятасем і з двома моряками, всідати на човен і відпливати до корабля. Я радів, але мій Пятась сумовито поглядав на море — і тому й мені робилося сумно, бо я знав, чого він жде.
Коли ми підплили під корабель і мали увійти на поклад, я сказав до нього:
— Пятасю! Рішайся тепер, друже! Я не силую тебе і не хочу відривати тебе від рідних сторін і від батька, який леда день надпливе сюди. Та як захочеш плисти зі мною у мою вітчину, я візьму тебе і ти будеш зі мною до смерти.
Пятась подивився сумно на море в сторону своєї рідної землі, звідки повинен був надплисти його батько. Та море було пусте. Його очі зайшли слізми і він сказав:
— Ні, пане! Я тебе не лишуся. Пятась поїде з тобою!
Я був зворущений і обнімаючи його, поцілував у голову і в чоло.
Я передав морякови, що стояв у човні, свій парасоль і папугу, і взяв від Патася скринку з ріжними памятками. На пращання глянув я ще раз на свій калєндар, на якому ранком того дня зазначив дату опущення острова, і ми всіли в човен, який доніс нас до корабля, що стояв на повнім морю, доволі далеко від берега.
За хвилину були ми вже на корабли і він рушив з місця на північний захід. Я стояв мов прикований біля поруча на покладі і дивився з жалем на свій остров. Аж тепер я почув, який він мені став рідний і дорогий. Як друга моя вітчина. Коли вже зникав мені з очей, я заплакав і мені ставало лекше. В серці родилася слаба надія, побачити ще живими своїх родичів.
- ↑ Пірати — морські розбишаки.