Робінзон Крузо (1930)/12
| ◀ 11. Мій плян. — Збунтована залога! — Я вертаюся до Анґлії | Робінзон Крузо пер.: Юра Шкрумеляк 12. „Батьку! Батьку!“ |
|
Я попращався зі своїм островом 19. грудня 1686 року. Таким чином, я пробув на острові 28 літ, 2 місяці і 19 днів. А з того часу, коли я нерозумний утік від своїх родичів, минало вже 35 літ. Я лишав їх молодим хлопцем, а тепер вертався 54-літним старцем — і ще смів мати надію, що застану їх!
Та Божа ласка велика! Моя подорож до Анґлії була дуже щаслива. Море грало спокійно, небо ясніло. За весь час плавби — а плили ми майже пів року — не було ні одної великої бурі.
Дня 11 червня 1687 року наш корабель причалив до пристані Гель. Я попращався з любим капітаном і вийшов з Пятасем на беріг. Сльози закрутилися мені в очах, я впав і став цілувати рідну землю. Потім встав і мов пяний пішов до свого родинного міста, Йорку. Нікого я не пізнавав з давних знайомих і мене ніхто. Гадали, що приїхав якийсь чужий купець та ще з якимось чоловіком невиданої породи.
Ноги вгиналися підімною, коли я зближався до рідної хати. А побачивши її здалека, я станув, не знаючи, що робити. Я боявся тепер, що як застану батька або матір, то вони можуть згинути від несподіванки. Та я видумав спосіб. Коби тільки застати…
Я увійшов обережно до кухні — не було нікого. Я постукав до кімнати.
— Прошу! — озвався старечий голос.
— Батько! подумав я собі і мало не зімлів. Але запанувавши над собою, увійшов і, вклонившися, делікатно запитав сивого старця, що сидів на високому фотелю і читав Святе Письмо: — Чи тут живе купець Робінзон?
— Це я! — відповів старець і подивився на мене, але не пізнав. — Сідайте. Що скажете?
Я сів і говорив тремтючим голосом.
— Маю вістки про вашого сина, Круза.
— Крузо? — заговорив сумно старець. — Що ви говорите? Мій Крузо пропав — уже 35 літ. Де може бути мій Крузо? Хиба в могилі.
— Маю листа від вашого Круза?
— Листа? Хиба з давних років. Може передав давно.
— Ні — я признаюся вам, що він у Льондоні і небаром приїде сюди.
— Що ви, жартуєте, пане? — говорив бідний старець, пробуючи встати. — Невжеж він жив би ще? Я не міг довше таїти і падаючи батькови в обійми, заридав:
— Батьку! Батьку! Цеж я! Ваш блудний син, Крузо. Простіть мені!
Сльози залили моє облича. А батько тільки тремтів і цілував мою голову, майже таку сиву, як його. Я клякнув перед ним і цілуючи його ноги, ридав:
— О, Боже! Ти ласкавий для мене грішного, що дав дожити такої хвилі! Батеньку рідний, я вже вас ніколи не опущу!
І я вже не опускав батька. Ми оба з Пятасем доглядали його, як дитину. І я замкнув йому очі, як він упокоївся в два роки по моїм повороті, маючи 82 роки. Я похоронив його побіч матері, якої мені вже не пощастило застати. І кожного дня ходив на їх могилу і щиро молився.
У вісім літ пізніше мені передали письмо з мого острова. Писав еспанець. Вони прибули на остров у кілька днів по моїм відїзді і загосподарувалися там так, як я радив. Жили мирно і в достатку і славили Бога. Пятасів батько помер перед двома роками, посилаючи останній поздоров свому синови.
На друге літо я вирядив Пятася в дорогу і він поплив одним кораблем, що їхав до Бразилії, вклонитися могилі свого батька. Ми попращалися на віки, бо могили наших батьків були в ріжних сторонах світа. А ми хотіли вмерти біля своїх батьків. Я передав ним письмо до еспанця, в якім посилав їм усім свій привіт і дарував остров у вічне посідання.
А сам доживаю своїх днів у Йорку, в рідній хаті, і жду години, коли знову зійдуся з рідною матірю і з рідним батьком. Тоді вже зійдуся з ними на віки.
-112.jpg)