Робінзон Крузо (1919)/XXIV
| ◀ Глава XXIII | Робінзон Крузо пер.: М. К. Глава XXIV |
Глава XXV ▶ |
|
Другої днини довго розважав я зраня, що найкраще пригоже на загороду для кіз. Бамбус добрий, але ріс далеко, та й стинати єго моїм ножиком було вельми важко. При будові лїтньої палатки аж скіру пообдирав я собі на долонях і кілька день терпів ізза того несказано.
Зразу приходило на думку зробити огорожу з каміня, але гадка ся показала ся згодом крайно безглуздою. Огорожа мусить обіймати значнїйший простор, що найменьш кілька морґів, отже і паркан з каміня буде з на 1800 м. завдовшки, а само знесене материялу на такий мур стоятиме певно зо два роки працї.
Наконець найшов я гарний спосіб. Поруч моєї печери росла сила опунций[1], кільчастих ростин инколи і 2 м. високих. Ростина ся похожа на мяжень, розростала ся вельми хутко: довгі острі кільцї не дають утечи козам. Місто одначе ставити огорожу на чистім поли, порішив я завести єї півкругом побіч камінної стіни так, що по два боки припирала до скель.
Сейчас визначив я каміньчиками круг, забрав ся копати землю і засаджувати опунциї. Ґрунт в сїм місци був доволї пухкий, то й робота ішла живо, іно колюче тернє калїчило невпинно руки і плечі. Щоби від сего зберегтись, зладив я рід санчат з гиля, накладав на них викопані ростини, а відтак волїк на місце огорожі. Тим чином засаджував я денно 10 — 15 м. круга живим плотом і до місяця ладен був з роботою.
Але кози все ще були зачинені в оборі, де зносив я їм поживу. Скучно там жило ся бідняткам, та я ждав, щоби опунциї приняли ся. Злишне і згадувати, що стайня була в серединї огорожі.
В часї робіт спека доскулювала менї страшенно — прийшло ся зняти заячий кожушок, а натягнути стару одежу. Тай нова так вже пообдирала ся, що крайний був час подумати про иньшу.
Раз якось пересмотрював я заруби в моїм калєндари і начислив їх 365, а позаяк був се рік переступний, то завтра припадали як-раз роковини мого загощеня на остров, себ-то день 23. вересня 1657 року.
Порішив я їх торжественно відсьвяткувати а залишивши усї роботи, молити ся тільки і думати. Тим то заздалегідь приладив трави для кіз, щоби завтра і такою дрібницею не відривати ся від споминів.
З яким чувством прокинув ся я другої днини, зрозуміє той тільки, хто в далині від рідного краю, від дорогих серцю осіб в самотї і смутку коротає свої днї.
Від досьвіда і не торкнув я поживи, а постив весь день на спомин страшних хвиль розбитя корабля і з вдячности Всемогучому за чудесне вратованє.
Опісля поспішив до моєї сьвятинї, а припавши під хрестом, молив ся довго і горячо. На згадку усїх пережитих пригод і давного грішного житя і тої безлїчи ласк, якими так щедро надїляв мене Бог в моїм засланю, струї слїз потекли по моїм обличі.
Відтак усїв я на камінній лавцї і став перебирати думкою по черзї все, що постигло мене від утечі з родинного дому.
В неволю в Салє попав я 23. вересня і саме тої днини викинуло мене море на сей остров. Був се отже для мене якийсь злощасний день чи там, як кажуть старі люди, феральний. Неначе через зіслане усїх нещасть як-раз в сїм днї, днї утечі від родичів — хотів Бог наглядно вказати, що карає мій непослух.
У починах мого засланя часто бувало вирікав я на Бога і хулив сьвяте Єго імя, а коли довело ся добра зазнати, і не подумав подякувати Провидїню. Жив як худобина, що дбає іно про тїлесні свої потреби — і нїколи до землі прикована думка не злинула там в гору до Господа небес.
Та ось знеможеному тяжкою недугою зіслав наймилосернїйший Отець чудовий сон, котрий мене навернув і учинив другою людиною. Нинї спокійно гляджу я в минувшість і будучність, нинї в кождій подїї шукаю зерна добра і в покорі мирю ся з усїми ласками, що Бог на мене зсилає. Не жалую ся на недостачу вигід, котрі солодять житє, а дякую за ті, якими Провидінє надїлило мене ласкаво.
Всяк день рано і вечер молю Господа о силу і постійність в невзгодинах і поборюваню усяких перепон. Нераз думаю над тим, кілько то людий ізза дрібної іно невдачі вирікають з плачем: О Боже! чи є хто більш нещасний від мене! А прецїнь, наколи порівнали би свою долю з нещастями тисячки своїх братів, коли вжили би ся в положене других — инакше певно цїнили би своє житє і замовкли з наріканєм і невдоволенєм.
Моє житє, коли єго добре я розважив, не було і так чорне, як на вид подабало. Чи впрочім заслужив я на краще? Вихований дома в релїґії і чеснотї, привчений страха Божого і повинностий християнина — як жив я, пустивши ся у сьвіт? Чи яко моряк звернув хоч раз думкою до Бога? Чи ставши плянтатором, дякував я Творцеви за врожай, чи просив о благославленє начатої працї, чи вкорив ся коли перед справедливим Судиєю і благав опрощеня за гріхи?
А одначе кілько то чудових справдї ласк зазнав я від Господа! Він допоміг менї утечи з мавританьскої неволї, Він післав портуґальский корабель менї на стрічу. Він вратував при розбитю мене одного, коли всї товариші мої затонули, Він благословив першу мою подорож до Ґвінеї а відтак мої плянтациї в Бразилії... Чи за ті нечислимі докази Єго доброти прошепотіли мої грішні уста хочби коротке: “Дякую Тобі, Боже! Згадував я Твоє сьвяте імя, але іно в тревозї, коли стояв на березї смерти і кликав: О Господи! ратуй мене! — А проминула хвиля грози, я і не подумав, що се Ти мене спас своєю ласкою.
Від часу мого сонного привиду давне житє тяготїло менї важким тягаром, і нераз дрожав я на гадку, що Бог ще стане карати мене. Але коли розважив, як Всемогучий з безмежною добротою пособляв менї на кождім кроцї, як місто карати щораз новими надїляв ласками, тодї солодка віра вступала у душу, надїя — що може умолю справедливого Судию, що може простить він грішному і за щире каянє не відкаже єму сьвятого свого милосердя.
О Боже! закликав я, роздумуючи усе — який ти добрий, що не губиш мене нужденного, а вратувавши від смерти, кормиш чудово, як инодї живив через крука пророка Ілию на пустинї. Чудеса Твоєї ласки удержують мене при житю. Я певний, що нїяка земля на цїлім сьвітї не заосмотрена так обильно, як мій остров. Правда, живу тут одинокий без товариства людий, але зате нї дикі зьвірі, нї їдовиті гадюки не виводять ся в отсїй, блаженній країні — нїяка отруйна ростина не попала ще менї у губи, не стрінув я тутечки нї раз диких людий, котрі могли би жорстоко мене убити. Все те доказом Твоєї доброти і опіки наді мною. Як зможу я Тобі віддячити ся, я нужденне сотворінє? О найдобротливійший Пане! прийми хиба мої слези — хай они змиють давні провини, і не випускай мене з під Твоєї вітцївскої руки, а спомагай своєю ласкою, щоби я в добрі витрівав і Твого милосердія став достойним.
Молитва наповнила мою душу несказаною радостию і сил додала до борби з противностями. І хочби тепер прийшло ся менї і до смерти тут позістати, без жалю підчиню ся засудам Провидїня.
Коли вечером опускав я хрест, прикрашений в найгарнїйші цьвіти, туга огорнула душу, неначе полишав дорогу яку істоту. Завернув ще раз до него, а припавши навколїшки, молив ся довго і щиро не за себе вже, а за здоровлє, довге житє і потїшенє моїх осиротїлих родичів.
Що они там дїють, сердешні? — говорив я, проливаючи слези. Наколи біль не зломав їх, як сумні проводять они там днї, як побивають ся за своєю послїдньою дитиною, що так жорстоко покинула дім без пращаня!
О найдорожший тату! о моя сердешна ненько! простїть свому блудному синови. А Ти, небесний Отче, одинокий мій заступнику, зішли усе добро, усї радощі, яких я став ся негідним — на моїх бідолашних родичів. Радо терпіти-му усе, що Твоя сьвята воля менї присудить, коби йно мої найдорожші доживали там у спокою свої днї.
Довго ще клячав я під хрестом з думкою про дім родинний. Відтак встав і повертаючи домів, вирізав на однім дереві імена батька і матери, а під ними слова: Простїть вашому блудному синови!
Так провів я роковини мого засланя.
- ↑ Opuntia vulgaris або індийска фіґа належить до мяжнїв. Росте вже в полудневій Італїї. Задля кільчастого листя вживають єї в Америці на живоплоти. Цьвіти єї гарні, великі — овочі їдомі.