Робінзон Крузо (1919)/XX
| ◀ Глава XIX | Робінзон Крузо пер.: М. К. Глава XX |
Глава XXI ▶ |
|
Коли очуняв чи радше прокинув ся я з глубокого сну, не тямлю. Як довго спав: ніч, дві чи три, і сего не спроможен збагнути. Та мусїв я чимало часу пролежати в отсїм лєтарґу чи там снї, бо сил прибуло, але помарнів на тїлї, не ївши нїчого так довго. Дожидала мене мила втїха: три кози побачив я в моїй хатї. Яким чином найшли ся они тутки? Любі ті зьвірятка не полохали ся нї трохи, одна навіть підійшла аж до постели і стала менї цїкаво призирати ся.
Згодом доперва витолкував я собі їх гостину. Либонь вдерли ся з внї на скелю, понад печерою — а зіскочивши в низ до загороди, не мали вже як вийти. Мур був стрімкий, майже прямовисний, і лїзти по нїм в гору не було легко. З голоду втратили зьвірята сили а ураз і полохливість.
Та тепер друге мене бентежило. Голод став на добре доскулювати. Виповз я якось з печери, а заперши вхід каменем, щоби кози не повтїкали, завернув в гущавину. Росли там пізанґи, але в мене не було сил драпати ся на дерево. Покинув про них і думати і потяг ся над море по устриці. На щастє подибав ще на дорозя гніздо черепах, котрих яйця поживили мене і скріпили.
Відтак присїв я на горбку і взяв ся роздумувати усе те, що менї за час недуги приключило ся. Мої сонні привиди були вправдї тільки сном чи грою уяви, але чи не були они заразом осторогою Господа, котрий призивав мене до себе?
Як проводив я доси житє?
Коли у перше висказав я батькови мою охоту до плавби, сказав він менї сї незабутні слова:
— Хто не слухає родичів, такому Бог не благословить, і марно прийде ся єму погибати!
І те віщованє родича звершило ся на менї достоту. Не зважав я на твої остороги, отче, і божа рука спочила важко на менї. При вас, мої найдорожші, жив би я в щастю і добрі, веселячи вашу старість — а так ось сколотив вам спокій послїдних днїв втрутив у безодню грижі. Бог ще надто ласкаво карає мене за мої провини.
— А я, чи хочби раз подумав про Тебе, всемогучий Творче, говорив я дальше сам до себе — чи подякував хоч за одно добро, чи відсьвяткував хоч оден день Тобі присьвячений? А Ти прецїнь сотворив той шмат землї, де найшов я захист, ті жерела, що кріплять мої сили, ті овочі, що не дають менї з голоду погибнути. Ти післав до моєї загороди отсї кози, котрі будуть мене годувати. Ти подав потапаючому помічну руку, в Ярмес здержав шаблюки розбишак над моєю головою, визволив з неволї Маврів і спровадив щасливо на портуґальский корабель. Мене одного з двайцяти товаришів хоронив Ти і при житю зберіг, а я заслїплений не бачив всего того і місто подяки нераз богохульством зневажав сьвяте Твоє імя. Чим менї за мої провини Тебе переблагати, як свій гріх: відпокутовати?
О Пане! Мізерна я людина і не в силї нїчого Тобі дати, бо все, що маю, Твоє єсть і Тобі приналежить — тільки каюче ся серце жертвую і любов і щирий жаль і бажанє поправи. А як підняв ся я з недуги, так най прокине ся і подужає моя душа з духовної хороби.
Молитва і щирі постанови скріпили мене на душі і веселїйте вже повертав я домів. Підійшовши під загороду, почув голоси кіз либонь голодних. Назбирав проте для них по дорозі трави, і занїс бідним сотворіням. Брали з моїх рук і заїдали ласо, а коли відходив, бігли за мною, допрошуючись жадібним блеянєм поживи.
Відтак напоїв я їх водою з мушлї, але те все так утомило мої слабі ще сили, що мусів покласти ся у постїль. Припочавши кілька годин, прокинув ся, як почув голод.
Мій Боже! закликав я у голос, чим менї тут поживити ся? кукурудзи нї пізанґів не в силї дістати, мяса не маю, а хочби і мав, так сирого не годен їсти.
Знечевя глипнув я на кози і побачив їх повні аж віддуті вимена. Чи не стрібувати би їх видоїти? подумав, радїючи на саму гадку, що зможу напити ся молока. Сейчас скочив за огорожу назбирати трави. Уложив вязанку на високім камени, а коли коза почала їсти, забрав ся до доєня. Смирне зьвірятко не боронило ся нї трохи, і так надоїв я добру кватирку молока у мушлю.
Не розказати розкоші, з якою пив я тепле молоко. Шість місяцїв уже немав в губах ніякого напою крім зимної води і кокосового молока, котрого і не рівняти з козячим.
Випивши, пав я навколїшки і в перший раз подякував Сотворителеви за Єго ласку.
Молоко від другої кози полишив на ніч. Пізно вже вечером удав ся я на спочинок і знов вперше від часу мого тут проживаня закінчив сей день молитвою.
Рано почув ся я ще кріпкійшим, навіть пропасниця не мучила так сильно, бо крім легких дрожий других проявів не було. Тільки неміч в цїлім тїлї не давала брати ся до нїякої роботи: назбирав я іно трави і видоїв кози. Малий козлюк, наївши ся, почав весело вискакувати, а я коли глядїв на него, сьміяв ся сердечно, як вже давно-давно не сьміяв ся.
По снїданку, що складав ся з козячого молока, пішов я заглянути до калєндаря поробити карби, бо в часї недуги нїяк було про се думати. Слабість постигла мене 9. цьвітня ві второк, по моїм численю був нинї понедїлок 15. цьвітня, недомагав я отже майже тиждень.
Від часу мого подужаня рано і вечер молив ся я навколїшках і порішив торжественно сьвяткувати недїлю, не сповняти ніяких робіт крім доєня кіз, що необходиме було і для їх здоровля. Вечером знов мав розважати, чи не прогнівив чим за день Всемогучого.
Таке поведенє настроювало мою душу незнаною доси радостию. Давна туга покинула мене, а довірє в боже милосердіє огорнуло цїлого. У всїм поклав ся я на Провидїнє і порішив добро і недолю приймати щирим серцем і з покорою в нїчім не противити ся сьвятим Єго засудам.
З того часу житє моє немов повернуло ся у другий бік: побут на острові став коли вже незовсїм милим, так бодай не так прикрим як передше.
Маєш захист над головою і деякі вигоди, закликав я раз до себе — а доси ще не подумав вибрати для свого найвисшого добродїя місце, де в недїлї і сьвята хвалив би ти Єго велике імя. Правда, Бог не нуждує ся в церквах, бо цїлий сьвіт єго храмом — але чим другим покажеш Єму свою вдяку і любов. Виберу місце і назву єго сьвятинею, хай і на тім безлюднім острові вознесе ся дім божий. — Легко се було подумати, та не легко звершити. Будувати справжню сьвятиню і в голову не клав я — зате найшов місце, де підчас трясеня землї шукав захисту, а у сонних привидах бачив духа пімсти — там задумав я поставити хрест між двома пальмами і під ним в сьвята приносити Богу свої мольби.
З тяжким трудом вдало ся менї зрізати дві гиляки і з них по двох тижнях виробити знамя спасеня. Хрест сей вкопав я на горбку поміж пальмами. На противнім узгірю помістив камінну лавочку, де міг в сьвяточний день з полудня пересиджувати і в тишинї біля хреста роздумувати. Місце те, прегарно над морем положене, було чудове.
І кільки раз туга чи смуток стали на душу налітати, спішив я у той самітний куток і все найшов розраду і потїху тут у стіп сьвятого знамени.
На спомин чудового сну, котрий так перемінив моє серце, вирізав я в пни дерева недалеко від хреста отсю напись: — Взивай мене у день трівоги, а спасу тебе і почитати-меш імя моє во віки.