Робінзон Крузо (1919)/XXI
| ◀ Глава XX | Робінзон Крузо пер.: М. К. Глава XXI |
Глава XXII ▶ |
|
——————
Звільна, дуже звільна вертали менї сили так, що доперва по двох тижнях спроможен був я взяти ся до прочищуваня печери — але робота се була тяжка і томляча, тим то лиш коротко холодним ранком і вечером міг я працювати.
В наслїдок трясеня землї відорвала ся часть стїни і скелї, печера через те побільшала, а шпара — куди вода заходила — зовсїм щезла. Дах навіть, котрий я був зробив, поглотила земля, що і сліду з него не стало.[1] Зваживши все те, побачив я, що оставати дальше в печері небезпечно. Коли-б був в нїй підчас трясеня, не втекти менї з житєм. Приходило ся отже будувати собі деинде хату. Але по часови, коли роздумав я, як догідною була для мене дотеперішня оселя і як гарно захищала від дощів — коли згадав відтак, як важко брати ся менї без нїяких знадобів до будови нового дому, порішив полишити ся такой в печері. Гадку переселеня був би я може і звершив перед чудовими снами, але нинї здав усе на Бога, певний що без Єго сьвятої волі і волос з голови менї не спаде.
Натомість задумував я виставити стайню для своїх кіз, бо разом з ними жити дальше в печері було ніяково.
В тій цїли вибрав ся я ранком у ліс, глядячи за галузєм, пригожим на будову. Як звичайно взяв зі собою лук і стріли, а натрапивши на якогось птаха, пустив ся за ним на незнану долину. Посеред неї росли високі на кільканайцять метрів деревця рівні і стрункі, а коли до них я підійшов, пізнав, що се бамбусна трость. Вид єї врадував мене чимало, бо мав я ось материял на будову легкий а не трудний до зрізаня[2]. Покинув отже лови і забрав ся стинати бамбуси, вибираючи деревця 4 — а найбільше 5цм. в промірі. Цїлий день працював без уговку, а таки вечером мав всего на всего йно 30 бамбусів. Годї було взяти усї нараз; тричі вандрував я до печери і назад і доперва третьої днини міг начинати будівлю.
Побіч моєї оселї росли дві пальми звиш 3 м. одна від другої. До них на висотї двох метрів прикріпив я бамбусову жердку: На сю спирав скісно другі бамбусові жердки так, що через те повстала нїби стріха, на земли стояча. Зверхи вкрив я єї грубою верствою кокосового листя, в горі звязав бамбуси волокнами пізанґів.
Стріха та чи хатка була з двох боків наскрізь відчинена. З одної сторони загородив я стїнку так, що втикав в землю відповідно довгі бамбуси і переплїтав їх хворостом, як се у нас роблять плоти. З другої сторони полишив дверцята, куди-б заганяв і виганяв кози.
Так отже мали вже тепер мої товаришки безпечний захист від спеки і дощів. Згодом звикли до своєї стайнї так, що вечером самі підходили під дверцята і блеянєм просили ся до середини. В день одначе мав я з ними чимало клопоту. На пашу бояв ся їх пускати, щоби не втїкли у лїс, а знов коли ішов на лови і привязав кози до дерева, бідні зьвірята не мали чим пасти ся і мало давали молока.
Раз якось повертав я з ловів з убитим заяцем і, наступивши на щось острого, пробив собі ногу. Кров полила ся стругою, що нїяк було єї спинити. Тернь мяжня не міг так болючо ноги скалічити — роззираю ся довкола і находжу... острий кремінь. Хоч біль докучав сильно, радо-б дав ся я ще раз так і дужше зранити за такий цінний добуток. Позабув я на ногу, добув сейчас ножика і став кресати огонь. Дияманти не одушевили либонь нїкого ще так, як мене вид отсих прегарних іскорок, котрих вже стільки часу не бачив.
З радісним серцем спішив я домів, не зважаючи на прикрий біль в нозї, але доперва під вечер побачив свою загороду. Та розжегти огня так живо, як сего я бажав, не мож було; не ставало порохна або чирівки, сухого хворосту і гиля, а того всего не мав під рукою.
По ночи нїяк було за тим шукати, прийшло ся відложити роботу до завтра. Як вже від довшого часу і нинї пав я до молитви навколїшки і став роздумувати над батьківскою добротою Всемогучого Творця, котрий в так короткім часї дві великі ласки зіслав негідному. Наперед кози заблукали ся тутечки, щоби живити мене своїм смачним молоком, а тепер ось знову находжу огонь, за котрим стільки часу тужив. Зі слезами вдячности, з радостию переповненим серцем удав ся я на супочинок.
Та сон тїкав від мене — щастє не давало заснути, а коли на часочок задрімав, снило ся менї у одно, що буцїм то сиджу перед великим прегарним огнищем. Ніколи ще не зазнавав я так великої радости.
Але знать Всемогучий хотїв ще мене випрібувати. Вже в ночи терпів я біль в нозї, а коли рано прокинув ся, негоден був і кроком поступити: цїла підошов спухла. Чотири днї прийшло ся просидїти дома, на щастє мав доволї поживи, а то був би з голоду загинув.
За той час зладив я собі новий парасоль. Старий з листя кокосів був доброю захороною від сонця, але на дощ не пригожий. Давно вже думав я про иньший, та серед всїляких важнїйших робіт не ставало на те часу, відтак ще й недуга спиняла... і не мав потрібних шкірок до роботи.
Тепер зробив єго з тонких віток бамбуса, встромив в середину сильний прут, а заячими скірками вкрив зверхи. Та ба! як розпинати і замикати? І сеї штуки доказав я по довгім бідканю. Не мав нї дротів, нї пружин, нї взагалі нїяких приладів, зробив я отже лишень нїби дашок, котрий не виглядав надто величаво і не віщував довгої трівкости, але поки-що і сим треба було вдоволяти ся.
Коли рана на нозї загоїла ся, пішов я у лїс пошукати чирівки — місто неї надибав іно спорохнїле дерево.
Назбирав чиру і висушив на сонци. Відтак беру кремінь і крешу огонь — падуть іскри, одна хапає ся чирівки, дую з усїх сил, серце тьохкає в менї молотом — годї! розжегти поломіни не всилї... Милий Боже! невже-ж усе надаремно? Та ось чирівка жаріє, бухає полумя, сухі листки палають, горять!
На сей вид дивна якась неміч огорнула цїлого, чув — що омлїваю. Не розповісти, чим був для мене сей ясний сніп поломіни. Як божевільний бігав я сям і там, зносив цїлі оберемки хворосту дерева, трави — рад був увесь лїс підпалити. Великий стовп бє високо в гору, дим стелить ся повисше гір, я скачу, гуляю з радощів довкола огнища, наконець зі слезами паду на колїна і дякую Богу за отеє несказане добро.
._%D0%A1%D1%82%D1%80._95.jpg)
Вам, любі дїти, що живете безжурно при родичах, вам і не поняти того щастя, яке відчував бідолашний заточник, коли по осьми місяцях прикрого житя узрів нараз горіюче полумя, коли міг теплою стравою скріпити знеможене тїло.
Сейчас надоїв я козячого молока у мушлю і приставив до огню. Та мушля по часинцї трісла, а молоко потекло у попіл. Ся подїя збентежила мене трохи, але не на довго. Зриваю ся як стій, беру кусок дерева, застругую, встромлюю на него вбитого заяця і печу. Мила воня печеного мяса понесла ся воздухом, з нетерплячки не годен був я на місци устояти.
Коли забрав ся уже до їди, уявляв собі, що сиджу на королївскім пирі. Який пречудний смак! як міг я доси наче вовк їсти напів сире мясо? Ах чи є що красшого, вартнїйшого над огонь!
Печений заяць так менї засмакував, що хотів я ще й свого козлюка на печеню убити. Та відтак стидно стало самому. Як се? бідне сотворінє прийшло до тебе з довірєм шукати захисту, а ти настромиш єго на рожен? Так негарно, Робінзоне! Не лїнуй ся! возьми лук і стріли і іди на лови, — кіз в лїсї доволї, будеш мати печеню і не станеш ся безсердечним невдячником.
— Та за той час огонь потухне!
— Наноси грубшого гиля з дерев, що їх гураґан поторощив; а хочби полумя і погасло, є в тебе прецїнь кремінь і кресило, легко можеш новий розжегти.
— А як не вдасть ся?
Зза чого має не вдати ся, коли раз удало ся. Не крути, а біжи в лїс, будеш мати печеню, а може і росіл.
— Не знати лишень в чім єго варити?
Звісна річ — в горшку. Під скелею бачив ти глину, з глини роблять гончарі горшки, маєш тепер огонь, то випалюй. Трібував ти вже мурувати, будувати, шити чоботи і одежу, робив вже і парасолї, стрібуй і гончарства.
— Гарно се сказати, та не легко здїлати. А гончарский варстат де?
— Не крути, братку! Не сьвяті горшки вигадали, без працї нїчо тобі готове до рук не впаде, треба над усїм потрудити ся.
Так балакав я сам зі собою. Хто слухав би з боку, сьміяв би ся до розпуку. В моїй душі відзивали ся часто такі два ріжні голоси: оден оправдував мою лїнь і наводив сумнїви і злі думки — другий строгий картав усяке зло, найменьшу провину. І перемагали ся оба зі собою, але той другий звичайно брав верх. Се був голос моєї совісти, голос правди — і за єго покликом ішов я по короткій душевній боротьбі.
І тепер не змагав ся я вже довше,, забрав лук і стріли і поспішив у лїси. По дорозї роздумував, чи справдї не вдасть ся зробити яким чином горшків.
Злишно і згадувати, що на відходї наносив я на огонь силу дерева, а кози запер у стайни.
- ↑ Трясеня землї сильно змінюють вид околицї: де була рівнина, повстають гори і навпаки. Так приміром в Мехіку підчас трясеня в 1756 р. підніс ся на гладкім просторі з нїдр землї вулькан Хоруліо (Jorullo) 507 м. високий. В полудневій знову Італїї порозпукали ся челюсти величезні, в котрі запали цїлі села і охрестности.
- ↑ Бамбуси (Bambusa vulgaria) суть то трави, ростучі в тропікових околицях землї. Доходять 6 — 10 а навіть і більше метрів висоти., а 5 — 7 цм. в промірі. Особливі тим, що їх стебла суть розгалужені, здеревнїлі, а твердші від дерева наших дерев. Виї гладкі, внутр дутчасті. Є дуже легкі, тим то і пригожі до будівлї, виробу знарядів і на меблї. Випустки їх їдомі як вариво.