Робінзон Крузо (1919)/XIX
| ◀ Глава XVIII | Робінзон Крузо пер.: М. К. Глава XIX |
Глава XX ▶ |
|
Що-йно сон стулив мої вії, коли се прошибло мною незвичайне зимно. Спершу думав, що знов вода підійшла під постїль, але погідне небо і ярко сияючий місяць перечили моїм здогадам. В цілім тїлї почув я так сильну дрож, що дзвонив зубами гей-би серед найдужших морозів. Даром накривав ся поверх голови, нічого не помагало — стужа морозила кров і кости.
Так страждав я до рана — у той час зимно мене покинуло, та знов горячка палити стала усї члени. Стягнув нагортку і одїж і ще не спроможен був видержати огня, що так неначе і горів в серединї. Спраги не міг угасити, а голова трохи не тріскала з болю. Наконець знеможений болем, попав я в кріпкий сон.
Коли прокинув ся, сонце вже стояло з полудня — стужа, горячка і біль голови проминули, зате почував я таку загальну неміч, що і пальцем не в силї був ворохнути. Стрібував я злїзти з постели, але ноги захитали ся піді мною і нї кроку з місця. Про дальшу роботу в печері не було що й думати. Острах обгорнув мою душу і мучив єї несказано: що стане ся, наколи справдї занедужаю? хто обійде мене, подасть води, зварить страви?
Під вечер почув ся я здоровійшим і захотїв навіть їсти. — Се либонь хвилева іно недуга, закликав, радїючи — на страху і стане! Та моя втїха не трівала довго. На другий день був я вправдї ще кріпкійшим і забрав ся до роботи, але в ночи знов повернули давнїйші прояви слабости. Раз зимна дрож стрясала тілом, то знов горячка палила огнем. Сим разом не приладив я собі на ніч води і трохи не згинув зі спраги. Намагав ся встати, щоби поповзнути до жерела, та сил не найшло ся. Розпука здавила мою душу, а шалений біль голови доводив до божевільства.
В сїм несказанім стражданю станув менї родинний дім перед очима. Згадав я, як бувало сердешна, люба мама обходила мене у найлекшій недузї, як трівожна сидїла при моїм ліжочку, як живо сповняла усї мої бажаня. Навіть батько, звичайно строгий, добрійшав у час моєї слабости і радїв моїм подужанєм. А тепер ось нема при мені нікого, може се вже і кінчина наближає ся, може вже їх нїколи, нїколи не побачу.
І гадка про смерть усе частїйше налїтала на мене, хоч старав ся єї відогнати. Стан мій був безвідрадний: кров кипіла в жилах віддих ставав тяжшим і коротшим.
У ту страшну хвилю вперше згадав я щиро на Бога — згадав слова молитви, які колись ненька проводила дитинї, але розпука не давала молити ся. Страх перед смертию так заволодїв мною, що не спроможен був я єго побороти, а се ще дужше мене мучило.
І умер би може з самої вже трівоги, коли-б не сон, що вколисав утомлене тїло у глубокий нестям.
Другої днини був я знов здоровійший, але і знеможений більше чим передше. Три днї не їв нїчого. Коли-б так тарілка росолу! Та бідному заточникови, котрий доси живив ся іно сирими овочами, не можна було про се і мріти.
Гриз я тільки овочі бананів, висисаючи холодячий сок, а відкидуючи мясівку. Відтак прийшло на думку, чи не дістав пропасницї, і се мене ще дуже пригнобило. Чув я нераз, як та слабість убиває Европейцїв на побережах Ґвінеї, ледви десятий вратує житє. Мене тодї підчас першої моєї подорожи лишень зміна підсоня і поворот до Анґлїї спасли від смерти.
Але нинї не втекти менї від тої убійчої хороби, полишений помочи лїкарскої, згину серед страшних мук, і нїхто і знати не буде, де і коли помер.
На щастє приладив собі з вечера спорий припас води, і она принесла менї троха пільги. Над досьвітом горячка змогла ся, страшні марева колотили раз-у-раз мій сон. То здавало ся менї, що пливу по розбурханім океані і борю ся послїдними силами з заливаючими мене филями — то знов бачив всїлякі зьвірюки: льви, тиґри, левпарди, що кидали ся з ревом на мене. І я тїкав тїкав перед ними, але утомлений падав, а зголоднїла череда диких бестий вже розмикала свої пащеки, щоби мене пожерти.
Згодом знов гамір і вистріли воєнні причували ся менї у воздусї. Мавританьскі розбишаки вимахували наді мною шаблюками, а якийсь величезний Неґр схопив мене в обійми і здавив так кріпко, що віддих в грудях затягнуло. Утомлений, задиханий, спітнїлий прокидав ся я, несьвідомий — чи се іно страшні марева, чи ще страшнїйша дїйсність.
По часови запав я знов у сон. І ось снить ся менї, нїби то сиджу під тим деревом, де шукав захисту підчас трясеня землї. Густі хмари нависли з небосклону і закрили моїм очам цїлїсенький остров: переді мною одні чорні, непроглядні тумани. Нараз страшна лискавка роздерла небозвід, а ізза хмар виринув великан, ярким блеском оповитий. Коли вийшов з нїдра пурпурових облаків і ногою доторкнув землї, затряс ся остров, а громи загудїли з такою силою, немов цїлий сьвіт провалив ся. Великая підійшов до мене, піднїс спису в гору і закликав голосом, від котрого кров в жилах стигла:
Окаяний! тільки ласк Провидїня не зворушило твого закаменілого серця, і дальше тріваєш ще у своїй злобі? Пропадай же негіднику!
І замахнув ся списою, щоби мене пробити...
Що дальше стало ся не тямлю. Коли очуняв я з того привиду, усе щезло. Я найшов ся знову на якійсь непроглядній, чудово зеленій долині, блакитне небо розпинало горою своє шатро, та не було там нї місяця, нї сонця, нї зьвізд, тільки якась то дивна ясність — а воздух дишав нїби вонию, чи сьвіжостию, яких описати я не в силї.
А ясність та спливала з небес, росла, могутнїла так, що зір мій долі опустив ся перед нею — а коли знов піднїс я очи, побачив там сияючий лучами хрест.
І пав я на вколїшки, духа притаївши, коли ось голос, солодший над усї земні мельодиї, зазвенїв з гори: — “Взивай мене у днї тревоги, а поможу тобі, а хвалити-меш мене во віки.”
Прокинув ся. .. усе щезло.
Не розказати словами, що дїяло ся зі мною. Радість, надїя, жаль, каянє, трівога і довірє, усе те нараз прошибло цїлим моїм єством.
О Боже мій! Боже! закликав я, стаючи навколїшки. О Отче предобрий! Грішникови, потапаючому в грязи гріхів, подаєш Ти добротливий свою руку, місто погубити невдячного могучостию своєї справедливости. А я нужденний позабув на Тебе, всемогучий Творче, не дякував Тобі за одержані ласки, а Ти ось даєш мені спроможність пізнати мої провини і за них каяти ся.
О Пане мій! наколи се смертельна недуга, наколи маю вмирати, так даруй менї хоч тільки ще житя, щоби міг за гріхи жалувати і в Тебе опрощеня заслужити. О Боже! кличу до Тебе в день тревоги, ратуй!
Не в силї був я кінчати молитви, струя сліз здавила послїднї слова, піднїс іно руки в небо і плакав довго-довго як дитина, хлипаюча навзрид.
Молитва знемогла мене цїлковито, чорні пластинки замерехкотїли перед очима, зашуміло в ухах і я знов мов неживий повалив ся на землю.