Робінзон Крузо (1919)/XIII
| ◀ Глава XII | Робінзон Крузо пер.: М. К. Глава XIII |
Глава XIV ▶ |
|
Сонце викотило ся вже високо, коли я прокинув ся. Не дивниця! по важкій праци і на догідній постели спало ся прегарно, впрочім не мав зза чого до роботи квапити ся і не було кому мене будити. Перший сей нїчим незаколочений сон покріпив мої сили, і я неначе на сьвіт народив ся.
Туга пігнала мене знов до скелї над печерою, відкіля міг слїдити судна на мори. Та даром спозирав я пильно на всї сторони — скрізь було пусто і глухо. Нараз шибнула мною гадка, яким чином дати про себе звістку кораблеви, коли-б справдї який туда перепливав. Зворушений сею гадкою, став я зносити хворост, обдирати кору з дерев і складати усе в велику купину на скелї, щоби на случай проїзду якого корабля огнем і димом звернути увагу моряків на остров. Та ось, коли вже назносив чималий костир, пізнав своє безголовє. — “Який з тебе дурак, Робінзоне — картав я сам себе. Наложив купину — дуже гарно — та чим єї підпалиш, коли кременя і губки Біг дасть! Треба бути зовсїм безглуздим, щоби таку дурницю стрілити”.
Сердитий повертав я домів, роздумуючи, яким би чином зажегти огонь. Було-б се для мене справдїшнє щастє, бо коли згадав довгі безпросьвітні вечери, які дожидали мене в зимі, — сум і острах налїтали на душу.Зразу трібував викресати огонь своїм ножем, та кременя годї було найти, а прочі всї каменї за мягкі не принадоблювали ся; прийшло ся отже сей спосіб залишити. Відтак згадав я, що Неґри зажегають огонь в той спосіб, що потирають два сухі куснї дерева так довго, аж загоріють. Стрібував я сего: витяг два грубі полїнця і тер їх без уговку трохи не цїлїсеньку годину. Дерево розігріло ся, та саме тогди не ставало менї сили — а коли по часови знов забрав ся до потираня, усе застигло і я мусїв наново починати[1]. Коли-б так який товариш до помочи, а то сам не справлюсь! Як важко відчував я тепер свою безпомічну самоту! По кількох ще даремних пробах, не вдїявши нїчого, а втомивши ся несказано, закинув я усе і пішов в лїс назбирати припасів кукурудзи, бо заносило ся на дощ, а в слоту нїяк було менї виходити.
В ночи вчув я якийсь шорох. За весь час мого проживаня на острові не подибав ще нї одного зьвіра, а таки дрож грози прошибла тепер цїлого. Чув я гомінний а невгаваючий шелест, котрий ішов нї то здалека, нї зблизька. Аж коли вибіг я з печери, густі каплї дощу пояснили менї єго причину. Вспокоєний повернув я на постїль, та небавом друга ще прикрійша обставина вирвала мене з просоня. Наслїдком зливи вода назбирала ся в печері і підійшла аж під ліжко. Почувши немилу холодежу, скочив я на рівні ноги, шукаючи на помацки сухійшого місця — але рівнїсенька долівка печери усюди однаково промокала. Наостанок подибав я кусок вистаючої стїни і тут примістив свою особу справдї дуже невибагливо і, прикучнувши, дожидав днини.
Ледви стало займати ся на сьвіт, і дощ трохи попустив, почав я глядїти за причиною нїчної купели. Зразу думав, що скалистою стелею не може вода затїкати, а з надвору хиба такой не заходила. Та ось на превелику журу побачив я в стели печери широку закалу, крізь котру вода цюрком переливала ся до салї моєї палати.
Треба сему доконче зарадити — та як? Найперше промів я воду з мешканя, вживаючи на ту цїль мітли, котру зробив з віток дерева. Відтак вдер ся на шпиль скелї, щоби розсмотріти краще ушкодженє. Вздовж муру рисувала ся широка на 15 цм. щілина, 2 м. завдовжки — туди скапувала вода до середини. Прийшло ся єї заправити або яку кришу ладнати.
Добродїю, Робінзоне! сказав я сам до себе — минувшого тижня був ти майстром мулярским, стрібуй тепер ще і теслею побути. Не чванячись довершив ти без клевця і кельнї не-аби-якого дїла, побачимо, як собі починати-меш без сокири і пилки.
Перш усего треба було придбати яких драниць чи дахівок. Бачив я в лїсї ростину, котрої широке листе як раз пригоже було на дах. Скоро дощ устав, пустив ся я у бір і незабаром подибав єї. Мала она грубе било 6—7 м. заввишки, насторошене прочками вже зсохлих листів. Чіпаючись за них, вдер ся я в гору листатої корони, розбрілої наче пальмовий вієр на всї сторони. Обхопив я ногами било і став рукою нахиляти листє, коли се побачив між ними жовтаві овочі за довгі до 30 цм., а з виду похожі на огірки. Понатинав я листя, наздирав і овочів і поскидав на землю. Зійшовши в низ, стрібував я тих дивовижних огірків і зрадїв чимало: мали прегарний солодкавий вкус, запашний і холодячий. Втїха моя була тим більша, що кукурудза менї вже навкучилась. Овоч сей находив ся бивно на острові, міг проте я доволї ним кормитись. Був се, як опісля дізнав ся, райский пізанґ[2].
Покріпивши сили їдою, взяв ся сейчас до заправи щілини в стели. Не було оно так легко, як думав зразу — закала пукла в горі доволї широко і нїяк було єї самим листєм закрити. Здалоб ся вперед уложити якісь підпори, а на них доперва листє. Нарізав я на ту цїль кільканайцять прутів, та в недостачи цьвяхів немав їх чим до щілини прикріпити.
Аж ось згадав на лїяни, ростучі густо в лїсї. Натяв їх чимало, а опісля, урізавши дві довгі прості гильки, привязав до них лїянами ті підпори так, що вийшла з того доволї довга, міцна драбина. Ту драбину положив я вздовж закали, а на нїй встелив кілька верств листя банану, притискаючи їх зверха камінєм, щоби вітер не зірвав даху — боки драбини тяготїли до землї кулями з галузя.
Ся на вид легка робота забрала менї цїлий день і втомила так, що, покінчивши єї, трохи живий пав я на постїль. Проснувши ся другої днини згадав поперед усего на пізанґи і метнув ся за ними, щоби зладити собі снїданок. Вчера їв трохи з страхом, побоючись, чи не мають отруї, але коли ніч проминула здорово, впевнив ся я, що можу їх безпечно поживати.
Відкритє пізанґів навело мене на гадку роздивити ся точнїйше по острові. Хто зна', кілько ще пригожих ростин і иньших річий можна тут найти, а я мов той слимак живу вже так давно зашкаралуплений іно в моїй долинї. Порішив я отже невідмінно вибрати ся на обзорини острова, але вперед задумав ще зробити собі калєндар, бо вже дни починали менї в памяти затирати ся; нинї ледви пригадав, що була субота. І наконець придумав я спосіб записуваня часу.
Недалеко від печери росли чотири дерева з гладенькою корою. На них взяв ся я значити днї і місяцї. Мине день, наріжу на однім дереві карб — як мине сїм день, тодї вирізую на другім дереві, значить ся тиждень. А як трийцять день мине, тодї ріжу уже на третїм — значить ся: минув місяць. Як, не дай Боже, прийде ся тут довше полишити, то на четвертім дереві значити-му роки. Поки-що вирив я на корі острим твердим камінцем дату крушеня корабля: вівторок 23. вересня 1659. р. Нинї була субота 18. жовтня, двайцять шестий день мого проживаня на острові. Мав я отже таким побитом калєндар і не страхав ся тепер затратити рахуби часу на будучність.
Незабаром якось опісля побачив я на відломку скелї біля печери великий плоский камінь з отвором в серединї. На єго вид прийшло менї на думку зробити собі компас, себ-то сонїшний годинник. Знав я добре, що в полудне тїнь предметів буває найкоротша. Вистругавши кусок дерева нїби дощинку, стяв єї у клин ширшим кінцем заосмотрив в отвір каміня, тоньший звернув прямовисно в гору. Коли сонце підняло ся найвисше і тїнь патичка була найкоротша, зарізав я вздовж тїни ножиком черту. Перед заходом сонця вибіг знов на скелю і зробив карб на точцї, на котру впали послїдні лучі сонця. Другої днини назначив я таким чином місце всходу сонця, а позаяк в краях тропічних день майже рівний ночи, подїлив я круг каменя між всходом а полуднем, відтак між полуднем а зоходом на шість рівних частин, вирізав ножем карби і позазначував числами години. Так змайстрував я собі годинник не зовсїм то може і точний, але для мене пригожий і вартнїйший невідь якого.
——————
- ↑ Дикі знають і без помочи другого самі зажегти огонь. Правда, що они много дужші від Европейцїв і вміють до сего брати ся. Взявши два куснї неоднакового дерева, мякше і твердше, потирають сесе з великою силою по першім, аж огонь займеть ся — Або роблять в однім полїнї отвір, встромлюють в него друге полїно і крутять ним обома руками дуже скоро невгаваючи, доки не стане горячим до жару.
- ↑ Пізанґи належать до семейства бананів. Суть між зворотниками побіч пальм головними живителями людий. Подабають на пальми: мають стрімке било, листи цїлокраї, яйцеваті, нераз звиш 2 м. довгі а 0.5 м. широкі. В дїйсности те, що зовуть билом, є лише сувоєм піхов листних, котрі виходять з підземної бульви. Било гона виходить з бульви доперва під пору зацвиту і видає в горі великанське грозно цьвітів, з котрих постають овочі. Овочі їдять ся сирі або уварені на ярину — суть дуже родючі так, ще засаджені дають на 100 м. кв. — 300 кґ. поживи.