В італїйській землї пишний Ченчіїв рід
Гучно вславився здавна за всїх —
Не до краю палким закоханням своїм
І не правдою вчинків своїх,
Не в боях за свій край проти иньших країн,
А роспустою скрізь здавна вславився він.
В цьому родї були пишні папи колись,
Що вклонялись дїптянкам до ніг,
І в цїм родї такі ще були юнаки,
Що в церквах, з-за престолів сьвятих,
За волосся теж пап витягали вони
І кували в тюрмі у важкі кайдани.
Де злочинсьтво гидке, — то їх дїло було,
Але злото в магнатських руках
Так робило тодї, що й сьвятому суддї
Промінь правди згасав у очах.
Та останнїй, що був в родї довгому їх,
Переважив один він злочинсьтвами всїх.
Найгидчіші гріхи, що на предках були,
Всї з'єднались вони в одному:
Він людей убивав, на шляху грабував
І підпал не гидкий був йому;
У роспустї втопав, і найгіршеє зло
Все-ж, здавалось, добром задля його було.
В яму він положив першу жінку свою,
Другій — тілки від шлюбу узяв —
„Хочу я довести, що за чорта піти
Було-б краще тобі!“ — він сказав.
Він замучив уже двох найстарших синів,
А живих іще двох не жалївши гнїтив.
Але в Ченчи була, опріч того, дочка,
Беатриче — так звали її…
Хоч дївчат молодих, як зоря чепурних,
Є багато в тій пишній землї,
Та відколи в снїгах Альпи гордо стоять, —
Їм такої краси не доводилось знать.
Пишні кучері вниз їй спадали на стан,
Округ білого личка вились,
Очі сяли ясні; як дивились вони, —
З їх любови проміння лились,
Але чиста душа, що сьвітилася в їх,
Ще чистїша була від очей тих ясних,
Добра й чиста душа у дївчини була,
Як зоря на сьвятих небесах,
Як блискуча роса, що у ранцї звиса
На рожевих і пишних квітках.
Але в чистість, добро батько вірить не міг,
А красу тілки й знав на коханках своїх.
І він мучив її, як і бідних синів,
Вона мовчки терпіла, жила…
Мати вмерла її — вона сльози свої
Тілки Богу звіряти могла
І благала його, щоб од муки цїї
Він до матері взяв аж на небо її.
Так у горі лїта молодії ішли, —
Їй шіснадцята встала весна,
І тодї серед тих мук та смутків тяжких
Їй зірничка блиснула ясна.
Тая зірка ясна — то кохання було,
Що до Гвидо тихцем їй в душі росцьвіло.
Ой нераз те було, що в зеленім садку,
Як по небу плив місяць ясний
Й обсипав їх сріблом, під гіллястим дубком
Там сидїли укупі вони;
Шепотїли вуста там блаженні слова,
Туманїла обом з щастя їм голова.
А і те ще було, що до Гвидо свого
Припадала вона у сльозах
І казала вона, яка мука страшна
Їй судилась в дївочих лїтах;
Серце рвалося з мук, нило в смутку тяжкім
І благав він її утїкати із їм.
Та у неї був брат — Бернардино малий;
Він, недужий, любив так її,
І розвага одна йому тілки вона,
Вона радість одна на землї:
Не хотїла вона покидати його
І ховала в душі болї серця свого.
А не раз те було — так бажалося їй
Щастя й волї зазнати хоч раз,
Так хотїлося їй в иньший сьвіт, не такий,
Перейти на малий хоч би час,
Щоб жадання усї, що у серцї жили,
На недовгий хоть час вдовольнитись могли.
Але-ж часом було як погляне коли
На недужого брата свого,
Мрії всї молоді замірають тодї
І шепоче: „не кину його!“
Сльози давлють її і, журлива й смутна,
Його в личко блїде цїлувала вона.
І хоч як там прохав Гвидо милу свою,
Щоб вона з їм од батька втекла,
Хоч як луччим життям вабив він її там, —
Вона звідти піти не змогла.
Так любились вони. Час потроху минав.
Вірний милій своїй, Гвидо дївчину ждав.
II.
Вечір. Пишний палац скрізь сияє вогнем,
Гучно чути веселі вівати, —
То грап Ченчи своїх тих маґнатів значних
Запрохав на бенкет погуляти;
В пишних шатах усї, сяють злотом, сріблом,
Посїдали вони за роскішним столом.
Бенкетують усї у палацї тому,
Бенкетують, не маючи лиха;
Пють маґнати вино, веселить їх воно,
Сяє в очіх їм ясно утїха:
Хоч здобуте вино рабуванням гидким,
Але-ж с того воно не робилось гірким!…
Але в залї нема Беатриче нїде
І вона тут гостей не вітає:
Зачинившись сама в своїй хатївона
Поки бучі кінець дожидає
Жде, а з зали тії чути їй аж сюди
Ґвалт і гомін і крик тих спянїлих орди.
Невеличкий покій тут — чотирі стїни,
Стіл та чистеє ліжко дївоче;
Біля столу один невеличкий ослін,
У куточку лампадка мигоче:
Там роспятий за нас нахилився с хреста,
Ледві в сьвітлї мигтить його постать сьвята.
Беатриче була у тій залї бучній
(Батько витяг туди її пяний)
І дізнать довелось перед їми там їй
Від свого-ж таки батька догани:
Він про неї сказав… Але так тілки міг
Він казати про тих, — про коханок своїх!…
І вона утекла. Вона жде і тремтить,
Але чує — бенкет утихає,
Ось вже гостї ідуть… Ось ходи вже не чуть, —
Страх із серця потроху зникає
І схилилась вона перед Богом тодї
І молитву вуста вже шепочуть блїді.
Але що це? Іде хтось до неї сюди, —
Увіходить слуга до покою.
Страх їй в серце вступив: зрозуміла без слів:
Хоче бачитись батько з дочкою.
Беатриче встає і до зали іде,
А там батько стоїть і уже її жде.
„Ти злякалась? чого?“ — привітав її він
(Бо помітив той ляк у дївчини):
„Чом у очіх твоїх бачу страх? чи не міг
Я побачить (як батько!) дитини?“
І злий усьміх тодї йому враз на губах
Перебіг і сховавсь, навіваючи страх.
Беатриче стоїть… Ледві може казать —
— Чого-ж тату, вам треба? — питає.
„Чого, дочко моя? Врода пишна твоя
Вже давно моє тїло проймає:
Ти коханням цю ніч впєсся, дочко, палким,
І я буду тепер сам коханим твоїм.“
Вона чула те все. Холод серце проняв,
Уся зблїдла зо страху і муки,
Згас у очіх їй сьвіт, мов підрізаний квіт,
Похилилась, ламаючи руки,
Похилилась вона і з благанням страшним
Вона впала тодї перед батьком своїм:
— О, мій батьку!… Нї, нї!… вбий ти краще мене,
Анїж так мене тяжко зганьбити!
Я молюся тобі!… Бо такої ганьби
Не було ще нїколи на сьвітї!…
Пожалїй же мене, о, хоч раз пожалїй:
Не знущайся украй і відразу убий!
Сьміючися дочцї відмовля кардинал:
„Я сказав, то інакше не буде:
Годї тратити слів!…“ І її він хотїв
Пригорнути до себе на груди.
Ще хвилина одна… в його погляд горить…
Але-ж вирвалась з рук Беатриче в ту мить.
Заблищала тодї в очіх сила гнївна,
Вся душа їй огнем запалала,
І у батька кинджал, що носив кардинал,
Вона с поясу миттю зірвала.
— Батьку, геть оступись! Не торкайсь до дочки,
Бо не вдержу тодї я своєї руки!
— Думав ти, що нема вже рятунку мінї?
Нї, ще єсть оборона остання:
Геть, не важся іти! Як насьмілишся ти, —
Не злякаюсь з життям я розстання.
Смерть мінї не страшна! краще вмру отут я,
Анїж скарб мій один — честь загине моя!
— Честь зганьбить я не дам! — Зупинилась вона,
У руцї загартовану зброю,
Вона міцно держить, щоб у серце встромить
І знущатись не дать над собою.
Немов гострі мечі, очі сяють ясні,
Пишно впали на стан її коси рясні.
„Га-га-га!“ — роскотивсь тодї регіт гучний:
„Чим, дурна, ти схотїла лякати!
Чи тобі-ж себе вбить? Так ще хочеш ти жить!…
Краще будеш мене ти кохати!…
Не борись, бо зломлю і візьму тебе я!
Від сьогодня, кажу, ти навіки моя.“
Але ще у душі їй надїя була:
Її Гвидо в садку дожидає:
Може він боронить… Вона з зали біжить,
Батько поки її не спиняє.
Усьміхнувсь і сказав: „Не втечеш ти, дурна!…
Але-ж кат його й зна, яка гарна вона!…“
III.
У безмірному блакиттї,
В недосяжній далинї,
Всї, у сяйво оповиті,
Зорі сьвітютьця ясні.
Місяць плава, озирає
Землю, стомленую сном,
І від краю та до краю
Сипле він по їй сріблом.
Бачить: тишою повитий,
Пасмом Тибр лежить ясним:
Бачить: сьвітом скрізь облитий,
Тихо спить одвічний Рим.
Мертві вулицї широкі,
Сплять будинки і хати,
На церквах струньких високі
Злотом сьвітютьця хрести.
Спить усе, затихло всюди,
Тілки в тих рясних садках
Вітерець дихання збуде
І затихне у квітках.
По квітках же місяць сьвіте,
Промінь їх цїлує там,
А дерева, сном повиті,
Похилилися гіллям,
І поникнувши ховали
Вбранням темним і густим
Тих обох, що там стояли,
В смутку лютім і тяжкім.
Беатриче була там і Гвидо її —
„О, мій Гвидо рятуй, бо я гину!
О, коханий ти мій! утїкаймо мерщій…
Я с тобою… не гай і хвилину!…
Ох, не гаймось, рятуй! Тут роспуста і зло
Вже собою усе навкруги повило…“
— Хоч скажиж ти мінї, — в неї Гвидо спитавсь —
— Що с тобою ізнову зробили? —
„Нї, коханий мій, нї! Не кажи ти мінї:
Те промовить нема в мене сили;
Коли-б зважилась я сказать слово страшне, —
Вбив би сором самий на цїм місцї мене!
Але віри пойми ти, коханий і знай:
Краще вмерти, анїж і на далї
Тут зостатись мінї, в цїм пекельнім огнї,
Де вже люде зьвірюками стали.
Гвидо! милий! одна ти надїя моя:
Утїкаймо скоріш, бо загину тут я!…“
— Вірю, серце моє! я тебе на руках
Занесу відцїля із неволї.
Ти кохана моя! і рука нїчия
Тебе в мене не вирве нїколи… —
— „Так я вирву її!“ — хтось тут грімнув над їм:
Озирнулись вони й стрілись з Ченчи самим.
— „Забірайте обох і за мною тягнїть!“ —
В Гвидо шабля в руках задзвенїла,
Але встигла в ту мить його челядь звалить,
Бо іззаду його обступила.
— „Гей, міцнїше держіть! Хай не топче садків!“ —
І сам Ченчи тодї Беатриче вхопив.
І у батька в руках уже бєтьця вона —
Він несе, вона вирватись хоче…
— „Не втечеш: ти моя! не на те тебе я
Назорив с цим дурним серед ночі,
Щоб ізнову пустить!…“ — І зомлїлу її
За собою потяг у палаци свої.
Ледві Гвидо одбивсь — Беатриче нема,
Вона знову у батька в неволї,
Але він ще не зна, що вона аж до дна
Випє повну гіркої недолї, —
Він того ще не зна!… А її волочуть,
І до льоху її велить батько замкнуть.
IV.
Після ночі ізнов сонце ясно зійшло
І пливе воно знову горою,
Та не радість воно на той день принесло
На замучену землю с собою:
Ченчи в замок дочку Беатриче замкнув —
Гвидо зблїд, як ту вість про кохану почув.
Може мертва уже… Що там зроблено їй?…
Як з неволї тут визволить милу?
Гвидо те розумів, що в пригодї такій
Треба мати великую силу:
Ченчи знали усї, — Гвидо теж його знав
І найгіршого він од утисника ждав.
„Поки батько живий, можновладний харциз,
Дурно-б я і змагавсь проти його;
Та нї муки її, нї гірких її слїз
Не простю тобі, лютий, нїчого!
Моя помста тобі уже кару несе
Я віддячу тобі за дочку і за все!“
І надїї оцї він голубить страшні
І людей на помогу шукає…
А тим часом ішли і проходили днї,
Ось і тиждень спокійно минає,
Та як промінь в горі з неба в восьме засяв,
Ченчи з ліжка свого уже білше не встав.
Зворухнувсь увесь Рим: Ченчи вбито! І скрізь
Стоголосная вість пролетїла,
Десь і другі іще незабаром взялись:
Беатриче то батька убила!
Наче вбила його і учинком своїм
За всї муки і гнїт так помстилась над їм.
Стоголосая вість не вгаває рости:
Кажуть вже й душогуба піймали,
І сказав наче він: Беатриче й брати
Та ще мачуха — вкупї наймали
Його й другого ще, щоб він Ченчи убив…
Кажуть: дївчину суд вже замкнути звелїв.
Не збрехала та вість: неповинну взяли
Беатриче й замкнули в неволю,
Її мачуха теж і брати там були —
Всї зустріли однакову долю;
Беатриче с тюрми, що в їй досї була,
Знов у иньшу тюрму, ще страшнїшу, ввійшла.
V.
Знову місяшна ніч понад Римом лягла,
Накриття своє кинула всюди
І привабливим сном вона все повила,
І заснула земля і всї люде:
Усе місто навкруг обнїма упокій,
Тілки місяць з гори позирає ясний.
Та не всїм упокій!… У темницї одна
Беатриче безщасна не знає
Не одну уже ніч нї спокою, нї сна,
Мука серце її розриває.
Два ступнї та й стїна… Тиша… Ніч налягла…
І вона тут сама, жертва кривди та зла!…
Темно, сумно тут скрізь… А за муром товстим
Сяє місяць в блакитнім просторі
На всю землю, на Рим… І ізнову над тим,
Над садком теж горять тепер зорі…
І згадавсь їй садок, і згадався їй він,
С ким щасливих вона зазнавала хвилин.
Ох, навіщо-ж саму він покинув її,
Той, кого вона так покохала,
Кому все віддала: душу й серце свої
І вірнїше над кого не знала?
На що кинув її у великій журбі,
У тюрмі, в кайданах і в несьвіцькій ганьбі?
Але нї! На що-ж так нарікає вона?
Він не винний: він мабуть не знає:
На що робитьця так — тілки Бог про те зна…
Хай саму її лихо спіткає,
Аби він тілки жив, щастя знав іще він,
А вже їй, то іде, наступає загин.
Але-ж тяжко вмірать!… Умірать без вини,
Під ганьбою злочиньства гидкого!…
Днї зійшли молоді, — не дали їй вони,
Не дали вони щастя нїчого,
Вік у неї минув без утїх, без пуття:
Вона хоче ще жить, хоче знати життя!
Вона хоче ще жить, оправдитись здола:
„Не злякавшись до суду я стану,
Роскажу я усе, як робила й жила,
Усю правду, щоб зняти догану;
Суддї-ж мають серця — тілки знать треба їм!…
І вернусь до життя я с коханим моїм!…“
Отак дума вона; в пориваннях палких
Простягає у темряву руки,
Немов хоче його знов до грудей своїх
Пригорнути й забути всї муки, —
Забуває усе: ніч, темницю сумну
І голубить в душі тілки мрію одну…
А тим часом і сьвіт у вікно зазирав,
Ніч минула і день вже усюди, —
І ось чує вона, як замок забрязчав, —
На порозї стоять уже люде.
Боже, сили пошли! Суд страшний її жде!…
І безщасна встає і до суду іде.
Хмурна зала. У їй за столами сидить
Суддїв ряд —- вони мусють судити.
Беатриче ввійшла… І хтоб міг у ту мить
Її погляд, обличча уздріти,
То побачив би він, що, і тяжко смутна,
Сьвітом правди ясним сяла в час той вона.
Як би в неї в душі по обличчу хто вмів
З отих суддїв всю правду читати,
То запевне уже він тодї-б зрозумів,
Який присуд він міг їй сказати.
Та читати в серцях з їх нїхто-б не спроміг:
Беатриче була перед суддїв слїпих.
Суд почався. Вона вбила батька і тим
Людські й божі закони стоптала,
І відколи став сьвіт, ще злочинсьтвом таким
Воля божа людей не карала.
Що? невинна вона? так дізнаємось ми!…
Цїй запеклій душі було мало тюрми!
Хай наближитьця кат! Помянувши Христа,
Хай во славу престолу сьвятого
Він мордує її, поки грішні вуста
Скажуть все, не сховавши нїчого.
Во імя твоє, Той, що за нас роспяли,
Хай наблизитьця кат!… — І її узяли…
Ще хвилина — і ось… Але-ж, Боже мій, нї,
Росказати нема в мене сили
Про ті муки тяжкі, про ті муки страшні,
Що в імя Твоє люде робили!
І коли на судї все простиш Ти усїм,
То цього не простиш, не забудеш Ти їм!…
І не день, і не два тая мука тяглась,
Та їй сили вона не зламала:
Як ламались кістки, кров червона лилась, —
„Я не винна!“ — безщасна казала.
І не знала вона, що і мати, й брати
Винуватють її, мук не мігши знести…
VI.
Щож намістник Христов непогрішний? Він зна
(Хтож бо в Римі того ще не знає?)
Як їй жити було, що не винна вона, —
Та… убогих він родичів має:
Треба грошей йому — не собі, але їм, —
А багатсьтвом давно вславивсь Ченчи своїм.
І судити її він скоріше велить.
Знов безщасну взялись катувати:
Їй однак умірать! Що та смерть? — одна мить!
Вонаж може рідню врятувати:
Хай на себе бере! Бог там зна, хто зробив, —
Зарятує-ж вона матїр тим і братів.
І вона узяла… Перед суддїв упять
І вона, і брати її, й мати…
Беатриче встає… Присуд будуть читать,
Але хоче вона ще сказати…
Ледві тїло її, з мук розбите, стоїть,
Але в очіх ще їй тихий промінь горить:
„Знаю присуд я ваш“, — промовляє вона, —
„І той присуд мене не лякає…
Перемучилась я!… така мука страшна!…
Нї, душа вже спокою бажає.
Так, я знаю, що вмру, і тому у цей час
Я прохати життя вже не буду у вас.
Батька вбила свого — так сказала я вам…
Нехай буде вже так, як сказала…
І життя я своє без вагання віддам,
Аби других я тим рятувала.
І коли треба жертв, то одна буде хай:
Тїло кволе візьміть, — воно змучене вкрай!
Та деж правда й любов, той Христов заповіт?
Ось, у вас він тепер під ногами,
Престіл правди сьвятий вже розбитий лежить,
Сьвятокрадцїв розбитий руками!
Ви розбили його! Бо роспуста і зло
Оборону у вас і притулок знайшло.
„Так! не правду душі і не чистість її
Ви, сьвятії отцї, боронили:
Знали батька мого, знали муки мої, —
Оступити ся ви не схотїли.
А тепер ви, ваш суд, мінї смерть присудив…“
— Цить! мовчи! — трибунал, як один, загремів.
— Геть її і нехай не сквернить до кінця
Нечестивий язик і поганий
Повелїння благі пресьвятого отця
І наш присуд, од Бога зісланий:
Виправляє вона тут злочиньство своє
І до його хулу на Христа додає. —
І сьвятий трибунал розлютований встав:
— Мусить смерть цих злочинцїв скарати!
Мусють вмерти усї, — присуд він прочитав, —
— Беатриче, брати її й мати. —
Беатриче! дурні всї надїї твої,
Бо вже мало тепер жертви їм однії!…
VII.
Знову Рим зворушивсь: як, дївчатї цьому,
Неповинній, дитинї затого,
Смерть ганебна?! Невже? І щож папа? чому
Не знайшлось милосердя у його?
Все він міг би зробить і він добре те знав,
Що невинна вона! Чом же він тут мовчав?
Рим піднявся, устав: кардинали, ченцї
Урядовцї, великі маґнати
Просють папу, та він і сьвятії отцї
„Не бажають злочинсьтва прощати“.
І обуривсь народ, найсмілїші кричать:
„Так у смерти її силоміць треба взять!“
А день смертний прийшов. Вже народ хвилювавсь
Круг помосту страшного для страти
І с сокирою кат у руках дожидавсь
Тих, що мусить на смерть він скарати.
Хвилювався народ, Беатриче жалїв,
Але-ж встать силоміць він за неї не сьмів.
І народ дожидавсь, дожидавсь і боявсь…
А над людьми тією добою
Небосхил півдньовий непорушно схилявсь,
І пливло ясне сонце горою
І проміння палке обливало усїх…
І відразу народ сколихнувсь і затих.
Озирнулись усї: вони йдуть уже, йдуть,
Ті, кого боячись дожидали,
Серед стовпищ людських передсмертную путь
До помосту вони прохожали.
І нарештї народ тую матїр, братів
І безщасну саму Беатриче уздрів.
Вона йшла. І були надзвичайно ясні,
Надзвичайно спокійні їй очі:
А нї страх, нї журба, нї вагання смутні
Не тьмарили їй погляд дївочий.
І хоч з мук у тюрмі помарнїв її вид
І румянець уже на щоках їй поблїд,
Хоч, здавалось, вона ледві-ледві могла
Порушатись —- так змучилось тїло, —
Але-ж чиста душа іще дужа була,
І нїщо її ще не здолїло.
Про що дума вона? Чи жалїє життя,
Чи ще милости жде і назад воріття?
Чи про те, як в ночі Гвидо плачучи впав
Їй до ніг у тюремній кімнатї
І як мовчки він їй кайдани цїлував
І, не змігши нїчого сказати,
Втїк ридаючи він, без прощання, без слів,
І в останє її вутле серце розбив?
Чи про те, як в тюрмі її коси рясні
Кат сьогодня одрізав для страти,
Щоб, як схилитьця там, на колодї страшній,
Було лекше сокирі рубати?
А чи иньше життя в цю останнюю мить,
Те, небесне життя, перед нею стоїть?
Не вгадає нїхто і нїхто не дізна,
Але-ж повна спокою сьвятого,
Як той дух неземний, безтурботна, ясна,
Наближалась до краю страшного.
Вона йшла і народ набік геть розступавсь
І дививсь, і жалїв, і кінця дожидавсь.
Ось нарештї й поміст. Навпроти двох сьвятих,[1]
Що Христову любов возвіщали,
І, закрившись Христом, що послав до нас їх,
Тут на страту поміст збудували:
Перед тих, що життя віддали за любов,
Зараз литимуть тут неповинную кров.
Перед Божим хрестом вона впала… В ту мить
Поєдналася з Богом душею…
Далї — кат дожида, на помостї стоїть, —
Він поскорить розстання з землею.
Перший брат їх іде… Далї мати пішла,
І червоная кров вже поміст залила.
Не убили вони: почалися тяжкі,
Невимовні, несьвіцькії муки:
Клїщі тїло їм рвуть, їм ламають кістки
Та рубають і ноги, і руки —
Все, що вигадать міг суд і люті кати,
Все безщасним в той час довелося знести.
І в народї навкруг скрик тодї розітнувсь:
Вже наругу терпіти несила!…
І відразу народ поступивсь, сколихнувсь:
Купа верхівнїв юрму розбила —
Гвидо з їми летить… Ще хвилина одна —
Він однїме її, буде жити вона!
Ще хвилина одна… Але вже не стає
Їм боротися з дужчими сили;
Ще змагаєтьця він, на сторожу ще бє,
Та його від помосту відбили:
Свою жертву в руках держать міцно кати
І с помосту її вже несила звести.
Беатриче зійшла… Нахилилась вона,
До колоди, безщасна, припала…
Поминула хвилина безкрая, страшна —
І сокира підводитись стала
І ударила вниз!… Люд навкруг застогнав:
Мертву голову кат над помостом підняв.
ЕПІЛОГ.
Минули не роки — сторічча великі,
У ямі заснули на вічнїї віки
Старі поколїння: скрізь сьвіт одмінявся,
І там, де високий престіл підіймався
Всевладному папі — затого руїни…
Минули країнї тяжкії години,
Минула безславна кормига чужая,
Прокинулась воля: весна молодая
Неначе дихнула — великеє сьвято!…
Минуло багато, забулось багато!…
Її-ж не забуто: сльозами, буває,
Народ і тепер Беатриче згадає
І часом роскаже з докором про того,
Що сили умерти не стало у його,
Щоб визволить тим неповинную милу.
Нудьга задавила ту душу безсилу,
Сумлїння загризло, — людей він покинув,
Утїк він од сьвіту і слїд його згинув…
Дївчино безщасна, безумства слїпого
Невинная жертво! свого молодого
Тобі не судилося віку дожити,
Але й після смерти ти будеш сьвітити
Своєї душі молодої красою!
І я теж заплакав нераз над тобою,
Не раз в мене в серцї жалї прокидались
І слїзьми-піснями з душі виливались…
Прости! не здолав я твій образ коханий
В красї у тих сьпівах одбити бажаній!
Що міг — на могилу тобі я складаю
І с краю твого я до рідного краю
Твій образ тепер переносю піснями:
Нехай на Вкраїнї витає між нами!
1889.
|
