Під хмарним небом/Галїма
| ◀ Беатриче Ченчи | Під хмарним небом Галїма |
Не сумуйте! ▶ |
|
Могутний баша на ґалеру вступив, —
Надходить крівавеє дїло:
Із Дикого Поля, с широких степів
Знов хижеє птаство злетїло:
По Чорному Морю гуляють чайки,
На місто турецьке пливуть козаки.
З їм військо й грімучі гармати —
Хай джаври невірні пророчих синів
Не сьміють ізнов турбувати!
Од пишних ґалер вже хвилює вода,
Роскішний харем свій баша покида.
Квітки з опівденного краю ——
І квітку найкращу с тих пишних квіток,
Вродливу, мов гурія з раю,
Галїму покинув, милїшу за всїх,
Життя його щастя, утїху з утїх.
С тії-ж степової країни,
За пишную вроду над всїх покохав
Дочку карооку Вкраїни;
Роскошами, щастям її він повив, —
Не згадує білш вона рідних степів.
С походу башу виглядає,
Без милого трошки неначе сумна,
У пишнім садку похожає.
Там бють водограї, там пахнуть квітки,
Про щастя й кохання сьпівають пташки.
Докучило їй дожидання! —
Четвертий — і чує с садочку вона
Звитяжськеє з бою вертання.
За листям сховавшись, вона одного
Очима шукає коханця свого.
А що-ж то везуть коло його?
На ратищі мертва стремить голова,
Здобуток од бою страшного:
Отаман козацький колись її мав,
І в його баша її сам одрубав.
На славу пророчої сили,
Велить він поставить край двору свого,
Щоб люде усї зрозуміли,
Як вміє він тяжко карать ворогів, —
І в двір переможець-баша уступив.
Так страшно, так дико глядїли,
Немов би останні хвилини свої
У тій голові вони вздріли.
Пізнала, пізнала безщасна в ту мить,
Чия голова там ганебно стремить.
Кого в ріднім краї кохала,
Пізнала ті очі, вуста, що колись
Так палко вона цїлувала!
Погасли ті очі, склепились вуста,
І кров на чолї запеклася густа.
Кого на роскоші зміняла,
І все, що забула, згадала вона,
І рідну країну згадала,
І віру Христову і батька свого…
І серце вмістить не здолало всього.
І збіглись на скрик із сьвітлицї —
Знайшли вони скоро в трояндах густих,
Галїму знайшли слугівницї:
В садку, де сьпівали про щастя пташки,
Над мертвою тихо схилялись квітки…
