Хата вбога й невеличка,
Ледві сьвітитьця віконце,
Догоряючи, проміння
Посила крізь його сонце.
Осяває вбогі стїни,
Стіл та ліжко у сьвітлицї
І запилені по стїнах
С хволїянтами полицї;
Біля столу молодеє
Теж обличча осяває:
Перед їм велика книга, —
Він не гляне, не читає.
Загадався, похилившись
Головою він на руки:
„Без Христового учення,
Без широкої науки
Люде біднії блукають,
Розум темрява окрила, —
А збудити людський розум
Є в науки тілки сила.
О, як би умів я книги
Тисяча́ми росплодити,
Занялося-б скоро всюди
Сонце правди і просьвіти!…“
Так він думає-гадає,
А в душі зненацька в його
Промайнуло наче сяння
Від обличча молодого:
Коси пишнії згадались,
Голубі згадались очі
І маненькі руки білі
І тоненький стан дївочий.
Він згадав її, він знає,
Що кохана буде ждати, —
І засяли очі в його,
І виходить Костер с хати.
II.
Серед неба сьвітють зорі,
Хилють низько верби віти,
Він в садку із нею ходе,
Сьвітом місяшним облитий.
І яснїють коси пишні,
Голубії сяють очі,
Прихиляєтьця до його
Стан її тонкий дївочий.
Він до неї каже: „мила!
Ясно зорі ті сияють,
Та мінї яснїше в душу
Очі любі зазирають.
У душі, кохана, в мене
Задум є один великий, —
Осягну його — і щастя
Дам усїм на вічні віки!…“
І її він пригортає
І цїлує в губи пишні
І, цїлуючи, шепоче
Думи їй свої велишні.
А вона очима сяє
І говорить: „Вірю, милий!
Бо в душі у тебе стане
На велике дїло сили…“
III.
Сонце ще на небі сяє,
Низько хилють верби віти;
Похожа він одинокий,
Сьвітом сояшним облитий.
Ходить він, снуютьця думи…
Завтра тілки вздрить він милу…
І з верби лама зелену
Гілку з листям він похилу.
Листя з гілки обірвавши
І зідравши кору з неї,
Він на дереві карбує
Ймення милої своєї.
І з її імям коханим
Він своє сплїта й гадає:
„Вже серця злучились наші,
Це-ж нехай імя з'єднає…“
Штучно вирізав ознаку
Він коханневі своєму:
„Понесу“, — він каже, — „милій
Щастя нашого емблему!“
І в пергаминовий клаптик
Деревинку загортає
І, задуманий, до дому
Пізнїм вечером вертає.
IV.
Сонце тихо погасає,
Осяває пів сьвітлицї
І запилені по стїнах
С хволїянтами полицї.
Час Лаврінові надходить, —
Скоро вздрить він любі очі
І згадав він карбування
І на його глянуть хоче.
Розгорнув — і скрикнув з дива,
Щастя в очіх засьвітилось:
Те, що вирізав учора,
На пергаминї відбилось.
Ось де сила та велика,
Ось чим правду і просьвіту
Тисячма́ книжками можна
Розповсюдити по сьвіту!
І, повитий пишним сяйвом
Од великої ідеї,
Ясно-радісний іде він
До коханої своєї.
V.
Серед неба сьвітють зорі,
Хилють низько верби віти,
Він в садку із нею ходе,
Сьвітом місяшним облитий.
І яснїють коси пишні,
Голубії сяють очі,
Прихиляєтьця до його
Стан її тонкий дївочий.
Він до неї каже: „Мила!
Ясно зорі тії сяли,
Та не зорі — твої очі
В душу задум навівали.
Подивись на цю ознаку:
Задум мій справдивсь великий,
Осягнув його — і щастя
Дам усїм на вічні віки…“
І її він пригортає
І цїлує в губи пишні
І, цїлуючи, шепоче
Думи їй свої велишні.
А вона очима сяє
І говорить: „вірю, милий!
Знала я, що в тебе стане
На велике дїло сили…“
VI.
І засяло с того часу
Сонце правди і просьвіти,
І його нїщо й нїколи
Не здолає погасити.
Иньший, Нїмець генїяльний,
Далї ще повів те дїло, —
Й перед силою цїєю
Все вже голову схилило:
Не Ваал бо, не Мамона
Батьком сталися тій силї,
А її кохання щире,
Поцїлунки породили.
І як на сьвітї довішно
Пануватиме кохання,
Так довішно буде й книга
Нам нести науки сяння.
|
