Про старі часи на Українї (1919)/Гайдамаччина. Кінець Польщі
| ◀ 23. Нове поневоленнє українського народу | Про старі часи на Українї 24. Гайдамаччина. Кінець Польщі |
25. Українство підупадає ▶ |
|
|
Таке дїяло ся в Гетьманщинї, що під Росією була. В тій же Українї, що зіставалась під Польщею — в Галичинї, на Волини, на Поділю західнїм (де Камянець), повстаннє народнє за Хмельницького тільки перешуміло як коротка буря, і потім усе по давньому пішло. Ще сильнїйше по нїм стала Польща панувати, ще більше польщина почала все українське витискати. Бо хто був сміливійший і завзятїйший між тутешнїм українським людом, той пішов до козаків, на ту Україну, де боротьба з Польщею йшла, а лишило ся що плохійше та смирнїйше, та ще низче похилило голову перед Польщею.
В Київщинї та Браславщинї — по Случ, по Бар та Межибож — козаччина з Польщею сильно боролась, не хотїла даватись Полякам. Але як роздїлилась Україна на правобічну та лївобічну, як Москва відступила Польщі сама правобічну Україну, — трудно стало боротись. Люде, наскучивши тою війною, не хотячи під Польщею бути, стали тїкати за Днїпро. А як Дорошенко піддав ся, то козацьке та московське військо перегнали за Днїпро й решту людей, які ще зістали ся в полудневій Київщинї.
Потім, як то вже згадувалось, Семен Палїй, та иньші полковники почали тут заводити козаччину на ново, людей до неї скликати. Богато і з-за Днїпра сюди назад тїкало, скоштувавши нової заднїпрянської панщини. Як трохи змоглась та козаччина, задумав Палїй з під Польщі відірватись і пристав до Мазепи. Але Мазепа бояв ся Палїя, бо Палїя люде дуже любили: побоювавсь Мазепа, — ануж той на його місце гетьманом стане. Закликав його до себе нїби на пораду та й вхопив, вислав на Сибір. Про се й піснї зложено:
Ой не знав, не знав вельможний Мазепа як Палїя зазвати,
Ой став же вельможний Мазепа на бенкет запрашати.
Ой приїдь, Палїю Семене, да на бенкет до мене!
По сїм не довго й Палїєва козаччина простояла. Як по невдалій війнї з Турками цар Петро вдруге відступив ті краї Туреччини, то велїв знову людей перегнати за Днїпро. Забрала одначе ті краї не Туреччина, а Польща (в 1714 р.). Стали збиратись на тутешні краї знову польські пани, внуки та правнуки тих, що панували тут перед Хмельниччиною. Почали людей скликати, села та міста на ново закладати, обіцюючи їм ріжні полегкости на довгі лїта. Стали люде стягатись і незадовго залюднилась на ново та Київщина й Браславщина.
Але люде памятали про недавню козаччину й на тутешнїх панів лихим оком поглядали. Особливо, як проминули вільні лїта та позаводили пани панщину. Не мирили ся люди з нею. Збирались ватаги ріжного вільного люду, волочились по тутешнїх краях та панів розбивали. Прозвано їх гайдамаками. Як Запорожцї з-під Татар вернулись, то від них найбільше привідцї до таких ватаг гайдамацьких виходили, а до них ріжні люде приставали, як вони на Україну приходили, — палили та руйнували панські двори. Для оборони пани держали двірських козаків — з своїх підданних набирали та військовій муштрі вчили, але й сї не раз до гайдамаків приставали против своїх панів.
Козацька шабля.
В 1734 р., як умер тодїшнїй польский король і пани сварились, між собою та бились, кому новим королем бути, так гайдамаччина тодї мало не цїлу Київщину, Браславщину й Поділє зайняла. Селянство піднялось на панів. В Браславщинї знайшов ся полковник Верлан: він, був старшим над двірськими козаками у одного пана-пристав до повстання, заходивсь між селянами заводити козаччину, творити з селян козацькі полки. Насилу Поляки потім, як уже короля вибрано, задушили те повстаннє, і то не своєю силою, а упросивши до помочи московське військо.
Потім знову дуже сильна гайдамаччина і повстаннє народне було в 1750 р., а ще більше в 1768 р. Се було найбільше і звалось Колїївщиною. Описав її Шевченко, з того як люде про неї повідали. Пісень про неї чимало зложено. Тодї Поляки пробували в Київщинї унїю завести, а православні не давались. У медведівському монастирі коло Чигрина в послушниках був Запорожець Максим Залїзняк, так він зібрав запорозьку ватагу та з нею пішов на Україну панів бити. Сила людей тодї повстало.
Пішла поголоска, що від царицї Катерини прийшла така „золота грамота“, аби люде на Українї повставали та побивали Ляхів та Євреїв. Стали вони тїкати, ховатись по сильнїйших кріпостях. Найбільше поховало ся в Умани. Але сотник — старший над двірськими козаками уманськими — Іван Гонта до гайдамаків пристав: думав, що прийшов час Україну визволяти, та що Москалї в тім будуть Українцям помагати. Тодї гайдамаки здобули Умань и побили чимало Поляків та Євреїв — хоч і не було воно так страшно й кріваво, як то люде потім оповідали.
Але тим часом король польський знов удавсь до царицї Катерини, просив військо на гайдамаків прислати. Гайдамаки сподївались, що росийське військо буде їм помагати і самі до нього йшли, як їх кликали. Москаліж їх ловили та Полякам віддавали, а ті нелюдськими карами карали: стинали, руки, ноги рубали. З Гонти, кажуть, шкуру з живого здерли. Так повстаннє й задавили.
Скоро одначе прийшов кінець і Польщі. Сусїднї держави — Росія, Австрія і Прусія — бачили, що вона ослабла, не має нї війська, нї якої сили, і самі польські пани за гроші готові кождому на Польщу помагати — так зледащіли. От і змовились розібрати між себе польські землі. В 1772 р. зробили так: Росія взяла Білорусь, Австрія — Галичину, Прусія — землї коло Балтійського моря. Иньші землї, в тім і Волинь та Київщина, зістались при польськім королї. Але двадцять лїт пізнїйше (1793 р.) Росія змовила ся з Прусією і знова від Польщі землї забрали. Росія собі тодї взяла Волинь. Поляки зробили повстаннє, але те повстаннє росийські війська задавили, і по тім сусїди подїлили Польщу до решти. Не стало Польщі зовсїм.
Але хоч не стало Польщі, то Українцям не стало через те лекше, особливо в тих землях, що перейшли до Росії. Польські пани далї панували над українським селянством, а навіть панованнє їх стало ще тяжше, бо тепер полїція й військо росийське чи австрійське тяжко карали селян за кожний непослух панам. На панів-поміщиків росийське правительство дивилось як на сторожів порядку, опору держави, і готове було задавити всяке противленнє їм з боку українського селянства. Стало панам ще лїпше та безпечнїйше, як за Польші, а людям — ще гірше. Як то в піснї співаєть ся:
Була Польща, була Польща, а стала Росія,
Не заступить син за батька, а батько за сина.
Селяне памятали свобідні часи й хотїли вернуть козаччину, щоб вирвати ся з панської власти. Як була війна з Наполєоном, і потім за польського повстання (1831) правительство кликало в Полтавщинї добровольцїв, аби в козаки йшли, й обіцяно було, що за те в козаках зістануть ся, не будуть рекрута давати. Богато йшло через се в козаки, але потім тих козаків на Кавказ погнали та й там оселили. В Київщині, як Кримська війна була (1855 р.), так люде просили ся в козаки: надїялись, що потім будуть вільні від панщини. Але не справдилось те все.
В Австрії вже цїсар (імператор) Йосиф, скоро по тім, як Галичину під Австрію взято, хотїв селян з підданства увільнити, і де що вже зробив для їх полегкости. Але він скоро вмер, і се дїло по нїм припинилось, аж у 1848 р. скасовано панщину в Галичинї та на Буковинї. В Росіїж тільки 1861 р. селяне з кріпаків стали вільними людьми. Правда і в Галичинї, як і на тій Українї, що в Росії, і потім до тої волї богато ще де чого бракувало та бракує й досї її — аби селянин справдї був вільним і міг жити по людськи, але в порівнаннї з попереднїм була й то велика зміна на краще.