Про старі часи на Українї (1919)/Нове поневоленнє українського народу

23. Нове поневоленнє українського народу.

Правительство росийське так представляло, що в українськім устрою, в судах і канцеляріях були великі непорядки і для того воно заводить порядки росийські, аби людям не було кривди, щоб пани-старшини їх не утїсняли, в підданство та кріпацтво собі не переводили. Але як самі Українцї хотїли зробити собі кращий порядок, то в тім їм правительство не тільки не помагало, а перешкаджало, бо хотїло скасувати всї українські порядки, аби не було нїякої ріжницї між Україною й Московщиною, й скрізь аби правили московські чиновники.

По смерти Скоропадського полковник чернигівський Полуботок, що був наказним гетьманом, себто заступав місце гетьмана, чуючи, як цар Петро закидає Українцям непорядки, й сам такі непорядки бачучи, почав робити кращий лад в судах і полковничій управі. Так щож, цар Петро зараз казав його забрати до Петербурга й тут його наче бунтівника до вязницї всадити. Там він сидїв, доки не вмер.

І иньші, хто хотїв боронити українські права, ті теж попадали у вязницї, уряд і маєтки їм відбирали, а що вже найменьше — тратили вони ласку правительства і не було їм нїякого добра. Тим же, що були правительству покірні, українські права не обороняли, або й самі помагали їх ламати, — тим всяка ласка була. Йшли їм царські грамоти на великі землї, на маєтки, що до їх урядів належали, а їм цар на власність віддавав. На ті землї, що вони загарбали, давали ся царські потвердженя й надання.

Так побачили люде, що правдою нїчого дійти не можна, окрім прикростей, а податливим ідуть маєтки та уряди. Тож хоч і бурила ся в них совість, затихали та під лад правительству йшли тому, щоб коли не можна вже свободи мати, то хоч кешенї собі й дїтям своїм наповнити. І так в міру того, як автономія українська пропадала, зростало українське панство.

Туди правительство Україну вело! Казало, що то воно для того в українські справи мішаєть ся, аби селян від панів, від старшини боронити, а на дїлї полекші з того людям не було нїякої. Від росийських властей такі-ж здирства й неправди дїяли ся, ще гірше нїж від козацьких. А послушній старшинї росийські власти помагали землї загарбувати, селян і козаків у піддані повертати. Панщинні порядки по московському позаводили, — і так в кінцї старшинї за те, що вона позволила знищити самоуправу та права українські, заплатило правительство селянською свободою, заступило ту свободу кріпацтвом.

Бо то треба знати: як за Богдана Хмельницького вигнано панів з України, то були всї люде вільні; тільки де-що трохи підданства лишило ся на землях манастирських та владиків православних. Заможнїйші люде писали ся в козаки й мали служити військову службу, а иньші в селяне — мали давати податок до скарбу військового. Землї було богато вільної, так що хто хотїв, займав її собі по силам під господарство, а богато землї зіставало ся за громадами спільної і нероздїленої. Та вже й тодї заможнїйші люде, особливо старшина, позаймала собі значнїйші частки землї.

Потім люде далї приходили з-за Днїпра, але вже для них землї вільної не було. Приходилось присїдати до заможнїйших козаків, що мали більше землї, а иньші просились до старшини, сїдали на її займанщинах, брали від неї допомогу на загосподареннє, а за те мали давати данину, чи в роботї помагати свому панови.
Козацька корогва.
Тої старшини, панів домородних, множило ся все більше і охоти до землї та підданих у неї прибувало, як вона бачила, що з того дохід іде. Розхапувала ґрунти громадські, або такі, що належали до урядів: рангові звали ся. Се-б-то, приміром, з такого і такого села доходи мали йти на полковника чернигівського, хто на тім урядї (рангу) був, а котрийсь полковник забирав те село на вічність собі й своїм дїтям і випрошував собі потвердження гетьманське або царське.

Инші, особливо котрі високих урядів не мали, купували землю у козаків та селян. Та тільки говорило ся, що купували, а властиво відбирали, або змушували віддавати за дурничку під скрутну хвилю. Козацьких ґрунтів властиво не вільно було купувати, тому полковники та сотники переписували козаків в селян і купували чи забирали їх ґрунти, а ті безземельні селяне чи козаки вважали ся, що сидять на панських землях як панські піддані.

З початку ті піддані тільки щось небагато помагали в господарстві свому панови. А далї, вже з Мазепиних часів бачимо й панщину, і осип вівсом чималий давали, а далї — більше, так хоч би в Польщі або Московщинї.
Гетьманська булава.
Так ото не минуло сто лїт від Хмельниччини, а вже на Українї тільки козаки та міщане ще були свобідні, а селяне — то всї в підданстві. І земля крім козацьких та церковних ґрунтів, вся за панами була — за тими новими панами з своєї таки козацької старшини, „дуками срібляниками“, як їх дума називала. Тільки все те ще не було міцне. Ще памятали люде недавні часи — звідки ті маєтки пішли і звідки ті пани взялись. І селяне ще своїх прав доходили. Вільно також було їм переходити від одного пана до другого і тому не можна було їх обтяжати так дуже.

Кріпкі та певні стали ті маєтки аж тодї, як ті пани-старшини подіставали грамоти царські ті на землї і на селян, котрих усякою неправдою загарбали, — або й на ті землї та селян, котрих ще не встигли загарбати. Діставали вони ті грамоти, мовляв, за свої „заслуги“, а заслуги їх були в тім, що ті пани-старшини прав українських не обороняли, нї в чім Москві не перешкоджали. За ті „заслуги“ загарбували вони землї й людей. А цариця Катерина заборонила переходити селянам з-під одного пана до другого а потім завела й затвердила всякі кріпацькі порядки, які були в Московщинї, всяке право панів до селян, і в кріпацтво селян своїми указами завела (р. 1783). Українські пани були зрівнані в усїх правах з дворянами росийськими.

Трохи вільного духу зіставилось ще до якогось часу на Сїчи Запорозькій і се Москву бентежило.

Як цар Петро Сїч зруйнував, то Запорожцї перейшли на татарські землї: в Алешках заложили новий кіш. Але затужили за старими місцями і впросили ся, що їх цариця Анна назад прийняла й позволила вернутись на Запоріже. Тут вони й жили та від Татар Україну боронили. Але як цариця Катерина постановила всї старі козацькі порядки скасувати, то задумала знищити й Сїч. В 1775 р. вислала вона військові команди по запорозьских землях, аби повідбирали зброю від Запорожців, що розійшлись на рибу та на пасїки. Потім вислала військо на саму Сїч.

Несподївано обступило воно Сїчу й ґенерал оголосив Запорожцям, що цариця Сїч касує: аби зложили зброю й розходились по своїх місцях на Україну. Як грім вдарило се Запорожцїв: не ждали вони того, нї гадали. Хотїли не даватись, а боронити Сїчи, але старий кошовий Калнишевський й иньші почали гамувати та радити піддатись. І піддались. Москалї забрали зброю, клейноти, грамоти козацькі, а старого Калнишевського з иншою старшиною закували в кайдани тай й відвезли до вязницї — дарма що він же намовляв Запорожцїв до згоди. Відвезли його на край світу, в Соловецький монастир, і він там 25 лїт просидїв в вязницї страшній, самітній і в нїй умер — на страх Українцям.
Пернач.
Але богато Запорожцїв не хотїло гречкосїями стати, як вони казали. Пішли до Туреччини і там нову Сїч заложили над гирлами дунайськими, як у піснї співаєть ся:

Ой не гаразд, Запорожцї, не гаразд зробили,
Що степ вільний, край веселий тай занапастили.
Наступила чорна хмара, і дощик із неба,
Зруйнували Запороже — буде колись треба!
Ой чи треба, чи не треба, нїчого робити!
Буде добре Запорожцям і піц Турком жити.

Більшість тих Запорожцїв потім послухала московської поради, вернулась до Росії й їх оселили на Кубани — з того почались українські кубанські козаки. Потім ті перейшли, що тодї ще на Дунаю лишились.

По скасованню Сїчи за кілька лїт скасовано й козацькі полки на Українї, а заведено рекрутчину: мусїли Українцї служити в росийських полках. Весь козацький устрій скасовано, заведено на його місце ґубернії, такі як в Росії. З тої части України, що під Росією була, зроблено пять тих ґуберній, або намістничеств, як їх тодї називано: Київську, Чернигівську, Новгородсїверську, Слобідську й Новоросийську.

Українцї дуже тим смутились. Деякі подумували навіть про те, чи не можна-б силою добитись, аби старі порядки вернено. Знаємо, що до Берлїна приїздив в 1791 р. від Українцїв оден пан, Капнист на імя, й питав ся, чи Прусія не помогла-б Українцям, що дуже тужать за своїми старими правами й хотїли-б вернути собі давний козацький устрій. Але Прусія, тодї не хотїла воювати з Росією. Та навряд, чи й богато знайшло ся-б таких на Українї, щоб відважились бунтувати. Навчились уже на попереднїм. Отже по-тиху жалувались, а самі московської ласки запобігали, на службу тислись та за московськими плечами скубли своїх підданих, як у піснї співаєть ся:

Ой горе-біда, не гетьманщина,
Вже менї надокучила вража панщина,
Я на панщину йду, торбу хлїба несу,
А із панщини йду — спотикаю ся,
Дрібними слїзоньками умиваю ся.