Про старі часи на Українї (1919)/Українство підупадає

Про старі часи на Українї
Михайло Грушевський
25. Українство підупадає

25. Українство підупадає.

Як пропала гетьманщина та Сїч-мати, здавалось, що вже українському народови прийшов кінець.

Знищено все те що довгою і тяжкою працею і потом і кровю своєю сотворили поколїння кращих українських людей для захисту свободи й свого національного житя. Зісталась українська маса народня розпорошена і беззахистна супроти натиску чужого права, чужої власти, чужого панства.

Галичину й Волинь давно опанувала вже польщина, тепер захопила й Київщину. Селянство працювало як худоба в ярмі на польських панів. Хто за його право хотїв упімнутись, тому була одна дорога — до вязницї, та до Сибіру. А що з українського люду хоч трошечки до гори підносилось, те зачинало говорити по польськи, присвоювало собі польські звичаї й поведїнки. Попи, ченцї ледве що читати вміли руське письмо і для них видавались славянські церковні книги з польськими поясненнями. Ледве не ледве коли виходила „руська“ книжка, українська себто, та й то церковна. В школах манастирських (так званих базилиянських) вчили по польськи. Тільки дяки-бакаляри вчили по селах руського читання та письма.

З кінцем XVII в. за Мазепиних часів галицькі владики завели унїю — потихеньку, непримітно: дістались на владицтва як православні, а помалу перевели церкви на унїю. Сим разом тутешній український люд був так пригнїчений, що й не пробував боротись. Боролось якийсь час львівське брацтво, та й воно згодом унїю прийняло. Була то велика побіда польщини. Тільки самі Поляки своє дїло попсували, бо унїю зневажили — мали її за щось низше від католицької віри, за віру мужичу.

Тому й унїя не затерла границї між польським і українським, і згодом, як народ привик до неї, стала унїя такою-ж „руською вірою“, прикметою тутешнього, галицького українського люду, а відміною від польського, як перед тим була віра православна. На Поділї-ж, на Волини і в Київщинї, де була завелась унїя, скасувало її росийське правительство, як сї землї перейшли до Польщі. Найдовше задержалась вона в Холмщинї й на Підляші, — аж 1876 р. скасовано її тут силоміць, против бажання народу, що встиг уже призвичаїтись до унїї як до своєї віри. Тому багато людей, не хотячи стати православними, послухало Поляків і попереходило на католицьку віру і через те в значній части спольщилось.

По гетьманщинїж — на Українї лївобічній та Слобідщинї ширилась московщина. Про се всякими способами старалось росийське правительство: не тільки щоб на Українї не було инакшого устрою, але щоб Українцї нїчим не ріжнились від Великоросиян, прийняли їх мову, звичаї, й з ними зовсїм змішались. Ще як Мазепу настановлювано на гетьманство, то бояре московські наказали гетьманови й старшинї пильнувати того, щоб Українцї женили ся з Великоросиянками, і всякими иньшими способами дбати про те, щоб український народ тїснїйше злучити з великоросийським. Аби не було й знаку, що Україна — то щось осібне.

Цар Петро на те заборонив друкувати книжки українською мовою, або такою книжною мовою, що хоч трохи заносила українською, а ріжнилась від уживаної в великоросийських краях — щоб не було, велїв, в українських книжках нїякого „особаго нарѣчія“. До того визначено осібних наглядачів, „цензорів“, аби переглядали книжки. Навіть як схотїли в Київі видрукувати акафист св. Варварі, написаний самим київським митрополитом, то наперед велено перекласти його на великоросийську мову.

І пізнїйше так було. За царицї Катерини лавра київська просила позволити їй українські букварі надрукувати, бо росийських люде на Українї не хочуть купувати, — то й того не позволено. По школах почали вчити по росийськи, і хлопцям учителї мали виправляти мову, аби говорили й вимовляли так, як Великороси. Навіть по церквах велено, читаючи або служачи, так слова вимовляти, як Великороси вимовляють. Хотїло правительство, щоб Українцї згодом зовсїм на великоросийську мову перейшли, а свою закинули.

Київська академія і єї студенти (з тодїшної ґравюри). Для того не позволяло, й не хотїло, щоб на Україні заводили ся свої вищі школи, унїверситети, чого Українцї добивались здавна, ще від часів Гадяцької унії. В 1760 р. українська старшина добивалась позволения, щоб київську академію перемінено на повний університет з богословським факультетом, а другий, світський унїверситет щоб заложити в тодїшній українській столицї Батуринї. Але росийське правительство не бажало, щоб українська молодь виховувалась у себе дома, в своїм духу і культурнім окруженню. Краще хотїло, щоб вона йшла до шкіл росийських — набиралась росийського духу.

Правда, українську старшину й не приходилось до того дуже силувати та нагинати. Вона й сама тодї старалась як можна більше відріжнитись від українського люду, зпоміж котрого вийшла так недавно. Посилала своїх дїтей в школи московські, нїмецькі, навіть польські, не тільки для кращої науки, але також і для того щоб вони відзвичаїлись від української мови та українських навичок. Щоб люде справдї вірили, що то вони „благородні“, та забули, що їх дїди були такимиж самими гречкосїями, як ті їх „піддані“, котрими вони тепер торгували та міняли, як собак.

Грицько Сковорода.

Через те, а також і для того, аби піддобритись росийському правительству, заробити собі гарну службу або маєтність, тислись українські старшенята на службу до Петербурга, до Москви й там справдї ставали чистими Росиянами, яким потім уже українське слово й українські звичаї „смердїли дьогтем“, здавались „мужичими“. Працювали для культури й письменства росийського, збогачували його своєю працею, помагали йому піднятись, а про свої письменство й мову не дбали, бо тут нїчого не можна було добитись нїякої фортуни, а тільки біди від уряду.

Здавалось, приходив уже кінець українській мові, а з нею й українському народови. Бо мова — се душа народу, і мало котрий народ живе й чує себе, стративши свою мову. А на Українї тодїшній навіть люде, що любили свій український народ і хотїли для нього добра приймали чужу мову, бо здавалось — українській мові вже прийшов край, уже вона вимирає, нї до чого не здатна.

На Українї лївобічній, в Чернигівщинї та Харківщинї, наприклад, в тих часах жив славний чоловік Григорій Сковорода, перший український фільософ, себто такий чоловік, що роздумує над самими основами людського й світового житя, доходить всьому найперших причин. Він цуравсь панства, цуравсь богацтва, любив простий народ, ходив по Українї не маючи притулку та научав людей, як треба жити. Люде велико шанували його як мудрого і праведного чоловіка, любили слухати його піснї й байки й переймали з них багато. Але він складав їх не рідною українською мовою, а мішаною, близшою до росийської.

А в західнїй Українї — в Галичинї й на Волини — навіть ті люде, що вірно любили свій народ, сливе не писали вже инакше, як по польськи — бо здавалось їм, що українська мова нї нащо мудре нездатна, що то справдї проста, мужича мова, тай годї.

Здавалось, кажу, що справдї приходив кінець українству — в однїй части України від московщини, в другій від польщини. Але так не сталось, на щастє. І в самий той лютий, найгірший час, коли Україна так підупала, — починає справа повертати на лїпше, починає українство відроджуватись. Як дерево, що привяло було, здавалось — уже й засихати починає, а потім від повітря, від води починає знову приходити до сили, відживе, відмолодить ся, так почав оживати й український пень з його глибоким коріннєм, що сидїло в українськім ґрунтї, коли повіяло на нього животворне повітрє з европейського заходу.