Пригоди Тома Соєра (1929)/VIII. Убийство
| ◀ VII. Робін Гуд | Пригоди Тома Соєра VIII. Убийство |
IX. Присяга ▶ |
|
Як звичайно, виправила тітка Поллі й сього вечера Тома і Сіда о пів до десятої спати. Вони помолилися і Сід заснув скоренько. Але Том не спав і дожидав чогось нетерпляче. Час ішов без краю довго. Йому здавалося, що вже скоро світ, а годинник продзвонив ще тільки десяту. Тома брала розпука. Йому хотілося кидатися на ліжку з боку на бік, так дуже нетерпеливився та боявся розбудити Сіда. Через те лежав тихо, розплющивши в темряві очі. Довкруги було тихо-тихо. Помалу його вухо почало ловити у тій тишині слабі, ледве чутні звуки. Виразно стало чути, як тикає годинний, як старі бальки тріщать таємничо, як легко скриплять сходи. Ясно, що гуляють домовики. З тетиної кімнати йшло спокійне хропіння. Десь зацвіркав цвіркун, а де, тяжко вгадати. В головах ліжка застукав тихенько хрущик, що точить дерево, се годинник смерти — певний знак, що хтось незабаром умре. Том увесь здрігнувся. Десь далеко завила собака, десь дальше друга… Том аж сціпенів з трівоги. Йому здавалося, що час припинився і що настала вічність. Нарешті якось задрімав. Годинник продзвонив одинацяту, але він не чув уже того. Нараз крізь свій легкий сон почув, як жалісливо замявкав кіт. У сусіда відчинилося вікно і хтось крикнув: „а ко-о-та“; рівночасно забрязчала порожня фляшка, що розбилася недалеко. Том зірвався з ліжка. За хвилину одягнувся, виліз у вікно і порачкував по даху прибудівки. Несмілива мявкнув разів зо два чи три, перескочив на повітку, а з неї стрибнув на землю. Там стояв уже Гекльбері Фін із своїм здохлим котом. Хлопці пішли і зникли в темряві. Через пів години вони вже були на кладовищі.
Кладовище було давнє і запущене, на горбочку за містом. Було обведене перегнилим кривим парканом, що ніде не стояв просто. Трава й бурян розрослися буйно по цілім кладовищі. Давні могили вже всі позападалися. Не було ні одного цілого хреста, тільки одно-друге рамя холіталося переточене шашілем, мовби шукало підпори і не могло знайти її. Колись були на них написи: „Вічная память такому-то“ — але тепер не можна було вже доглянути нічого, навіть у найясніший день.
Сумно завивав вітер поміж деревами, а Томові здавалося, що то стогнуть душі померших, які гніваються, що нарушено їхній спокій. Хлопці говорили мало й шепотом. Хоч як бадьорилися, але час, місце, і німа величня тишина пригнічували їх. Вони відшукали свіжу могилу, що про неї говорив Фін, притулились під трьома великими вязами, що росли близь могили — і мовчки чекали.
Чекали кілька хвилин і вони здалися їм вічністю. Тільки пугач десь запугав і перебив нічну тишину. Томові ставало моторошно — він не міг довше мовчати.
— Геку, — сказав пошепки, — як думаєш, чи се мерцям подобається, що ми прийшли сюди?
— Коби я знав! Страшно тут… — прошепотів Гек.
— Страшно…
Замовкли й думали. Том шепнув знову:
— Геку, чи кривий Вілліємс чує нас?
— Авжеж, принайменше його душа.По короткій мовчанці каже знову Том:
— Чомуж я не назвав його „пан Вілліємс“? Але я не хотів бути нечемним. Усі називали його „кривий Вілліємс“.
— То що? що всі називали, а нам треба добре подумати, що говоримо, сеж з мерцями діло.
Аж мороз пішов обом поза спину і розмова ввірвалася. Нараз ухопив Том свого товариша за рукав.
— Псс!
— Що таке, Томе?
І обидва перелякані притулилися до себе, а їхні серця билися трівожно.
— Псс!.. Слухай.. О, знову! Чув?
— Я —
— О-о знов! Тепер уже чуєш!
— Боже! Томе, вони вже йдуть! Їй-Богу, йдуть!… Що нам тепер діяти?
— Або я знаю? Може вони нас не побачуть.
— Ой, Томе, вони в темноті видять так як коти! Чого я сюди прийшов?
— Ну, ну! — не бійся так дуже! Мені здається, що вони нас не займуть. Миж їм не робимо нічого злого. Стіймо собі тихенько, то вони може не побачуть нас.
— Як тихенько?.. як… миш. Але, Боже, як я боюся!
— Слухай!
Хлопці стулилися головами і дух заперли. Якийсь тихий гомін нісся з другого кінця кладовища.
— Диви, диви, он там, — шепнув Том. — Що се?
— Се вогники бігають. Ой, Томе, як страшно!
Якісь невиразні тіни наближалися в темряві із старосвітською бляшаною ліхтарнею, від якої бігали по землі дрібні цятки світла.
— Се сам чорт, Томе! Навіть три нараз! Боже! ми вже пропали! Чи знаєш молитву проти них?
— Або я знаю? Не бійся так дуже. Вони нічого нам не зроблять. „Я втомився, йду вже спати, треба очі замикати, Боже-отче, дай“, —
— Псс!
— Що таке Геку?
— Та се люди, принайменше один із них. Я пізнаю голос старого Поттера.
— Справді? І вірити не хочеться.
— Зовсім певно. Тільки не рухайся, то він нас не побачить. Пяний, як звичайно, старий чорт!
— Ну, добре, я й не писну. Станули. Знов ідуть, — горяче-зимно-лід-літно-тепло-ой! тепер горяче, пече! Псс! — вони вже тут. Я й другого пізнав по голосі. Се індієць Джо! Так, так, справді він — проклятий розбишака. Краще вже мати діло з самим чортом. За чим вони сюди прийшли?
Голоси втихли, бо троє людей підійшли вже до могили кривого Вілліємса і спинилися кілька метрів від того місця, де причаїлися хлопці.
— Ось тут! — промовив третій голос і світло від ліхтарні впало на лице молодого лікаря Робінзона.
Поттер і індієць Джо несли ноші, а на них мотуз і кілька лопат. Вони положили те все на землю і стали розкопувати могилу. Доктор поставив ліхтарню в головах могили і сам сів на землю, спершися на вяз. Він був так близько, що хлопці могли дістати до нього руками.
— Спішіться люди! — сказав тихим голосом, — бо ось-ось зійде місяць.
Копачі щось забурмотіли і копали далі. Кілька хвилин чути було, як рипіли лопати та шаруділа земля й дрібні камінці, що їх копачі викидали з ями. Нарешті лопата стукнула об віко домовини. За хвилю видобули її копачі на верх. Потім вони підважили віко лопатами, видобули з домовини мерця і кинули на землю. Якраз виплив зза хмари місяць і освітив мертвецьке, бліде лице. Притягли ноші, положили на них мерця, прикрили накривалом і привязали мотузом. Поттер видобув із кишені великий мисливський ніж, відрізав звисаючий кінець мотуза і сказав:
— Ми вже зробили свою роботу, старий різуне, а тепер або додаси нам іще пять долярів, або не рушимося з місця.
— Так, то розумію, докинув індієць Джо.
— А се що значить? — скрикнув розлючений доктор. — Ви жадали грошей наперед і дістали всі, на тому й кінець.
— Ага, дістали, — зашипів індієць Джо і підступив до лікаря, який швидко зірвався з місця.
— Але в нас з тобою ще инші є рахунки. Перед пятьма роками ти прогнав мене як собаку з кухні свого батька, коли я просив кришки хліба. „Сей волоцюга прийшов сюди за чим иншим“ — сказав ти тоді. А коли я заприсягнувся, що віддячуся тобі за це, хочби й по сто роках, тоді велів твій батько посадити мене в тюрму. Ти думаєш, що я те все забув? Не дурно в мене в жилах пливе індійська кров. Тепер ти в моїх руках, і тепер ми з собою швидко скінчимо рахунки.
Він підступив до лікаря і намірився кулаком йому в лице. Але той штовхнув індійця і повалив на землю. Поттер випустив свій ніж на землю і крикнув:
— А се що? Я не дам бити свого товариша!
В сюж мить Поттер і лікар счепилися руками і стали боротися, витоптуючи траву і вириваючи запятками землю. Індієць Джо тепер схопився, його очі аж горіли від люти. Він підняв Поттерів ніж, і як кіт ходив довкруги борців, дожидаючи догідної хвилі. Аж лікар зручним ударом вихопився з рук Поттера, вхопив важке віко домовини і вдарив ним Поттера. Той тільки простягнувся. В цюж хвилину прискочив Джо і вбив лікареві в груди ніж аж по саму колодку. Лікар повалився на Поттера, на якого лилася кров. Місяць сховався за хмари і закрив страшну картину, а оба хлопці кинулися що сили втікати.
Коли місяць знову виплив зза хмари, індієць Джо стояв над двома бездушними тілами і дивився на них. Лікар сказав щось невиразно, застогнав, зітхнув і замовк. Убийник заворкотів злісно:
— Тепер наші рахунки покінчені! Потім обдер убитого, всунув закрівавлений ніж у праву руку Поттереві і сів собі на домовині. По кількох хвилях Поттер почав стогнати й рухатися. Його пальці стиснули ніж, він підніс його, глянув і з переляку пустив на землю. Опісля відсунув трупа лікаря, встав і яв озиратися мутними очима. Його очі стрінулися з поглядом Джо.
— Господи, а се що сталося, Джо? — запитав збентежений.
— Погана справа, Поттере, — відповів той, не рухаючися. — Пощож ти це зробив?
— Я? Яж цього не зробив!
— Ото. Тепер шкода відбріхуватися — воно не поможе.
Поттер затремтів і зблід, як полотно.
— Яж думав, що буду тверезий! Нащож сього дня вечером знову запився? В голові шумить ще гірше ніж попередно. Нічого не тямлю. Нічого не пригадую собі. Скажи мені, Джо, по правді, як старий друг, чи справді я це зробив, Джо? Чесно й сумлінно кажу, я не хотів його вбивати, Джо! Якже це сталося, Джо? Скажи! Ох, як страшно! — а він іще такий молодий і такий многонадійний!
— Дуже просто вийшло. Ви борикалися, він луснув тебе віком по лобі і ти впав як підтятий, потім ти схопився як божевільний, вхопив ніж і затопив йому в груди саме тоді, коли він удруге вдарив тебе. Відтоді лежали ви мов колоди. От і все.
— О, то я й не тямив що роблю. Щоб я з цього місця не встав, коли я знав, що роблю. Всьому проклята горівка винна і моя злість. Ніколи в життю я не брався до ножа, Джо. Бився я нераз, але не колов ніколи. Це тобі кожний скаже. Джо, голубчику, не зрадь мене! Обіцяй, що не скажеш, Джо; таж ти не злий чоловік! Я все тебе любив, Джо, і заступався за тебе. Памятаєш? Ти не виявиш нічого, Джо, — нічого!
І переляканий бідолаха впав на вколішки перед закамянілим душогубом і благаючи, зняв до нього руки.
— Правда, ти завсіди був для мене добрим товаришем, Поттере, і я тобі віддячу. Ну що? — Добре? Здається, ні один приятель не поступить краще…
— Ой, Джо, ти просто ангел! До віку благословитиму тебе. І бідний Поттер заплакав.
— Ну, годі! Не пора тепер на плачі. Ти йди туди, а я сюди! Тікай, щоб і сліду не було за тобою!
Поттер кинувся бігти що сили, а Джо дивився йому в слід і бурмотів:
— Таки добре він пяний і запаморочений, коли забув взяти ніж, а як згадає, то буде вже так далеко, що буде боятися вертати сюди — цей страхополох!
За кілька хвилин тільки місяць дивився на вбитого, на закритого мерця, на відкриту домовину і розкопану могилу. Навкруги була знову мертва тишина.