Пригоди Тома Соєра (1929)/IX. Присяга
| ◀ VIII. Убийство | Пригоди Тома Соєра IX. Присяга |
X. Поттер ▶ |
|
— Коби добігти до старої гарбарні, — прохрипів Том, ледве зводячи духа. — Мені вже сил нестає. Гекне сказав нічого, тільки важко дихав. Хлопці дивилися лиш перед себе й бігли що сили.
Нарешті добігли до старої гарбарні, вскочили разом у відчинені двері і впали засапані й змучені, але щасливі. Потрохи заспокоювалися і серця не билися вже так дуже. Том прошепотів:
— Гекльбері, як ти думаєш, що з того вийде?
— Якщо доктор Робінзон умре, то хтось повисне на шибениці.
— А ти відки знаєш?
— Та вже знаю. Згадаєш моє слово.
Том подумав хвилинку, а потім спитав:
— А хтож виявить те все? Ми?
— Борони Боже! Може так статися, що індійця Джо не повісять, то він тоді нас не пощадить, під землею найде, а все таки вбє. Се певне.
— І я так думаю, Геку.
— Як вже хто й пробовкне що, то хіба Поттер, він досить дурний, а ще й часто буває пяний.
Том не відповів нічого, — знову роздумував. Нараз пошепки сказав:
— Геку, адже Поттер нічого не знає. Якже він може виявити?
— Чому не знає?
— Та бо він лежав тоді непритомний, як Джо проколов лікаря ножем. Чи думаєш, що він міг був бачити або взагалі що небудь знати?
— Справді, і я так думаю, Томе!
— Знаєш, він може вже й мертвий.
— Ну, ні! Я добре бачив, що він був пяний. Коли мій батько пяний, то можна його товкти обухом по голові, а йому байдуже. Він сам те каже. Так і з Поттером. Якби він був тверезий, то вже булоб по нім.Том задумався.
— Геку, — озвався знову — а чи ти певний, що не пробовкнеш чого?
— Годі, любий Томе, не бійся, ми мусимо мовчати. Цей чортяку індієць подушить нас як котів, якщо ми слівце скажемо, а він не повисне. Знаєш що, Томе? Найліпше заприсягнім обидва, що ні слова про це нікому не скажемо.
— Добре, Геку! Так буде найкраще. Піднеси руку і присягай, що ти…
— Е, ні, Томе, не так. Це справа важна, а не яка небудь дрібничка як от з дівчатами, — вони нас усе зрадять, як прийде що до чого. Нам треба присягу написати і підписати кровю!
З усієї душі Том згодився на те. Яке то таємниче і страшне — зовсім таке, як пора, місце і ціла пригода. Він підняв ґонту, що білілася в місячнім світлі, витягнув із кишені кусничок червоного олівця, сів і помагаючи собі язиком, та уважно виводячи літери написав таку присягу:
„Гек Фін і Том Соєр присягають, що про це будуть мовчати і радше на місці згинуть, ніж про це хоч словечком промовляться“.
Гекльбері аж здивувався, як то Том мудро й гарно написав, та ще й яким стилем. Він витягнув шпильку зпід жакета і хотів був уже вколоти собі руку, але Том припинив його.
— Стрівай! Це небезпечно! Адже шпилька мідяна і на ній може бути ґриншпан.
— Ґриншпан? А то що за пан?
— Се отруя! Покушай лиш трошки, то сам переконаєшся.
Том витяг з голки нитку; обидва хлопці по черзі вкололи собі палець і витиснули по крапельці крови.
Кілька разів витискав Том кров, поки мізинним пальцем написав початкові букви свого імени й прізвища.
Потім показав Гекові, як має писати букви Г і Ф — і присяга була готова. Вони запорпали зараз ґонту при самій стіні з незвичайними церемоніями і чарівничими примовлюваннями.
Пута, що їх наложили собі на язики, були замкнені залізними замками — а ключ закинули.
В тій хвилині всунулася отвором на другому кінці заваленої гарбарні якась постать, але хлопці не помітили того.
— Томе — питав шепотом Гекльбері, — чи нам не буде вільно ніколи говорити про сю справу, ніколи?
— Розуміється, що ніколи. Що небудь станеться, ми мусимо тримати язик за зубами. А ні, то згинемо на місці. Ти вже забув?
— А так, так, правда!
Якийсь час ще розмовляли шепотом.
Нараз завила собака протяжно й жалібно, може яких пять кроків від них. Хлопці притулилися до себе. Зі страху аж задеревіли.
— Кому то з нас вона виє? — спитав Гекльбері.
— Не знаю. Визирни но крізь щілину, — живо!
— Визирни ти, Томе!
— Я не годен, не годен, Геку!
— Визирни, Томе, визирни! О, знову завила, — проклята!
— Ох, Боженьку, слава тобі! — прошепотів Том. — Я пізнаю цей голос, се Гарбізонів Бельо.
— Ах, яке щастя! А то я, Томе, вже був на смерть перелякався. — Я думав, що це безпритульний пес.
Собака знов завила. Хлопці задрожали.
— Ой лишенько! — простогнав Гек, — це не Гарбізонів Бельо! Поглянь но Томе!
Том тремтючи з переляку, зазирнув у щілинку.— Твоя правда, Геку, се якийсь безпритульний пес — ледве чутно сказав Том.
— Комуж се він смерть віщує? Ану, поглянь Томе!
— Мабуть нам обом, бо ми вкупі.
— Ох Томе, пропали ми бідні! Що я в пеклі опинюся, се вже я добре знаю! Я був завсіди поганим хлопцем.
— Бачиш, Геку, то всьо длятого, що занедбуємо школу і робимо те, що заборонене! І я міг би бути такий добрий і чемний як Сід, якби хоч трошки хотів, але мені зовсім не хотілося. Колиб я ще цей раз вийшов ціло, то присягаю, що вже не пустуватиму, і пильно буду ходити до недільної школи.
І Том став трохи плакати.
— Ти злий? — І Гекльбері почав також плакати. Що то ти Томе, ти ще ангел в порівнанні зі мною. Ой, Боже, Боже! Хотів би я хоч трошечки бути ліпшим.
Том ще раз хлипнув і врадуваний прошепотів:
— Глянь, глянь, Геку! Та собака відвертається від нас!
І Гек зазирнув і собі підскочив з радощів.
— Ну, і справді! Раніше теж була відвернена.
— І не дурний же я, що того скорше не помітив? Знаєш, то смішно. Але кому се вона вила?
Пес перестав вити. Том нащурив уха.
— Тихо, а се знов що? — прошепотів.
— Якби свиня рохкала. Ей, ні, се хтось хропе, Томе!
— Хропе? — Але де, Геку?
— Мабуть у кутку на другім боці. Так бодай здається. Мій старий спав тут не раз, але як він хропе, то аж мури тріщать. Але се не він. Він мабуть вже ніколи не вернеться у наше місточко.
Хлопці вже підбадьорилися і їх взяла цікавість.
— Геку, а можеб ми пішли подивитися, я поведу.— Не велику я маю охоту. А що, як то індієць Джо?
І Томові стало боязко. Але спокуса була за велика і хлопці наважилися подивитися, але як тільки хропіння втихне, чим дуж утікати. От і пішли навспинячки — Том попереду, а Гек за ним. Може пять кроків перед тим, що хропів, Том наступив на сухий патик і він голосно хруснув. Сонний застогнав, повернувся і місяць освітив його обличчя. Се був Поттер. У хлопців аж у серці похололо, коли він ворухнувся. Але їх страх минув швидко. Обережно висунулися з гарбарні, відійшли трохи і пристанули, щоб попрощатися. Знову перервало нічну тишу довге, жалібне виття собаки. Вони озирнулися й побачили, що недалеко від того місця, де лежав Поттер, стоїть собака повернувшися до нього головою і виє, піднявши морду в гору.
— Ой, то вона йому виє — закликали обидва нараз.
— Томе, я чув, що перед хатою Джонні Міллєра вив о півночі безпритульний пес і сова сиділа тоді на даху. Вже кілька тижнів тому, а таки там ще досі ніхто не вмер.
— Знаю, знаю. Не вмер ніхто, то правда, але зараз в суботу впала Ґрес Міллєр на ватру і страшно попеклася. Ти це знаєш.
— Ну, так, — але таки не вмерла, а навіть їй уже полекшало.
— Ну, ну, зачекай, вона мусить умерти, саме так, як і оцей Поттер. Так кажуть неґри, а вони, небоже, вже знаються на таких справах!
Хлопці розійшлися.
Коли Том влазив крізь вікно в свою кімнату, вже майже світало. Він обережно роздягнувся і ліг радіючи, що ніхто не завважив його нічної прогульки. Він і не догадувався, що тихенький Сід, який так ніжно хропів, не спить уже добру годину і бачить його добре.
Том у ранці прокинувся. Сіда вже не було в хаті. По сонцю вгадав, що вже пізно. Він мерщій схопився. Чому його не будили, не зганяли, як звичайно?
Це його турбувало й не віщувало нічого доброго. За пять хвилин був уже одягнений і збіг у низ невиспаний і сердитий. Семя сиділа ще за столом, але всі вже поснідали. Ніхто йому не докоряв, але й ніхто не дивився на нього. Тихо, якось дивно святочно було в кімнаті — і серце бідолашного грішника аж стискалося з болю. Він сів за стіл, намагався удавати веселого, але це йому не вдавалося. Ніхто не відповідав і не сміявся. Том замовк, а на серці стало ще сумніше.
Після снідання тітка взяла його на бік. І Том уже тішився, що зараз його вибють — та й буде по всьому. Але сталося інакше. Тітка Поллі стала плакати й питала, чому він стільки горя завдає її старому серцю. Нарешті сказала, що як так далі поступатиме, то й сам себе знівечить і її з світа зжене, бо вона вже не має сили напутити його на добру дорогу і сама вмре з горя. Це було гірше, як тисяч різок, бо його серце було вразливіше ніж тіло. Він розплакався, просив прощення і обіцював поправитися. Нарешті пущено його на волю, але він почував, що йому прощено не зовсім, і що тітка не дуже вірить його обіцянкам.
Він вийшов з дому такий сумний і прибитий, що не мав охоти пімститися на зрадливім Сіді, і Сід непотрібно втік другими дверми. Том пішов у школу сумний і важко було йому на серці; різками покарали його і Джо Гарпера за те, що вчера не були в школі. І він се приняв байдужно, як людина, що в неї далеко більше горе. Потім сів на своє місце, спер лікті на стіл, а голову на руки, і очі впялив у стіну. Глянувши на нього, всякий подумав би, що він зазнав найтяжчого в світі горя. В лікоть давило його щось твердого. По якімсь часі якось ліниво підніс лікоть, недбало й зітхаючи взяв щось у папір загорнене в руки і розгорнув. У паперці була загорнена гарна мідяна кулька, що дарував був Бекі. Зітхнув довго й гірко. До його горя ще того не доставало.