Пригоди Тома Соєра (1929)/VII. Робін Гуд

Пригоди Тома Соєра
Марк Твейн
VII. Робін Гуд
Львів: «Для школи і дому», 1929
VII.
Робін Гуд.

Том пішов швиденько бічними вуличками; оминаючи такі місця, де міг зустріти школярів, що йшли в школу, а потім зачав вже „волочитися“. Двічі або й тричі перебрив потік, бо чув, що таким способом можна збити з пантелику погоню. Через пів години минув уже хату вдови Дуґляс і зник за хребтом гори. Школа лежала в долині, неначе в якій мраці. Том ходив навмання по густому лісі і сів на моху під гилястим дубом. У повітрі було тихо-тихо, сонце пече, а вітрець не повіє, навіть пташки замовкли, вся природа дрімала, тільки в ряди-годи стукне дятлик у дерево, а потому ставало ще тихше й самітніше. Хлопець попав у задуму, а це відповідало вповні настроєві в природі. Довго сидів він спершися ліктями на коліна з головою в долонях — і думав. Життя йому здалося самим сумом і горем, і він заздрив Джімові Годж, що недавно помер… Як тихо й любо — думав він — заснути на віки й лежати у сирій землі. Над тобою вітрець шепоче щось листками дерев, та пестить травичку і квіти, що ростуть на могилі. Тоді вже ніщо тебе не турбує і не завдає тобі жалю. Ех, якби він бодай одну ноту мав у недільній школі добру, то вже сказав би життю: „прощай!“ Бож і справді, що він зробив сій дівчині? Нічого! Замір у нього був найкращий, а вона обійшлася з ним, як з собакою. Колись недобра дівчинка каятиметься, але вже буде за пізно. Ах, колиб то можна вмерти, так на якийсь час!…

Та молоде серце не може довго сумувати. Том ані не стямився, як зачав думати про життя. А що, як візьме й зникне так, що й ніхто не знатиме, де він дівся? Чи не втектиб далеко-далеко в невідомі країни, геть за далекі моря, і ніколи, ніколи не вернути. Що то вона скаже? Як то їй буде? О, не хотів би вже стати цирковим блазнем. Вдягатися в рябу одежу, вдавати блазня, строїти дурні жарти — тепер, підчас смутку, то навіть образливе. Ні, краще бути вояком і по довгих, довгих роках вернути втомленим боями і вкритим славою. Або ще краще, піти до індійців, полювати на буйволів, блукати серед високих гір і безмежних степів на далекому Заході. Відтак верне до дому як славний ватажок, з орлиними перами, страшний, увесь татуований. У дрімливий, літній ранок із диким воєнним окликом влетить у недільну школу, а товариші тільки витріщать на нього очі. Ото будуть заздрісні! Або ні, є щось краще. Він буде морським розбійником. Це якраз для нього. Ясна стелилася тепер перед ним будучність — блискуча й величня. Його імя знатиме ввесь світ і тремтіти будуть перед ним навіть ті, що досі нічого не лякалися. Як прудко літатиме по хвилях моря на своїм довгім, вузькім, чорнім кораблі на „Духу бурі“, і страшний прапор на машті сіятиме довкруги пострах. А досягнувши найбільшої слави, зявиться неждано в своїм місточку, обгорілий від сонця й вітру, в чорнім оксамитовім жупані, широких штанах, у високих чоботах із червоною шарфою, з пістолями за раменем і з турецьким покровавленим мечем при боці, з мягким капелюхом, а на ньому пишні пера. Так увійде в церкву і розвине свій чорний прапор, що на ньому вишитий знак: трупяча голова і зложені на хрест кістки. Як він радітиме, як довкруги шепотітимуть заздрісно: „Дивіться, се Том Соєр, морський розбишака! Чорний местник еспанських вод!“

Так і буде. Вже рішилося. Він вибрав собі життєву дорогу. Завтра рано втече з дому і зараз почне нове життя. Тепер треба до цього прилагодитися. Отже насамперед треба зібрати все своє добро. Він підійшов до трухлявого пенька, що стояв недалеко і взявся біля нього копати ножем землю. Скоро ніж наткнувся на щось деревляне. Хлопець засунув руку в ямку, промовивши заклинання:

„Чого нема, зявися тут,
А що вже є, лишися тут!“

Потім відпорпав землю і дібрався до соснової ґонти. Підніс її, а там мала комора скарбів, а її спід і стіни були також з ґонт. В середині лежала одним одна скляна кулька. Його здивування не мало краю. Почухався в потилицю і сказав сердито:

— Ну, се вже хіба світ кінчиться!

Кинув кульку далеко від себе і задумався. Дивне диво! — Така певна штука! — Вірив в неї він, вірили й всі товариші — а не повелося. Цеж усім відомо, що коли закопати таку кульку, примовляючи при тому, що треба і зіставити її там тижнів зо два, а потім її відкопати, примовляючи знову такі самі слова, то певно знайдуться там усі кульки, які хто коли загубив, бо та кулька притягне всі, хочби як далеко вони були. Нараз показалося, що се неправда. Томова віра захиталася. Часто чував, що це вдавалося, і ніхто ніколи не говорив про невдачу. Правда, він забув, що сам уже давніше пробував це чарування, та нічого з того не виходило, бо звичайно забував, де закопав свою кульку. Довго міркував над своєю невдачею і доміркувався, що се певно якась чарівниця вмішалася і знівечила його чари. Треба одначе переконатися, чи воно справді так. Він вишукав в піску лійковату ямку з дірочкою посередині, положився на землі, припав ротом до дірочки і промовив:

„Жучку, жучку, лізь сюди,
Мені правду роскажи!“

І ось пісок заворушився, виліз із дірки малий, чорний жучок, але перелякався і зараз же сховався.

— Ага! Боявся сказати! Значить справді, це чарівниця накоїла. Я так і знав! Чарівниці не переможеш  — се вже певно, і Том мусів з тим погодитися. Але тут він захотів мати знову бодай ту кульку, яку кинув геть. Взявся пильно шукати, але не знайшов. Тоді вернувся до своєї комори, станув так, як стояв, коли кинув кульку, потім виняв із кишені другу, кинув її в тім самім напрямі і сказав:

„Бігай, брате, бігай,
Свого брата шукай!“

При тому добре уважав, куди летить кулька, пішов туди і шукав.

Але кулька мусіла впасти або за далеко або за близько. Том ще двічі зробив те саме. І тоді пощастило. Обі кульки лежали лиш на одну стопу від себе.

Саме в тій хвилині понісся по зеленому лісі слабий голос бляшаної трубки. Швиденько скинув Том із себе жакет і штани, підперезався одною шлейкою, витягнув зпід купи ріща лук, стріли, деревляний меч і бляшану трубку і так узброєний кинувся бігти. Ноги в нього були голі, а сорочинка маяла. По хвилі пристанув під високим вязом, заграв у трубку, відповідаючи на гасло і став підкрадатися, розглядаючися навкруги. Шепотом дав приказ свойому війську, що істнувало лише в його уяві:

— Стійте хлопці! Ні з місця, аж затрублю!

Перед ним станув Джо Гарпер так само одягнений і від пят по голову узброєний як і Том.

— Стій! — скрикнув Том. Хто сміє без мого дозволу ходити сим Шервудським лісом?

— Ґю з Ґюсборну не потребує нічийого дозволу! А ти хто такий, що, що… — що важишся так промовляти до мене? — відповів йому Том, бо вони розмовляли, так як було в книжці.

— А ти хто такий, що насмілюєшся так промовляти до мене?

— Питаєш, хто я такий? Я Робін Гуд — і твої нікчемні кістки скоро дізнаються, з ким маєш діло.

— Ого! Так се ти, славний розбійнику? Добре, побачимо, хто дужчий і пан над тими веселими лісами. Боронися! Вони добули деревляні мечі, решту зброї кинули на землю, станули проти себе і почали справжній важкий двобій — раз-два, раз-два.

Вороги билися дуже щиро, аж позадихувалися і зіпріли.

— Пади уже! Чому не падеш? — скрикнув нараз Том.

— Я? Пади ти! Ти більше набрав!

— Се нічого. Я не можу падати. Того в книжці нема. Там стоїть: „І одним страшним ударом із заду повалив безталанного Ґю з Ґюсборну“. Отже ти мусиш обернутися і я тебе вдарю в плече.

Щож було робити? Книжці не можна перечити. Рад-не-рад Джо обернувся і впав під убійчим ударом Тома.

— Але тепер — скрикнув Джо, скочивши з землі — ти мусиш дозволити мені вбити тебе! Так буде чесно!

— Ні, ні, Джо, ні защо — цього нема в книжці.

— Це безличність, от що!

— Слухай Джо! Ти будеш черцем Тіком або мельничуком Муком і побєш мене дрючком. Або ти будь на хвилинку Робіном Гудом, а я буду шеріфом із Нотінґему, і ти убєш мене на смерть. — Добре?

На тому приятелі помирилися й все зробили так, як умовилися.

Потім став Том знову Робіном Гудом і помер від упливу крови з рани, яку занедбала зрадлива черниця. Джо, що представляв тепер цілу ватагу осиротілих опришків, потягнув його наперед, вложив лук і стрілу в знесилені руки вмираючого, який прошепотів: „Де впаде оця стріла, там і заховайте безталанного Робіна Гуда під зеленим деревом“.

Том стрілив з лука, впав горілиць і був би помер: алеж упав у кропиву і за скоро, як на мерця, схопився на рівні ноги.

Потім хлопці повдягалися, запрятали свою зброю і пішли, щиро жалкуючи, що нема вже славних опришків. Вони дуже сумнівалися, чи новітня цивілізація дала щось такого, що моглоб заступити цю велику втрату. Вони присягалися, що воліли би бути один рік опришками в Шервудськім лісі, ніж ціле життя президентом Злучених Держав.