Пригоди Тома Соєра (1929)/X. Поттер
◀ IX. Присяга | Пригоди Тома Соєра X. Поттер |
XI. Тета Поллі лікарює ▶ |
|
Загомоніло опівдні місточко, почувши страшну вість. Не треба було телєґрафу, про який тоді ще ніхто не знав; новина перелетіла з уст до уст, з хати до хати, швидче всякої телєґрами. Учитель пустив дітей домів, — бо що подумалиб про нього в місті, якби він того не зробив. Говорили, що при вбитім найшли закрівавлений ніж; хтось пізнав, що се ніж Поттера. Говорили, що якийсь міщанин ідучи пізно в ночі, видів Поттера, як вмивався в потоці — і Поттер став швидко втікати, як тільки його побачив. Дуже це все підозріле, особливо те, що Поттер вмивався, бо він того не робив ніколи. Казали, що вже перешукали ціле місто в погоні за „убийником“. (Люди звичайно дуже скоро всьо знають і судять). Але Поттера не годні знайти. На всі сторони розіслали кінну погоню і шеріф певний, що ще до вечера його певно зловлять.
Все місто бігло на цвинтар. Том забув про своє горе і пішов за людьми. О, він радо був би побіг куди інде, але якась страшна, невідома сила тягла його туди. Прийшовши на страшне місце, протиснувся поміж людей на перед і побачив жахливу картину. Йому здавалося, що цілі віки минули від тої хвилі, як він тут був. Хтось ущипнув його в руку. Він оглянувся і побачив Гека Фіна. Та зараз же від себе відвернулися, бо боялися, щоб хто не підглянув, як вони на себе дивляться. Але людям було не до них. Усі дивилися на жахливу картину і пошепки розмовляли про душогубство.
Тільки й чуть було: Бідний! Бідний! Такий ще молодий. Оце научка для тих, що не дають спокою трупам. Поттер за це повисне, аби тільки піймали його!..“
Кожний мав щось сказати.
Сказав своє і пастор:
— То божий суд! — „тут видно палець божий!“
Том тремтів увесь, бо його очі доглянули спокійне лице індійця Джо. Саме в сій хвилині товпа заворушилася і дехто закричав: Ось він! Прийшов сам.
— Хто, хто такий? — запитало відразу двацять цікавих голосів.
— Муф Поттер!
— Ого, ловлять його! Обертається, хоче втікати! Ловіть, ловіть!
Ті, що сиділи на деревах над головою Тома, кричали, що Муф і не думає втікати, та не знає, що з ним діється.
— Що за безличність! — завважив хтось. — Ще й прийшов подивитися на свою роботу. Мабуть не сподівався застати стільки людей.
Юрба розступилася, бо оце шеріф поважно провадив Поттера, взявши його за рамя. В нього вгиналися ноги, а очі гляділи перелякано-страшно. Ставши перед трупом, лихорадочно затремтів, затулив обличчя руками і — заридав.
— Не я це зробив, людоньки, говорив хлипаючи. — Бог мені свідком, що не я!
— А хтож на тебе каже? — крикнув хтось.
Поттер підвів голову і глянув по людях трівожним, безнадійним поглядом. Нараз побачив індійця Джо.
— Ах, Джо, тиж мені обіцяв, що ніколи…
— Це ваш ніж? — спитав шеріф, показуючи йому ніж.
Поттер був би впав, якби його не були підтримали і не посадили на землю.
— Так я й знав, коли не прийшов сюди по нього… белькотав нещасний, здрігаючись; потім махнув безсилою рукою і тихо простогнав:
— Роскажи їм, Джо, все… все… адже все пропало.
Гекльбері і Том стояли перелякані і мовчки слухали, як безсердечний брехун спокійнісенько свідчив проти Поттера. Вони сподівалися, що ось-ось ударить грім з ясного неба в голову того брехуна, і дивувалися, що грому нема. А коли індієць скінчив і стояв перед ними і цілий і живий, в їх серця вкралося бажання зломити присягу і ратувати життя нещасливого, невинного вязня. Та зараз же й схаменулися. Вони були певні, що душогуб продав свою душу чортові, і якжеж їм з такою силою зачіпатися?
— Чому ти не втік? Чого прийшов сюди? — запитав хтось.
— Я не міг… я не міг, — жалісно стогнав Муф. — Я хотів був тікати, але мене тягло сюди. — І він знову гірко заплакав.
Через кілька хвилин пізніше Джо повторив спокійно те саме й під присягою. А що й тепер не вдарив грім, то хлопці ще більше впевнилися, що Джо запродав себе чортові. І він став для них такий таємничий і цікавий, що очей не могли від нього відвести. Вони постановили в душі слідкувати за ним, особливо в ночі, а може пощастить їм хоч одним оком глянути на його страшного пана-діявола.
Індієць Джо поміг підняти й положити тіло вбитого на віз. Люди аж захвилювалися, коли побачили, що рана стала кровавити. Гек і Том думали вже, що аж тепер відкриють правдивого душогуба, та завелися, бо люди загомоніли:
— Нема чого дивуватися, що кров пустилася. Адже три кроки від трупа стоїть же Поттер!
Страшна тайна і неспокійне сумління не давали Томові цілий тиждень спокійно спати. Раз ранком сказав Сід:
— Томе, ти так усю ніч кидаєшся в ліжку і говориш крізь сон, що не даєш мені спати.
Том зблід і спустив очі.
— Се недобрий знак, сказала поважно тітка Поллі. Що тебе так мучить Томе?
— Нічого тіточко, я не знаю, — але його рука так задрожала, що розлив каву.
— І такі якісь дурниці плетеш — говорив далі Сід.
— Нині, в ночі ти кричав: „Се кров, ой кров, ніщо инше, лиш кров. І так кілька разів. А потім сказав: „Не муч мене так, а то я роскажу всьо, всьо“. Щож ти таке роскажеш?
Томові закрутився в очах світ. Не знати, що булоб далі, якби нагло і тітка не оживилася і несвідомо не прийшла Томові в поміч:
— Ну, та сеж ясно — сказала вона. — Та се те страшне вбийство так налякало його. Мені самій кожної ночі воно сниться. Мені іноді сниться, що то мене саму вбили.
Мері сказала, що й з нею останніми днями теж саме діється. Здавалося, що це Сіда заспокоїло. Том скоро зник їм з очей і відтоді жалівся цілий тиждень на біль зубів та на ніч обвязував собі уста й щоки хусткою. Він і не догадувався, що Сід слідить його що ночі, часто зсуває нишком обвязку, спирається на ліктях і довго щось надслухує, а потім знову насуває хустку на своє місце. Том потрохи заспокоювався, біль зубів став йому надоїдати і він це залишив. Якщо Сідові й повелося з того, що Том говорив крізь сон, зліпити хоч одну стрічку, то він про те мовчав.
Тимчасом Томові товариші вигадали нову забаву: робити урядові оглядини котячих трупів. І така забава їм не надокучила, а Томові завсіди нагадувала страшну подію. Сід запримітив, що Том ніколи в тій забаві не буває слідчим, хоч звичайно любив при таких забавах бути першим. Хитрому Сідові впало в очі й те, що Том не хоче бути навіть свідком, і це здалося йому дивним. Том не любив ніякого слідства, і де лиш міг оминав його. Сід тому дивувався, але не говорив про те нікому. Нарешті й та забава вийшла з моди і перестала турбувати Томове сумління.
В ті дні турбот і смутку Том умів що дня, або бодай кожного другого дня, підкрастися під маленьке закратоване тюремне віконце і нишком вкинути „душогубові“ ріжні дрібнички, які тільки міг роздобути, щоб його потішити. Тюрма була невелика, цегляна будівля, що стояла посеред мочарів за містом. Сторожі там не було, бо й вязні бували там рідко коли. Оці дарунки облекшували тяжке Томове сумління.
Міщани мали велику охоту запакувати в тюрму індійця Джо за крадіж мерців. Але всі боялися його як вогню і ніхто не найшовся такий сміливий, щоб перший кинув камінь. Відтак і забули про те. Джо хитро починав оба свої свідчення прямо від бійки, не згадавши, що попереду викопано трупа. Отже рішили, що буде найліпше, бодай покищо, не виводити цеї справи перед суд.