Пригоди Гека Фінна/XXXVIII. Герби, написи, змії, павуки й квітки

Пригоди Гека Фінна
Марк Твен
пер.: Н. Грінченко

XXXVIII. Герби, написи, змії, павуки й квітки
Київ: «ВІК», 1908
XXXVIII. Герби, написи, змії, павуки й квітки.

Виявилось, що робити перо — це страшенно мудра штука, та й пилку нелегко було зробити. Джім запевняв, що надряпати напис буде ще тяжче, але кожен в'язень мусить щось видряпати на стіні. Том думав, що це неминуче. Не було ще прикладу, щоб в'язень не зоставляв напису, видряпаного на стіні вкупі з його гербом.

— Але, паничу Томе, в мене немає герба. В мене нічого немає, опріче цієї старої сорочки, на якій ти звелів писати щоденника.

— Ах, який ти дурень, Джіме! Герб — це зовсім инша річ.

— Джімова правда, — оступився я, — де ж Джімові взяти герба, як він його не має?

— Ніби я сам цього не знаю! — відповів Том. — Але я ручуся, що він матиме герб раніше, ніж звідси вийде. Адже його визволяють відповідно звичаєві, значить, не можно викидати нічого з його пригод.

Поки ми з Джімом загострювали пера об цеглину (Джім зробив своє перо з міді, а я з олив'яної ложки), Том почав обмірковувати герб за-для Джіма. Він говорив, що має на прикметі стільки гарних гербів, що просто не знає, який вибрати, хоча єсть один… на йому він, здається, й спиниться:

— На щиті намалюємо золотий пояс, на правій базі, а на поперечці андріївський хрест; унизу лежить собака, а біля ніг у неї ланцюг на знак рабства. На верхній половині щита клинчаста смуга з трьома смужками вдовж на блакитному полі. Над клинчастою смугою цятки, а аж на самій горі негр утікає з клуночком на палиці. Нарешті з боків дві червоні смуги вздовж, немов підпори, — це ти та я. Девіз: „Maggiore fretta, minore atto“. Це я позичив з книги, значить: „як багато поспіху, то мало діла“.

— Бач!.. Нащо ж це все?

— Ніколи мені про це довго базікати, — відповів він.

— Хоч що-небудь виясни, хоч, наприклад, що таке база?

— База… база… Тобі зовсім цього не треба знати.

— Дурниця, Томе, — сказав я. — Невже ти, Томе, не можеш вияснити мені гарненько? Ну, а девіз що?

— Ах, їй-бо не знаю! Тільки йому неминуче треба мати девіз. У всього дворянства єсть такі герби.

Отак він завсігди! Як що йому щось незручно вияснити, ні защо не заставиш; хоч цілий тиждень докучай — нічого не вдієш.

Вигадавши герб, він до речі хотів скінчити з иншими дрібницями, а саме — вигадати ще сумний напис; Джімові неодмінно його треба, так усі робили. Написів тих він вигадав страшенну силу, написав їх на папірці і тоді прочитав нам:

1) Тут страждало зневолене серце.

2) Тут бідний невільник, що й світ і друзі його забули, проживав у самотині своє сумна життя.

3) Тут пошматоване серце та змучена душа заспокоїлися навіки, витерпівши тридцять сім років неволі.

4) Тут самотний нетяга загинув після гірких тридцяти семи років неволі — благородний чужоземець, нешлюбний син Людовикові XIV.

Томів голос тремтів, як він читав ці написи; він так росчулився, що мало не заплакав. Він ніяк не міг рішити, який же саме напис Джім мусить видряпати на стіні — такі вони всі були гарні, але нарешті надумав видряпати всі. Джім запевняв, що йому треба цілий рік, щоб надряпати таку безліч нісенітниці на дереві гвіздком та й до того ж він не вміє виводити літер. Том заспокоїв його, сказавши, що він напише їх за-для його оливцем, а вже потім йому зостанеться тільки обвести літери.

— Хоча, — додав він, подумавши, — дерево тут не здасться: адже в тюремних баштах стіни не дерев'яні; ми краще видовбемо напис на каміні. Притягнемо сюди камінь.

Джім зауважив, що камінь ще далеко гірший за дерево: гляди, що йому доведеться стільки панькатися з їм, що й кінця не буде. Але Том відповів, що він звелить, щоб я йому допоміг. Потім він подивився, чи добре посувається у нас із Джімом справа з загострюванням пер. Скучна сторія та й важка яка! А надто, що в мене ще не встигли погоїтися пухирі на руках; одно слово, справа посувалася в нас дуже помалу.

— Дарма, я знаю що зробити, — розважав нас Том. — Адже нам треба притягти сюди камінь за-для герба та за-для написів, — от ми й уб'ємо двох зайців одразу. Там єсть, я бачив, гарний великий млиновий камінь біля млина, ми потягнемо його, видовбаємо на йому написи та, до речі, нагостримо об його пера та пилку!

Признатися по правді, думка була не дуже щаслива, але нема що робити, — ми згодилися тягти камінь. Було вже так опівночі, як ми пішли до млина, зоставивши Джіма за роботою. Сяк-так потягли камінь та й почали котити його додому, але виявилось, що це страх яка трудна штука. Хоч як силкуйся, а не можно його вдержати в рівновазі, а падаючи, він що разу мало не придавлював нам ніг. Том говорив, що один з нас уже напевне не мине лиха, поки ми докотимо його до Джіма. Докотивши до половини, ми зовсім знесилилися та обливалися потом. Бачимо, що сами нічого не зробимо, — доведеться покликати Джіма. Джім в одну мить підняв ліжко, ізняв ланцюг з ніжки, обгорнув його кілька разів собі навкруг шиї і ми всі троє вилізли через прохід. Джім та я взялися котити камінь, а Том тільки давав накази. Він добре вмів командувати, краще за когось иншого. Він був до всього митець, за що брався.

Наш прохід був досить широкий, одначе не такий, щоб можно було протягти крізь його камінь; та Джім узяв сапу і скоро поширив його скільки було треба. Том назначив літери гвіздком, а Джім почав їх видовбувати гвіздком та молотком, що витяг собі у мотлосі за хлівчиком. Том звелів йому працювати, аж поки згорить уся свічка, а потім він може лягти, — камінь треба сховати в матрац і спати на йому. Ми допомогли Джімові надіти ланцюг на ніжку з ліжка, а сами теж лагодилися йти спати. Коли це відразу у Тома майнула нова думка.

— А що, Джіме, чи єсть у тебе тут павуки?

— Ні, Бог милував, паничу Томе!

— Добре, ми тобі здобудемо кільки.

— Бог з тобою, серденько, мені не треба павуків… Я їх страшенно боюся! Як на мене — грімуча змія — і та краща.

Том знову замислився.

— Це дуже гарна думка, — промовив він нарешті. — Треба це влаштувати. Еге, неодмінно треба, це буде дуже до речі. Чудова думка! Де ж ти її держатимеш?

— Кого держатиму, паничу Томе?

— Звісно, грімучу змію.

— Боже милосердний, паничу Томе! Та як що тут з'явиться грімуча змія — я вже краще візьму та голову собі розіб'ю об стіну!..

— Годі, Джіме, ти б скоро звик і не боявся б. Ти міг би зробити її свійською.

— Зробити свійською?!..

— Еге, дуже просто. Кожна тварина вдячна за добре та ласкаве поводіння, — вона й не подумає зробити зло тому, хто до неї ласкавий. Це можно вичитати в кожній книзі. Спробуй тільки, просю тебе, спробуй днів зо два, зо три! За короткий час ти зможеш так привчити змію, що вона тебе полюбить, спатиме з тобою вкупі і всюди лазитиме за тобою; потім ти обгорнеш її собі навкруг шиї, а голову положиш у рот…

— Бога ради, паничу Томе, мовчи! Слухати навіть страшно! Щоб я взяв у рот таку погань — ні защо в світі! Та й спати з нею вкупі я зовсім не бажаю…

— Джіме! Годі дурниці говорити! В'язень повинен мати в себе якусь безсловесну істоту, щоб її виховувати та пестити — і як що досі ще ніхто не силкувався привчити до себе грімучу змію, то ще й більша слава тобі буде, що ти був перший…

— Ну, паничу Томе, не треба мені такої слави! А що як змія візьме та й укусе Джіма, яка ж тоді слава? Ні, добродію, не хочу я такого страхіття.

— Ах, чорт! Ну, не можеш ти хиба спробувати? Я хочу тільки, щоб ти спробував, — як що не пощастить, ніхто тебе не силуватиме держати її довше…

— Та ж змія може мене вкусити, поки я пробуватиму!.. Слухай, паничу Томе, я згоден витерплювати все, що ти забажаєш, усякі дурниці, але як що ви з Геком притягнете сюди грімучу змію і заставите мене привчати її, то я втечу, їй-бо, втечу.

— Ну, добре, добре! Облишимо це, коли вже ти такий упертий! Ми можемо здобути тобі кільки ужів; ти прив'яжеш їм ґудзики до хвостів — ну, і вдамо, що то грімучі змії. Здається, так буде добре.

— Ну, вужі ще нічого, я ще можу їх витерпіти паничу Томе, але, їй-бо, краще було б обійтися й без їх! Я зроду не чув, щоб було так важко та клопітно бути в'язнем.

— І завсігди так буває, як що виконуєш усе, що треба. Чи є тут пацюки?

— Ні, добродію, пацюків я щось не помічав.

— Добре, ми тобі добудемо кільки.

— Та мені зовсім не треба пацюків, паничу Томе! Це найдокучніша тварина на світі. Спокою не дає людині, нишпорить навкруги і страшенно боляче кусає за ноги, аби заснув чоловік. Ні, добродію, вже краще давай мені сюди вужів, а пацюків не давай, не треба їх мені.

— Одначе, Джіме, це неминуче треба. У всіх в'язнів у тюрмі єсть пацюки. Не турбуйся! Ще не бувало прикладу, щоб в'язень жив без пацюків. Вони привчають їх, жалують, учать усяких штук. Тваринки стають свійські, немов собачки. Але ти повинен грати їм, — вони люблять музику. Тобі нема на чому грати?

— У мене нема нічого, опріче гребінця з шматочком паперу та сопілки. Але я думаю, що сопілка не припаде їм до смаку.

— Навпаки! Їм усе одно, яка музика, аби була. Сопілки досить за-для пацюків. Усі тварини люблять музику, а в тюрмі, то й поготів. А надто жалібну музику, а на сопілці може иншої й не заграєш. Це завсігди цікавить пацюків. Вони вилазять з нірок і приходять подивитися, що це ти робиш. Увечері, перед тим, як лягати спати, або рано вранці ти повинен сидіти на ліжкові і грати на своїй сопілці. Пограєш хвилин зо дві і зараз побачиш, як усі пацюки, змії, павуки зацікавляться й поприходять. Так і закишать круг тебе, — от буде весело!

— Їм то буде весело, паничу Томе, а от яково буде бідному Джімові? Ну, та як що треба, то я вже згожуюся. Краще ж справді робити щось гарне тваринам, щоб менче мати від їх прикростей.

Том замислився, чи не можно ще чого вигадати.

— Ах! Я й забув! Добре було б зростити тут якусь квітку!

— Їй-бо не знаю, паничу Томе, тільки тут досить темно. Та й я не звик доглядати квіток. Не мало буде мені клопоту.

— Спробуй у всякому разі. Деякі в'язні це робили.

— Та воно єсть така висока рослина, коров'як, підхожий до очерету — той ростиме тут, паничу Томе. Але тільки панькатися з ним не варто.

— Дарма, ми добудемо тобі маненьку рослинку, ти її посадиш отут у куточку й будеш її доглядати. Тільки ти не зви її коров'яком, а зви піччіола, не инакше. Це саме таке назвище, як треба. І до того ж ти повинен поливати її сльозами.

— Нащо ж? У мене тут стане й колодязьної води, паничу Томе.

— Колодязьною водою не можно, треба неодмінно сльозами. Так завсігди робиться.

— Скоро ж вона зав'яне, паничу Томе, будьте певні! Адже я ніколи не плачу.

Том став ні в сих, ні в тих, але скоро виплутався з трудного становища, запропонувавши Джімові зростити цибулю. Він обіцяв зайти вранці до негрів у халупку й нишком положити одну цибулину в Джімів кофейник. Джім признався, що він краще пристав би на те, щоб йому всипано тютюну в кофе та й взагалі йому це все надокучило: і панькатися з ростиною, і грати, приваблюючи пацюків, і привчати змій, павуків та инший гад, а ще ж і инша всяка праця з перами, написами, щоденниками та з усім тим; що він ладе́н Бо'зна що робити, аби його більше не займано. Дуже вже клопітно бути в'язнем! Том утратив усяке терпіння й почав докоряти його, кажучи, що йому давано нагоду вславити своє ім'я, а він не вміє цього цінити і всі ці вигоди йдуть за-для його марно. Джім засоромився і обіцявся, що більше не буде вередувати. Після цього ми з Томом пішли спати.