Пригоди Гека Фінна/XXXIX. Усіх настрахали!

XXXIX. Усіх настрахали!

Другого дня вранці ми пішли в город, купили дротяну пастку, понесли її в погріб, одіткнули одну з найкращих пацючих нірок і не минуло й години, як у нас уже було з пятнадцятеро найкращих пацюків. Пастку ми однесли нагору й поставили в добре місце — під ліжко до тьоті Саллі. Але поки ми ходили по павуки, маненький Томас-Франклін-Бенджамін-Джефферсон-Олександер Фельпс знайшов пастку під ліжком і одчинив її, щоб подивитися, чи пацюки повтікають. От вони й розбіглись по хаті. Вернувшися, ми побачили, що тьотя Саллі стоїть перелякана на ліжкові. Вона несамовито кричала, а пацюки дошкуляли її, як тільки могли. Зате вона гарненько одлатала нас обох лозиною. Потім ми години зо дві мучилися, ловлючи нових пацюків, — а щоб його чорт забрав, того проклятого хлопчака! Та й не такі вже пацюки ловилися, вперше піймалися далеко кращі. Я ще не бачив таких величезних пацюків.

Ми роздобули чудову коллекцію всяких павуків, жуків, жаб, гусені; хотіли роздобути ще й гніздо шершнів, та не пощастило нам. Уся сем'я була в гнізді. Ми довго дожидалися, сподіваючися, що змучимо шершнів і заставимо їх поступитися, але де там — швидче вони нас змучили, покусавши нам усе тіло. Дуже довго нам боляче було сідити! Потім ми взялися за вужів, — викопали більше двох десятків смужкатих вужів, положили їх у торбу й зоставили в своїй хаті. Тим часом надійшов час вечеряти — гарний був день, добре ми напрацювалися! — приходимо назад, дивимося — ні одного вужа! Виходить, що ми погано зав'язали торбу, а вони всі й порозлазилися. Ну, та дарма, вони далеко не втекли: довго після цього у нас дома не переводилися змії: то з під колоди вилізе, то з-за дверей і немідмінно опиниться або в тарілці в когось, або за шиєю, одно слово — де їй не треба. Гарненькі тваринки, смужкатенькі, та й шкоди од їх ніякої, але тьотя Саллі і слухати нічого не хоче, їй це однаково — вона гордує зміями й не може їх витерплювати ні защо в світі. Що-разу, як змія залізе до неї, тьотя зараз же кидає роботу й тікає мов божевільна. Я ще не бачив такого страхополоха! І кричить, немов її ріжуть. Ні защо не заставиш її доторкнутися до змії, навіть кліщами. А як що, лягаючи спати, вона знайде у себе вужа на ліжкові, то счиняє такий репет, немов будинок горить! До того вона змучила старого, що той жалкував, нащо змії на світ народилися. Уже з тиждень, як усі вужі зникли з дому, а тьотя Саллі все ще не могла заспокоїтися — де там! Сидить, наприклад, замислившися, і як що полоскочеш їй іззаду шию пірцем, вона схопиться немов божевільна. Дуже цікаво! Але Том каже, ніби всі жінки такі. Так уже їх зроблено, а через віщо — Бог їх знає.

Нас лупцьовано що-разу, як тьотя Саллі бачила вужа. Вона казала, що це ще дурничка перед тим, я́к вона нас лупцюватиме, як що ми знову напустимо повен будинок змій. Скажемо, що це мене не лякало — це власне дурниця. Одно прикро — скільки праці треба було, щоб здобути вдруге вужів! Одначе ми їх добули та, до речі, й иншого гаду. Ви не можете собі уявити, як весело було в Джімовій хижці, як це все кишіло навкруг його та слухало музику. Павуків Джім не любив, але й павуки його не любили, вони найбільше докучали йому. Він говорив, що за цими пацюнами, вужами та млиновим камінем йому й місця нема на ліжкові, та як би й було місце, то заснути ніяк не можно, бо таке зчиняється в хлівчикові, та ще й завсігди, без перестанку, бо вони ніколи не сплять усі відразу, а по черзі — вужі сплять, а пацюки вартують, а як пацюки спочивають — вужі на варті, — так під їм завсігди щось ворушиться; як що ж він знайде собі нову місцинку, то павуки починають його дошкуляти. „Ні вже, — каже, — як що цього разу я визволюся звідси, то вже ні защо не пристану на те, щоб бути в'язнем, ні за які милійони!“

Тижднів через три все впорядкувалося. Сорочку послано було ще раніше запечену в пирозі і що-разу, як пацюк злегенька вкусить Джіма за ногу, він напише що-небудь на рукаві поки ще чорнило свіже. Пера ми змайстрували, написи видовбали на каміні; ніжку з ліжка роспиляли надвоє, а тирсу з неї з'їли і від цього в нас почали страшенно боліти животи, — ми вже думали, що всі помремо, але нічого — минулося. Я ще не бачив такої нестравної тирси. Зате, як я вже казав, усе зроблено було сумлінно; ми таки намучилися, а надто Джім.

Старий разів зо два писав на плантацію під Новим Орлеаном, щоб нарешті прийшли взяти негра-втікача, але відповіді не одбірав, бо такої плантації не було. Він і наважився оповістити про Джіма в газетах у Сен-Луї та Новому Орлеані. Як він згадав про газети в Сен-Луї, то мене проняло холодним потом — я зрозумів, що не можна гаяти часу. Том згодився зо мною, тільки, каже, тепер ще треба анонімних листів.

— А то ще що? — спитався я.

— Пересторога комендантові та тюремникам, що має статися щось недобре; це робиться всякими способами. Завсігди хтось шпигує навкруги й росказує тюремному комендантові. От як Людовик XVI лагодився втекти з Тюльєрі, то про це росказала одна наймичка. Це дуже гарний спосіб, анонімні листи теж не погано. Ми вживемо обох способів. Звичайно робиться так, що мати в'язнева віддає в'язневі свою одежу, а сама надіває його й зостається за його в тюрмі, а він утікає в її одежі. Так і ми зробимо.

— Слухай, Томе, але нащо ж перестерігати когось про те, що ми маємо зробити? Нехай вони сами догадаються, це вже їх справа!

— Еге, я знаю. Тільки на цих людей не можна здатися; вони з самого початку дали нам цілковиту волю. Вони так усім вірять та такі неуважні, що запевне нічого й не помітять. Як що ми не перестережемо їх, — ніхто й не подумає нам перешкожати і після всієї нашої праці — Джім утече спокійно, зовсім без клопоту. Хиба ж то добре?

— На мою думку, — відповів я, — так було б найкраще…

— Дурниця! — крикнув він роздратовано.

— Хоча не буду сперечатися. Роби, як знаєш — мені однаково. Як же нам зробити з цією наймичкою? Де її взяти?

— Ти будеш наймичкою. Іди вночі й потягни в негритянки сукню.

— Алеж, Томе, знімуть галас другого ранку, адже в неї тільки одна сукня й є!…

— Знаю, але тобі треба буде її всього на чверть години, тільки однести листа й сунути його під двері.

— Ну, добре я це зроблю, але чи не міг би я однести листа в своїй власній одежі?

— Тоді ти вже не скидатимешся на наймичку, адже так?

— Це правда, але ж ніхто, не побачить у темряві, на кого я скидатимусь…

— Це до справи не стосується. Нам треба одно: виконати свій обов'язок сумлінно й не думати про те, побачить нас хто-небудь, чи не побачить. Невже ж у тебе немає ніяких принціпів?

— Ну, добре, не сердься, я буду наймичкою. А хто ж Джімова мати?

— Я його мати. Потягну на який час сукню в тьоті Саллі.

— Так тобі доведеться зоставатися в хлівчикові, як Джім утече?

— Не на довго. Я наб'ю соломою Джімову одежу, так ніби це його передягнена мати, а Джімові віддам сукню тьоті Саллі і втечемо вкупі.

І ото Том написав анонімного листа, а я потяг уночі сукню в негритянки, убрався в неї й сунув листа під двері — так, як звелів мені Том. От що було в листі написано:

„Бережіться, наближається лихо. Пильнуйте дуже. Невідомий друг“.

Другої ночі ми наліпили на двері малюнок, що Том намалював кров'ю. Намальовано на йому було череп та кістки, положені навхрест; а другої ночі наліпили намальовану труну на задні двері. Дома всі переполохалися; усі поперелякувались так, ніби будинок був повен духів, що ховаються по всіх кутках, під ліжками та стогнуть у повітрі. Стукнуть двері — тьотя Саллі схопиться з переляку й кричить: „ух!“; упаде щось додолу — вона знову скрикує: „ух!“; торкнешся до неї ненароком, — теж скрикне. Ні нащо вона не могла дивитися просто, на місці їй не сиділося, все уявлялося, що хтось стоїть ззаду, — і так вона все без перестанку крутилася та скрикувала: „ух!“. Спати лягати вона боялася, сидіти вечорами теж боялася. Том казав, що справа складається дуже добре, він і не сподівався, щоб так чудово сталося. „Ну, а тепер, каже, візьмемося до найголовнішої штуки!“ І ото другого ранку, ледві розвиднилося, у нас був лист готовий; тільки ми не знали, що з ним робити, бо вчора ввечері господарі сказали, що поставлять біля кожних дверей на всю ніч негра вартувати. Том зліз по громозводові та й почав роздивлятися, що робиться круг будинку; біля задніх дверей негр заснув. Том сунув йому листа за комір. Ось що було написано в цьому листі:

„Не зраджуйте мене: я бажаю вам добра. Страшна ватага розбишак з індійської терріторії хоче викрасти сьогодні вночі вашого негра-втікача; ото вони й силкувалися налякати вас, щоб ви не виходили з хати та не перешкожали їм. Я належу до цієї ватаги, але ще не втратив сумління й бажаю вернутися на шлях правди, щоб обрятувати свою душу від пекельних мук. Опівночі злочинці прокрадуться з північного боку по-під парканом з підробленим ключем і увійдуть до хижки по негра. Я ж повинен стояти на варті й заграти в сурму, ледві побачу небезпешність, але замісць цього я мекатиму по овечому — „бе-бе“, ледве вони увійдуть до тюрми, і грати в сурму зовсім не буду; і поки вони зніматимуть з негра ланцюги, ви підкрадьтесь та замкніть двері, — можете навіть убити їх усіх, коли хочете. Але робіть усе цілком так, як я кажу, а то вони догадаються, що я їх зрадив, то вдарять на ґвалт. Надгороди я не вимагаю. З мене досить знати, що я зробив так, як треба.

Невідомий приятель“.