Пригоди Гека Фінна/XXXVII. Крадіжки виявляються

XXXVII. Крадіжки виявляються.

Справа клалася на добре. Ми вийшли з хлівчика та й пішли до смітника на задвірку, де валялися старі чоботи, ганчірки, склянки з пляшок, негодящий олив'яний посуд та инший такий мотлох; покопалися і знайшли бляшану миску, щоб спекти пиріг; сяк-так ми позатикали в їй дірки, залізли в погріб і набрали повну миску борошна; потім пішли снідати; по дорозі ми підняли два гвіздки. Том сказав, що ними в'язень дуже зручно може надряпати своє ім'я та історію своїх стражданнів на стінах у тюрмі; от ми й засунули один гвіздок у кишеню в тітчиному попередникові, що висів тут же на стільці, а другий положили за стрічку на дядьковому брилі, що лежав на столі, бо ми чули від дітей, що тато та мама лагодяться сьогодні одвідати негра-втікача. Як дядько прийшов до столу, Том нишком положив йому олив'яну лежку в кишеню в куцині. Тьотя Саллі ще не приходила, нам довелося підождати її трохи.

Нарешті вона прийшла — червона, сердита, схвильована; однією рукою вона взялася наливати кофе, а другою навмання лускати дітей по головах.

— Вже я шукала-шукала по всіх кутках, — скрикнула вона, — просто диво! Ну, де могла дітися твоя друга сорочка!

У мене так і похололо серце, навіть усе в середині перевернулося зо страху, а тут іще тверда шкоринка з хліба зачепилась у горлі, по дорозі зустрілася з кашлем, вискочила з рота, перелетіла через стіл і потрапила одному з дитинчат у око — воно скривилося, немов чірвак на вулиці, та й почало страшенно ревти, цілком як червоношкурий індієць. Дивлюся, аж Том увесь посинів з напруги; одно слово, щось із хвилину ми були в такому становищу, що боронь Боже! Але потім усе знову наладналося — ця несподіванка так нас налякала!

— Дивно, — відповів дядько Сайлас, — просто не зрозумію! Я чудово пам'ятаю, що взяв білу, як скидав чорну…

— Як же инакше, адже в тебе иншої нема, опріче тієї що на тобі! Чуєте, що він базікає? Я сама знаю, що ти скинув її, бо вчора ще вона висіла на вірьовці — я сама бачила, на власні очі! А тепер зникла, от і все! А тобі доведеться надіти червону теплу фанелеву, поки я зберуся та пошию нову! Це вже буде третя сорочка за ці два роки! Просто не настачишся на тебе! Ну, й що ти з ними коїш — просто зрозуміти не можу! В твої роки міг би, здається, хоч трохи берегти свою білизну…

— Знаю, Саллі, знаю, — я й силкуюся берегти… Тільки їй бо, я тут зовсім не винен. Ти знаєш, адже я їх не бачу і нічого не маю з ними спільного, поки вони не на мені. Здається, я ще ні разу не загубив сорочки з тіла.

— Ну, звісно, не загубив, бо не міг, а як би міг, то вже неодмінно примудрувався б. А знаєш, адже не сама сорочка зникла, ще й ложки не стає. Було десять ложок, а тепер їх тільки дев'ять. Ну, нехай сорочку теля потягло, а вже ложку, думаю, воно ніяк не могло взяти. Це певне.

— Що ж іще зникло, Саллі?

— Шестеро свічок зникло, ось що. Пацюки могли затягти свічки, — мабуть вони так і зробили. Дивуюсь, як вони не затягли ще цілого будинку. А ти все лагодишся позатикати нірки, та й не затикаєш. Дурні вони будуть, як що не повлазять до тебе в тарілку, Сайласе, — адже ти їх і не помітиш. Маю надію, що ти не будеш запевняти, ніби то пацюки затягли ложку…

— Твоя правда, Саллі, я винен. Каюсь… Завтра ж позатикаю нірки…

— Ну, та чого? Я б не поспішалася, можна одсунути аж до того року… Матільдо-Анджеліно-Арамінто Фельпс!…

Знову лусь по голові, і дитина швидко витягає руку з сахарниці. В цю мить негритянка з'являється на ґанку та й каже:

— Пані, а в нас простирало десь ділося…

— Простирало десь ділося? А Боже!

— Сьогодні ж позатикаю дірки!.. Їй-бо, сьогодні ж! — каже дядько Сайлас із жалем.

— Ах, мовчи ти, будь ласкав! Чи не думаєш ти, що пацюки потягли простирало? Де ж воно ділося, Лізо?

— Бог його знає, пані, просто не зрозумію! Вчора ще висіло на вірьовці, а тепер і нема.

— Ну, здається, страшний суд починається. Я ще не бачила такого дива, відколи на світі живу. Сорочка, простирало, ложки, шестеро свічок.

— Пані, — каже прибігши молода дівчина з жовтим обличчам, — у нас не стає мідяного свічника…

— Геть звідси, нехлює, а то кину на тебе тарілкою!

Тьотя Саллі аж тремтіла з гніву. Я дожидався зручного випадку, щоб вискочити з-за столу, втекти в ліс і діждатися там, поки мине дома буря. Тьотя ще довго башкетувала та кричала, — всі сем'яне притихли. Нарешті дядько Сайлас збентежений витяг ложку з своєї кишені. Тьотя так і скам'яніла, роззявивши рота та розпірчивши руки; що до мене, то я з радістю опинився б у Єрусалимі, або ще десь далі. Але я не надовго збентежився.

— Так я й знала! — скрикнула тьотя Саллі. — Вона ввесь час була у тебе в кешені. Мабуть і всі инші речі там же. Як вона там опинилась, скажи Бога ради?

— Їй-бо, не знаю, Саллі! — промовив він, просячи вибачення. — Як би знав, то сказав би. Перед сніданням я вчив один текст з розділу сімнадцятого, тоді мабуть і сунув ложку в кишеню замісць Біблії. Мабуть так воно й було, бо Біблії немає в мене в кишені. От постривай, я піду подивлюся. Як що Біблія лежить там, де я її читав, то, значить, я не клав її в кишеню. Це й буде доводом, що я положив Біблію на стіл, а замісць неї сунув ложку…

— Ах, одчепись ти Бога ради! Ідіть ви всі геть звідси й не смійте підходити до мене близько, аж поки я заспокоюся!

Я зрадів цьому наказові. Здається, як би я був мертвий, то й тоді б схопився і втік. Проходячи через вітальню, ми бачили як старий узяв свого бриля. В цей час гвіздок випав з-за стрічки. Він підняв його, положив на камін, не кажучи й слова, і вийшов. Том подивився на його, згадав про ложку і сказав:

— Ні, ми більше не будемо передавати через його, на його не можна звіритися. У всякому разі він зробив нам добру послугу з ложкою, сам того не знаючи. За це й оддячимо йому так, щоб він і не знав: позатикаємо всі пацючі нірки.

Багато їх там було в льоху. Ця справа взяла в нас цілу годину. Але ми виконали її сумлінно й гарно. Почувши, що хтось іде по східцях, ми погасили свічку й поховалися. Увійшов старий зо свічкою в одній руці і з жменею прядіва в другій. Він дивився так, мов думки його були не тут, а десь у тридев'ятому царстві. Він подибав до однії нірки до другої, до третьої, аж поки нарешті обійшов їх усі. Потім постояв хвилин із п'ять, замислившися та знімаючи шматочки лою з свічки; нарешті тихенько повернувся й замислено почав сходити вгору по східцях, кажучи сам до себе:

— Їй-бо, ніяк не можу згадати, коли ж це я їх позатикав!… Я міг би довести їй тепер, що я цілком не винен у тому, що речі позникали. Ну, та дарма, нехай уже так зостається. Я думаю, що це все одно не помоглось би.

Бубонячи щось до себе, він поплентався нагору; ми теж скоро пішли з погріба. Гарний був дідок!

Том страшенно турбувався, що нам робити з ложкою. Він казав, що неодмінно треба добути ложку, і почав думати. Як він вигадав способа, він сказав мені його, і от ми пішли вартувати біля кошика з ложками, аж поки з'явилася тьотя Саллі. Том при їй почав рахувати ложки, одкладаючи їх набік одну за одною, а я… нишком потяг одну.

— Одначе, тьотю Саллі, і тепер тільки дев'ять ложок, — сказав він.

— Іди гратися й не докучай мені! — відповіла вона. — Я краще знаю, бо сама їх порахувала.

— І я рахував їх разів зо два, тьотю, і ніяк не можу нарахувати більше, як дев'ять.

Терпець їй нарешті увірвався. Але, звісно, вона знову почала рахувати ложки.

— Що за лихо! Знову їх тільки дев'ять! — скрикнула вона. — А щоб вони всі зслизли, кляті! Порахую ще раз!

Тим часом я встиг положити знову ту ложку, що був потяг. Дорахувавши вона сказала:

— А хай їм усячина! Тепер знову виходить десять!

Тьотю зовсім це збило з пантелику і вона була роздратована.

— Вибачайте, тьотю, але я не думаю, щоб їх було десять, — завважив Том.

— Дурню, хиба ти не бачив, як я їх рахувала?

— Знаю, але тільки…

— Добре, ще раз порахую.

Я вдруге потяг одну ложку, і в неї вдруге вийшло дев'ять ложок так, як і першого разу. Тут вона зовсім посатаніла, аж затремтіла вся, така була розлютована. Але все ж рахувала та перераховувала, аж поки зарахувалася зовсім; почала вже рахувати кошик замісць ложки. Тричи в неї виходило так, як треба, а тричи ні. Нарешті вона схопила кошик з ложками, швиргонула його в другий кінець хати, до речі й кішка здобула доброго стусана ногою, а всім нам розлютована господиня звеліла йти геть з-перед очей, і як що хто буде їй докучати до обід, того вона виб'є різками. Так ми й добули зачаровану ложку. Том укинув її в кишеню в тітчиному попереднику, поки вона вигонила нас геть, і Джім скоро одержав ложку вкупі з гвіздком.

Ми були дуже задоволені з цієї справи. Том казав, що вона варта такого клопоту та такої праці, бо тепер уже господиня ніколи в світі не порахує двічи ложок однаково і навіть не повірить самій собі, як що порахує їх так, як треба, — до того все в неї переплуталося в голові.

Вночі ми почепили простирало знову на вірьовку, а друге вкрали в тітки з шахви, де була білизна. Потім днів зо два то клали його назад, то знову забірали, поки вона врешті зовсім зарахувалася й ніяк не могла зрозуміти, скільки в неї простирал, і сказала, що їй уже все одно, бо не буде ж вона занапащати собі душу через якесь там дрантя! Краще вмре, але не буде їх більше рахувати.

Таким способом те, що зникла сорочка, простирало, ложка та свічки вияснили досить щасливо, звернувши на теля, пацюків та плутані рахунки. Що до свічника, то це дурниця, — може якось минеться.

Зате вже з пирогом було просто горе. Ми панькалися з ним страшенно. Ми замісили його в лісі і, добре напрацювавшися, сяк-так зробили пиріг і таки непоганий, але тільки не за один день. Нам довелося вжити аж три повних миски борошна, перш ніж ми щось ізробили; де-не-де пиріг підпаливсь та й очі нам виїдав дим. Найголовніше — нам треба було шкоринку, а вона в нас все провалювалася. Ну, звісно, ми таки досягли свого й запекли драбину в пиріг. Але роскажу вам усе поряду. Другої ночі ми подерли все простирало на вузенькі смужки, звили їх укупі і ще перед світом ми вже мали чудову вірьовку. Ми вдали, ніби ми вжили на те, щоб її зробити, аж дев'ять місяців.

Вранці ми однесли її в ліс, але виявилось, що вона не влазить у пиріг. Ми її зробили з цілого простирала, то вірьовки стало б хоч і на сорок пирогів, та й ще зосталось би досить у юшку, в ковбасу і ще в яку хочете їжу. Одно слово, цілий обід можно було б зварити.

Та й нащо нам стільки! Все зайве ми викинули. Ні одного пирога ми не пекли в нашій мисці, боячися, що вона ростопиться на вогні, але у дядька Сайласа була чудова мідяна сковорідка, — він нею дуже пишався, бо вона належала комусь із його предків. Цю сковороду з гарним довгим дерев'яним держалном привезено з Англії вкупі з Вільгельмом Завойовником на „Мейфлауері“, чи на иншому якомусь старому кораблі, і сховано на горищі вкупі з старими горщиками та з усяким мотлохом, не через те, щоб це все було чогось варте, — по правді сказати, воно ні до чого не було здатне, а через те, що це — священні згадки.

От ми й потягли цю сковороду нишком та й однесли її в ліс; але з першими пирогами на їй не пощастило, бо ми не вміли зробити їх так, як треба; за те останній спікся чудовий. Спершу ми намазали сковороду тістом, поставили її на жар, потім положили на неї ганчіряну вірьовку, а зверху знову закрили тістом, поверх його положили ще попілу, а сами стояли здалека, футів за п'ять держачися за дерев'яне держално, — зручно й не душно. Через чверть години був у нас пиріг такий гарний, що любо було глянути! За те вже той, кому доведеться його їсти, запевне поки й віку його хворітиме на живіт.

Нат одвернувся, як ми клали зачарований пиріг у Джімову миску; аж на дно, під їжу ми сховали три бляшаних тарілки. Все це Джім одержав ціле. Зоставшися сам, він розламав пиріг, витяг звідти драбину й сунув у солом'яний матрац, потім щось надряпав на одній з бляшаних тарілок і викинув її в вікно.