Пригоди Гека Фінна/XXXVI. Підкоп і нечиста сила

XXXVI. Підкоп і нечиста сила.

Увечері, діждавшися, як усі в будинкові полягали спати, ми спустилися вниз по громозводові, замкнулися в будівельці за хлівчиком і взялися до роботи. Найсамперед ми відсунули ввесь мотлох набік і визволили з-під його місцину в чотирі чи п'ять футів біля найголовнішої підвалини. Том думав, що ми тепер саме проти Джімового ліжка, під його й треба підкопуватися, і як усе скінчиться, то нічого не буде помітно, бо ковдра висить мало не до долівки, і треба її підняти, щоб бачити дірку. Копали ми, копали ножами мало не до півночі, потомилися як собаки, понатружували собі пухирі на руках і все ж мало зробили.

— Ну, Томе, так ми може будемо панькатися не тридцять сім років, а гляди, що й тридцять вісім, — сказав я.

Він не відповів ні слова, тільки зітхнув. Скоро він зовсім облишив копати. Я знав, що він думає.

— Все це даремно, Геку, робота не ладнається. От як би ми справді були в'язні, тоді б вона наладналася, бо перед нами було б багато років і поспішатися було б нікуди. Нам доводилося б копати всього по кільки хвилин на день у той час, як заступають нові вартові, і ми не натрудили б собі пухирів, так би й працювали собі помалу рік за роком, та й зробили б справу як треба. Але тепер ми не можемо баритися, треба швидко зробити діло, не можно гаяти часу. Ще одну нічку так попрацювати, і нам довелось би потім одпочивати цілий тиждень, щоб погоїлися пухирі на руках. Раніше й до ножа не торкнувся б.

— Що ж нам робити, Томе?

— А ось що. Правда, це не по закону, не морально, і я б цього дуже не бажав, але нам зостається тільки один спосіб — копати сапами, а тим часом удавати, ніби це ножі.

— Оце розумно! Нарешті ти схаменувся, Томе! — зрадів я. — Сапою й треба копати. А вже морально це, чи не морально — на мою думку це шеляга не варт. Коли я збіраюся викрасти негра, або кавун потягти, або книжку в недільній школі — мені все одно, як це зробити, аби було зроблено. Мені треба негра або треба кавуна, або треба книжку — от і все. І як що сапою найзручніше роздобути негра, або кавун, або книжку, то я її вживу, не довго думаючи. А що там подумають твої авторитети — мені начхати!

— Еге! — відповів він. — У такому випадку може справді дозволяється копати сапою і вдати, що це ніж. Як би не така оказія, я б ні защо не дозволив ламати звичаю. Тобі то ще можно простити, як би ти копав сапою, навіть не вдаючи, що це ніж, бо ти нічого не розумієш, а мені не годиться, — адже я дещо тямлю. А ну, дай мені ножа!

Біля його лежав його власний ніж, але я подав йому свій. Він швиргонув його набік і сказав знову:

— Подай мені ножа! Розумієш — ножа!

Я не знав, що мені робити; потім одразу зрозумів, понишпорив у купі старого струменту, витяг сапу й подав йому. Він узяв її й почав копати мовчки.

Ну, от який чудний! Завсігди обстоює за принціп!

Я теж узяв лопату й ми почали працювати вдвох, — аж грудки летіли. Так робили з півгодини, більше в нас не стало сили. За те все ж викопали досить велику яму. Як я зліз до себе нагору й визирнув у вікно, — дивлюсь, аж Том з усії сили силкується видряпатися по громозводові. Але йому не щастить з хворими руками. Нарешті йому терпець увірвався.

— Ні, — каже, — нема чого й силкуватися: не можу. Як ти думаєш, що мені робити — чи не вигадаєш ти чого?

— Еге, — кажу, — тільки боюся, що це знову не по закону. Зійди на гору по східцях і вдай, ніби це громозвід.

Він послухався моєї поради.

Другого дня Том потяг з будинку олив'яну ложку та мідяний свічник, щоб наробити пер Джімові. Та ще забрав шість лойових свічок, а я пішов блукати навкруг негритянських хаток, та скористувавшися з зручного випадку, поцупив три бляшаних тарілки. Том сказав, що цього мало; але я відповів йому, що ніхто не побачить тарілок, які викидатиме Джім, бо вони потраплять або в собачу будку, або в кропиву під віконцем, то ми й оддамо йому їх назад, а він могтиме вжити їх ще раз. Том заспокоївся.

— Тепер треба подумати про те, як віддати ці речі Джімові, — сказав він.

— Передамо їх у той прохід, що копаємо, — сказав я.

Він сердито глянув на мене і пробубонів, що се дурниця. Нарешті він сказав, що вигадав зо два чи, зо три способи, але поки немає потреби рішати, до якого саме братися.

Цієї ночі ми злізли громозводом трохи пізніше десятьох годин, забравши з собою одну з свічок, і спинилися, прислухаючися під віконцем з хлівчика. Джім хріп з усії сили. Ми кинули йому свічку, але це його не збудило. Тоді ми зцову почали працювати сапою та лопатою. За дві з половиною години справа була скінчена. Ми пролізли під Джімове ліжко, вилізли в хлівчик, помацали в темряві, знайшли ту свічку, що вкинули, засвітили її та й стали дивитися на сонного Джіма. З погляду він був здоровий та спокійний. Ми потихеньку обережно збудили його; він так зрадів нам, що мало не заплакав; називав нас серцем, голубчиками, одно слово — всякими ласкавими йменнями, які тільки міг вигадати. Він просив нас добути сікач, щоб зняти ланцюг з ноги і тікати, не гаючи часу. Але Том довів йому, що так не годиться, не по закону, і тут же росповів йому про всі наші плани, додавши, що ми можемо одмінити їх, ледві з'явиться небезпешність. Ну, та турбуватися йому нема чого, ми неодмінно його визволимо. Джім на все згодився. Ми посідали й почали втрьох базікати. Том про все роспитувався в Джіма, і як той росказав йому, що дядько Сайлас мало не що-дня приходить молитися з їм, а тьотя Саллі теж частенько одвідує, щоб подивитися, чи добре йому, чи гарно його годують, і що обоє вони дуже добрі та ласкаві, Том скрикнув:

— Ну, тепер я знаю, як це зробити! Ми через їх пришлемо тобі деякі речі…

— Не роби ти цього! — почав я благати, — адже це необережно.

Але він не звернув на мої слова ніякої уваги. Це в його завсігди такий спосіб, як він візьме собі до голови якусь вигадку. Ми росказали Джімові, як ми передамо йому мотузяну драбину в пирозі та инші більші речі через негра Ната. Але він повинен бути обережним, ні в якому разі не дивуватися та не роскривати їх при Натові; а що до дрібніших речей, то ми положимо їх до кишені дядькові Сайласові, а вже він, Джім, повинен їх звідти витягти. Дещо ми прив'яжемо до поворозок з тітчиного попередника, або положимо їй до кишені, як що нам пощастить. До речі, ми сповістимо, що саме передаємо, нащо воно і як він повинен писати щоденника на рукаві з сорочки своєю кров'ю. Все це Том вияснив Джімові. Джім не міг зрозуміти, до чого всі ці штуки, але беручи на увагу, що ми білі, рішив, що ми краще знаємо, був задоволений і обіцяв виконувати точно все, що велів Том.

У Джіма було досить люльок та тютюну, через те час минав за-для нас дуже приємно; потім ми пролізли назад через прохід і вернулися додому на ліжко. Руки в нас мали такий нещасний вигляд, немов їх хто пожував. Том був у чудовому настрої. Він говорив мені, що кращої забавки ще зроду не бачив: як би можна було, він затяг би її на все наше життя і вже нашим дітям доручив би визволити Джіма, бо він певен, що сам Джім скоро знайде в цьому смак, як трошки звикне. Таким чином можно було б затягти справу років на вісімдесять, — от так весело! Та й до того ж усі ми вславились би навіки — всі, хто брав би участь у цьому чудовому ділі.

Вранці ми роспиляли мідяний посвішник на маненькі шматочки і Том положив їх собі в кишеню вкупі з олив'яною ложкою. Потім ми пішли до негрів у халупку і в той час, як Нат одвернувся, Том устромив шматок посвішника в житний хліб, що приготовано було за-для Джіма, і ми зараз же пішли слідком за Натом подивитися, як із цим пощастить. Пощастило прегарно: тільки Джім хотів одкусити хліба, так зараз мало не поламав собі всіх зубів — краще не могло статися! Том каже це саме. Джім навіть не показав, що він здивувався; вийшло так, ніби це випадково трапився йому камінець, звісно, як це часто трапляється в хлібові. Але після цього він уже нічого не кусав просто, а спершу штрикав виделкою в їжу в двох, або в трьох місцях.

У той час, як ми стояли там у півтемряві, — дивимось, аж вилазить відразу двоє собак з-під Джімового ліжка, за їми ще та ще собаки, аж поки їх налізло в хлівчик одинадцятеро! Ах, яка прикрість! Ми зовсім забули замкнути двері в халабудці за хлівчиком. Негр Нат тільки скрикнув: „Домовики!“ та як кинеться додолу, як почне стогнати, так немов він уже вмірає. Том одчинив двері навстяж, викинув у двір шматок м'яса, що принесено було Джімові, собаки кинулися на здобич, а за їми вискочив Том, зачинив за собою двері, — я знав, що він замкне й другі двері. Ми взялися за негра, вимовляли йому, пестили його, умовляли, роспитувались — невже йому знову щось здалося. Він підвівся, перелякано озираючись.

— Паничу Сіде, ви знову скажете, що я дурень… але їй-бо ж я бачив милійон собак, чи чортів, не знаю вже кого, ось зараз їх бачив. Мало того, паничу Сіде, я їх почував, я почував їх, добродію: вони всі перестрибували через мене!.. Хотів би я доторкнутися рукою до цих чортів тільки один раз, більше мені не треба! Але ще краще, як би вони зовсім мене не займали!

— Добре, я скажу тобі, що я вигадав. Чого вони залізли сюди саме тоді, як негр-утікач снідав? А того, що вони голодні, — ось через віщо! Ти зроби за-для їх зачарований пиріг — от і все.

— Господи, паничу Сіде, як же я зроблю зачарованний пиріг? Я не вмію. Я ніколи ще не чув про такий пиріг.

— Ну, добре, видимо мені самому доведеться його зробити.

— Ах, голубчику, зробиш? Я тобі до ніжок уклонюся!

— Добре вже, це тільки за-для тебе, — ти був до нас ласкавий і показав нам негра-втікача. Одначе треба бути обережним. Як тільки ми увійдемо сюди — ти повернись спиною; і що б ми ні положили в миску — удавай що ти мене не помітив. Та гляди, не зазирай, як Джім буде виймати їжу з миски, а то ще станеться щось. А найголовніше — не торкайся до зачарованого пирога!

— Хай Бог боронить, паничу Сіде! Хиба ж це можливо? Я ні за які милійони не торкнуся до його навіть кінчиком пальця.